Коли зацвіте світанок

Я прокинувся від жахіття. Воно сниться мені знову і знову, як у тих дешевих фільмах жахів. Ліс, люди, які в вільних сорочках танцюють біля багаття, оспівуючи все навкруги і я був би радий там опинитись, бо здається, що тоді я в правильному місці. Чому ж тоді кожного разу мене переслідує відчуття невідомого страху? Цей сон сниться мені років, мабуть, з 17 і я ніколи не зациклювався на ньому, зараз я встану з ліжка і він розчиниться у мирських турботах. І я справді встаю і повільно йду на кухню думаючи, що час вже купувати піжаму, бо стає доволі холодно спати у самій білизні.

Дзвін пателень, шум вогника у конфорці, шелест пакетів з холодильника - розбивають тишу і моїй похмурій схованці. Готуючи хочу ввімкнути музику і в процесі розуміючи, що мій плейлист складається з самих пісень моїх програм. Ніколи не замислювався про це і про музику, яку мені сподобалось би слухати просто так. Пишу повідомлення у груповий чат з друзями просячи кинути музику, яку вони слухають і з самого початку знаючи, що я потім пожалкую про це. 

Ставлю чайник на плиту, згрібаю сніданок в тарілку і вже сидячі на підлозі, бо всі стільці ніколи не будуть такими зручними, не розумію, як я взагалі опинився тут і зараз і чому навколо так тихо.

  Одягаюсь, сподіваючись, що мене не попросять поясняти за шмот сьогодні, хапаю сумку, всовую навушники та закидуючи ковзани вибігаю з квартири.Стоячи на зупинці вмикаю найперший плейлист, який можу знайти, бо мої друзі звісно ж дають хропака, поки я на межі нової кризи. Намагаючись звикнути до нових звуків, які ніби б'ють мені по вухах і ліниво видивляюсь автобус в далечині бачачи цю постать знову. Автобус я бачу теж і він зараз набагато важливіший за втрату залишків мого глузду. Сьогодні в автобусі чомусь забагато людей для п'ятої ранку і все, про що я можу зараз думати, що мені занадто некомфортно. 

  Виходжу на своїй зупинці й прямую в бік ковзанки. Лід сьогодні якийсь занадто неприємний і думки якісь занадто дурні. Можливо я схожу з розуму і мені потрібна допомога? Якщо я знову побачу це, то я точно втрачаю клепку. Намотую безглузді кола розуміючи, що час за роздумами майже закінчився, а у мене за сьогодні ніякого результату.

  Йду на зупинку і чекаючи на автобус гуглю якусь інформацію про це створіння, ну а може це якийсь новий вид чупакабри? У відповідь вибиває: "на ваш запит нічого не знайдено". Сідаю в автобус і якась жінка з наскоку сварить мене, а люди позаду просять передати за проїзд. Починаю думати про те, що мені день на день стукне двадцять, а я досі їжджу у громадському транспорті, замість власного авто і про те, чому я досі не маю першого мільйону. Стає сумно на душі, а все місто тільки починає прокидатись, готуючись до нового дня. 

   Вже вдома, біжу в душ, вибігаю з нього якнайшвидше, намагаючись впихнути в себе якийсь перекус, вдягаюсь та знову біжу з квартири. Та ж зупинка, такий й же краєвид, лише інший автобус та люди навколо. Навіть в автобусі люди сваряться знову однаково.

  Біжу на навчання, розуміючи, що запізнююсь на першу пару і, як на зло, першою в понеділок чомусь поставили класику. Демі пліє та Ронд де Жамби я міг би й вдома покрутити. 

   На великій перерві стою на вулиці, знову задумуючись чому я не міг вибрати якусь більш “чоловічу” професію. Не те щоб мене це хвилювало насправді, але фізрук, хай йому грець, був із тих людей, після чиїх пар ти ненавидиш і себе і його. Його коментарі подекуди були настільки жахливими, що на його пари приходили від сили чотири людини. ‎ Я собі такого щастя дозволити не міг, тому мені доводилось кожного разу вислуховував про себе таке, що і найпалкіші пліткари у моїй школі не могли вигадати. Сподіваюсь, що я ніколи не стану таким, як більшість чоловіків, яких я знаю.       

