В мережі

Запах нечистот змішався з неприємним осадом від згоряння палива, який залишають працюючі генератори в цій частині міста. Постійний гул вже давно став звичним, не подражнював слух, він став незмінною мелодією Ентхіллу. В темний провулок майже не досягали відблиски неонових вогнів найближчої вулиці, залишаючись лише мерехтливим сяйвом на обшарпаній стіні, розписаній в кілька шарів балончиками фарби. Неподалік почулися голоси, судячи з того, що звук наближався, сховок можуть виявити за лічені хвилини. Тож не гаючи часу, чоловік прискорився, закриваючи маленьку шпарину між сміттєвим баком та генератором дошкою. Озирнувся, зважуючи чи можна в разі небезпеки використати VES-пристрій, що вже міцно стискав пальцями в кишені. Це не було підходящою зброєю, швидше шокером, але з ним було спокійніше. Чорний каптур під тінями приховував обличчя, проте не заважав огляду. Очі давно звикли до темряви, тож кожен ледь помітний рух в провулку не залишався без уваги. За баком щось за шаруділо, проте чоловік був надто зосередженим на виході з провулку, аби звертати увагу на щура, який пробіг поруч з його ногами, шукаючи іншого місця поживи. Глибокий вдих наповнив легені сумішшю неприємних запахів і смогу, коли між відблисків неону уважний погляд помітив виринаючий з-за рогу силует. Кілька швидких тихих кроків попід стіною не видали його місце знаходження. Невідомий, що хвилину тому потурбував своє присутністю не надто розглядався навкруги, поспішаючи справити потребу. Приставивши руку до стіни, він схилив голову, слідкуючи за тим як струя сечі стікає по кривих лініях малюнку. Видих полегшення так і зостався десь глибоко в горлі, коли від імпланта в потилиці розлилася гаряча хвиля болю.

Не озираючись навкруги, та опустивши голову, чоловік вийшов з провулка прямуючи вздовж вулиці. Вивіски мерехтіли освітлюючи шлях брудним тротуаром. Сміття інколи було так багато, що доводилося оминати купи що розтяглися горами до середини проїжджої частини. Ентхілл гудів стоголосим гуркотом голосів, генераторів, старих автівок, що позосталися з минулого. Проводжаючи поглядом одну з таких іржавих тарантайок, чоловік прихнув під ніс. Люди пристосовувалися до нових умов наче таргани. Та мало хто з цих бідолах бачив в житті щось ліпшого. Горло здавило від злості, погляд попрямував вгору. За переплетенням судин дротів та смогом, що огортав місто, давно не було видно неба. Але як оминути район та вийти на шосе до центру, можна побачити ледь помітне мерехтіння силових полів над тією частиною, де люди не переймаються такими банальними проблемами як існування. Хмарочоси корпорацій височіють над Хайтхіллом як неприступні фортеці. Там не зустріти старезних автівок, волоцюг чи торчків, котрі шукають коди доступу. Він стиснув пальцями невеличкий завернутий в целофані клаптик, злісно видихаючи.

Переступивши через безхатька, що лежав прямісінько посеред тротуару явно перебуваючи подумки в іншому місці, чоловік пірнув в підземний перехід. Міцно тримаючи VES між пальцями пройшов вперед, переступаючи бруд. Намагався не озиратися, аби не вловити в силуетах попід стінами людські обриси, хоча знав, що вони там є. Ті, що опинилися на самому дні.

Лише опинившись біля власних дверей зміг розслабитися, та відпустити хвилювання. Ще раз озирнувся, щоб впевнитися що не має на хвості переслідувачів чи ще гірше – рейдерів, і поспішив в кімнату, де чекав монітор.

Не скидаючи одягу та навіть не відволікаючись на те, як крутить від голоду в шлунку, відкрив програму. Пальці зашаруділи по клавіатурі вбиваючи цифри написані на папірці кривими закарлючками. Глибокий вдих викликав новий приступ кашлю, що змусив чоловіка схопитися рукою за стіл, аби втримати рівновагу. Коли приступ минув, він знесилено потер очі рукою. Погляд прослизнув до підставки на якій лежала меленька пластина, котра кріпиться до імпланта на скроні. Він на мить затримався, але відкинувши хвилювання закріпив ту на місце та натиснув Enter.

***

– Трясця!

Віддалений голос вирвав його прямо з оживленого потоку посеред вулиці. Симуляція затремтіла, зависла, розмиваючи проекції перед очима. Кілька разів кліпнувши він виринув з реальності у якій перебував ще мить тому. Слабкість в кінцівках поступилася люті, і він розвернувся кидаючи погляд почервонілих очей на того, хто завадив йому зануритися глибше.

– Тай, якого ти робиш? – Хлопець струсонув його ще раз, стискаючи в пальцях лівої руки пластину. – Тобі геть плату попаяло?

На схвильованому обличчі друга виднілися борозни на щоках – сліди від респіратора, котрий той носив майже не знімаючи. Темні очі дивилися зі злістю та докором.

– Відвали, Леноксе!

Він заплющив зболілі очі, провів рукою по обличчю, стираючи сліди втоми від недосипання. В голові все ще мерехтіли зображення нещодавньої віртуальної реальності. Майже реальні.

– Ха! – Пирхнув Ленокс і кинув на стіл перед монітором пластину, не хвилюючись за її цілісність. – Не хвилюйся? – Повторив він закипаючи від люті і зробив кілька кроків, від чого в кімнаті пролунало брязкання, коли протез торкався підлоги. – Ти кажеш мені не хвилюватися після того, як я знайшов тебе в такому стані? Геть з головою не дружиш?

Брязкання посилилося враз зі знервованими кроками.

– Я все тримаю під контролем, заспокойся.

Втома звалилася на плечі тягарем від чергової невдалої спроби. Захотілося зацідити кулаком прямісінько в монітор попереду. Тільки це б ні чого не змінило. Ленокс провів рукою по короткому їжачку волоссю пофарбуваному в синій колір, шумно видихаючи.

