Uno Dos Tres

Моє серце збилося з ритму. Я неочікувала її побачити вдруге за день, тим паче в рибальському магазині. Моя чарівна незнайомка зовсім не була схожою на любительку «тихого полювання». До нас, звісно, приходили і жінки, щоб купити щось за проханням їхніх чоловіків...

«Отже, вона заміжня або має коханого, заради якого погоджується носити в своїй сумочці хробаків» — зробила для себе висновки.

Насилу скинувши з себе заціпеніння, я начепила на насуплене обличчя привітну усмішку і відказала, максимально спокійним голосом, на який тільки була здатна:

— Вибачте, але ми вже зачинені.

— Я знаю, — ошелешила мене відповіддю.

«То якого біса не йдеш?!» — випурхнула з голови сполохана думка.

Милозвучний тембр її голосу і спрямований на мене погляд, виробляли зі мною казна що. Я плавилася, наче віск, від її присутності.

«Кепські справи...»

Мовчанка затягнулася, створюючи напружену атмосферу, принаймі для мене. На її чуттєвих вустах з'явилася та сама чарівна усмішка, і мої щоки обпекло жаром.

Карпенко поглянув на мене, насмішкувато запитуючи:

— Чого це ти зашарілася?

— Через твою бісову качку! — випалила я, і він знову зареготався.

— Знайомся, злюка, це Надя. — Михась вказав на неї рукою, висадивши мене в осад. — Надю, а це моя подруга...

— Леся, — представилася я сама, поки цей реготун не вибовкав моє ганебне прізвисько.

Він вигадав його для мене в літньому таборі, коли ми ще були малими писдюками, але досі використовував його. Поганець такий!

— Приємно познайомитися, — промовила психологиня, закладаючи пасму волосся за вушко. Я мугикнула щось незрозуміле у відповідь і потупила погляд, відчуваючи, як запах елітних парфумів неквапливо заповнює простір, який скоротився між нами. — Якщо ви вже тут закінчили, я можу підвезти вас на автівці додому.

Пропозиція Наді виглядала дуже заманливо. Я ледве трималася на ногах, і від однієї думки пензлювати додому пішки, мене коробило.

«Що? Стоп!»

— Автівці?! — здивовано витріщилася я на неї.

«Тоді, якого милого ходиш пішки?..» — несвідомо надіслала їй невербальний посил.

Вірно розтлумачивши його, ця диво-жінка охоче пояснила:

— Мені подобаються піші прогулянки. Це допомагає впорядкувати думки перед початком роботи. А автівкою я користуюся тільки на вихідних, коли роблю закупи, щоб не носити важенні пакунки з продуктами у руках. Вчора ми мали не формальну розмову з вашим другом і він...

— Я попросив Надюшу підвезти мене на ринок, щоб забрати тебе з роботи, — втрутився у нашу розмову Карпенко, аж підстрибуючи від нетерплячки, — і заразом обговорити з тобою святкування мого дня Народження. Я знав, що ти почнеш морозитися, тому підключив важку артилерію.

Я примружила очі, намагаючись спопелити поглядом посміхненого стратега. Але йому це було що гусю вода, тільки вишкірився ширше.

Михась завжди вмів вивернути ситуацію на свою користь, коли цього дуже хотів. Хах, поки я «розважалася» на роботі, він встиг видурити ключі від дачі у моїх батьків. Навіть до сестри шефа не посоромився завітати з пляшкою шмурдяка, і вмовити її приєднатися до святкування, хоча Оля його ніколи раніше не бачила! Тільки чула від мене, що ми тимчасово живемо разом. Як то кажуть — не вродись, а вдайся.

— То що скажете, Лесю? Ви погоджуєтеся на пропозицію Михайла? — озвалася Надя, висмикнувши мене з виру думок.

— Ще не вирішила, — чесно зізналася їй, присмоктавшись до електронки. — І можете звертатися до мене без офіціозу. Якщо я не помиляюся, ми з вами приблизно одного віку.

— Тільки після вас, — втерла вона мені носа і мило захихотіла, знявши левову частку напру-ги.

— Домовилися, — розпливлася я придуркуватою посмішкою, відкриваючи журнал. — Дайте мені ще одну хвилинку, — звернулася до них двох, — і я замикну магазин.

Перш ніж передавати напарниці зміну, мені варто було перевірити чи я нічого не забула туди записати. Через несподіваний візит Карпенка і інформацію, якою він підірвав мені і без того «контужений» рибалкам мозок, я цілком могла щось впустити. Не кажучи вже про знайомство з жінкою, від якої у мене були дрижжаки. Добре це було чи погано, я ще не розібралася. Переконавшись, що все в порядку, я захлопнула журнал і знову почула її вкрадливий голос:

— То як, ми можемо їхати, чи в тебе є ще тут незавершені справи?

Не встигла я їй щось відказати, як балакучий Михась знову вставив своїх п'ять копійок.

— Чула, Надюшу? Закривай свою годівничку, жа...

— Заціпся! Бо поїдеш додому в катафалку, — попередила я його, щоб навіть не думав озвучувати моє прізвисько в голос. Він картинно закотив очі до стелі, передражнюючи мене. Я вимкнула комп'ютер і вручила цьому блазню бляшанку з підпорченим «Pepsi». — Забери цю фігню. Викинеш у смітник по дорозі.

