Загублена

Та страшно, страшно жить минулим...

Будучина – сліпий туман –

Над мертвих днів глухим намулом

Ховає вогники оман.

Євген Маланюк "Лист", 1923

Кружляє світ. Мовчить, як треба крику,

і правда топиться в брехні чи не щодня...

Невже і я впаду в нього і зникну

безболісно, безлико, навмання?

Григорій Чубай "Вертеп", 1968

1

«Літак „Львів-Лондон” відправляється через п’ятнадцять хвилин, прохання підійти до виходу номер три і приготувати квитки та паспорти».

Мілла повільно встала зі свого місця в залі очікування, взяла валізу і сумочку й почимчикувала у напрямку виходу номер три. Вона відразу влилася у загальний потік людей, що прямував у тому ж напрямку. Взагалі люди йшли повільно і спокійно. Та враз повз Міллу пробіг якийсь хлопчак і ледь не збив з ніг літню жінку, котра чемно йшла зі своїм теж літнім чоловіком. Потім легенько поклацали шпильками стюардеси, котрих вів, взявши під лікті, якийсь молодий пілот, за ними показались темні форми поліцейських–охоронців з аеропорту. Вони пройшли, майже пробігли, повз Міллу, навіть не глянувши на неї: певно, спішили на перезмінку. Мілла була невеличкою худенькою дівчиною з довгим темно–каштановим волоссям і зеленими очима. Тож не дивно, що охоронці її не помітили серед усіх тих дебелих чоловіків, котрі проходили повз. Крім того, Мілла не притягувала погляду величезними валізами чи надувними матрацами. Прийшов час відпусток, тож саме такі краєвиди можна було тут побачити: матраци, діти і купа валіз.

Крім того, вона не хотіла, щоб хто-небудь бачив її. Не хотіла прощань і сліз. За останні півроку вона вже достатньо наплакалась... і напрощалась. Тепер Мілла хотіла одного – якнайшвидше поїхати звідси і почати нове життя за кордоном. Може хоч там знайде трохи спокою і забуде про всі нещастя, котрі останнім часом прилипли до неї і аж ніяк не хотіли відчіплятися.

Був полудень. Літак відправлявся о дванадцятій п’ятнадцять. Летіти зовсім не хотілось, незважаючи на бажання почати все заново. Мілла підійшла до контролера перед тим, як зайти у літак. Він поглянув на неї, на її папери, знову на неї. Позаду контролера стояв охоронець, а біля нього ще один чоловік, не набагато старший, але з вельми суворішим обличчям.

Контролер навіть не ховав свого розчарування. Він розглядав квитки і паспорт, аж поки не видушив з себе: „Почекайте хвилинку, будь ласка, потрібно дещо перевірити”.

- Щось не так з документами? – спитала Мілла.

- Та ні. З документами все добре. Не переживайте, це стандартна процедура.

- Але...

Але він її не слухав. Забравши паспорт і квитки, контролер відійшов убік. Мілла не розуміла, що тут діється. Якщо з документами все гаразд, чому їй не дозволяють сісти у літак і відлетіти? Чого в того чоловіка таке розчароване – так, саме розчароване! – обличчя?! Чого він пішов, кажучи, що така перевірка – стандартна процедура, коли це зовсім не так?!

Вона не раз їздила з батьком за кордон – і таких „стандартних процедур” ніколи не було. Щось їй не подобалось. Мілла відчувала якесь напруження, але не розуміла, звідки воно взялося. Таке дивне відчуття супроводжувало її вже близько півроку. Все, що з нею відбувалось, провокувало те дивне відчуття. Напруження. Так, ніби зараз станеться ще одна несподіванка. Ще одна трагедія.

Контролер довго не повертався. Це примушувало її нервувати ще більше. Чого так довго? Мілла стояла чемно збоку, чекаючи на повернення чоловіка і своїх документів, а він уперто не повертався. В той час мила стюардеса перевіряла квитки інших пасажирів, що почергово підходили до неї. Мілла вже зібралась піти за кондуктором і з’ясувати, що й до чого, але як тільки вона повернула голову в напрямку траси, якою пішов і не повертався вже цілих п’ять хвилин контролер, і намірилась ступити крок, чоловік з суворим обличчям теж поворухнувся, непомітно витяг з-за спини пістолет і спокійно підійшов до неї.

