Загублена

Мілла зупинилась і оглянулась. Будинок був порожнім. Зовсім порожнім. Високі білі стіни світились пусткою. А ще зовсім недавно на них висіли картини. Картини, написані її мамою. Картини природи. Картини, повні радості і життя.

Мама Мілли – Росава Яківна – була веселою добродушною жінкою. Вона любила малювати. Малювання було її втіхою. Особливо після смерті чоловіка. Малюючи, вона забувала усі негаразди.

Стан душі артистки відчувався у кожному мазку. Його можна було зауважити у маленькій хмаринці, що пропливала над лінією горизонту, що простягався до безконечності. Його можна було помітити у безмежній синяві океану або ж у волелюбному помаху крил орлів над дивним червонястим пустирем. Його можна було спостерегти у настирливому зловіщому погляді кароокого вусатого чоловіка, котрий тримав на руках немовля... І здавалось, у тому погляді було ще щось, окрім зловмисності і турботи. За карими очима козака ховалась якась похмура, відома лише йому одному, таємниця...

Мілла поглянула на місце прямо перед собою, там, де знаходився камін. Ще недавно там горів вогонь... То була колишня їх вітальня. Колись тут приходило багато людей, колись тут було весело...

Вона пригадала улюблену картину, написану матір’ю: то було безмежне поле, синє небо і жовте поле; жовтаво–помаранчеве з чорнявими очима і зеленавими вкрапленнями поміж ними... То була картина під назвою „Соняховий рай”. Улюблена картина, її і її батьків. Споглядаючи на неї, їм якось мимоволі ставало тепло. І весело. „Соняховий рай” висів над каміном, ніби допомагаючи йому зігрівати приміщення. Крім того, картина завжди навіювала спокій. Якесь містичне відчуття задоволення охоплювало її, коли Мілла споглядала на мамине творіння. Тепер картини не було на місці, і дім видавався пустим. Так, ніби втратив свою душу...

Мілла провела рукою по місцю, де мала б висіти картина, а натомість видно було тільки величезну білу пляму. У цьому домі вона прожила все своє життя. Вона і батьки. Дівчина ще раз подивилась на картину очима своєї пам’яті: великі жовтаві кола, а всередині них менші, чорні, красувались на зеленавих стеблах на тлі синього неба; один сонях ніби випадково повернув голову в ту сторону, звідки на картину дивились глядачі, й застиг у нерухомості, перелякавшись їхніх зацікавлених поглядів. Він перелякано схилив круглу голівку, прикрився листячком, але це не допомогло, і чорні цятки–насінини було дуже добре видно крізь цю сором’язливу красу. На задньому плані притулились одне до одного ще безліч таких самих сором’язливих і не дуже соняшників, їхніх облич не можна було розрізнити, бо всі вони, здавалось, навмисне вдягли однакові жовто-чорні маски.

Мілла з головою поринула у мрії. Їй здалось, що вона йде поміж тими величними жовтими квітами, злегка торкаючись їхнього ніжно-шорсткого листя, заглядаючи в їхні оченята-насінини. То був інший світ. Світ її фантазій і мрій. Там Мілла почувалась щасливою і безпечною, там знаходила спокій. А той сором’язливий соняшник... Мама завжди казала, що малювала його, думаючи про дочку. Що то її – доччине – відображення душі: зацікавлене та налякане водночас.

Мілла розплющила очі, виринувши з полону своїх власних спогадів і фантазій. Вона й досі простягала руку до голої стіни попереду, до великої білої плями, на місці котрої мала б висіти чарівна жовто-зелено-блакитна картина. Вона опам’яталась, зрозумівши, що вже вкотре поринула у спомини. Але тільки так вона могла не забути.

На превеликий жаль, Мілла усвідомила недавно, що не може пригадати маминого обличчя. Так, ніби акварельний малюнок потрапив під зливу. Обличчя було намальоване на аркушику і сховане десь глибоко у підсвідомості, але тепер вона не могла його роздивитись, не бачила тих дрібних рис обличчя матері, котрі виражали приховані почуття, за якими дочка вгадувала справжній стан матері, коли остання хотіла щось приховати.

Останніми місяцями матір старалась приховати сум.

Вона втратила чоловіка й опору в житті.

Батько помер півроку тому. В автокатастрофі. Це був шок для них обох – матері й дочки. Він був чудовим водієм. Як дійшло до того, що він загинув саме так, розбившись на машині, не могла усвідомити жодна з них.

Мілла відірвала погляд від білої плями. Нарешті. Від цього „краєвиду” їй аж в очах побіліло. Вона не хотіла покидати цього місця, але болючі спогади не дозволяли спокійно жити тут. Тут на кожному кроці відчувалася тиха присутність батьків. Вони були близько, не бажаючи покидати дочку. Вона відчувала їх; інколи їй здавалось, що вона й насправді бачить їхні постаті, що проходять повз, йдуть у звичні для них місця, роздивляються, чи все нормально, чи нічого не змінилось після їхнього відходу.

Нічого не змінилось. Мілла не мала сміливості що-небудь змінювати. Вона вирішила, що так буде краще – нічого не змінювати. Принаймні, поки-що.

Але „поки-що” не минуло ані за місяць, ані за три...

Мама зникла через певний час після батькової смерті. Просто пропала. Ніби пішла шукати чоловіка у тому, кращому, світі й вирішила залишитись там назавжди. Мілла не могла повірити, що залишилась абсолютно сама. Їй ніколи і в думці не було, що все може так закінчитись. Що її просто візьмуть і покинуть. Саме так вона і почувалась – покинутою і самотньою.

Мілла розуміла, що все, що сталось, не сталось так, бо того хотіли її батьки. Просто прийшла їхня черга відправлятись у потойбіччя. А на неї ще чекає безліч справ, які вона повинна якнайшвидше розв’язати. Тільки чому вона повинна була справлятись з усім цим сама?! Чому не було нікого поряд? Чому немає нікого поруч саме тоді, коли цього найбільше потрібно?

Мілла взяла валізу і сумочку й рушила в напрямку виходу. Вона вже попрощалась. Якби вона залишилась тут ще хоч секунду довше, певно, не зважилась на те, на що зважувалась довгі три місяці. Нарешті вона зважилась утекти. Втекти від проблем і нечесності, які її тут оточували. Мілла вирішила остаточно покінчити зі своїм дотеперішнім життям простенького історика-музеєзнавця і почати зовсім інше, цілком нове життя.

Тут її ніщо не тримало.

Зачинивши двері на ключ, вона ступила назустріч новому життю.