– Ти знову шукаєш її? – Промовив тихо, кинувши тепер вже болісний погляд на друга. – Тай, вже три місяці минуло, ти ж розумієш…

Від цих слів зробилося геть паршиво. Внутрішні органи скрутило у вузол від безсилля. А нагадування про час тільки посилило це почуття.

– Я знайду її! – Слова пролунали не так впевнено, як хотілося б.

Ленокс знову видихнув, і опустився на матрац на підлозі, котрий слугував ліжком. Запала гнітюча тиша. Те, що сталося незримими шрамами позначило кожного з них.

– Перестань звинувачувати себе. Шена і мені була подругою, тож якщо хтось і винен в цьому, то не ти один. Якби я вчасно помітив зміни в її поведінці, те, що вона періодично зникала…

Тай підвівся, м'язи заніміли від довгого сидіння в одному положенні, а слабкість від перевтоми відчувалася дедалі сильніше. Та він продовжував ігнорувати сон, віддаючи перевагу забуттю в пошуках її.

– Ти добре розумієш, чому я це роблю. – Гірка правда роз'їдала слизову, залишаючи на язиці осад. – Бо якби я тоді…

Сповідь перервав черговий приступ кашлю, і Тай зігнувся навпіл, відчуваючи як пече у грудях від кожного різкого виходу повітря. Ленокс підвівся, підхопивши друга під лікоть, і допоміг йому сісти на стілець.

– Чорт! Ти як? – Він насупив брови спостерігаючи за почервонілим обличчям. – Тай, так не можна, чуєш? Тобі давно треба було зробити трансплантацію. Це не жарти!

Той тільки відмахнувся від пропозиції.

– Припини. Ти ж знаєш, як я відношуся до цього. Варто лише раз дозволити тим клятим м'ясникам розібрати мене, то вже ніколи не зможу бути собою. Ті всі зміни та трансплантації врешті призводять до залежності гіршій ніж мережа. – Махнув у бік монітору, де переплетенням кодів мерехтіло зображення програми для виходу у віртуальну реальність. – Постійні вдосконалення себе ще нікого не зробили безсмертним.

Ленокс хитнув головою, інстинктивно торкнувшись ребер, де було вживлено біонічний протез.

– Інколи бездіяльність тільки прискорює смерть. Ти ж навіть респіратор не вдягаєш. Не дивно, що потім легені ладен вихаркати. Чим тільки думаєш?

– Головою. – Тай торкнувся пальцем чола, сподіваючись, що ці слова трохи розбавлять напружену атмосферу.

– Воно і видно… – З розчаруванням чоловік похитав головою, зосередивши погляд на моніторі. – Тай, це не вихід. Я вже втратив її через цю залежність, і не хочу втратити тебе. Скільки годин ти провів у мережі?

Тай нервово хмикнув. Сподіваючись залишити питання без відповіді, та Ленокс не полишав спроб достукатися.

– Всього вісім! – Врешті крикнув він, після чергового допиту від друга. – Сьогодні. – Останнє слово сказав вже тихіше зізнаючись.

Здавалося обличчя чоловіка змінило колір під стать волоссю коли великі темні очі розширилися від шоку.

– Вісім? Ти геть з глузду з'їхав! Це залежність, Таю! Це не нормально. Ти ж знаєш, що навіть трьох годин достатньо, аби нервова система почала…

Він сплеснув руками не завершивши фразу, бо навіть озвучити припущення вже було вище його сил.

– Кляті розповсюджувачі! – Ленокс схопив рукою зім'ятий папірець на якому було написано код доступу до мережі. – Подивися до чого ти скотився! Як попаяний шукаєш ці вкладки. Звідки ти знаєш, що там? А раптом якийсь вірус, котрий знищить програмне забезпечення? Воно ж навіть не надруковане.

Ленокс скривився так, наче тримав в руках щось брудне, загрозливе.

– Це нелегальні коди, тому написані від руки.

Тай відвів погляд. Було соромно визнавати ті ризики, котрі супроводжували його навʼязливу ідею.

– Ти добре знаєш, до чого це призведе. – Сумно промовив Ленокс, кинувши шматок паперу назад на стіл. – Ти не знайдеш її, Тай, тих рельностей мільйони. Тільки зависнеш сам.

З цими словами він розвернувся, попрямувавши до виходу. Ще кілька хвилин в коридорі чувся брязкіт від протезу, а потім все стихло, залишивши по собі лише розмірений шум процесору.

***

Довгий світлий коридор підсвічений теплим світлом ліхтарів вів далі до різьблених дверей маєтку. Краєвиди навколо справді заворожували, і якби він мав більше часу, то певно віддав би півжиття, аби просто насолоджуватися ними. На відміну від попередніх місць, де йому вже довелося побувати, це явно зберігало в собі велич минулих людських досягнень. Старе місто оточене кольоровими будиночками виглядало так несамовито, в порівнянні з брудними вулицями підсвіченими неоном, що поставало питання: в який момент людство зробило крок в той бік, нащо? В реальності не залишилося жодного куточка землі, котре не було б знищено прогресом. Не залишилося нічого від незбагненої краси архітектури минулих століть. А кольорові будиночки змінилися сірими бетонними блоками, густо розташованими і оповитими дротами. І тим дивніше було знаходитися тут, проходити по площі переповненій натовпом проекцій, котрі так само як він, поринули в мережу в пошуках чогось. Тільки на відміну від тих людей, він не шукав краєвидів чи вражень, не шукав де остаточно залишитися проекцією в симуляції. Образ Шени міцно тримав його, змушуючи раз по раз шукати її обличчя серед перехожих. Та скільки б він не блукав, не міг натрапити на її слід. І ось зараз, прямуючи до дверей палацу, сподівався лише на те, що серед незнайомих обличь побачить її.

Зали захоплювали погляд різнобарвністю та багатством. Позолота на рамах, кришталеві люстри, різні балкони та мармурові сходи дійсно не могли не вражати. Від захвату перехоплювало подих, і чим більше він знаходився в мережі, тим більше відмінностей у реальності він помічав. Подумки навіть почав розуміти тих, хто обрав такий спосіб покинути похмурий світ сповнений смогу та розчарування. Ці думки захоплювали так різко, що свідомість противилася їм все менше.