- Ви куди-небудь збираєтесь? – тихо спитав він.

- Я не розумію. Де цей контролер? Літак зараз відправляється, – якомога спокійніше сказала вона.

- Він виконує свою роботу... – теж спокійно сказав чоловік. А по паузі спитав щось, що знову викликало у неї напруження. І не тільки. – Мілла Лещенко?

- Хто Ви?

- Не переживайте. Я з поліції.

Мілла завжди вірила своєму батькові. А виходячи з того, що він казав, зараз вона у гіршій ситуації, ніж їй здавалось спочатку. Батько не довіряв нікому, окрім тих, кого сам перевірив і знав, що на них можна покластись. Міллин батько був приватним детективом, йому часто доводилось мати справу з поліцейськими. І не завжди такі стосунки були приємними. Слово „поліція” не було запорукою спокою.

Тож вона нервувала.

- Вибачте, Ви не знаєте, куди пішов контролер? Я хотіла б спитати його дещо про політ? – Мілла вирішила прикидатись дурненькою. Поліції вона не любила так само, як і її батько. Крім того, поліція не допомогла їй ані разу в житті тоді, коли вона зверталась про допомогу. – Знаєте, це не перший мій рейс, але я так переживаю, ніби перший. Мені може стати погано, тож я хотіла швидше сісти і заспокоїтись, натягнувши на вуха слухавки від плеєра. А тут...

- Не переживайте. Я ж казав. Літак відправиться вчасно за умови, що Ви не перешкоджатимете.

- Та ні. Я навіть не думала перешкоджати... Чого він так довго?..

- Видно, якісь проблеми.

- Які можуть бути проблеми? Я ж казала – подорожую не вперше, і проблем ніколи не було, – валяти дурня нічого не давало, тож Мілла перейшла до наступальних дій.

- Спокійно, Мілло.

- Звідки Ви знаєте моє ім’я та прізвище?

- Я ж казав, що з поліції.

- Це ні про що не говорить!

- Це говорить про все, Мілло.

- Я хочу бачитись з начальником. Що тут діється?! – вона нахмурила чоло, зсунувши брови докупи. Це виглядало радше смішно, ніж страшно. Гривка накочувалась на очі, затуляючи їх. Поліцейському біля неї передали щось по рації, на що він спокійно відповів „Прийнято” і взяв її за лікоть. – Що Ви виробляєте?!!

- Пасічник Мирослав Мстиславович – старший лейтенант поліції. Вас заарештовано. Можете зробити авантуру, і всі побачать, що Вас забирає охорона, а можете спокійно пройти зі мною, і все закінчиться добре.

- Заарештовано? Але за що?! Що тут діється? У мене літак!!!

- Значить силоміць...

- Що?! – Пасічник вийняв наручники і зібрався одягнути їх їй на руки.

- Не треба. Я піду добровільно. Але мій літак.

- Найближчим часом Ви нікуди не поїдете, Мілло.

Вона сумирно пішла за поліцейським, не розуміючи, що все–таки діється, не знаючи, що робити далі, до кого звернутись, щоб попросити про допомогу. Пасічник тихо вів її за лікоть, не відпускаючи від себе ні на крок.

***

Вони йшли в напрямку кабінету начальника аеропорту. Вона там вже бувала. Але за значно приємніших обставин. Тоді було вилучено нелегальну колекцію старовинних ікон, які якийсь „бізнесмен” хотів переправити за кордон, залишаючи вітчизняних істориків, музеєзнавців і релігієзнавців ні з чим. Їй, як офіційному представнику Національного музею, доручили забрати ікони й перевезти їх до музею якнайблагополучніше.

Начальником аеропорту був привітний чоловік років п’ятдесяти. Він завжди знаходив доречні слова при такого роду операціях, навіть пожартувати вмів. Міллу він завжди називав „Котиком–Перевізником”, бо по контрабанду зазвичай присилали її з напарником–музеєзнавцем Сирко Сергієм, якого „Головний Пілот” (так вони називали начальника аеропорту) прозвав „Нишпоркою”. Сергій був найкращим у своєму роді, коли ішлося про старовинні речі, тим паче про ікони.

Пасічник з Міллою піднялися сходами нагору, повз них пройшов і той контролер. Її документів при ньому не було, і це її насторожило: якщо їх забрала поліція, справа серйозна, їй не вибратися з країни.