" На межі "

Моросіла мигичка, коли ми прямували до апартаментів вокзалу під звуки свіжоопавших калюж. Вони пригнічували мене, змушуючи думати про момент "х". Дівчина від'їжджала в іншу країну на навчання, що збирало в собі те, що я не люблю в соцмережах: перевірка повідомлень, питання, чи відповіла вона, як довго можна не відповідати, що сталося.

— Чому ти не можеш залишитися? — запитав я, намагаючись стримати емоції. — Невже немає університету поближче, в нашій країні?

Вона лише знизила плечима, а в її очах читалося невимовне розчарування.

— Я розумію твої почуття, але це моя можливість. Перспективи перспективами, але як же я? — мовив я, відчуваючи, як моє серце стискається.

Нетривалий період тягнувся вічністю, яка пожирала із середини — спочатку вас, а потім і навколишнє середовище. Якщо ти в своїй середі ніхто, то чому поза межами регіону щось мало змінитися? Чи прийде хтось і скаже: "Дарую тобі білет на багатства і реалізацію себе"?

Спробувати можна завжди, але битися не завжди ефективно, подумай, серденько. Двері зі скрипом відкрили нам взір стареньких лавок, на яких пересиділи всі — від бабусів до народженої малечі. Марина пішла домовлятися за білет, а я думав і думав, чому в маленькому містечку всі рейси тільки уночі. Моторошно, напевно, одній у сирому поїзді, наповненому пилом і згорілими очима. Що хотіли бачити все, але спіткнулися у свою ж спину.

— Квиток у мене! — радісно вигукнула вона, повертаючись до мене з квитком у руці. — Думала, дорожче вийде.

Зібрали небагато — дві сумки, які легко несучи можна було не загубити. А якщо загубиш — і не шкода.

— То коли відправлення? — запитав я, намагаючись звучати спокійно.

Мій тон чорнів. Мені здавалося, що кожна хвилина тут — це як поглинання плитки шоколаду: все апетитніше й апетитніше, але в кінці гіркота брала гору.

— З хвилини на хвилину, — відповіла вона тихо.

Ніжний голос динаміків говорив про приїзд вагону. Коліна піднялися, і ми підійшли до задніх дверей. Все як у дитинстві: ті ж умовні знаки, світло із трьох кольорів, покинуті вагони, які по-сусідству складали компанію новоспеченим. Все як повинно бути: зміна за зміною.

Лебеді обіймали одне одного. Мені хотілося тримати її до кінця часу перебуття вагону на якомусь пункті. Але губи відкрили взаємну приємність, і руки ніжно схопили сумки — зеленувату та синю. Віконце... Тепер це віконце стало символом розставання. Як це сумно! Мене розділяло скло, яке тьмярило кругозір.

— Ми полюбляли приймати ванни, обнімаючись оголеними тілами до серця, яке завмирало, коли ми ходили іншими дорогами… — прошепотів я.

— Я люблю тебе! — кричала вона, і я лише тихо відповів:

— Я теж…

Відчуваючи рух скла, яке повідомляло про скорий від'їзд. Із приміщення по сусідству вийшов мужчина, спантеличено витріщившись на нас. Але мене це не хвилювало. Це була моя хвилина.

І вона минула з присмаком ранку без кави.