Код можна було використати лише раз, але він точно знав, що всі симуляції були спроектовані розробниками за одним алгоритмом. Тож імовірність зустрітися в симуляції з тим, хто потрапив до неї раніше, все ж залишалася. Не дивлячись на красу навколо, він намагався обійти стільки вуличок, скільки встигне. Сподівався, що вони не розминуться випадково. І ладен був пройти хоч мільйон віртуальних світів, тільки в одному з них побачити Шену.

Вони знали один одного з часів школи. Зблизилися завдяки Леноксу, котрий не дивлячись на своє минуле залишався досить відкритим до спілкування. На протязі довгих років Тай підтримував зв'язок навіть по завершенню навчання, а їх зустрічі стали хіба не єдиним гарним приводом прокидатися зранку. Тяжка робота, злидні, все це було не таким гидким, коли вони були втрьох. Дешева синтетична випивка в барі Ентхіллу тоді видавалася за живильний напій, а їдкий неон не сліпив очі, а створював такий необхідний затишок для дружніх розмов. В якийсь момент Тай зрозумів, що не бачить в Шені просто подругу. Відчув як прискорюється його пульс поряд з нею. Почуття до неї стали чимось більшим, тим що нарешті надало його існуванню сенсу. Якби ж він тоді зрозумів, побачив що з нею коїться… Зізнався. Чи був би у них шанс?

Зображення замерехтіло, а щоку обпекло фантомним відчуттям болю. Щось всередині промайнуло, плутаючи думки, щось незбагненне, тривожне. Тай хитнув головою, сподіваючись відкинути те дивне відчуття, та воно ніде не поділося. Щось було не так. В голові запаморочилося.

Все навколо стало яскравішим ніж до того, і довелося примружити очі. Симуляція стала виглядати більш реально, і вже майже не було видно тих легких коливань, що відтворювали зображення у його голові. Щось змінилося, але Тай не міг зрозуміти що саме. Легке хвилювання почало наростати десь всередині, і він прийняв рішення покинути мережу. Але коли закрив очі і спробував прокинутися – нічого не вийшло.

Стало страшно. Щось сталося з ним там, в реальності, що він не прокидається. Його свідомість застрягла у віртуалі, і в цю мить паніка охопила настільки, що здавалося він втратить контроль.

***

– Пий! – голос Ленокса прозвучав надто розмито.

Тай розплющив очі, але все пливло, було нечітким. Ще мить тому він був у проекції, а тепер? Погляд вихопив знайомі предмети його кімнати, перейшов на обличчя друга. Ленокс був схвильований, але окрім цього на його обличчі відображалось невдоволення та злість.

– Пий, інакше я заллю тобі це в горлянку! – Він міцніше притулив до обличчя Тая пляшку.

Кілька ковтків не покращили гидкий стан. В голові пульсувало від болю, і Тай ледве розумів де зараз знаходиться. Ленокс видихнув і стиснув губи в тонку лінію ледь стримуючись, аби не вдарити друга.

– Ну то що? – Обличчя викривилося від відрази. – Оце так ти все контролюєш?

Ленокс пройшов кімнатою стискаючи і розтискаючи пальці. Емоції вирували, просили виходу. Тай ледь піднявся на ліктях, відчуваючи новий приступ запаморочення.

– Що ти тут робиш? – єдине питання, котре і зміг видавити з себе Тай, і сфокусувався на підлозі, аби не спостерігати за нервовими рухами друга.

Ленокс нервово засміявся. Він все ще не міг оговтатися від того, шо побачив буквально десять хвилин тому.

– Не дякуй! Треба було залишити все як було. Дозволити тобі зависнути. – Вже не стримуючись він підвищив голос. – Який же ти довбень, Тай! Я ж попереджав!

Нарешті запаморочення трохи зменшилися. Але почуття слабкості все ще міцно огортало тіло.

– Знаєш, – знову почав Ленокс, – коли це сталося з Шеною, я думав ти не станеш повторювати її помилки. Ти ж бачив все… Як ти можеш взагалі заходити в мережу, після всього того?

На обличчі друга проступила емоція розчарування.

– Я знайду її… – вперто повторив Тай, вклавши у цю фразу залишки сил і опустився на спину.

Ленокс зітхнув, схрестивши руки на грудях.

– Пообіцяй, що завʼяжеш! Поклянися! Це не в перше, коли ти опинився на межі. І наступного разу я можу просто не встигнути тебе відʼєднати, ти розумієш?

Хвилювання просочувалося у кожне слово. Ленокс присів поруч з матрацом навпочіпки, зазираючи в очі друга.

– Поклянися, Таю! – Його погляд був рішучим.

Тай хитнув головою, нічого не відповідаючи. Він не міг так все полишити. Пошук Шени став його навʼязливою думкою, його місією. Ленокс розчаровано скривився.

– Тоді ти сам по собі, Тай. Я більше не хочу дивитися як хтось близький обирає віртуал та зависає. Завʼяжи, благаю востаннє. Якщо не заради мене, то хоча б заради Шени.

Він розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима на останок. Тай прикрив очі. Ні. Він занадто глибоко втрапив в цю павутину, аби зараз задкувати.

***

Озирнувшись кілька разів, Тай перейшов вулицю звіряючись з позначкою на навігаторі. Судячи з усього, те, що він шукає знаходиться десь поблизу стоків. Навіть з такої відстані чути сморід, а ближче певно дихати буде неможливо. Чергова вкладка, як це називають серед тих, хто пірнає в іншу реальність, чекала, а руки аж свербіли від нетерпіння. Він перевів останні кошти з віртуального гаманця на код. Раніше вони з Леноксом заплатили чималу суму, аби тіло Шени забрали до боксу. Але всіх заощаджень вистачило лише на чотири місяці. Час грав проти них, хоч Тай і намагався знайти вихід. Спочатку сподівався, що дівчина повернеться в реальність, потім шукав де міг би заробити достатньо коштів аби платити за бокс. Але жоден з варіантів не влаштовував. ШІ давно замінив собою роботу, до якої навчався Тай, і люди все більше віддавали перевагу цьому безпроблемному «працівнику» котрий не потребував ні вихідних, ні часу на обід. Тож він пішов на відчайдушний крок, занурюючись в мережу. Але і на те необхідно мати хоч якісь гроші.

