Мисливська халупа

У цей вечір по-особливому мело.

Здавалося, що від холоду навіть у пеклі пригасли вогні. Великий ревучий монстр стугонів над Карпатами. Пронизливий буревій тріпав верхівки дерев, наче старався висмикнути їх з коренем і викинути геть. Небо стало фіолетово-чорним, поволі на селище Міжгір’я наповзала ніч.

Юрій Лучко нервував. Через негоду скасували маршрути, а він кров з носа мав дістатися до Ужгорода. Юрій був співвласником магазину побутової техніки, тож завтра мав провести важливу нараду. Відверто кажучи, торгівля скотилася, заробіток упав, і вони вирішили здати приміщення магазину в оренду. На щастя, дуже швидко знайшовся охочий, і завтра мала відбутися зустріч щодо подальших домовленостей. Юрій не міг її пропустити.

Спалахнула сірка. Юрій нервово прикурив. Рваний шлейф диму вуаллю потягнувся до неба.

Він має знайти когось, хто наважиться в таку негоду вирушити до Ужгорода.

***

Роман Соломін голосно вилаявся.

Його дівчина Катя обурено глянула на нього. Чоловік лише відмахнувся. Його бісив той факт, що він поперся в таку глушину, лише щоб задовольнити забаганки цієї кралі. А тепер вони стирчатимуть тут, допоки буря не закінчиться, а це мінімум дні зо два, тому що посеред карпатських гір негода може вирувати й тиждень.

— От же ж лайно! — ще раз гримнув він. Катя закотила очі. Порив вітру шарпонув її волосся й метнув в обличчя. Дівчина відгорнула його рукою в червоній шовковій рукавичці.

— Ми повинні вернутися до мотелю, більше я цього холоду не втерплю, — перекрикуючи віхолу, сказала Катя.

— А щоб тобі! — відмахнувся Роман. — Ще треба знайти транспорт, який довезе нас до тої бісової «Трембіти». Або ж вивезе геть з цього курв’ячого місця.

— Не лайся, — капризно буркнула Катя.

— Іди в сраку, — рикнув Соломін і попер до трьох невеликих бусів, що стояли в кінці вулиці. Катя подріботіла слідом.

Їх проводжав поглядом якийсь чоловік із сигаретою.

***

— Ти прибацаний? — почув Віктор розсерджений голос. — У таку хуртовину? Ти що, хочеш, щоб нас змело до бісової мами на самі роги?

— Думаєш, варто? — спитала молода жінка, що сиділа поруч з Віктором.

— Ти про що? — неуважно мовив він, прислухаючись до криків на вулиці.

— Ну, по-перше, їхати в таку негоду, а по-друге, брати з собою пасажирів.

— Я не хо… — Віктор раптом замовк. — Звідки ти взяла, що я про таке подумав?

— Я тебе знаю, коханий, — весело всміхнулася вона. — Якщо ти щось вирішив, то цього вже не зміниш. А ще ти добрий і трішки любиш гроші, тому за невелику плату згодишся підвезти тих людей, хіба ні?

Віктор уважно подивився на дружину. Він прожив з нею вже десять років, але досі його вражала ця здатність Альони вгадувати таємні, на перший погляд, речі. Щось було в ній такого, що Віктор пояснити не міг, але саме це й вабило його до неї.

— Ти ж знаєш, нам треба повернутися, наша донька там одна з нянею, ми обіцяли, що не затримаємося. Плюс післязавтра в нашої Іринки день народження, і подарунок, що ми його зранку купили, має бути доставлений вчасно. Ну, а щодо пасажирів, то в мене на мить з’явилася така думка, але я ще не вирішив.

— Думаю, нам не завадять попутники, у таку погоду краще мати зайві руки для допомоги.

