Angel Lives Dies

Зорі не згасають, вони вибухають, розсипаючись мільярдами малесеньких жарин у всесвіті, щоб дати життя новим. Світлій пам'яті янгола, проте Людини, нареченому Марлоном Брандо-молодшим (Marlon Brando, Jr.) при народженні, присвячується.

Колись, у сиві часи, мільярди років тому, коли існувала лише Безодня, посеред неї раптом сталося Диво. Це Диво спромоглось створити все довкола Себе і наповнити цим Безодню. Завдяки чому й організувався той самий світанок світу, з усім його живим та неживим, фізичним, душевним і духовним.

В той самий час зʼявились мільярди маленьких жаринок світла, що розлітаючись ставали представниками, вісниками, та помічниками Великого всеосяжного Дива. З однієї такої жаринки утворився маленький янгол, якого нарекли Аріелем. Він не був наймогутнішим серед янголів, але володів рідкісним даром — безмежною емпатією.

Аріель піклувався про все довкола, духів, душі, тварин, але особливо про людей. Піклувався всупереч всім їхнім недолікам, та бажанню, люблячи їх недосконалість, і завжди намагався направити їх до світла Безмежного Дива.

Між іншим, він не розумів в чому сенс його щоденної роботи, що далі буде з тими людьми які його почують. За століття він бачив усе: велич і падіння імперій, радість народження і трагедію втрат, любов і ненависть, війни, мир, процвітання, розпусту. Кожного разу все повторювалось, крок за кроком, по колу. І щоразу була смерть, на могилі якої розквітало нове життя, нова надія, новий шанс.

Одного разу на руїнах міста що згоріло повністю, він зустрів демона, на ім'я Морак. Вони стояли довгий час мовчки, споглядаючи згарище в якому нічого не змогло залишитись цілим. Довгі століття міжусобних війн добігли врешті свого фіналу.

– Ну що ж, це очікувано. – Морак посміхнувся. – Вони поставили крапку. Подивись, Аріелю, що вони роблять із собою. І ти все ще їх захищаєш? — його голос був просочений знущанням.

— Захищаю! Тому що вони потребують допомоги, — відповів Аріель, — навіть у їхньому найгіршому є іскра світла. Має бути, обовʼязково, я відчуваю!

Морак лише хмикнув. Він уже давно не вірив у чудеса та прекрасне. Вигода та егоїзм - це єдине в чому він вбачав причину їхнього існування. Але Аріель був напружений і уважний, він мовчки стояв на згарищі слухаючи потріскування вугілля.

— Твоя наївність тебе зруйнує. Люди слабкі. Вони тягнуться до нас, бо ми даємо їм силу, яку ви, янголи, не можете. Людям потрібні ми, забудь про них, вони того не варті! І їм не потрібне Диво!

Та Аріель лише мовчки слухав пойняте тлінням місто. Слухав уважно, звук за звуком пропускаючи через свідомість. І ось, на якусь мить, їм обом здалось що посеред згарища пульсує чиєсь серце, та обоє відігнали цю думку від себе. Хіба це можливо? В цьому місці навіть каміння запечене, звідки тут взятися серцю?

– Ні, життя тут бути не може. – Морак уважно подививсь на Аріеля. – Ти чуєш мене? Агов, блідий!

– Тихіше, – Промовив напружений янгол, очі якого раптово змінили колір на ясно блакитний. – до мене промовляє Диво.

Тіло янгола затряслось в конвульсивному танку, крила зметнулись у гору, голосно сплеснули й Аріель впав на коліна, важко дихаючи та намагаючись щось зловити у повітрі.

– Знову ці ваші фокуси. – Промовив Морак. – Ну живий хоч, і те добре.

– Навіщо ти так? Ти ж віриш в Диво. Він Є! – Аріель підвівся спираючись на руку демона. – Хочеш побачити як працює Диво? Допоможи мені!

Трохи похитуючись, Аріель зробив декілька кроків уперед і почав розгортати голими руками жар та вугілля що ще диміло. Морак з жалем глянув на білі крила янгола і кинувся допомагати. З кожним відгорнутим вугляком ставало все чіткіше чути як тріпочеться маленьке серце.