Якщо так піде і далі, то він змушений буде влізти в борги. Не хотілося б брати заставу на внутрішні органи, враховуючи високі відсотки, та іншого виходу він не бачив. В Ентхіллі не приймали інших застав, та і запропонувати йому вже було нічого. Тож вся надія була лише на те, що заповітний код нарешті приведе його до потрібного місця. Нещодавній інцидент з передозом не змусив його відмовитися від пошуків. Та тепер Тай намагався контролювати кількість часу проведену у мережі, і спати принаймні дві години на добу, аби більше не втратити свідомості під час занурення у симуляцію. На щастя, тоді його знайшов Ленокс і вчасно від'єднав. Ще одна година, і Тай певно завис так само, як і Шена. Але сварка із другом опісля була гіршою за фізичну слабкість. Ленокс, образившись, тепер не заходив після зміни. І Тай відчував провину, через те, що не зміг відмовитися від переконань. Але все ще мав надію довести, що все це не дарма. Коли він знайде Шену, коли вони повернуться, то Ленокс не буде злитися. Вони помиряться, і все буде як раніше. Напевно.

Якби можна було хакнути мережі, то він би вже давно це зробив. Проте протоколи безпеки були надто розширеними, що робило цей процес неможливим. Він пробував, витративши два коди поки намагався їх взламати. Та щойно вдавалося обійти один фаєрвол, як підтягувався інший. Можливо, маючи новітнє програмне забезпечення як в Хайтхілл він би зміг впоратися, але… Він не в Хайтхіллі.

Світло миготіло, ще більше нервуючи, а навколо, поблизу барів, було занадто людно. Якщо його спіймають за пошуком вкладки, то певно засудять. Бо використання незафіксованих мереж карається корпораціями як найбільший злочин. Тай скривився від цієї думки, натягнувши каптура нижче. Яка іронія. Бо ж мережі розроблені під керівництвом «NeuroLife Indastris» були легальними, хоча і не відрізнялися від інших подібних. Той самий код, ті самі наслідки, така ж детермінація.

Він зауважив, що поблизу стоків зупинилася компанія підлітків, і почав нервувати. Якщо вони також шукають код, то це буде проблемою. Знову огледівши вулицю, Тай подумки вилаявся. Занадто багато свідків. Якби вкладка була прихована краще, то він міг би спробувати оглушити цих малолітніх юзерів за допомогою VES, та судячи з позначки, необхідний код знаходився прямісінько біля дороги поблизу стоків.

Спостерігаючи за компанією, Тай зауважив, що ті справді поводяться дивно. Сподівання, що молодь опинилася там випадково розчинилася одразу ж, як він зауважив, що ті займаються пошуком, перебираючи груди сміття. Ні, вони точно шукають код. Тай ледве не простогнав від розчарування, запримітивши, що у одного з компанії в руках замиготіло знайомим зеленим світлом маячка. Знайшли. Судячи із пожвавлення, компанія збиралася якомога швидше забратися з точки, але ж він був так близько…

– Думай, трясця! – зло прошипів, стиснувши зуби до неприємного болю у вилицях.

Необхідно було відволікти підлітків, та якось забрати заповітний код, але як це зробити? Допомога прийшла звідки він не чекав. В провулку завила сирена рейдерів, і люди кинулися навтьоки хто куди. Метушня поблизу барів, штовханина, чиїсь крики. Неонова вивіска над головою затріскотіла, перш ніж погаснути. Всі незареєстровані об'єкти поспішали вимкнути живлення, аби не потрапити в список спаму. На щастя малолітніх порушників також як вітром здуло, щойно почувся звук сирени. Тай помітив, як блиснув маячок, коли вони скинули вкладку, тікаючи. Тому кинувся вперед, сподіваючись знайти код. Це був ризик. Якщо рейдери схоплять його біля точки, то… Думати не було часу. Вал зі сміття можна було б переривати годинами, та певно і це нічого не дало. Він намагався згадати в який бік полетів маячок, шукав хоч натяк на зелене світло. Звук сирени бив у вуха, а серцебиття зашкалювало, вибиваючи божевільний ритм. Впавши на коліна, Тай намагався не думати про їдкий сморід від котрого жовч підходила до горла, намагався вгамувати паніку, і мислити логічно, але думки розбігалися як сполохані щури. Він плазував, не звертаючи уваги на смердюче багно під колінами. Тай обмацав долонями все, що можна, швидко розкидав сміття. Нічого. Яскраві прожектори рейдерів освітили стіну сусідньої будівля. Він схилив голову приймаючи поразку. Зараз його заарештують, зараз піддадуть тортурам. Аж ось раптом помітив слабке мерехтіння маячка в щілині між асфальтом та люком. Певно вкладка закотилася туди випадково. Він мав ледве кілька секунд щоб збиваючи до крові пальці дістати заповідний код і вимкнути маячок.

Яскраве світло засліпило, позбавляючи змоги побачити рейдерів. Проте Тай і так добре знав, як ті виглядають. Майже повністю біотизовані, вони давно втратили людські риси, та певно і людськість взагалі. Вкладка була міцно стиснута в кулаці, але це було рівнозначно вироку.

– Ти! – Почувся голос рейдера, – Підійми руки і встань.

Тай відчув як холодний липкий страх сковує тіло. Бігти не було сенсу, противитися також, бо рейдери були сильнішими за нього в десятки разів. Виставивши коліно, він почав повільно підійматися, аж ось у грудях знову запекло, і новий приступ кашлю вирвався з горла. Задихаючись від неможливості дихати, Тай відчував як на очах проступили сльози. Згинаючись від задухи, кашляв так, що голова ледь не репнула навпіл. Кашляв знову і знову, сподіваючись не виплюнути легені, як його попереджав Ленокс.

