Uno Dos Tres

Ранок незмінно почався з чорної кави і такої ж барви думок, від яких фонило блюзнірством.

«Боженька створив світ за шість днів, а сьомий велів зробити вихідним. Та вочевидь мої працедавці в дупі мали сакральні завіти...»

Відсьогодні я заступала на тижневу зміну, до якої морально була не готова. І мене навіть нікому було втішити.

«Чи було?»

В коридорі почулися м'які кроки. На кухню, вельможною павою, увійшла попеляста кішка, ідучи до мисочок.

— Маркізо, ти раптом не знаєш, чому вихідні так швидко закінчуються? — Вона глипнула на мене байдужим поглядом, з апетитом втрощила хрусткий корм і попрямувала на вихід. — Думаєш, я драматизую?! — вигукнула їй навздогін. Вусата ігнорщиця прошмигнула до вбиральні і тужливо занявчала, перш ніж поховати під тирсою свої поклади. — Маєш рацію — життя лайно.

Оскільки з допомогою глуму я ще не навчилася набивати холодильник харчами, мені довелося змусити своє скорботне гузно шльомбати до ванної кімнати. Опісля вбратися в зручний повсякденний одяг і до вечора покинула затишну квартиру.

На виході з під'їзду мене накрила вже звична хандра. Я жила в двадцяти хвилинах ходи від роботи. Для мешканців районних центрів це б здалося абищицею, але для мене шлях в інший кінець міста був ще тією волокниною. Більшою мірою через відчуття невідворотності, наче я потрапила в «день бабака», відтоді як повернулася додому.

Мжичка й свинцеве небо над головою пророкували, що сонячно буде... Весною! Дощ посилився, підстрибуючи на парасольках прагматичніших від мене людей. Сховавши голову під каптуром, я помітила під сріблясто-блакитною ялинкою сивопикого собацюру, який кинувся в мої обійми, радісно виляючи хвостом.

— Привіт, Дідуху. Я теж тебе любцяю, — з посмішкою почухала його за вушком.

В бічних кишенях утеплених джогерів завжди лежали гостинці для нього та ще для кількох двортер'єрів, які траплялися мені дорогою до Північного ринку. Підгодувавши старого волоцюгу, ми дочовгали з ним до кінотеатру і він десь завіявся. Завжди так робив, позаяк далі починалися чужі території, які ревно охороняли хвостаті безхатьки.

Я ж, мерзлякувато кутаючись в арафатку, пройшла повз центральне відділення Укрпошти, оминула мерію і вийшла до Алеї Героїв, яка невблаганно оновлювалася.

«Як же багато гідних людей полягло в цій клятій війні...»

З важкими думками я перетнула дорогу. Чавунний годинник на фасаді палацу культури змусив мене пришвидшити крок. Очі мимохідь вихоплювали з непривабливих грудневих пейзажів рукотворну красу, створену озеленювачами обабіч тротуарів, аж поки не натрапили на ту, кого я шукала. Кудлата голова сторожко визирнула з окільцьованої кущами клумби: тусмата собаня перевальцем підійшла до мене, питливо зазираючи в очі.

— Привіт, копичко! — Я присіла навпроти Тосі, нагладжуючи її мокре хутро.

— Ходімо швидше, Андрійку. Бо ще вкусить тебе! — прикрикнула на своє дитя якась приндувата кобіта, не дозволяючи малому зупинитися поряд з нами.

«Йой, така злидня й сама кого хочеш може вгризти за сраку!»

Подумки пославши супер-мамцю на раки, я насипала в жменьку собачого корму. Теплий язик злизав хрустики, широка лапа вимогливо штурхнула мене по руці і Тося виляглася на спину, вимагаючи більше уваги. Мої пальці почухали її довірливо випнуте черевце і я поквапом рушила далі.

Ранкове місто було сповнене різнобарв'ям одеж, ароматами кави та людським гомоном, які прямували по своїм справам. Навпроти ліцею мене обігнали пуцьвірінки в наплічниках, штурхаючись та сміючись. Діти виглядали такими безтурботними і милими в своїй іпостасі, аж поки завивання сирени не змусило їх бігти до бомбосховища у підвалі. Одну зі стін ліцею прикрашав мурал зовсім юного солдата, що сидів попід деревом з відкритою книгою на колінах. Це було в біса сумно...