    Дихаю прохолодним повітрям і вирішую піти в АТБ поїсти та це найкраще рішення, яке я зробив за сьогодні. Попереду ще стільки годин гризти цей граніт науки, треба закинути щось і їстівне в цей організм. Здається я сьогодні забагато їм і мені знову доведеться виконувати додаткові тренування, але поки я жую випічку на виході з магазину все інше зачекає. Розглядаю дорогу, дерева та людей і все одночасно таке сіре та таке яскраве. Доїдаю та знову біжу на навчання.

   Все знову однакове, навчання, ковзанка, постать, друзі, холодний будинок. Знову день, знову ніч. Знову наступає ранок та все по колу. Сніданок, збори, вулиця, автобус, ковзанка, знову вулиця. Згадую, що сьогодні вихідний та сумно зітхаю, не бажаючи повертатись додому. Пишу друзям, знаючи, що о сьомій ранку суботи вони, скоріше за все, лише полягали спати. Сподіваюсь, що хтось все ж повстане зі смерті. Знову той ліс через дорогу, знову та постать, але цього разу я вже впевнено йду їй на зустріч.Обережно переходжу дорогу, бо якось померти в моїй ері головного персонажа було б жахливим неподобством, і ступивши на територію лісу починаю йти за цією постаттю, обережно тримаючи відстань та чекаючи поки вона обтанцює кожне дерево. Не брехатиму, це дійство зачаровувало й було страшно поворухнутись, щоб не порушити цей ритуал.

Ми шли все глибше в ліс і чим далі, тим живішим він здавався. Дерева ніби бажали привітатись, тихо перешіптуючись шумом листя, а пробігаючи поруч тварини не тікали, побачивши мене. Все було таким привітним і навіть сонце світило на диво яскраво. Дійшовши до найбільшого дерева, що я колись бачив, постать зупинилась, схилилась у чомусь схожому на реверанс і постукала у дерево. Раптом перед нами відчинились дверта і за мить ми опинились посеред просторої кімнати, посеред якої на щось, схожому до трону, зробленого з самих гілок та квітів сиділо щось. Величезне створіння з рогами, двома парами жовтих очей, що ніби зараз дізнаються твої найтемніші секрети та великими крильми. А ще це створіння мало дивну фіолетову шкіру, яка час від часу відблискувала та мерехтіла. Чи доречно буде жартувати про Сутінки у цю мить? Постать повільно піднялась, показуючи всю свою велич, змахнуло своє довге фіолетове волосся з плечей, розправила крила та лиш тоді підійшла до мене. Стільки вибриків, лише заради того, щоб схопити мене за обличчя, роздивляючись з усіх боків.

- Ну привіт, моя смерть. Я так давно на тебе чекав - воно провело своїми кігтями по моїй щоці, легенько стискаючи обличчя - Але, мушу визнати, ти виглядаєш зовсім не так, як я очікував. Мені здавалось, що тебе краще підготували б до зустрічі зі мною

Що за дурість воно несе?

- Я розумію, що зараз ранок суботи, можливо ви ще не прокинулись до кінця, але ви мене з кимось переплутали - Я обережно нахилився назад - Я тут просто гуляв. Чекай - я тепер впевнено відійшов назад - Або це все сон, або я все ж поїхав розумом до кінця. Ти цей, гарних психологів чи кого там знаєш?

Це чудо на мене витріщалось так, ніби у мене виросла нова голова. Сподіваюсь, що я зараз сплю у своєму теплому ліжечку, а це все - побічна дія снодійних. Створіння, ніби згадало, що це воно тут страшне і величне знову підійшло ближче та схопило за руку, стискаючи на цей раз її.

- Хлопчисько, як ти смієш так зі мною розмовляти у моєму ж домі! - він не кричав, ні, але в його голосі звучали сталеві ноти роздратування. 

Я віддьоргнув руку і показав йому вказівним пальцем щось на кшталт “Ні-ні", як до дитини

- Не роби так більше, мені боляче. І взагалі, я не знаю хто ти навіть, не чемно запрошувати когось до себе додому та навіть не представитись. Поганий з тебе господар - Я щиро сподіваюсь, що він тут і зараз не розірве мене на шматки, бо дивлячись на його гостючі зуби, які стало видно після того, як його вуста розтанули в усмішці, мені стало дещо страшно. На жаль, зі страху я починаю нести забагато дурниць. Сподіваюсь, що це не закінчиться для мене ще більшими проблемами.