Зелений промінь пройшов вздовж тіла, проте він навіть не зауважив цього.

– Волоцюга. – Видав один з рейдерів, не втрачаючи інтересу до його персони.

І дійсно, вигляд чоловіка зараз мало відрізнявся від того, як виглядають безхатьки. Темне волосся злиплося брудними пасмами на чолі. Тіні від недостачі сну пролягли глибокими колами під очима, зробивши його вигляд ще хворобливішим. А одяг… В Ентхіллі мало хто відрізнявся можливістю придбати гарні речі, віддаючи перевагу повторній переробці. Широкі штани зі шлейками давно втратили глибокий помаранчовий колір, стали брудними від нещодавнього повзання навколішки.

Один з рейдерів підійшов ближче, схопивши Тая за комір і припідняв як якогось бродячого собаку, не прикладаючи зусиль. Тай знову задихнувся в приступі, коли комір врізався в горло, перекриваючи і без того важке дихання. Він відчув, як до імпланта на потилиці притискають сканер.

– Чистий. – Видав звіряючись з данними.

Патруль продовжив шлях, повернувшись до роботи. Тай так і залишився стояти навколішки. Все ще не вірив в удачу, котра сьогодні точно опинилася на його боці. Раніше він не був притягнутий до відповідальності за порушення, а особиста справа не мала доган. Певно тільки це врятувало його зараз. Якби раніше він був судимий, то певно б не обійшлося без обшуку.

Щойно світло від ліхтарів зникло за рогом, на вулицю повернулося життя сповите легким тріскотінням неону, котре фарбувало непривітну місцину яскравими відблисками.

Як повертався додому Тай не запам'ятав. Пережитий адреналін від зустрічі з рейдерами швидко вивітрився з судин, залишивши тяжкий осад втоми по собі. Код в кишені палив шкіру долоні, і став тим маршрутизатором, котрий вказував шлях до невеличкої кімнати, з якої можна здійснити подорож в віртуальний світ.

Нетерпіння зашкалювало, а відчуття що фортуна має сьогодні прихильність тільки підганяли аби швидше зануритися до мережі. Не витрачаючи часу на їжу та перевдягання, Тай підключився. Аби втекти від нещодавнього інциденту, від себе. Втекти, бо це – єдиний сенс.

Картинка що повстала в його уяві завдяки генерації вразила навіть більше ніж всі попередні подорожі. Хвилі океану тягнулися до обрію вилискуючи в сонячному промінні, а на березі, зручно влаштувавшись на шезлонгах відпочивали ті, хто занурився в мережу. Тай кинувся вперед, вишукуючи поглядом світло рожеві кудрі.

***

Настрій був кепським. Втомлений організм все частіше давав збої, посилаючи пронизливі приступи, котрі закінчувалися кривавою слиною. Стало гірше. Тай це відчував. Ще трохи, і він справді втратить змогу дихати. Чи лякало його це? Так. Але не так сильно як той факт, що місяць спливав. І до кінця сроку аренди бокса, де зберігалося тіло Шени, в котрому продовжували підтримувати життя, залишилися лічені години. На плечі опустився тягар безвиходді. Він витратив стільки часу марно. Шкодував, що не розповів їй про свої почуття, шкодував, що не став гарним хакером, аби вирішити проблему швидко. Шкодував, що попри всі зусилля так і не знайшов в мережі її.

Сховище де зберігалися бокси нагадувало ангар повністю забитий до стелі саркофагами. Світло було тьмяним, тож полічити реальну кількість тих, хто зараз спочивав там серед металевих стін було неможливо. Тай підійшов до дисплею вмонтованому в стіні і натиснув номер бокса. Дивитися на неї було так боляче. Видавалося, що Шена просто спить, і ось-ось її вії затріпочуть, і вона прокинеться. Проте цього не сталося за всі ці місяці. І вона не прокинеться зараз, не прокинеться завтра. Її бокс звільнять, а на поштову скриньку прийде повідомлення про новий номер, де буде поміщено її прах. Тай стиснув кулаки, чоло приклеїлося до холодної стіни. Час закінчився. Завтра її не буде. Мабуть, він справжній мазохіст, якщо все ще стоїть тут, вбираючи жадібним поглядом спокій її обличчя, яке вже не зміниться.

Вийшовши зі сховища, він опустився на сходи. Безнадійність ситуації довела до думки, що скоро і він стане лише номером на поштовій скриньці Ленокса. Друг мав рацію… Тай запустив пальці в волосся, стиснувши темні пасма у самих коренів. Відчуваючи фізичний біль сподівався хоч на секунду не відчувати той клятий тиск всередині.

Він вдивлявся порожнім поглядом у протилежний бік вулиці. Вся його боротьба виявилася марною. З цих гнітючих роздумів його вирвав силует незнайомця. Той поводився дивно, озирався, явно почуваючись занепокоєно. Щось в поведінці того незнайомця здалося на диво знайомим. Приховане обличчя, зсутулені плечі. Чоловік сповільнив кроки опинившись біля провулку, і ще раз озирнувшись, швидко пірнув в тінь. Здогадка увірвалася в думки блискавично. Він шукає код.

Схопившись на ноги, Тай перебіг вулицю. Не маючи в голові жодного плану кинувся до провулка. Грошей на нову вкладку не було. Часу на сперечання з залишками совісті також. Він має отримати цей клятий код! В будь-який спосіб.

Далі все сталося надто швидко. Незнайомець порпався вишукуючи заповідний маячок біла пожежних сходів. Тай навіть не намагався підкрастися, діяти тихо. Вихопивши VES ладен був напасти, переступити всі закони, тільки б отримати бажане. Але чоловік вчасно помітив його.

– Ти ще хто в біса такий?

Грубий голос пасував незнайомцю. На обличчі лише на мить прослизнув страх, що змінився рішучістю. Тай зглитнув, оцінюючи опонента. Той був ширшим в плечах і на півголови вищим. А в його руках так само виднівся пристрій.