Віктор кивнув. У вікно нервово постукали, і чоловік натиснув кнопку, щоб опустити скло. До теплого салону увірвався холод. Протяг розгорнув книгу, яку тримала в руках Альона. Це був «Ловець снів» її улюбленого Кінга, вона взяла її, щоб було веселіше в дорозі, якщо взагалі реально розвеселитися під час читання творів цього автора. Віктор думав, що ні.

— Мене звати Роман, — прокричав у вікно чоловік років сорока, з обсипаною снігом невеликою бородою-еспаньйолкою. — Ми шукаємо когось, хто б наважився їхати до Ужгорода в таку погоду.

Віктор глянув на жінку позаду чоловіка – симпатична, років тридцяти, з довгим солом’яним волоссям і голубими, як небо, очима, вона куталася в плащ і ніяково зиркала на нього.

— Вам пощастило, — гукнув у відповідь Віктор, — ми зараз вирушаємо, якраз до Ужгорода, тільки поїдемо трасою Р21, у бік Хуста, потім на Мукачеве по H09, а там уже виїдемо на Ужгород по E50. Так підійде вам?

— Та похер, чоловіче, я хочу вибратися звідси, їдь хоч навпростець через Карпати, головне, щоб до Ужгорода.

— Я б їхав через Воловець і Голубине або ж у бік Перечина, але повідомили, що траси H13 і Е471 проблемні, багато заметів ще й ожеледиця.

— Біс з ними, коли ти їдеш?

— Хвилин за п’ять.

— Супер! То що, ми можемо до вас приєднатися? Заплачу, скільки скажеш!

— 400 гривень, влаштує?

Чоловік кивнув:

— Цілком.

— Тоді заскакуйте, — усміхнувся Віктор і підняв скло. Скрипнули на морозі бокові двері «Mercedes Vito», і двоє людей залізли до салону. На мить шум вулиці увірвався всередину, але Роман швидко зачинив двері, і запала тиша.

— До речі, я не представився. Мене звати Віктор Ярош, а це моя дружина Альона.

— Роман Соломін, а це моя дівчина Катя, — відповів Роман, потиснувши руку Віктора.

— Тепло, — розстібаючи пальто, сказала Катя. Роман тим часом дістав гроші й передав Віктору.

— Я хотів їхати своїм авто, але Катя вмовила мене добиратися автобусом, не знаю чого, але я її послухав, на свою голову.

— А у вас яке авто? — спитала Альона.

— «BMW-M3».

— У цих машин досить низький кліренс, на таких заметених дорогах швидкий спорткар, як-от «BMW» M-серії, може бути небезпечним, тож, напевне, навіть краще, що ви його не взяли..

— Ви не дивуйтеся, — усміхнувся Віктор, побачивши, як розширилися очі в Романа. — Альона сьомий рік працює в автосалоні в Ужгороді, тож з автомобілями на «ти». Ну що ж, рушаймо, поки погода остаточно не спаскудилася.

Мотор «Vito» тихо замурмотів, і машина повільно рушила. Раптом дорогу заступила постать чоловіка із сигаретою.

Віктор різко загальмував.

***

Лісник натужно крекнув.

— Довбана робота, слабкий я вже для всього цього лайна. Дряхлий.

Крекчучи, він пробирався між ялицями, відпльовуючись і подеколи стираючи з обличчя сніг. На плечі телімбалася стара, пошарпана рушниця «ІЖ-58». Інколи дідок перекидав її з плеча на плече. Він був уже на пенсії, але продовжував працювати лісником: мав тут, у лісі, невелику мисливську хатину, з п’єцом і погребом, у якому зберігалися продукти. Робота була не важкою, але вік брав своє, і з кожним роком було дедалі тяжче обходити територію. У таку хурделицю він би й носа не виткнув, якби не те дивне світло, що хвилин двадцять тому мигнуло за вікном його сторожки.

То був спалах. На хвильку він з’явився над верхівками ялиць, здалеку нагадуючи стовпи від світла двох прожекторів. А потому світло зникло – і майже одразу почувся вибух. Лісник злякався, але мусив перевірити, що саме сталося. Така в нього була робота.

