Голубці

За вікном немилосердно мело, аж задувало в шпари хитких, недбало обклеєних шиб. Мурка, попри те, що була тяжко кітна, знайшла в собі сили видертися на своє улюблене місце — карниз. Її ґаздиня, стара Івасиха, спершу сварила непутящу кітку за зачіпки на фіранках, але нині, при такій важній оказії, дала собі на спокій.

З карнизу вся кухня як на долоні: сива голова Івасихи, павук на абажурови... А ще те, що лежало в мидлици і так збуджувало апетит Мурки: розрубана надвоє нога, пів голови, і великі шматки рівно зрізаної світлої шкіри. Кітка б охоче вкрала шматок солодкого м'яса, але добре знала, що не можна. Стара ґаздиня хоч і видавалася на людях доброю милою жіночкою, але кішка як ніхто знала, що з цією кобітою слід бути обережною, адже пам'ятала володаря світлої шкіри з мидлиці. Мурка відчувала, що їй підтискає термін і певно нині розродиться. При ліпшій погоді охоче зробила би то десь надворі, але нинька, як на зло, втиснув такий лютий мороз, аж два горобці на грушці за стодолою замерзли на гіллі і впали додолу, як камінці. Авжеж кітці то на добре — затягнула їх в сіни, дочекалася, аби відтанули, і з'їла. Та пісний смак худого зимового горобця ніколи не зрівняється з масним вмістом Івасихиної мидлиці. Так, стара з чоловіком робили це не вперше і минулого разу кітці дістався заповітний шматочок. Цікаво, того разу теж так буде?

Вхідні двері протяжно рипнули, впустивши в хату морозний вихор.

— То ти, старий? — байдуже спитала Івасиха, вкладаючи вміст мидлиці до виварки.

— Нє, ба, то я, Віталік. — почулося з сіней.

— О, то йди поможи дідови в стайні!

— Ба, я ж тобі казав, шо не буду різати того кабана! Я не можу, мені рука не піднімається!

— Та вспокійся ти! Кабана дід ше вчора з Михасьом чикнув. Михась же і купив пів туші. Я оно вже холодець вару. Дід пішов поремонтувати світло в стайні і вже го довго нема. То піди, провір, чи він там чєсом не остограмився підпільно. Єк не буде го в стайни, то йди до Михасє, вони годні разом поминки за кабаном справлєти.

— Але ба, я голодний!

— Єк привалочиш мені діда, озьмеш си голубців, тутво під столом в баняку єкраз стинут.

***

Віталік був голодний і злий, як чортяка. Мало того, шо довелося в таку негоду тягнути п'яного старого на санях аж від Михася (який, між іншим, не випустив їх обох з хати без трьох стограмівок на коня), то ше й світло вибило по всьому бабиному подвір'ї після дідових ремонтних робіт.

В хаті було темно, як в дупі. Останній ліхтар, татів, шахтарський, забрала баба до стайні, шоб подоїти корову. В сінях Вєталь скинув з себе шапку, куфайку і рукавиці, роззувся і натемно пішов до малої кухоньки на запах голубців. Впав втомлений на таборик і усвідомив, шо Михасева самогонка догнала його в теплі і він вже не має сил навіть знайти собі тарілку з виделкою, тож вирішив повечеряти просто витягнувши собі голубця рукою. Помацав баняк — якраз не горячий і не зимний, скоро вистигнув на цементовій долівці. Спробував намацати ручку, щоб зняти кришку, але уткнувся в щось тепле і пухнасте.

— Мурко, бляха, то ти голубці жереш?! Пензлюй відти!

Нахабна кітка довго не вступалася. Віталік, поки її вигнав, спершу заплутався в кухонному рушнику, яким баба завше накривала гаряче їдло, а потім з гучним брязкотом перекинув кришку баняка на цемент, бо нияк не міг намацати ручку.

— Дурна кітка, та вступися вже! — Вєталь лаяв Мурку, але копнути чи штурхнути не наважувався, бо знав, шо вона кітна. Котята на сей раз мали вийти не прості, а породисті, бо від Йосипового коцура — мейн-куна, як і сама Мурка. Таких котят можна було продати за грубі гроші: штук за п'ять, а той за всі дев'ять, а не топити, як завше, у відрі. Вєталь навіть наказав бабі з дідом не виганяти кітку в ті дні на двір, бо як окотиться десь на морозі, то приплід може вимерзнути, а тоді плакали його грошики. При згадці про потенційний прибуток Віталік мимоволі усміхнувся. Намацав малий кривуватий голубець (дивно, баба завше великі ліпила, шоб не заморочуватися) і вкусив. Капусту стара, по ходу недоварила, бо жувалася довго і туго, наче власна шкіра. Зате добре чути було фарш, видно, не пошкодувла. Але змолола жахливо: під зубами хрупали хрящі і якесь тонке кістя, взагалі неможливо було прожувати. Кітка винявкувала, як вшаліла.

— Та бери вже! — Віталік кинув Мурці мнясний згусток, що ніяк не жувався і витяг собі новий голубець в надії, шо той буде ліпший. Поки ніс його до рота, здалося, ніби страва ворушиться в руках. "Дурня якась!" — подумав Віталік і вкусив.

— Мяу!!! — протяжно пискляво мявкнув голубець і цапнув Віталіків мізинець незрілими зубами. Мурка жалібно винявкувала над його мертвим братом.

— От холєра! — лайнувся Віталік. Як на чувака, котрий щойно повечеряв на п'ять штук, він геть не наївся.