Нагорода знайшла героя

Околиця Тель-Авіва. Літо. Піщаний пустир.

Льоха лежав в тому глухому місті і дивився на чорний струмочок крові, який витікав з його пробитого тельбуха.

- Я й не думав, що все станеться так банально і безглуздо, ─ подумав він, відчувши біль, нестерпну досаду і несправедливість по відношенню до себе любимого. – Але ж як таке могло статися? Невже така геніальна особистість, як я, помре такою прозаїчною та безглуздою смертю? За що? Я ж хотів тим тупим хохлам лише добра, щастя і процвітання. І за це все я просив лише присутності в Україні московитської мови, любові до мене як до лідера нації і поклоніння моєму надзвичайному таланту. Ну не зміг я вивчити державну мову. Так що, за це вбивати?! Я усвідомлюю, що багато брехав і про себе, і навколо себе. Визнаю, що я не актор, не політик, не розвідник, не перекладач, а не психолог і поготів. Я ніхто і звати мене ніяк. Але в певний час я став для цих примітивних малоросів анастетиком від реальності. Вони на мене молилися і вірили у два-три тижні. Тварі, як я вас ненавиджу! Кріпаки ви хохлорилі. Ви ніколи не були народом, не є зараз, і майбутнє також не для вас.

Думки з Льошика вивалювалися зі швидкістю чорної крові, яка старанно покидала його тіло, безперестанку забираючи краплями нікчемне життя.

Хоча з Олексія офіцер був як з гімна куля, його навичок цілком вистачало, аби визначити, що ніж пробив йому печінку. На врятування життя залишалося хвилин десять, не більше. Відтак його дурнуватий нарцистично-інфантильний розум почав істерично шукати вихід з катастрофічної ситуації і ніяк не міг знайти. В голові промайнуло раннє грузинське дитинство, німецькі шкільні роки, київська молодість і зрілі роки, та, на жаль, нічого рятівного так і не знайшлося. В пам’яті Льоцика спливла донька Аеліта, яку той через солом’янський суд позбавив права носити його ім’я по батькові. Слідом за нею ─ друга дружина, акторка, котра зненавиділа Люсю до нестями. Аж так, що впихнула йому на виховання їхню спільну дитину, аби викинути зі свого життя все те, що було пов’язане з тим самозакоханим придурком. Колишній друг, Дмитро Олександрович, також винирнув з лабіринтів його пам’яті. В певний час вони тут подорожували, використовуючи прогулянкових верблюдів.

- Так от яка сука, видала українській розвідці місце моєї нички! – блискавкою пробила розум Льошика здогадка. – Ах ти ж вусата каналія! Ніяким Дугіним не можна вилікувати твою хохляцьку душу. Я хотів з тебе зробити людину хоч на старості років. А ти як був нікчемним шароварником, так і залишився. Ще й вишивані лахи почав на себе нап’ялювати!

Зібравши в кулак всі залишки волі, якої по факту ніколи не було, Льоха вирішив вмирати достойно, по-офіцерські. В своїй уяві він виглядав, як Прометей, котрий постраждав своєю печінкою за просвітлення людей. На його думку, рано чи пізно про його смерть людство мало дізнатися і завити від туги та смутку за таким генієм і непересічною особистістю.

- Моє вчення й психологічна школа переживуть мене, ─ повідомив він двом чоловікам напроти себе. – Людство не простить вам вбивство такої видатної постаті, як я.

На таке твердження опоненти «генія» не відповіли нічого. В якості реакції на самозакохане твердження один з них лишень злегка підняв поділ кандури, вистромив свого необрізаного прутня і нагородив Льошу ще одним струмком. Той невеличкий жовтий потік на відміну від темно багряного з печінки тік не від тіла Олексія, а на зустріч йому, чітко на голову. Зрозумівши, що перед смертю його ще й опустили, «неземний світоч культури й психології» хотів було щосили заверещати і кинутись на кривдників з погрозами та образами. Та на жаль сил на таку дію у Олексія вже не було.

Коли нападник закінчив зволожувати голову психолога-невдахи, на адресу Льошика полетіла ненависна йому фраза:

- Слава Україні!

- Героям слава ─ додав другий ліквідатор.

Відтак вбивці розвернулися й почалапали в бік Тель-Авіва, залишився Льошу наодинці з думками про життя та смерть і передсмертними фантастичними галюцинаціями в дусі Єфремова та братів Стругацьких.