Паскудні реалії краяли серце. Нашого містечка війна не дісталася, хіба що опосередковано, тому підлітки почувалися тут у відносній безпеці. Та чи надовго?..

Намагаючись не думати про сумне, я відволіклася на розглядання ялівцевих насаджень, з наміром віднайти в них хвилинне умиротворення. Щось холодне торкнулося моїх пальців. Я налякано сіпнулася, але коли помітила в'юнкого собацюру, обурено вигукнула:

— Трясця, Діку! Я мало не всцялася через тебе!

Жвавий кобельок радісно загарцював довкола мене, не відчуваючи й крихти провини за те що вибруднює лапами одяг. Аби вгамувати малого грайливця, мені довелося висипати на бруківку рештки корму, і він миттєво втратив до мене цікавість.

Лаючись під носа, вийняла з наплічника вологі серветки, щоб позбутися плям на штанинах. Поки рука шурувала по цупкій тканині, периферійний зір вихопив незнайомку в класичному пальто, що проходила повз. До її чуттєвих вуст неначе приклеїлася ейфорійна посмішка. Прохолодний вітерець грайливо куйовдив чорняве волосся, жбурляючись в мене запахом елітних парфумів з п'янким ароматом листка смородини. Це єдине, що мені вдалося запам'ятати, перш ніж вона зникла з-перед очей.

Я була майже впевнена, що ніколи її раніше не бачила. Бо, коли безліч разів ходиш одним і тим самим маршрутом, несвідомо запам'ятовуєш перехожих. Та й не була вона схожою на місцевих.

До моїх міркувань увірвався гімн України, а це означало, що я спізнювалася на роботу. Оговтавшись, ще постояла хвилинку, вшановуючи пам'ять полеглих Героїв, і поквапилася до перехрестя з світлофором, який відліковував останні секунди до появи зеленого світла. А коли замиготів жовтий — побігла, збираючи на собі здивовані погляди. Мене розбирало від сміху. Хто б іще так поспішав на батрування з мінімальною зарплатнею?

На моє щастя, спринтер скопитився у мені ще на початку старших класів. Просто переді мною розгорнулася моторошна картина: втративша гальма вантажівка промчала на червоний, лише дивом не наробивши біди. Стоячи наче вкопана, я почула знайомий підстаркуватий голос:

— Доброго ранку. Мотиля вже привезли?

— Доброго. Поняття не маю, — промимрила під носа, дивуючись непохитності «морського вовка». — Дідуган приголомшено глипнув на мене, посунувши капітанського кашкета до потилиці. — Я сьогодні перший день на зміні, — пояснила йому, підлаштовуючись під неквапливий крок.

— Вчора були тільки хробаки. На них плотва вже клювати не хоче, — поскаржився він мені, накульгуючи на ногу. — Якщо не буде мотиля візьму опаришів. Якщо вони у вас свіжі.

«Ще б трохи, і з мене їх можна було назбирати. Найсвіжіших. Але кого це хвилює?!»

— Думаю, щось для вас знайдемо, — посміхнено запевнила вибагливого рибалку.

Коли ми вже підходили до магазинчика, я ще здалеку помітили ватагу пенсіонерів, які стовбичили біля зачинених дверей — нічого нового. Одвічні квапачі навіть не дали мені змоги увімкнути світло, вимагаючи показати їм притомних личинок. Хтось хотів купити повідки, комусь потрібна була зимова прикормка... Гачки, жилки, поплавки, воблера, — і всім хотілося отримати бажане, от просто негайно! Від старечого ґельґоту я почала закипати.

«А бодай би вас хрущі поїли!»

— Наберіться терпіння, будь ласка! — натомість сказала зовсім інше, нахромлюючи мокру куртку на вішака.

— Чого ви запізнилися?! — виплюнув мені в спину претензію тельбатий бурмило.

