Старий. Мати. Ялин

Бойовий ранок варто розпочинати з двох чашок кави. Так сама собі заповіла я, вирішивши хоч раз в житті зробити добру справу і допомогти Малому отримати місце в університеті. Ну і в ефірі побувати було б теж непогано та справу з грифом секретно розкрити, лиш би боком не вилізло. Гроші відігравали ж в цій історії останню роль, повірте.

Так, лишила Лільку на Рівну, запевнивши останню, що країна чекає свою героїню і потребує моїх послуг, сіла на швидкісний потяг і маючи кілька секунд в запасі прибула на місце. Не спізнилася я, аж ніяк ні.

Наша скромна компанія привертала чимало уваги. Варіантів два, або їм сподобалася моя зачіска, або це через те що серед нас була жива ялинка.

— Точно перший варіант. Твоя зачіска аля вибух на макаронній фабриці дуже пасує нашій темі візиту, — знову я говорила вголос, а це мале невдячне хамить з самого ранку. Кави випив би.

— До речі, про тему візиту, де лист? Я пам'ятаю, що декан говорив про вбивство, але хотілося б дізнатися детальніше, — погода була геть несприятлива, вітер зносив все на своєму шляху, так і без доказів можна залишитися. — І приступити до роботи. Так би мовити раніше почнемо — раніше закінчимо.

Я простягнула руку в бік Віктора Григоровича долонею догори і кілька разів стиснула в кулак, чекаючи коли вона перестане бути порожньою.

Старий мовчав, а Колючий набурмосено озвався:

— А це ще одна гарна новина. Він його загубив.

Загубив? Лист з грифом секретно? Як можна було загубити таку важливу річ, сама ж бачила як міцно він тримав його в руках.

— Вибач, мені здалося ти сказав, що ми без головної зачіпки і роз'яснень від самого президента лишились?

Я поглянула на Віктора Григоровича, чекаючи пояснень. Це було схоже на дуже поганий жарт.

— Не загубив, а залишив вдома. І..

— Ну то поїдь і забери, в чому проблема?

— Пам'ятаєш де поселення гномів і привидів? — після мого непевного кивка, Колючка сумно завершив, розглядаючи землю під стовбуром, — Він оселився ще далі, на околицях столиці, куди в звичайний час їхати годин 6, не менше, а тут час пік.

Слів немає, зате тепер хоч зрозуміло, чому ялинка така зла з самого ранку.

— Не хвилюйтеся ви так, я все прочитав і пам'ятаю. Заворушення у людей, погром у перевертнів і зникнення мага. Чи то погром у людей, а зникнення у перевертня? — Віктор Григорович примружив очі і поглянув на сонце, — У будь-якому випадку зараз все дізнаємося у місцевих, краще мати неупереджене ставлення.

Гарно крутиться старий, зрозуміло, як він дожив до своїх років, не зрозуміло навіщо йому вся ця затія.

Тож доки прямували у місцеве кафе, вирішила прояснити:

— Вікторе Григоровичу, не зрозумійте неправильно, але ви знущаєтеся з нас? — пласка підошва дірявих чобіт неприємно чвакнула на черговому повороті. Знову втрапила в калюжу. — Я, до речі, так і не до кінця розумію чому вам потрібна освіта в такому віці. Ну скільки вам там лишилося, ви хоч навчання встигнете закінчити? Без образ.

Ялинка намагалася тримати наш заданий зі стариганем темп, проте то тут, то там відставала, змушена петляти поміж людей, що нижче свого носа нічого не помічали.

— Ніколи не пізно, так наче кажуть? От і я повірив, — довкола очей Віктора Григоровича набули виразності гусячі лапки, а у блакитних очах причаївся промінчик лукавості.

Не договорює він, ой як не договорює. Я у Лільки так питаю, чи не повний бува підгузок, сміється, а підгузок то вже по саме... Краще вам того не знати, не зможете потім розбачити.

Я так змерзла, що вирішила не розвивати слизьку тему, а пошвидше гепнулась за найближчий диванчик біля вікна. Люблю споглядати похмурість світу будучи відмежованою від неї склом. Пити третю чашку кави було ризиковано, тому обрала легкий пиріг з вишенькою на білосніжному кремі. Бісквіт так і таяв на язику.

Наш поки що ходячий підручник права замовив чорний чай і випростався, мов натягнута струна, час від часу позираючи по сторонах, а от ялина на диво притихла. Та й голочки з нею.

Ми нікого не розпитували. От і чому припхались сюди питається? Єдине що тримало мене тут — це примарна можливість отримати стипендію.

Найсумніше в цьому всьому, що я так і не встигла доїсти свій чарівний пиріг, коли зненацька до кафе линули двоє охоронців правопорядку. У Віктора Григоровича сіпнулися вуса і він демонстративно повільно опустив свою чашку чаю на блюдце та розвернувся обличчям до сцени, яка мала відбутися.

— Позапланова перевірка. Маємо інформацію, що в даному кафе знаходяться злочинці, які незаконним шляхом отримали доступ до секретної інформації.

