Ба

На сей раз баба пририхтувала порєдну гостину: бограч, голубці в виноградному листі і до них підбивані біли гриби. Ми з Юрком їли, аж за вухами тріщало. Ні, ви не подумайте, ба не була з тих ортодоксальних добропорядних ґаздинь, в яких завше було зварено перше, друге, десерт і компот, а хата блистіла від чистоти. Вона без жодних докорів сумління могла заснути з срачем на кухні і повною мийкою брудного посуду, не раз годувала нас, внуків, якимось хімозним фаст-фудом. Але коли Алька мала настрій, то готувала неперевершено. Сама була гуцулкою з Косьова по материній лінії і бойкою з Турки по татовій, а пів життя прожила у Воловці, тож знала всю автентичну карпатську кухню, як свої п'ять пальців.

— Мммм... — задоволено промуркотів Юрко. Ба зацінила комплімент і затягнула коломийку:

— Сидит Юра коло мура, а я коло него. Юра, мамко, файний хлопіць, пішла би'м за него... Шо, Юрасю, взяв би'с ня заміж?

З несподіванки таких залицянь від сімдесятип'ятирічної баби Юрко поперхнувся і бограч пішов йому носом. Я подав бідоласі серветку, а ба розреготала на весь писок так щиро, що я побоявся, щоб в неї не вилетіла вставна щелепа (не думаю, що Юрко був готовий це зараз побачити), тож спитав про коломийку, щоб розрядити обстановку:

— Шось знайоме... То Фіїнка?

— Нє, то давня народна співанка. Ти юж гет чисто позабував, шо я тобі в дітоцтві співала.

Файно пообідавши, ми взялися вантажити бабині пожитки до фури. Аля, звісно, командувала парадом:

— На креденц вважайте, би шиби не повилітали. З бамбетлем можете не патичкуватиси, він моцний, дубовий, але пантруйте, бисти спини не понадривали, бо то тєжке. В тихво ящиках начиння, то не порозгаратуйте. Я троха глиняного, свекрушиного ше, віддала на стрийский музей, там ним мій один колишній кавалір завідує. А тотово то косівська кераміка, то я собі лишаю.

Стара трималася бадьоро, жартувала, але ледь вловимий сум сидів у неї в міжбрів'ї. Ба, на відміну від мами, майже не колола ботокс, тож її емоції легко було зчитувати. Зрештою справа дійшла до одягу. Я ще в житті не бачив такого дивного поєднання в одному куфері старомодних луївітонівських сумок, футболок з мукачівського секонду, дорогущих мештів люксових українських брендів і дешевих косух від Zara. Вишенькою на цьому торті гардеробного сюрреалізму були унікальні народні строї різних карпатських регіонів від борщівських сорочок і лемківської крисані до буковинського весільного вінка і розкішного чересу з підвішеною гуцульською барткою.

— Ба, де ти то всьо нагребла? — зачудовано спитав я. — Виміняла в того свого стрийського каваліра на глиняні макітри?

— Та по-всякому, — затягнулась файкою ба. — Шось купила за грубі гроші, шось мені люди самі віддавали в поганім стані, а я вже реставрувала потихонько. Тотіво сорочки то сама вишивала.

— Коли ти то встигла? — здивовано здійняв брови я, розглядаючи густі візерунки хрестиком. Я не надто уявляв свою вічно двіжуючу Альку за рукоділлям.

— Мені сімдесєть п'єть літ, — нагадала ба. — Я знайшла троха часу для того. Тутво і для тебе дещо є.

Вона подала мені прегарну новеньку сорочку, розшиту дубовим листям, і великий добротний ліжник.

— Ба, ти просто чудо... — розлився в щирій усмішці я.

— Один ліжник ще лишаю собі, заберем потім. А тіво два передасьте до Сколього, до музею. Давно обіцяла їм то. То ткала моя баба. Була правдивов гуцулков з Косьова.

— Ого! — захоплено здійняв брови Юрко.

Ба криво всміхнулася і взялася шукати щось в телефоні. За хвилю показала Юркові відео, де старша жінка в хустині працює за ткацьким верстатом.

— То вна, баба Текля. Маю про неї таку памнять.

На остаток Аля винесла знайому мені ще з дітвацтва прегарну різьблену скриню зі своїми коштовностями і строго наказала:

— Ото пильнуйте, воно дороге, як шляк.

— Золото? — здивовано шепнув Юрко.

Ба розреготала, трусячи сивою головою в бігудях.

— Бери вище, — пояснив я. — Чистий корал. Там реально на цілу квартиру стане.

— Єк Цицька вистигне, — ба вказала вузлуватим пальцем на стовп диму на горі. — планую назбирати там їкихось вулканічних мінералів і замовити собі в одного знайомого мосяжника з Надвірної якого перстеня.

— Чуєш, Вась, — шепнув мені Юрко, — шо то за цицька, шо про неї твоя баба вже кілька разів згадує?

— То так місцеві називають Воскресенський Верх, — пояснив я. — Бачиш, та гора має форму, як цицька з соском.

— Сосок то виходить там, де той хрест? — примружив очі Юрко.

— Так. Ба завше каже, що Карпати — то танок грішного з праведним...

— То шо, Василечку, коли до ня приїдеш? — гірко всміхнулася моя Аля, дивлячись на мене сумними очима.

— В суботу зранечка. — Я ніжно обійняв ба за плечі. — В обід виїдем. Добре?

— Давай не в обід, — прохально дивились на мене старечі очі. — Лишайся на вихідні, виїдемо в неділю спозарання. Зара єкраз афини доспіли. Назбираємо мамі з татом.

Я ніколи не міг їй відмовити. Це ж була моя Аля...