Ще кілька митей і перед ними зʼявилася ляда. Аріель з Мораком вдвох обережно підняли її, та застигли, не в змозі осягнути милість Дива. На них дивилося мале дитя, в обгорілих пелюшках, з обсмаленим волоссям і великими, на пів обличчя очима.

Морак стояв навколішках і вперше за все його існування відчував присутність сили перед якою не можна встояти. Він відчував Диво всім своїм єством, і тіло його дрібно тремтіло, від страху, немочі та покори.

Аріель обережно виніс дитя, поклав його на вцілілу землю, та у захваті розглядав. Малий трошки прийшов до тями та відчув що пора підкріпитись, бо день і так був важкий. Про своє бажання він вирішив заявити на увесь світ, пронизливо заверещавши.

Янгол не розуміючи що з ним відбувається, нахилився над дитям. Він відчув як з очей течуть гарячі сльози, і перетворюючись на молоко стікають на вуста немовляти. Це було щось неймовірне, він боявся поворухнутись навіть тоді коли дитя нагодоване приснуло, ледь схлипуючи.

– Ти їх так сильно любиш? Звідки це в тобі? Чи це просто бажання вислужитись? – Тихо спитав Морак, який досі стояв на колінах.

– Люблю. Їх люблю, тебе люблю, все люблю. – Так само тихо відповів Аріель – Бо в мені є частина Дива і я чую її. – Він обережно прикрив дитя крилом з обсмаленим пірʼям.

Роки пролітали за лічені миті, настільки швидко, що помітити це спочатку було неможливо, але з часом все змінилося. Аріель почав бачити миті, і ось вони вже - тяглись тисячі років кожна. І ніколи жодна з них не приносила за собою ніякого задоволення.

Було просто спостерігати роками за кимось і чекати моменту, щоб явитись з якоюсь звісткою, обʼявленням чи попередженням. А ось пережити миті… , благо коли вони щасливі чи приємні, а як ні? Та це було, мабуть, гірше за вічність у пеклі.

– Це просто абсурд, ти не можеш нікуди подітись, а вони цілу вічність наче в комі, – Жалівся він одному зі старших янголів. – не чують тебе, не бачать. Їм просто все фіолетово, чхати вони хотіли на весь світ і на тебе разом з ним.

– Не пручайся. – Розважливо відповідав Рафаель, – Тобі того не зрозуміти, але така воля Всеосяжного Дива.

– Так я міг би бути кориснішим, є багато справ і питань для вирішення. В чому сенс такого дійства?

– Просто в вічності - ти дух і більш нічого, а у митях - ти очі самого Дива, бо Він в тобі! Змирись, і досить про це.

Рафаель довго та уважно розглядав свого друга, помічаючи разючі зміни, які відбулися і не хтів з ними миритись. Янголи, як всім відомо не старіють, але не в цьому випадку.

— Аріелю, ти нічого не помічав? Чогось дивного, незвичного? — запитував він у тривозі. — Ти відчуваєш Диво? Він промовляє до тебе?

– Щось ти дивне питаєш. – Знизав плечима янгол, – Хіба може бути якось інакше? Чого я не знаю?

– Бачиш друже в чому справа. – Задумливо промовив Рафаель. – Ми не прості сутності. Ми янголи.Від самого початку Дива — ми вічні. Але те, що робиш ти, виснажує тебе!

— І це того варте, — відповів Аріель. — Якщо хоч одна душа знайде шлях до світла нашого Дива, то я готовий платити ціну.

Рафаель, Архангел, наставник янголів, вічний від самого початку Всеосяжного Дива, зітхнувши відійшов. Він не міг ділитися знаннями, та й не мав права збивати зі шляху янгола. Крок за кроком він віддалився не бажаючи усвідомлювати, що його товариш руйнується.

Миті, дні, роки, століття проходили повз, залишаючи сліди. Аріель дедалі більше втрачав янгольську подобу і нагадував людину. Його тіло старіло, обличчя вкривалося зморшками, а покалічені крила стали схожими на обвисле шмаття. Він більше не міг літати, але і ходити йому було вже не легко.