— Блядство, — лайнувся дід, мало не загримівши вниз схилом. — Це вже не по мені, ой ні, ти кволий, курвий пеньок, позбудься цього. Відбудь сьогоднішню ніч тут, напиши заяву та і їдь додому, залізь під цицьку своєї бабулі й спокійно вмирай.

Гугнявлячи собі під ніс, він вибрався на саму гору. Розпрямився і так завмер.

Сніг шалено тріпав його схоже на пушок сиве волосся. Біла щетина на зморшкуватому обличчі здавалася інієм. Зараз він скидався на якогось химерного Діда Мороза, що розбився на своїх санях у дикому лісі й заблукав.

Очі старого вилізли з орбіт. Те, що він побачив, налякало його. Ні, не так — увігнало в неймовірний жах. До самої довбаної всирачки.

Між могутніх сосон лежав дивної конструкції літак. Щось подібне лісник бачив на малюнках у дешевих газетках на кшталт «Інтересна газета. Фантастика». Півкругла капсула, скосивши приблизно сотню ялиць, зарилася боком у землю. Вогні двох прямокутних сопел повільно згасали. З того боку, де обшивка була порвана й обпалена, стирчало шість ілюмінаторів. Кожен був помережений тріщинами. Загалом об’єкт справляв враження літального апарата, який зазнав аварії тут, у горах.

Лісничий зняв рушницю з плеча, проте наближатися не став: прекрасно розумів, що це лише у фільмах головні герої пруться в саму гущу небезпеки заради розвитку сюжету. Та в реальності все не так, тому дідок розвернувся і рушив був назад до своєї сторожки: там у нього була рація, тож він планував зв’язатися з рятівниками й попросити їх про допомогу.

Раптом його увагу відволік дивний шум угорі, між гілок високої сосни. Старий задер голову. І знову його пронизав неймовірний страх: з гілок звисало дивне створіння. Такого лісник ніколи не бачив — воно нагадувало збільшені в сотню разів спори грибів. Жовті пухнасті кульки, з’єднані між собою сотнями сріблястих вертких хробачків. Дід почав повільно задкувати, але було пізно. Одна зі спор відірвалася від загального клубка й ляпнулася йому на щоку. Білі щупальці-хробачки одразу вп’ялися в шкіру. Лісник відчув, як вони проникають глибоко в м’язи, тягнучи за собою жовту спору. Кров тонкими цівками почала стікати на шию і під сорочку. Дідок заверещав та, кинувши на землю рушницю, спробував зірвати спору з лиця, але скрикнув від болю й подивився на долоні. Їх укривали тонкі уколи, наче зроблені малесенькою голкою. Спора повністю зникла під шкірою, а з рани почав текти дивний жовтий слиз. Змішуючись із кров’ю, він спливав униз обличчям.

Лісник кинувся навтьоки, та перечепився через корінь і впав горілиць у сніг. У поле його зору знову потрапило дивне створіння на гілках. Воно роїлося над ним. Наче… наче раділо. Тішилося. А тоді клубок спор скотився на його обличчя. Сотні шпильок пронизали шкіру, якісь грудки залазили до його рота, носа й сльозових каналів. Він відчував їх у вухах, відчував у легенях. Вони були всюди. Вони були в ньому.

Потому він почув голос.

***

«Mercedes Vito» боровся з негодою. Він, наче велика чорна черепаха, повз крізь шквал віхоли. Віктор уважно стежив за дорогою. Роман балакав зі своєю дівчиною. Ще один чоловік мовчки сидів і дивився у вікно. Його вони підібрали перед самим виїздом. Звали його Юрій, він мав їхати до Ужгорода на якусь важливу зустріч, тому Віктор вирішив взяти його з собою.

Погода погіршилася, тож Віктор скинув швидкість до мінімальної і міцно вчепився в кермо. Колючі, схожі на павуків сніжинки падали на скло й безжально зміталися склоочисниками геть у темряву. Уздовж дороги росли великі сосни, присипані снігом, вони скидалися на страшенних сніговиків-переростків, які силкуються впіймати маленьку чорну комашину, що кудись суне собі під їхніми ногами.

