Запах халви та шепіт цинамонового вітру.

Якогось сонячного, буднього ранку Давид, виходить у двір і підіймає з-під ніг фотокартку. Вона вкрита мереживом незрозумілих розводів, плямами, ніби розчин фіксажу був заслабким. На фотокартці жінка, схожа на його бабусю, стоїть біля вікна, а за спиною в неї – хлопчик, що нагадує його самого. Чи це примха часу, чи тіні пам'яті? Згадався Аврум, фотограф, який помітивши його погляд, завжди загадково усміхався та йшов сушити чергові знімки.

Альтернативна служба в шпиталі перетворила Давида на справжнього чоловіка. Високий, стрункий юнак, з чорними як смола очима, та старанно виголеним обличчям. Приклавши пальці до мезузи він поцілував їх, при цьому злодійкувато оглядаючись. На нього уважно дивився, єдиним вицвілим оком, дідусь араб, сім’я якого оселилась по сусідству вже років як п’ять.

– Салам, – Досить доброзичливо прошарудів беззубим ротом старий.

– Шалом у-враха. – Трохи знітившись відповів хлопець, і не бажаючи далі спілкуватись, швидко обернувшись поспішив на автобусну зупинку.

– Такий час, такими стали обставини. – Промовив він вголос, але уже до себе, намагаючись переконати що саме так все і має виглядати, але в пам’яті, старенька Рахель розгойдувалась в кріслі, муркочучи до янголів на івриті вже мало знайомі йому слова.

Проходячи повз дитячий майданчик він бачить як на огорожу дереться семирічне дівча, ніби намагаючись врятуватися від малесенького цуцика, який розігравшись нападає на неї, намагаючись зобразити щось схоже на гарчання.

– Салям Дава, кричить вона сміючись помітивши хлопця.

– Шалом Суміта, – відповідає він не зупиняючись, - як батько, вже одужав?

– Так, ще вчора, він пішов на роботу! – Радісно сповістила дівчина.

Батьки Суміти, роки зо три як переїхали в цей, не самий дешевий, райончик Тель-Авіва. Султана, мати дівчинки, пʼять років навчалася в Каїрі, на архітектора, ще до народження Суміти. Батько, Моше - мав свою практику, тому сімʼя була досить заможною і мала якусь вагу в суспільстві.

– Як дивно, – Продовжував Давид уже монолог, – як дві ворожі культури змогли народити таке прекрасне дитя?.

На мить він озирнувся на дівчинку з чорним кучерявим волоссям, миловидну, усміхнену, щасливу, яка продовжувала гратися з цуценям.

Всю дорогу він слухав, вслухався, але не в слова, а в мову. Переважно ідеш, але й арабської багато. Люди спокійні та заклопотані, нікому до нього нема діла. Мова, культура, спосіб життя, традиції. Наче все залишилось, але була різниця яку він не міг вловити, лише відчував.

– Салям, шалом, як схоже, і наскільки різне. – Продовжує розмірковувати хлопець. Він впевненим кроком підходить до корпусу шпиталю і дістає документи для контролю.