Людський світ і тісна взаємодія з ним, залишили відбиток на всьому з чого складався янгол. Аріель продовжував любити самовіддано. Мовчки сидів обгорнувши залишками крил заплакану жінку, життя якої можна описати одним словом - втрата. Аріель був єдиним хто давав їй сили спромогтися жити, не переставати дихати.

— Ти завжди поруч, хоч всі інші мене покинули, — казала вона, тримаючи його руку. — Ти завжди вгамовуєш мій біль і даєш мені сили жити. Але куди ти діваєш мої слабкості, мій біль, мої сльози? Врешті хто піклується про тебе?

— Мені для існування достатньо бачити, як ти знаходиш силу жити далі. Ти чуєш тихий шепіт Дива? – Залишки його крил здійнялись догори. – Мене тримає те що ти не зупиняєшся.

Наступного дня Аріель з важким передчуттям переступив поріг дому Анни.

– Вона пішла. – Промовив Морак на здивований погляд янгола. – Не розумію, вона померла, промовляючи твоє імʼя. Просто пішла, залишивши тебе самотнім.

– Прикро. – Тільки й зміг вичавити з себе Аріель. – Я так мріяв що вона згадає Диво.

Наступна зустріч була особливою. Морак не зник. Він повернувся, коли Аріель знесилився, та лежав прикутий до ліжка з кисневим балоном. Це вже не був славний та ясний янгол, з білими мов хмаринки, але могутніми мов торнадо крилами. Все що тепер було - нещасна істота з потворними рудиментами замість крил, зморщеним, покрученим тілом та пустими очницями на скрученому від болю обличчі.

— Що ж, блідий, ти добився свого, люди згадують тебе! — спробував пожартувати демон, згадуючи минуле та сідаючи на ліжко. Але хвиля болю на обличчі янгола заставила його здригнутись.

– Мене? Чому? Навіщо? Ні, не мене! Не я, Диво! Їм треба Диво! – Аріель бурмочучи ледве підвів голову.

– Ну ти заслуговуєш! Ти довго за них боровся!

— Він каже “Я є любов!”. Я ніколи не боровся проти вас, Мораку. Я просто намагався зробити їх кращими та ближчими до Дива.

Демон замовк, розгублений відповіддю. Минули миті довжиною в тисячі довгих років. Залишки янгола зі свистом жадібно ковтали кисень з балона. Час зупинився. Нарешті Морак підвівся.

— Спочивай, Аріелю. Тобі треба сили, щоб змінювати людей. Проте, світ усе одно залишиться таким, як є.

Промовивши це демон міцно стис руку Аріеля, і неочікувано для себе, нахилившись, поцілував його у вологу щоку. Він йшов відчуваючи на своїх вустах дивний смак солоних сліз і теплого молока. Жаль, біль, гнів, безодня. Він ненавидів все і всіх, по справжньому, щиро, назавжди.

Кімната Аріеля наповнилася теплим світлом. Він підвівся в ліжку, та востаннє розправив свої крила, які сяяли яскравіше за сонце. Пусті очниці запалали блакиттю, тіло здригнулось і він зі свистом вдихнув повні груди повітря. Ще один змах крил, сплеск, і яскраві жарини від крил розлетілись по кімнаті, відбиваючись від стін, від крил, і так доки не заповнили собою все довкола.

В яскравому сяйві розчинявся прекрасний янгол, від самого початку Всеосяжного Дива вічний, що несе в життя надію, дарує віру, безсоромно хворий на емпатію. Розсипався тисячами світлячків, розлітався мільйонами метеликів, помирав, щоб відродитись, зникав, щоб прийти в цей світ.

Морак сидів на краю прірви, та дивився, як розлітаються жаринки над холодним містом. В очах демона боролись сум та радість, бо він втратив друга - янгола, але в кожному світлячку бачив його знов.

Аріель більше не янгол, але він став чимось набагато більшим і змістовнішим. Тепер він став частиною світу, який так сильно любив, на який так безбожно хворів до самого скону.

Спочивай! Мій прекрасний янгол, від самого початку Всеосяжного Дива вічний, що несе в життя надію, дарує віру, безсоромно покірний! Спочивай, бо нам з тобою так треба набратися сил, щоб відродитися з жаринок, та знову захворіти на емпатію до цього збоченого світу людей. Спочивай, часточка мого Дива. Спочивай.