Блідолица офіціантка, їй би на сонечко, скосила очі на нашу різноголкову компанію. Ну так, хто ж і ще тут може бути найбільш підозрілим. Мої коліна почали витанцьовувати свій власний танок, проте згадавши, що я взагалі-то мать, звернула увагу на переляканого Колючку і однією рукою пригорнула до себе, захищаючи від перевіряючих. Може його першим пориванням і було обматюкати мене, проте оцінивши охоронців, хлопчик обрав тактику мовчання.

Останні повільним поглядом обвели зал, прилавок і синхронізовано рушили до нас.

— Любі гості, прохання показати ваші речі, — тон був не владним, а радше як та солодка патока, в яку як потрапиш, то фіг виплутаєшся.

— Та як ви...

— Звичайно, ми все розуміємо, — Григорович перехопив мою руку і м'яко стиснув, похитавши головою.

— Вони навіть не представилися і перевіряють тільки нас... — голки Колючки враз видовжилися, набувши фіолетового відтінку на гострих кінчиках. Ауч. Довелося відсмикнути руку, доки її не порізало на шматки.

— Колючий Колючка, вгамуйся, я переконаний, що ці шановні (слово було виділено з особливою інтонацією) представники закону просто виконують свій обов'язок. Нам нічого приховувати, — спокійне на перший погляд море, яке заховало в собі блискавки, от як би я описала голос літнього товариша.

— Кажіть за себе, у мене прокладки в сумці. Руками не чіпати, — я самостійно висипала вміст торбинки, наочно продемонструвавши предмет дискусії.

Кислі обличчя стражників стали моєю нагородою. Хоча, можливо це було тому, що вони не змогли знайти те що шукали.

Тепер я зраділа, що Григорович забув листа вдома. Але чи справді забув?

Обшук стариганя з ялинкою зайняв не так багато часу, як можна було очікувати. Могло бути і довше, якби вони знали, що серед гілок у малого явно приховані таємні кишені, про які я планувала дізнатися згодом детальніше. Охоронці, явно розчаровані і злі, вимушено покинули нас, промичавши:

— Схоже трапилася помилка.

"Схоже трапилася помилка" — одними гілочками намалював у повітрі колючка, проводжаючи спини непроханих гостей. "Бовдури" — дописав через деякий час.

Зважаючи на погляд офіціантки, ми теж уже не були бажаними гостями, тож хутко згорнули свій сніданок і рушили на вихід.

— Класно розслідуємо. Розпитати нікого не встигли, а підозрюваними стати як два пальці... — я своєчасно заціпилась, згадавши коли востаннє промовляла цю репліку і як тоді все обернулося.

Віктор Григорович дістав скельце з кишені потертих штанів та поліруючи його клаптем тканини, як ні в чому зауважив:

— Це була розминка. Направду, я вже знаю куди нам, і знаю коли.

Ялинка нетерпляче підстрибував, але не поспішав пришвидшувати стариганя, ймовірно хвилюючись, що той відкине ноги раніше ніж встигне договорити. Я таким вмінням не володіла, тож ляпнула коротке:

— І?

— Цвинтар на розі вулиці Поминальної, опівночі.

Терапія наше все. Вона тебе не підведе. Тьфу тьфу тьфу. Цього разу мій погляд сказав все за себе сам.

— Розбитий та пограбований транспорт люди відтягнули туди, побоюючись негативної енергетики, що могли лишити по собі перевертні, — на одному подиху випалив мозок нашої групи й після нового вдиху, додав: — Я дізнався про це, розпитавши пасажирів по дорозі додому і не сказав вам раніше, бо спочатку ми мали пережити те, що власне і пережили.

— А опівночі ми йдемо, бо тоді зірки рівніше? — глузливо уточнила я.

Дві пари очиськ зміряли мене зневажливими поглядами. Що сині, що зелені повчають мене. Добре, що у мене карі очі, завжди знала, що вони найкращі.

— Опівночі, бо всі полягають спати і ми не наткнемося на ще двох таких "випадкових" охоронців, — гордовито випалив Колючка, за що отримав схвальний кивок Віктора Григоровича.

Ви тільки гляньте, як вже здружилися. Я що тепер, третя зайва?

— Та якби не мої прокладки, шманали б вас, що гадалок на ринку.

Отак от їм, кучері назад і вперед петляти калюжами. Краєчком ока помітила університетську мантію, що кружляла довкола нахабної постаті Яловецького, й зрештою зникла за міцною кам'яною будівлею. Може, здалося? Щоб це декан робив у людському поселенні з самого ранку? Роботу прогулює? Та навряд.

Але щось не давало мені спокою. Несвоєчасно згадалися слова Яловецького, щоб йому перцю в труси насипали, якими він завершував кожен свій ефір: “Ми віднайдемо свою силу. Можливо, навіть сьогодні".

Мотиватор з нього фіговий одним словом. Силу не знайшла, а підозри посилила.

В першу чергу це стосувалося обізнаності Віктора Григоровича.