Юрій потягнувся на кріслі. Роман щось клацав у телефоні й раптом вилаявся:

— Чорт, зв’язок пропав!

— Ну, ми ж посеред гір, навколо шалений вітер і хуртовина, тож це не дивно, — спокійно кинув зі свого місця Юрій.

— Дякую, кеп, — зашипів Роман. — Я б сам і не допер.

— Та чого ти? — присоромила його Катя. — Він просто сказав, у чім причина.

— Я радий, але мені це й без нього було відомо.

Віктор вильнув машиною, і діалог на мить припинився. Юрій глянув на переднє сидіння.

— Ти чого? Не доводь мене до нервів, бо тоді я палю, як паровоз.

— Дорога слизька, нас трішки понесло, але я зумів виправити ситуацію. А палити — це згубне діло, я от на днях кинув і тобі раджу.

— Чудово, але ти краще стеж за дорогою, щоб нікому не довелося братися за цигарки.

— Або вилізь і дай спецу кермо потримати, — запропонував Роман.

— Та годі вам! — озвалася зі свого місця Альона. — Давайте спокійніше, поки ваші суперечки не призвели до біди.

— Він завжди такий, — ніяково усміхнулася Катя. — Злиться швидко, але в душі добрий, просто емоційний, правда, любий?

— Ні.

— Снігопад посилився, — тихо сказав Юрій, вглядаючись крізь шибку в густу темряву.

Вітер і сніг справді сильнішали.

Мотор гудів, переборюючи рев бурі. Темрява тиснула на шибки, як гігантська лапа. Дві плями фар тремтіли звивистою білою дорогою. Крізь два півмісяці, що їх на лобовому склі залишили очисники, виднілася непроглядна чорнота.

Раптом Віктора кинуло в жар — і одразу охопила тривога.

Чорний бус з ревом увійшов у поворот. Авто трішки повело, після цього світло фар вихопило силует. Це був чоловік, проте Віктор не встиг роздивитися його – зреагував миттєво. Крутнув кермо вліво, уникаючи зіткнення. Автомобіль шалено кинуло вбік, але силует навіть не ворухнувся. Стараючись вирівняти авто, Віктор знову повернув управо. Усе мало би бути гаразд.

Але не цього разу.

Цього разу падав сніг. А дорога була слизькою.

Бус мчав уліво. Віктор втиснув гальмо в саму підлогу. Гальмівні колодки виснули в морозній тиші.

Машина не спинилася. А за мить її викинуло з дороги вниз, в урвище, між великі ялиці.

***

Світло прокололо пелену мороку.

Згодом з’явилися звуки. Обриси прийшли пізніше.

— Помираючі люди рідко кричать, у них немає сил, — гугнявив чийсь голос.

— Сплюнь, все гаразд, він розплющив очі. Живий, блін!

Віктор поволі підняв руку – плече прохромив гострий біль. Він лежав у постелі, навколо якої сиділо п’ятеро. Чотирьох Віктор упізнав: троє попутників і його дружина Альона. А от п’ятим був якийсь дідок. Він дивився на лежачого запаленими, почервонілими очима, які весь час сльозилися.

— Ти маєш такий вигляд, як я себе почуваю, — зробив висновок Юрій. — А почуваю я себе так, наче мене виставили на спаринг з Ломаченком.

Брова Юрія запеклася кров’ю, на лівій щоці красувалося декілька добрячих порізів. У Романа під оком розпливався фіолетово-бурий синець, чоловік раз по раз облизував розбиту губу. Віктор поглянув на дружину. Її лоб пересікала груба рвана рана, праву руку стягував тугий бинт, на якому розквітнули пурпурові плями. Схожий бинт обмотував Катину руку, але пальці нерухомо висіли, тож Віктор зрозумів, що в неї перелом. Один з нігтів перетворився на криваве місиво, через що палець дівчини набряк і став схожий на сардельку.