— Ще що вигадай. — Михась цокнувся з баночкою сестри шефа, яка щойно повернулася в магазин. — Олю, знайомся, це Надя, про яку я тобі нещодавно розповідав.

Вони мило защебетали, обмінюючись люб'язностями. Хапнувши свій наплічник, я обійшла їх, накинула куртку і ми разом вийшли на вулицю. Колючий вітер миттєво обпік шкіру, змусивши мене втягнути голову в плечі.

— Погода міняється, — зауважила Оля, обсовуючи до низу захисні ролети на вікнах, поки я замикала двері. — Вітер завжди несе зміни.

— Може сніг нарешті випаде, — з мрійливою усмішкою проворкотіла Надя.

Від цього видовища у мене волосся на потилиці стало дибки і я мало не випустила з рук ключі. Халепа! Кинувши їх у бічну кишеню наплічника, я узялася будувати з порожніх коробок від прикормки «пізанську вежу».

— Було б круто! Мої малі обожнюють сніг. — вишкірився Михась, — Сподіваюся Яринка дозволить мені зводити дітей на гірки. — Забираючи в мене хитку конструкцію, він запитав: — Куди їх треба занести?

— Ходи за нами. Ми з Олею покажемо тобі. — Кажучи це, я підхопила на руки кругленьку плямисту кішечку, яка підбігла до нас. Вона була місцевою улюбленицею, яку всі підгодовували і впускали на ночівлю в туалет. — Заразом Мурку піднесу.

— Яка красунечка, — із захватом вигукнула Надя, чухаючи муркотливу пампушку за вухом, яка була зовсім не проти додатковій увазі.

Я передала її усміхненій психологині, з занепокоєнням розуміючи, що ця жінка подобається мені дедалі більше. Люди, які добре ставилися до тварини, і ті відповідали їм взаємністю, апріорі не можуть бути поганими.

Всупереч логіці, уся ця ситуація подобалася мені все менше й менше. Адже я не збиралася кимось захоплюватися, поки знаходилася в давно не моєму місті, хоча тут і виросла. Людей з нетрадиційною орієнтацію подібні містечка перемелювали на фарш, у спробі підігнати під зрозумілий формат, або доводили до згубних думок. Тому я звідси чкурнула, при першій ліпшій нагоді. Спершу поїхала здобувати вищу освіту до Львова, а після захисту диплома виїхала жити за кордон... Якби не повномасштабне вторгнення я наврядчи би сюди повернулася. Батьки місця собі не знаходили після зникнення брата — я була їм потрібна. Принаймі, поки що...

— Агов, Вітвицька, ти тут? — земельтешила перед моїми очима мозолиста долоня Михася. — Мені інколи здається, що це ти контужена, а не я.

І хоча він робив вигляд, що жартував, я бачила в його очах занепокоєння, адже я досить часто губилася у власних думках. Навіть не помітила коли ми підійшли до фасувальних контейнерів зі сміттям і зосталися з Михасем на одинці.

— Саме тому тобі це і здається. Ти глючний, капець! — перевела я на нього стрілки. — Поняття не маю за яким лядом тебе в ТЦК тримають. Будь людиною, звільнися.

— Дякую за цінну пораду, — Карпенко пирхнув від сміху, обійнявши мене за плече, мало не роздавивши. — Ходімо, дурне, якщо не хочеш топати пішки додому. Он дівчата вже вийшли з нужника, — вказав він рукою у напрямку Олі та Наді.

Але насправді я бачила тільки ЇЇ, наче більше нічого не існувало в цьому світі окрім неї. Біда — одним словом. Струснувши головою, я помахала на прощання рукою знайомій жіночці, яка брала оплату за послуги туалетом, і ми рушили далі. Парковка знаходилася одразу за відділенням «Нової пошти», тому йти далеко не довелося. Ми сіли в автівку, розмістившись з сестрою шефа на задніх сидіннях, Михась примостив свою дупу поряд з водійкою.

— Михайло, пристібніться, будь ласка, — нагадала Надя йому про пасок безпеки, побіжно прогріваючи двигун.

Я з подивом підмітила, що Надя навіщось перейшла на професійний тон, звертаючись до Карпенка на ви. Певно це був був якийсь психологічний трюк.

— Вибачте, постійно забуваюся це робити, — пробурмотів він під носа, — Все ніяк не звикну, що на цивілці це обов'язково треба робити. Там було все інакше.

Карпенко теж автоматично зробив те саме, що виглядало доволі дивно. Ми переглянулися з Олею і посміхнулися.

— Нічого, звикнете, — запевнила його Надя, осяйно усміхаючись. Тоді поглянула на нас у дзеркало заднього виду, затримала на мені погляд. Я потупила очі на свої пальці, які вчепилися в наплічника, боючись знову на ній залипнути. — Олю, нагадай мені домашню адресу.

І ось знову відбувся перехід на неформальний стиль спілкування, за якісь лічені секунди. Або я вже нічого не розуміла, або в мене дійсно від втоми кукуха поїхала, і я не втрималася від смішка.

Надя внесла отриману від Олі адресу в навігатор і плавно вирулила з парковки. Дорогою вони продовжували обговорювати з Михасем перехід до мирних умов, адаптацію і таке інше. Ми з сестрою шефа теревенили про кумедні моменти, які сталися з нами сьогодні на роботі, аж поки Карпенко не висунув геніальну ідею щодо святкування свого ювілею, від якої я ошелешено втупилася у його потилицю.

«Та ну на хєр!»