Це мали бути ми

Луна неспішно брела піщаним пляжем, що розділяв Середземне море та крайні вулички Сан-Клелії. Тож з правої сторони вона могла б помилуватися рожево-фіолетовим заходом сонця та красивим мерехтінням на воді, а з лівої — охайними будиночками з жовтувато-помаранчевої цегли. Але зараз вона була занадто заглиблена сама в себе. Бездоганна укладка розтріпалася через морський бриз, і без того зіпсована морозивом синя сукня була остаточно добита піском, на який вона випадково впала, спіткнувшись, а думки постійно повертались до одного й тож самого. Додому повертатися не хотілося. Там на неї чекали батьки, тітка Тереза та нескінченні розмови про «розумний вибір кавалерів». Неначе вона до цього була не розумною та спеціально обрала дурника, котрий запізнився на побачення на дві години, бо «забув». Звичайно, Луна не прийняла це виправдання.

Засмучений бевзь пішов додому, а вона продовжила сидіти в тій нещасній кафешці, де мало б відбутися побачення, їсти морозиво та дивитися кумедні американські музичні кліпи по телевізору, касети з якими батьки ніколи б не дозволили занести до будинку. Бо то не справжня музика, сказали б вони, а «шкідливий дегенеративний мотлох» (але хоча б не «музика диявола», як рок-ен-ролл).

Луна з їхньою думкою не погоджувалась, хоч і знаходила деякі з побачених кліпів дивними. Наприклад, як той де співак волею монтажиста то епічно розмахував японським мечем посеред футбольного поля, то катався на мотоциклі, то грався з аркадними ігровими автоматами, і все це в перемішку зі вставками боїв з тих самих ігрових автоматіа. Хоча, здавалося б, дорослий самодостатній чоловік, артист, а цікавиться дитячими речами... Таке собі візуальне мистецтво, коротко кажучи. Чого не скажеш про пісню, котра вже починав засідати в її голові вушним черв'яком. Луна не до кінця розуміла її сенс, оскільки ніколи не дружила з англійською, але була певна — це щось легеньке про кохання-метання.

Відкинувши ці на диво неприємні думки, Луна зупинилася навпроти початку однієї з Сан-Клелійських вуличок. Вона виглядала незнайомою, але в будь-якому випадку всі пристойні вулиці цього містечка вели до головної площі, а там зорієнтуватися та вийти до тітчиного дому не буде проблемою... Тож Луна, сяк-так обтрусившись, рушила бруківкою вгору по вулиці, що починала потихеньку занурюватися в темряву. Звісно, ліхтарі навіть в такому маленькому містечку були, та й місцеві жителі здавалися на диво спокійними людьми.

Луна все йшла, і йшла, а вулиця не закінчувалася. Приватні будиночки довго не бажали замінюватися на щось «загальноміське», щось, що могло б свідчити про наближення до такої жаданої площі. Вона вже починала потихеньку нервуватись — зовсім стемніло, не всі ліхтарі працювали на вулиці, довкола стояла майже абсолютна тиша, а вікна будинків були темні, неначе там ніхто не жив... У цього мало бути якесь логічне пояснення, типу люди просто рано лягають спати в цій місцині й таке інше. Але Луні такі спроби в раціональність не дуже допомагали.

А коли вона помітила що вулиця за якийсь десяток метрів обірветься та перейде в малотрав'яну пустку, взагалі вклякла від жаху на місці. «Як таке взагалі можливо?» — думала вона, відчуваючи стукіт власного серця у вухах. — «Я загубилася? В клятому прибережному містечку, котре неначе вимерло?!» Все-таки Луна спробувала заспокоїтись — стиснувши кулаки, вона роззирнулася вулицею. До якого з будинків їй постукати в першу чергу? І тут її погляд зачепився за чотириповерхову будівлю з прилеглим до неї дитячим майданчиком та футбольним полем на правій стороні вулиці. А за самим полем можна було побачити верхівку місцевої церкви, що знаходилася на головній площі.

Не тямлячи себе від радості, Луна кинулася до сітчастого паркану, не дуже високого, тож вона могла перелізти його навіть в сукні. Роззирнувшись та не помітивши поблизу жодної живої душі вона саме це і почала робити. Бо який у неї ще був вибір? Луна встигла вилізти на верхівку огорожі, і навіть перекинути через неї одну ногу, коли з лісу виїхав байкер. І неначе цього було замало, він вирішив зупинитись прямо напроти неї! Зачаївшись, Луна спостерігала, як він вимкнув двигун та для чогось порухав ногою, перш ніж зіскочити зі свого транспорту, котрий чомусь не поспішав падати. Далі байкер зі складеними на грудях руками просто підійшов до огорожі та ставши прямо під Луною, закинув до гори голову, повністю закриту шоломом. Взагалі, при освітленні поодиноких ліхтарів та місяця тільки той шолом з чорною шкіряною курткою і можна було розгледіти.

— От куди ти лізла, павучиха недороблена? — поцікавився байкер жіночим голосом.

— На паркан... — відповіла Луна, нарешті згадавши як говорити та рухатись. Те що вона мала справу з жінкою трохи полегшувало ситуацію. Але не набагато.

— Якого дідька ти вирішила перелізти через цей паркан та проникнути на територію школи серед ночі?