— Як добре, що з тобою все гаразд! — усміхнулась Альона. Віктор спробував підвестися, але в бік штрикнула холодна скіпка болю, і кімната перед очима поплила кудись уліво.

— Ну-ну! Спокійно, — прошамкав дідок. Віктору здалося, що в старого відсутня половина зубів. — По-моєму, у вас забій або й перлом двох ребер, а мо’, й більше, — тільки прозвучало це приблизно так: «Фо-моєву, у фас сабій апо й перелом двох репер, а мо’, й більфе».

— Що сталося? — кривлячись, спитав Віктор.

— Я б сам хотів це знати, — відказав Роман. — Якусь мить ми просто їдемо собі, аж тут раптом бам — ти різко повертаєш і ми летимо нахер з бісової дороги!

— Я когось там бачив.

— Кого? Батька Гамлета? Я, наприклад, не бачив нічого, — випалив Юрій. Альона стиснула Вікторові пальці.

— Я теж нікого не бачила.

— Ти якраз озирнулася, щоб відповісти Каті, саме тоді я його й побачив. Чоловік. Він стояв... Просто стояв…

— Ти здурів? У таку погоду?

— Однак він там був, і я крутнув кермо, щоб уникнути зіткнення. Думав, мені вдасться вирівняти машину, але не таки зміг. Тож ми вилетіли з дороги. Що сталося потім?

— Я прийшов до тями в той самий момент, коли оцей дід намагався відчинити бічні двері, — відповів Юрій. — Виявилося, що це місцевий лісник, він почув шум і примчав сюди. Він і поміг мені перетягти вас, непритомних, до його сторожки. Першою отямилася Альона, вона весь час просиділа біля тебе. Ситуація з Катею була гірша. Її придавило до переднього крісла. У момент зіткнення, я так думаю, вона виставила вперед руки, тож одну просто склало вдвоє. Ми, як могли, виправили її, стягли бинтом і планками, — Катя кволо усміхнулась, її обличчя було біле як крейда, навіть з одного погляду було видно: дівчина терпить сильний біль.

— Я прокинувся після Каті, — продовжив Роман, — тож встиг сходити й оглянути машину. На щастя, у мене виявилося найменше травм. Але скажу одне: машина вже більше ніколи не поїде. Найдивніше, що тобі реально пощастило. У лобове скло врізалася гілка ялини і пройшла за міліметр від твого обличчя. Ти народився в сорочці, старий!

— Везіння за гроші не купиш – само приходить, — видихнув Віктор і відкинувся на подушку. Одне не йшло йому з голови. У той момент, коли побачив постать, обличчя він не розгледів, але помітив одну деталь: щось було в руці чоловіка, щось довге. Віктор зітхнув: наразі пам’ять пішла у відпустку, але він сподівався, що скоро все згадає.

Катя підвелася.

— Мені треба до туалету. Стоп, а де це дівся старий? — Дідок-сторож і справді зник. Поки всі були зайняті розмовою, він непомітно кудись вийшов.

— Я бачив туалет надворі, зліва позаду халупи.

— Надворі? — Катя скривилася. — Там же холодно!

— А ти швиденько, — вишкірився Роман. Катя важко зітхнула, та все ж вийшла геть. — Окей, піду огляну кухню, може, у старого є що пожерти.

***

Катя здригнулася, коли їй в обличчя подув різкий вітер. Рука почала нити нестерпно, і дівчина притиснула її до себе. Піднявши комір, вона пішла до невеликої дерев’яної будки, яка слугувала туалетом.

Усередині неймовірно тхнуло, всюди висіли клапті павутини, а покриття зі старих дошок було в плісняві та грибку. Катя гидливо скривилася й вийшла на вулицю.

— Чорт, краще тут, ніж у тій купі лайна.