У нас з ним була взаємна нелюбов, яка розквітла ще в перший день знайомства. Я відмовилася тоді продати йому пів порції опариша, пояснюючи, що через касу не можу пробити половину. Він обурився і заявив, що я тут довго не пропрацюю. Навіть шефу подзвонив, щоб підкреслити вагомість своєї персони, але був посланий ним крутити коровам хвости...

— Вам, як завжди? — з награною привітністю запитала у бурмила, ігноруючи зазіхання на мою приватність.

Він неохоче кивнув, розуміючи, що йому не вдасться поскандалити, і перемикнув увагу на поплічників, які переповідали один одному рибальські байки. Тим часом я вийняла з холодильника лотка — кущоброві коршуни скупчилися довкола мене, оцінюючи наметеним оком товар. Мотиля не було, тому їм довелося задовільнятися тим що є.

— Якісь вони у вас жовті, — зауважив «морський вовк», прискіпливо длубаючись пальцями в мухиних дітях.

— Як твої зуби. Але ж твоя жінка не лізе тобі мацаками до рота. — Реготнув з нього «елвіс», зачісуючи долонею сиву гриву.

Дідугани хрипко зареготалися. Навіть «пів-порції» вишкірився, брязкаючи дріб'язком у кишені.

— Інших немає, — знизала плечима, викладаючи на стільницю фасувальні пакетики. — Свіжі будуть тільки ввечері.

— То давайте, що є. У вас все одно найнижча ціна, а опариші найжирніші. — Зважився на покупку «бельмондо», цмакаючи губиськами, в кутику яких була затиснута самокрутка.

Дзвіночок над дверима сповістив, що пришвендяли нові покупці. І почалося! Рибалки сунули й сунули, немов одержимі, не даючи мені змоги присісти бодай на хвилинку. До опівдня я вже ледве трималася на ногах: обличчя судомило від штучної посмішки, сечовик наполягав відвідати вбиральню, шлунок натякав що варто щось попоїсти. Але нічого з цього я не могла собі дозволити, позаяк навпроти мене завмер «шерлок», який упродовж тривалого часу роздивлявся під лупою мормишки, крадучи у мене обідню перерву. Роздратовано сопучи носом, я вп'ялася очима в яскраву краватку, яка недоладно бовталася на зморшкуватій шиї.

«Червоний? Це пропозиція?» — майнула в голові причумлена думка.

Під дзенькіт дзвіночка в мене сіпнулося око. Рука потягнулася до кишені за електронною цигаркою, картридж якої я спустошила ще зо дві години тому. Приречений погляд зустрівся з розуміючим прижмуром зелених очей. Сестра шефа, яка торгувала товарами для дому в сусідньому магазині, вивела з трансу фетишиста з лупою:

— Лесю, розраховуй людину і закривайся. Я нагріла нам голубці.

— Але я ще не обрав, що хочу купити, — заперечливо пирхнув покупець, навівши на неї збільшувальне скельце. — До того ж, я чекаю на товариша. Він скоро має сюди підійти.

«Мені кабзда...»

Око засіпалося ще сильніше від думки, що в цьому світі існує копія «шерлока». Навряд чи «ватсон» жвавіший за нього.

— Можете повернутися сюди о другій годині, — запропонувала йому.

Випробовувач долі вже збирався оскаржити мою пропозицію, але Оля його випередила:

— Послухайте, я не збираюся морити голодом продавця. На дверях чітко написано, обід з часу до двох. Йдіть десь прогуляйтеся.

— Колись було більше поваги до покупців, — буркнув набурмосений чолов'яга, неохоче виходячи з магазину.

— І вам гарного дня! — вигукнула йому навздогін моя рятівниця і тихіше сказала: — Тільки й думають про свої потреби. А на наші начхати. Наче ми їхні раби.

— І не кажи. Ще трохи, і я б його придушила, — зізналася Олі у своїх лихих намірах, згрібаючи з прилавка ключі.

Вона зареготалася, я ж поквапилася до вбиральні, обіцяючи купити сметану.