Тай вилаявся про себе. Нащо він діяв так нерозумно? Геть втратив контроль над собою, не оцінив ризики.

– Вали звідси, юзер, це моя точка.

Погроза змусила Тая тільки сильніше стиснути шокер в руці. Та хіба він стане в нагоді з такої відстані?

– Мені потрібен цей код. – прохрипів він, не спускаючи погляду з незнайомця.

– Та пішов ти!

Більше чоловік не бажав витрачати час на балачки. Стрибнувши вперед завдав першого удару. Кулак із затиснутим пристроєм врізався в щоку, і Таю здалося, що щелепа розкришиться від сили. На мить перед очима все закрутилося. Чистий адреналін, що взірвався у судинах не дозволив впасти. А удар у відповідь вийшов механічно.

Бійка набирала обертів. В ребрах пекло, і Тай намагався триматися, аби знову не почався приступ. Незнайомець притиснув його до стіни. Кілька ударів в живіт вибили залишки повітря з легенів. Краєм ока Тай побачив, як той направляє VES до його скроні. І ледь не вивихнувши собі плече, атакував першим, натискаючи кнопку.

Тіло незнайомця здригнулося від конвульсій і впало. Тай зігнувся даючи волю кашлю. Від присмаку крові в роті нудило. Він оглянув свого суперника. На довго його не могло вирубити, тож треба було вшиватися швидше. Тай кинувся до пожежних сходів, швидко обмацуючи пальцями залізні перила. Бліде зелене миготіння викликало полегшене зітхання.

***

Повернувшись додому, Тай близько години сидів на ліжку вдивляючись у темне тло монітору. Коли він встиг стати злочинцем? Пошук та використання незареєстрованих серверів, напад на іншу особу. Все це тягнулося мережею його повільного падіння на дно. Саме так стають залежними? Хтось заради розваги, хтось тікаючи від реальності. Байдуже. Це не має значення, якщо все призводить врешті до аморальних вчинків. Певно, в чомусь Ленокс мав рацію. Це вже перейшло всі межі. Код лежав на столі, та радості від його здобуття не було.

Для себе Тай прийняв рішення. Якщо і цього разу він не знайде її, то не буде виходити з мережі. Як виправдати тепер всі його попередні дії? Ленокс буде розбитим, коли дізнається. Ця думка змусила Тая скривитися. Уявляти друга зараз нестерпно. Коли це сталося з Шеною, сам він божеволів від втрати, лаяв її за дурне рішення, котре призвело до залежності, проклинав корпорацію за розробку цих віртуальних реальностей. А тепер опинився в такому ж становищі. Ленокс не пробачить. Але переживе. Неодмінно. Він завжди був борцем. Навіть тоді, коли його тіло підводило, боровся. Думка заспокоїла стурбоване сумління.

Підвівшись, він зайняв місце перед монітором, ввімкнув програму, пальці швидко набрали необхідне значення в полі для коду, і Тай швидко озирнувся. Обшарпані стіни, котрі було підсвічено мерехливим світлом з вікна, матрац на брудній підлозі. Повертатися ні з чим у це місце стало нестерпно. Він заплющив очі, притискаючи пластинку до скроні.

Звична секундна невагомість, поки його свідомість пристосовується до нової реальності. Він розплющив очі і повільно видихнув. Цього не може бути!

Хайтхілл височів перед ним, хмарочосами простягаючись до самої верхівки силового поля. Він одразу ж впізнав його, адже на будівлі попереду гордо красувалася назва корпорації «NeuroLife Indastris». Він бачив її здалеку, з окраїни Ентхіллу. Та тут вона видавалася ще більшою, ще величнішою. Тут все було інакше, не так я в районі де він виріс і жив усе життя. Неон не подразнював яскравим мерехтінням тільки підкреслюючи красу будівель. Ба навіть на цьому клаптику простору можна було побачити пристанок зелені. Це так дивно. Наче інший світ, хоча по факту відтворення вже існуючого.

Тай озирнувся, примічаючи проекції інших подорожуючих реальностями. Вони неспішно прогулювалися вимощеними світлим каменем алеями. Не змагалися за простір з щурами, не переступали груди сміття чи волоцюг. Ні, вони насолоджувалися прогулянкою. Чи в реальності відбувається так само?

Обійти все місто не зайняло багато часу. Виявилося Хайтхілл не настільки великий, яким він здається по той бік силового поля. Але геть інакший. Завдяки куполу тут не долинав їдкий смог, а підсвітка та голограми створювали враження блакитного неба. Добре що в симуляції приступи кашлю не турбували. Тому Тай спробував вдихнути на повні груди, і свідомість підкинула відчуття, ніби він зробив це насправді. Це було дивно. Але Тай так втомився за ці місяці, що намагався не думати про те, наскільки реальними тепер здаються ці краєвиди в мережі. Він блукав містом, все ще сподіваючись, що десь серед перехожих помітить рожеві кучері. Але надії розсіювалися так само, як змінювався колір купола над головою. Вечоріло. Це стало зрозуміло по тому як почав темніти відтінок поля. Від небесно-блакитного до темно-синього.

Обійшовши невеличкий парк, котрий виглядав чудернацько та незвично для людини, котра не бачила рослин в такій кількості, Тай рушив до хмарочосу. Найбільшого серед всіх корпорацій, котрі були тут. Хотілося звідти, з висоти побачити весь Хайтхілл.

Поверхи минали один за одним. Аж ось нарешті він опинився на останньому. Пройшовши довгим коридором, піднявся на сходи і штовхнув двері, котрі вели на дах. Купол силового поля опинився так близько, що можна було розгледіти невеличкі фракції, котрі утримували енергію між собою, захищаючи місто від впливу токсичного смогу. Стало геть темно. Навіть дивно було не бачити того звичного мерехтіння освітлення, що завжди супроводжувало його на вулиці.

Тай пройшов вперед, ближче до краю і раптом зупинився наче вкопаний. На самому краєчку даху він помітив силует. Навіть попри темряву, котра не дозволяла побачити блідо-рожеві пасма, попри те, що вона сиділа спиною до нього, він впізнав її.