Вона пройшла трохи далі — тепер від снігу її захищала стіна хижки. Повагавшись якусь мить, дівчина все ж розщібнула ґудзик на джинсах. Раптом пролунав гучний тріск. Катя розвернулася на звук.

Та все, що їй вдалося побачити, — лише вищирене обличчя лісника. А тоді в голові наче вистрілив феєрверк. Скроню наповнило гостре пульсування, і дівчина плюхнулася в сніг, а зверху на неї впав старий, притискаючи її до землі. У ніздрі Каті вдарив терпкий запах цвілі й гною. Вона спробувала закричати, але жилава рука затулила їй рота. Дідуган ще більше навалився на неї, припер усією вагою. Дівчина спробувала вирватися, та міцні обійми не послабилися ні на йоту. Старий наліг на зламану руку. Біль спалахнув, як вибух, і Катя мало не зомліла.

Рука відпустила рота, проте крикнути дівчині знову не вдалося. Цього разу їй завадили губи старого, якими він притулився до Катиних. Гнилий сморід вдарив у ніздрі. Катя відчула, як тягуча слина запливає їй до рота, мокрий язик діда проліз майже до гортані. А тоді зі старим наче щось сталося – склалося враження, що він просто відригнув. У горло Каті скотилася якась кулька. Дівчина чимдуж старалася не ковтати її, але пальці лісника затисли їй ніс, і від браку повітря Катя зробила інстинктивний ковток. Грудка ковзнула стравоходом і розчинилась у шлунку. Дівчина відчула, як щось повзе її тілом, щось схоже на хробаків. Катя востаннє спробувала вирватись, але нічого не вийшло. Раптом поміж її ніг розпливлося вологе тепло – жовта пляма почала розповзатися з-під двох тіл, що купою лежали на землі.

А потім Катя знепритомніла.

***

Чайник закипів. Альона зняла його з плити й залила окріп у горнятка. Спершись на кухонну тумбочку зліва від плити, біля дверей, які вели на вулицю, стояв Роман. Віктор, кривлячись, сидів за столом. Юрій стояв обіч входу до вітальні.

— І де це старого понесло? — спитав він.

— Певне, пішов похезати. Він мав дивний вигляд, такий, наче добряче застудився.

— Це й не дивно в таку погоду.

Роман підійшов до столу, узяв червоне горнятко з написом «Nescafe» й голосно сьорбнув.

— Каті теж уже довгенько немає.

— Слухайте, а як зі зв’язком? По-моєму, тут мала би бути якась рація чи бісове радіо, ми повинні повідомити рятувальників.

— Мобільні не тягнуть, а от радіо тут є, та воно не працює через негоду. Ми тут застрягли мінімум до ранку.

— От чорт.

— Ми не можемо просто сидіти, потрібно щось робити, — гаркнув Роман і поставив горнятко на стіл. — Піду Катю пошукаю, куди вона запропастилася…

Після того як Роман вийшов, запала глибока мовчанка. Першим її порушив Юрій.

— Роман каже правду, сидіння на місці нічим не зарадить, огляну територію, може, хоч щось знайду.

— Я з тобою, — сказав, встаючи, Віктор. — Дякую, що перетягнули мені ребра простирадлом, тепер я можу нормально рухатися.

Двоє чоловіків вийшли на вулицю. Вітер немилосердно дмухав, Юрій закутався в куртку і вглядівся в засніжену чорноту ночі.

— Глянь, — він показав рукою на землю: там проступали свіжі, ще не до кінця заметені сліди. Вони невеликим ланцюжком тягнулися вгору й зникали в темноті.

— Як ти думаєш, це старий туди поліз? — спитав Віктор.

— Якщо так, то чого?

— На обхід?

— Який же в біса обхід у таку хурделицю?

Віктор лише стенув плечами.

— Ходімо глянемо.

— Ти не подужаєш підйом, вернися в дім, залишайся з дружиною. Дочекайся, коли повернуться Катя і Роман. Думаю, до того часу я вже найду старого.