— Я заблукала... — зізналася Луна. — Але я побачила верхівку церкви. Ну тої що на головній площі. От і вирішила скороти шлях,

— Ясно все з тобою, — зітхнула її нова знайома. — Злізай звідти. Підкину куди треба.

Пропозиція була надто заманливою, тож Луна почала повільно спускатися до низу за допомогою здерев'янілих кінцівок. Одного разу вона ледь не впала через зісковзнувшу ногу, але все ж таки зуміла втриматися. При цьому вона, правда зачепилася за щось гостре стегном тієї самої ноги, злегка поранившись та порвавши й без того вбиту сукню. Краєм ока вона відмітила як смикнулася в цей момент байкерка. Але її допомога не знадобилася. Луна без проблем зіскочила до низу, тільки злегка скривившись від болю в пораненій кінцівці. До нього також додалися неприємні відчуття цівочки крові, що стікала вниз по нозі. Луна відірвала шматок рукава та нашвидкуруч перев'язавши рану підійшла майже впритул до своєї нової знайомої. Та виявилася вищою від неї мало не на голову, і здавалося, випромінювала впевненість самою своєю присутністю.

Але варто було Луні продиктувати адресу новій знайомій, та відразу якось дивно стрепенулася та зняла з голови шолом, тим самим нарешті повноцінно відкриваючи обличчя та звільняючи гриву волосся. Довшого, до речі, ніж в Луни, з унікальним рудуватим відтінком, котрий можна було розгледіти навіть при такому поганому освітленні. А ось обличчя так і залишилися під покровом таємниці.

— Дідько, в мене ж немає другого для тебе, — задумливо промовила вона, вертячи предмет в руках. — Ну добре, я їхатиму  дуже повільно.

— Мене, до речі, Луною звуть... — обережно представилася та.

Татко фантазер свого часу вирішив побути оригінальним та дав їй максимально не традиційне ім'я, що його не бажали записувати в документи без комбінації з Марією (про яку згадували тільки в критичних ситуаціях), а подальшому житті це стало приводом для насмішок та легкої соціальної ізоляції. Але її нова знайома тільки присвиснула. Не найгірша можлива реакція.

— Ого, твої старі фанати грецької міфології чи просто придурки?

— І перше і друге одночасно, — зітхнула Луна. Окинувши співрозмовницю зацікавленим поглядом та намагаючись звучати не дуже грубо, вона запитала: — А ти у нас хто? Анна-Марія-Кармен-Тереза напевно?

— Бланка, — відповіла та, стенувши плечима розвертаючись до свого транспорту. — Не Анна-Марія і так далі, але принаймні моє ім'я канонізоване.

Луна хотіла вже відповісти, що мати канонічне ім'я не така вже велика заслуга, і взагалі їхня країна вже відходить від печерного традиціоналізму… Але вчасно припнула язика. Це було б дуже по дурному — посваритись зі своєю рятівницею через імена та залишитись ні з чим посеред нічної вулиці. Тож без зайвих балачок вона поспішила сісти позаду Бланки на мотоцикл.

Їхали вони дійсно повільно, немов цілу вічність. Луна, притиснувшись до спини своєї нової знайомої, могла бачити як повз пропливають будиночки на напівосвітленій вулиці, котра тепер не здавалася такою моторошною. Тепло від спини Бланки діяло на неї заспокійливо, змушуючи мало не до філософських роздумів. А вони тим часом вже були на під'їзді до будинку її тітки, котрий єдиний на всю вулицю відкидав світло з вікон.

Вона помітила кремезну фігуру вітчима, що вже встиг вийти на двір з підозріло схожим на рушницю предметом в руках. Бланка ніяк не прокоментувала цю картину, просто зупинила байк поряд з хвірткою та підняла руки, немов говорячи що її повноваження тут закінчується. Луна, зіскочивши на землю, швидко обійняла Бланку та кинулася додому. А її нова знайома поїхала собі далі, а вітчим на своє ж щастя так і не застосував рушниці.

— Ти не казала що він байкер, — нарешті промовив він, коли Бланка від'їхала на безпечну відстань. — Ще й без шолома тебе катав... Ні, більше ти з цим хлопцем не зустрінешся!

— Звісно, батьку, — відказала Луна, опустивши голову. По-перше, щоб вітчим подумав, що вона дуже присоромлена, а по-друге, щоб приховати вогник у своїх очах. Звісно, вона більше ніколи не піде на побачення з тим бевзем, бо їй цього і не треба...

Вони разом рушили до будинку. Луна сподівалася, що мама з тіткою вже полягали спати, адже вони могли звернути увагу на її дещо пошарпаний вигляд та перев'язану ногу. Вже в прихожій вона відчула запах вина, що тягнувся з кухні. Але в цілому в будинку було тихо. Ні мама, ні тітка не кинулися її зустрічати.

— Я наказав їм випити по чарці вина та піти спати, — холодно відповів вітчим на її німе запитання, кладучи рушницю на тумбу для взуття. — Пообіцяв, що чекатиму до півночі, а потім вже вживатиму певних заходів… Щоб більше подібного не повторювалося.

Луна кивнула та пішла нагору до ванної. Там вона зняла імпровізовану пов'язку та оглянула свою рану, котра виявилася на диво невеличкою. Але Луна все ж таки про всяк випадок обробила її . І тільки потім пірнула до ванни, а згодом і до царства снів.