Пульс підвищився до критичної відмітки, бо в грудях стукало так, що навіть у скронях відбивалося те биття. Від хвилювання руки затремтіли, а всі ті слова, котрі він хотів було сказати при зустрічі забулися. Тай ледь насмілився підійти ближче. Ступав так повільно і тихо, наче боявся, що її силует раптом розчиниться і він знову втратить її. Шена озирнулася. На її щоках вмить з'явилися ямочки, щойно вона побачила неочікуваного гостя.

– Тай!

Вона так різко підвелася, що йому аж подих перехопило від хвилювання, що вона може оступитися та впасти. Дівчина кинулася у його обійми, і він на мить подумав, що знаходиться не в Хайтхілл, а десь в тому місці, котре прийнято називати раєм. Стиснувши руки на її спині, він зарився носом у її волосся, і ледь не розплакався відчувши такий знайомий аромат. Вона завжди пахла синтетичною кавою та чимось неземним. Навіть там, у тому затягнутому смогом Ентхіллі вона пахла так само. Домом та спокоєм. Він і досі не знав як їй це вдавалося.

– Я так рада тебе бачити!

Вона стиснула руки сильніше, вкладаючи у обійми таку необхідну для Тая радість та тепло.

– І я тебе…

В горлі ніби стала грудка, котра заважала словам виринути назовні, тиснула, не давала нормально дихати. Як під час задух. Йому бракувало кисню аби висловити те почуття радості, котре він відчув нарешті побачивши її.

– Що ти тут робиш?

Шена відсторонилася, зазираючи у обличчя друга, шукаючи відповіді.

– Я… – слів забракло. Як висловити все те, що він робив останні майже чотири місяці? – Я шукав тебе.

Щира правда зірвалася з вуст, залишивши між ними німий докор. Шена виплуталася з кільця його рук, відійшовши на кілька кроків.

– Шукав? – перепитала вона, перевівши погляд на місто, що розтягнулося мережею мерехтливих вогників внизу. – Навіщо?

Після цього запитання її обличчя змінилося. Стало більш сумним. І ті ямочки на її щоках зникли. Тай розгубився. Її просте питання поставило його в ступор. Щось похитнуло його впевненість. Якесь дивне відчуття котре наче пробивалося крізь свідомість ззовні. Але воно видалося знайомим. Проекція на мить сіпнулася, лише на незначну секунду розмилася, а потім повернулася знову, підсиленими кольорами. Він знову сягнув краю. Знову дійшов передозу. Ніхто зараз не зможе відʼєднати його, якщо не поспішити. Думки завертілися в голові в божевільному хаосі.

– Шена, послухай, я шукав тебе. Скрізь! Пройшов стільки симуляцій… Ми маємо вибратися звідси. Тільки якомога швидше. Здається я на межі. І якщо ми не виберемося в найближчі кілька хвилин, то я можу зависнути так само як і ти.

Правда болісно ударила, Шена відсахнулася так, наче він завдав удару не словами, а фізично.

– Я зависла?

В її очах плекався страх. Тай відчув як серце стискає. В голові починало паморочитися. Так, він вже знав ці відчуття. Необхідно діяти швидше. Виявити всю правду зараз, або буде пізно.

– Так. Ти зависла майже чотири місяці тому…

Вона перебила, не дала договорити.

– Чотири місяці? То я…

Питання зависло неозвученим.

– Ні! – Тай зрозумів її опасіння. – Твоя фізична оболонка жива. Ти в боксі. Ми з Леноксом заплатили, але наших заощаджень вистачило на чотири місяці. Тож ми маємо поквапитися. Якщо ти не повернешся зараз, то…

Озвучити до кінця він не зміг. Навіть собі зізнаватися не хотів.

Шена раптом здалася такою відстороненою, поринувши в свої думки.

– Чотири місяці.. – тихо повторила вона, наче оцінюючи ці слова.

– Так. Нуж-бо! Ходімо. Ми маємо лише повернутися дод точки старту і захотіти повернутися. Ти зможеш.

Тай схопив її за руку, маючи намір якомога швидше вирушити до того місця , котре зможе повернути їх до реальності. Але вона відсахнулася знову, відкидаючи його руку. Він розгубився.

– Шена? – перепитав, не розуміючи її вчинку.

Дівчина розвернулася, окинувши погляд кордон силового поля.

– Раніше я часто вибиралася на окраїну Ентхіллу аби подивитися на мерехтіння силового поля. Подивитися на це місто. Уявляла себе його частиною. Стільки років я провела в мріях колись, хоч на мить побачити його в реальності.

Її слова звучали тихо проте впевнено. Тут на даху хмарочоса, що належав корпорації, її раптова сповідь стала для Тая новиною. Він навіть не здогадувався про її бажання. Шена продовжила:

– Я все думала… Як воно, бути частиною Хайтхіллу? Мати змогу обирати своє життя, одяг, роботу. Просто обирати… – В її словах почулася гіркота. – Не думати про виживання цілодобово. Бути важливою.

Вона затихла. Роздуми про минуле були болісними.

– Ти завжди була важливою… – Зізнання злетіло з вуст Тая неусвідомлено.

– Для кого? – Вона озирнулася, поставивши під сумнів його попередні слова.

– Для мене.

Тай відчув, як серце на мить зупиняється. Він промовив це, зізнався. Між ними повисла тиша. Він не знав, як на це відреагує Шена. Чи вона зрозуміє, що приховано в цьому зізнанні? Чи відповість взаємність? Чи може переведе все в жарт? Вона так і стояла осторонь, уважно вивчаючи його обличчя, наче бачила вперше. Нічого не відповідала, і від того хвилювання лише посилювалося.

– І ти шукав мене? – прошепотіла з недовірою, котра краяла Таю душу.

– Так. І знайшов. – Голова знову запаморочилася. Це вже явний сигнал, що їм треба вибиратися з мережі. – Давай поквапимося?

