Самотня принцеса

Маргарита зайшла у порожню квартиру, звичним рухом кинула ключі на столик у коридорі й скинула вже трохи подерті, але такі улюблені балетки й пройшла на кухню.

— Кс-кс-кс, Маркізе, ти де? Іди їсти!

Її улюбленець, пухнастий і лінивий білий кіт, що жив у неї вже більш як десять років, був її єдиною відрадою у житті. Вона — єдина донька своїх батьків, яку виплекали, викохали, забезпечували усім найкращим. Не було лише одного — особистого щастя. Бо усе, що вона мала — і квартира, і машина, і хороша робота з доволі пристойною оплатою, при знайомстві з чоловіками підносилися нею так, що вони почувалися доволі незручно, відчуваючи себе відразу невдахами, які не зможуть їй дати усього, чого вона бажає. А бажань у неї було багато…

Пухнастик, ліниво потягуючись, підійшов і потерся об ноги, усім своїм видом ніби говорячи «ти тільки моя», а потім поплентався до мисок, у які Маргарита щедро насипала щойно купленого котячого корму.

— Ну от, тепер можна і самій поїсти, — вона раз за разом ловила себе на думці, що часто розмовляє сама з собою, але їй це починало навіть подобатися, адже самотність, яка оселилася разом з нею, поступово змінювала її, привласнювала, не давала дихати на повні груди і насолоджуватися життям. Її більше не тягло на якість безумства, як це часом бувало у юності, вона весь час запевняла себе, що так вона хоче сама.

Але проходячи повз велике дзеркало у коридорі, часом із сумом поглядала на своє обличчя, якого злегка торкнулись зморшки, фігура все ще зберігала стрункість, але поступалася у пружності та плавності ліній молодих дівчат. Тож часом у неї з’являлося бажання просто завісити його аби зовсім не бачити, що час робить з нею. І де поділася її витончена краса, за якою полювало стільки чоловіків? І де поділися усі вони?

Так, характер, звісно, у неї був не з легких: гостра на язик та прискіплива, вона вважала, що не вартий її хтось простий та роботящий, все хотілося принца на білому коні, який зробить її своєю принцесою.

Та не так сталося, як гадалося. Тепер вона часом впадала у сонно-депресивний стан, мовчки сидячи біля вікна і поглядаючи на вулицю, а то просто блукала вулицею, задумливо вдивляючись у те, що її оточувало, ніби чекаючи на якусь подію, що пробудить її від глибокого сну.

Вона вже не бачила себе принцесою, адже пройшло стільки років, минуло стільки мрій. А після смерті батьків, які пішли з життя кілька років тому, усе стало ще гірше. Звісно, у неї ще був шанс стати щасливою, варто лише було відкрити для нього двері.

Але вона пам’ятала. Так, пам’ятала те, що ледь не привело її до того, від чого вона вперто тікала. Одного разу їй зустрівся той, хто був готовий терпіти її різкість і гострі зауваження, хто розгледів її красу і хотів зробити своєю принцесою. Він навіть подарував їй на День народження браслет, який вона не знімала до цього часу, бо він їй нагадував, як вона обпеклась тоді, і більше ніколи не хотіла повторення. Надто вразливою вона почувалася тоді.

Бо вона — татусева донечка, мамина квіточка, єдина кохана дитина, зустріла Сашка — гарного, простого хлопця, який працював на якійсь фірмі, і закохалася, попри свої принципи й переконання, не дивлячись на те, що він зовсім не був тим принцом, на якого вона так вперто чекала. Здавалося, вони були щасливі тоді. Але через кілька місяців їй здалося, що його відношення змінилося. Вона підозрювала, що в нього хтось є, тож вирішила прослідкувати. І що ж вона побачила? Він зустрівся з високою білявкою, яка весело і ніжно йому посміхалася, а він торкнувся її ледь округленого живота.

Того ж вечора вона йому зателефонувала і сказала, що бачити більше не хоче. І все. Все скінчилося, а вона сховалася у свою мушлю… На телефон спочатку не відповідала, але потім взагалі змінила номер. Вона не хотіла його більше бачити, ніколи, надто боляче їй було від побаченого, тож, коли він приходив кілька разів аби поговорити, вона просто навіть не підходила до дверей. А сусідка потім їй доповідала про його приходи.

Єдине, що вона залишила на згадку про той біль — це браслет, якого хотіла позбутися, та потім передумала.

Лише через кілька років він зміг відшукати її батьків, щось їм намагався пояснити, та вона лише відмахнулася і не хотіла слухати.

А він продовжував писати їй листи майже щодня, але усі вони опинялися у сміттєвому відрі без прочитання.

Десь тиждень тому її подруга, якщо можна її так назвати, бо вони лише кілька разів випили кави, але працювали разом, тож іноді спілкувалися, розповіла Маргариті, що її шукав якийсь чоловік і залишив свій номер, пояснюючи, що між ними виникло непорозуміння і Маргарита усе не так зрозуміла, побачивши його з сестрою.

Вона дивувалася, що він стільки років намагався поговорити з нею, а вона уникала тієї розмови. Здавалося, що для нього то було дуже важливим, тож вона вирішила поки не викидати номер, але зателефонувати так і не наважилась.

Після смерті батьків їй було дуже погано. Вона вирішила, що саме на ній лежить провина за їхню смерть, адже вони так мріяли про сповнений сміхом дітей дім і спільні родинні свята. Та так і не дочекалися.

Маргарита знайшла той папірець з номером з тиждень тому і, подумавши, вирішила подзвонити.

— Алло, а Сашко вдома? — ледь чуючи свій голос промовила вона тоді.

Але у телефоні вона почула схлипування, а потім сумний жіночий голос промовив:

— Пробачте, але його немає.

— А коли я зможу з ним поговорити?

— Боюся, що вже ніколи. Він загинув два дні тому, пробачте…

Зв’язок перервався, а Маргарита так і не могла вимовити ні слова.

Зараз вона сиділа на ліжку, згадуючи усі прожиті дарма роки, і лише тепер замислюючись над тим, навіщо вона живе на цьому світі. Її пальці час від часу торкалися корони на браслеті, який нагадував про те, що колись вона могла стати чиєюсь королевою.