Тай озирнувся на двері, котрі вели до виходу з даху, рахуючи скільки часу займе дістатися до точки старту. Шена підійшла ближче, і коли він знову повернув увагу на неї, то знову розгубився. Вона торкнулася його щоки. Несміливо провела пальцями вздовж шиї, а потім зазирнула в очі. Ця мить змусила Тая затамувати подих. Вона так близько, вона тут поруч… Шена привстала навшпиньки, обережно торкаючись його губ своїми вустами, і Тай ледь не простогнав від того доторку. Такого бажаного, омріяного. Стільки часу він мріяв відчути цей поцілунок, скільки марив цим моментом, уявляючи собі, як її теплі вуста торкаються його. Скільки віртуальних реальностей він пройшов, аби знайти серед тисяч юзерів саме її. Він заплющив очі. Сподівався, що момент буде тривати вічно. Що це все між ними виявиться правдою. Та Шена відсторонилася.

– Знаєш, чому я приходжу сюди?

Її питання збило Тая з пантелику. На вустах все ще відчувався фантомним теплом її несміливий поцілунок.

– Чому?

– Бо коли опинилася в омріяному місці, зрозуміла, що мені тут самотньо. Я приходила сюди, дивилася на край силового поля, уявляючи, що там, десь далеко за його межами Ентхілл. Там Ленокс, там ти… Мені бракувало вас. Але тепер ти тут.

Вона вимучено посміхнулася, наче нарешті відчула, що тягар спадає з її плеч.

– То давай повернемося? Туди, в реальність. – Тай зробив крок вперед, обережно торкаючись дівочої руки. – Там буде Ленокс, буду я… Ми можемо… – Слова застрягли в горлі, і Таю довелося зібрати всю мужність, аби оголити свої почуття. – Ми можемо бути разом.

Шена хитнула головою, і Таю здалося, що земля йде з-під ніг.

– Я не повернуся.

Вона промовила це впевнено, хоча ці слова і прозвучали якось вимучено. Так, наче вона довго роздумувала над цим перш ніж прийняти рішення. І цей діалог був за довго до його появи в цій реальності.

– Чому? – нещодавнє почуття щастя та захоплення від її близькості розтануло миттєво.

Шена махнула рукою, а потім знизала плечима.

– Поглянь, Таю, тут цілий світ у наших ніг. Тут те недосяжне про що можна тільки мріяти. Ти можеш сам обирати ким бути у цьому світі, ти можеш обирати, як жити. Розумієш? Жити, а не існувати. Що чекає нас там, у реальності? Тут немає злиднів, немає хвороб.

Тай зімкнув очі, відганяючи таку примарну і таку надто захопливу пропозицію. Ухопився за останній аргумент.

– Ленокс. Він там. Він не витримає, якщо втратить нас обох.

Шена озирнулася, гірко посміхаючись.

– Втрачати близьких важко. Але рано чи пізно, він все одно зіштовхнеться з цим. Наші біологічні тіла слабкі. Моє…– вона затихла, стала занадто зосередженною. – моє тіло слабке, Таю. Якщо не зробити трансплантацію…

Вона знову замовкла, а Таю відібрало мову. Він не знав. Не підозрював, що вона має проблеми зі здоровʼям. Шена зітхнула перш ніж продовжити

– Таю, ти знаєш, як це жити з відчуттям, що твоє тіло вʼязниця? Засинати з думкою, що завтра може не настати? Почуватися абсолютно безсилою? Тут, я маю те, чого так довго прагнула. Тут я можу бути ким завгодно. Тут я здорова, розумієш? Коли потрапила сюди, я зрозуміла, що маю залишитися тут.

Вся ця розмова видалася геть не такою як він очікував. Весь цей час Тай думав, що Шена просто зависла, що вона загубила вихід. А виявилося, що вона просто його не шукала. Її емоційна відповідь сколихнула всередині щось, що він намагався приховати від себе. Чи дійсно єдиною його метою було знайти її? Чи можливо, він намагався втекти від себе? Тай торкнувся грудної клітини. Тут задуха не турбувала його. В мережі він не почувався хворим. Але прийняти цю істину до кінця було важко, все ж якась частина його свідомості ще не прийняла це.

– Але це не по-справжньому. Це лише симуляція. Віртуальний світ.

Останній аргумент, хоча і не надто впевнений. Ось так залишитися тут, знаючи що його фізична оболонка зникне було страшно. Він присів, перевів погляд на силове поле, котре вже стало геть темним, замерехтіло зірками.

– Ти впевнений?

Тай розгубився. Питання було дивним. Звісно він був впевнений, адже десь там було його тіло, котре, судячи з відчуттів, знаходилося на межі.

– Що ти маєш на увазі? – він нахмурився, перевів погляд на дівоче обличчя.

– Тільки свідомість має значення. Хто ми без неї? Просто порожня оболонка. Як ти вважаєш, чи той світ є реальністю? Там де є несправедливість, там де не має права вибору, чи то є реальністю? Де наші тіла не пристосовані до умов? Де аби вижити, ми маємо замінювати органи на біоніку, чи то є реальністю, чи тільки частиною експерименту, де всі ми є донорами? Чи впевнений ти, що всі твої спогади справжні, а не згенеровані за допомогою ШІ?

Тай завмер. Він не міг відвести погляду від уважного обличчя Шени. Щось у цих питаннях наштовхувало його на думку, що в чомусь вона може мати рацію. Інколи його спогади здавалися геть розмитими, нечіткими… Так, наче належали не йому. В голові закрутилися мільйони теорій, думки плуталися між собою.

– А тепер скажи мені, – продовжила Шена не опускаючи погляду з його обличчя, – чи ти впевнений, що там, в Ентхіллі, ти реальний? Чи ти справді хочеш повернутися? Або залишишся тут, зі мною?

Вона простягнула руку не спускаючи свого погляду. Тай поглянув на розкриту долоню, симуляція стала більш чіткою, яскравішою. Десь там в реальності, його тіло вже відмовляло. Чи хоче він справді повернутися? Він давно знав відповідь на це питання. Певно, прийняв це рішення вже в ту мить, коли вперше увійшов до мережі. Просто довго шукав необхідну реальність де буде з нею.