Віктор легенько кивнув і рушив до хижі, а Юрій повільно побрів угору. Буревій шарпав його куртку, сніг заліплював обличчя. Він мало не впав, посковзнувшись на присипаній гілці. Вилаявся, але не припинив підйом.

Нарешті він вибрався на гору. Побачена картина на мить вибила його з рівноваги. Але Юрій був рішучою людиною, зрештою, не будь він таким, то не зміг би вижити зі своїм бізнесом у важкі дев’яності. Тоді він бачив і перестрілки, і навіть смерті. Але те, що відкрилося погляду зараз, перевернуло його світ з ніг на голову.

Посеред невеликої галявини лежала справжня літаюча тарілка. Не величезна, як у «Дні Незалежності», менша. «Двомісна», — чогось раптом промайнуло в голові Юрія. Він поволі підійшов ближче. Махина перекинулася на бік, вгрузнувши в землю. З-під лівого борту стирчали стовбури дюжини поломаних ялиць. Чоловік боязко торкнувся хрому і ще якогось металу — на дотик він скидався на пластик, але був міцніший і гладший. Юрій відступив на крок.

Саме тоді щось хруснуло за його спиною. Чоловік озирнувся. Серед кущів стояв лісник. Проте він жахливо змінився: рештки волосся майже випали, шкіра клаптями сповзала з обличчя. Він нагадував стару кобру, що якраз почала линяти. З-під відмерлої плоті виднілося щось зовсім інше. Щось із сірою шкірою, помереженою блакитними венами. Очі старого стали більшими, опуклими. Зіниці були широкими, як у наркоманів після дози. Юрію здалося, що він дивиться на якогось облізлого Голлума, з якого повсякчас спливає прозорий слиз.

Пальці лісника набрякли й видовжилися, неймовірно сильно виросли нігті. Ба більше: здавалося, вони ростуть просто з пучок – у Юрія чомусь з’явилося химерне відчуття, що старий випустив їх, наче кіт. На порепаних губах звивалися білі хробаки, схожі на тонких глистів.

— Що за ху… — але він не договорив — його перебив сухий голос лісника:

— Ваше майбутнє.

— Тобто? Що ти городиш, йолопе?

— Його вже немає. Ми говорили з ним, і він прийняв нас.

— Хто в біса «ми» і що ще за «нас»?

— Ми раса, яка постраждала. За мільярди світлових років звідси загинула наша планета. Ми втратили свій світ. Але задовго до того у нас з’явилася альтернатива — ви. Ми зустріли організм, який може прийняти нас і переродитися. Створити нову расу.

— Та що ж за херню ти несеш? Хто в дідька ти такий?

— Я не один організм. Твої очі ще не здатні осягнути всього масштабу, але я здатен… ми здатні відкрити це тобі. Розумієш, у нас з вами схожі ДНК. Ми були навіть зовнішньо подібні. Та час катастрофи наближався, і ми винайшли неймовірну річ: вивели нову клітину.

— А ми тут до чого? — прошипів Юрій.

— О, до всього! Ця клітина як паразит з однією лише відмінністю: у собі вона містить наш геном, наш колективний розум, спогади й знання. У неї є особлива здатність: вона може проникати до чужорідного організму, асимілюватися й перебудовувати його так, щоб поєднувати все найкраще з обох.

— І ви вирішили зробити з нас піддослідних кроликів!

— Не зразу, спочатку ми спробували на тваринах. Але вони не підходили. Багато з них просто гинули, в інших гинула сама клітина. Ми зрозуміли, що лише такі, як ви, можуть прийняти цю клітину. Тільки ви. О, це не спонтанне рішення. Ні, ні! Ми знали про вас, ми прилітали сюди, брали аналізи.

Юрій відкрив був рота, але прибулець спинив його порухом руки:

— Ти можеш спитати, чому ж така велична раса, що здатна подорожувати всесвітом, не знайшла більш прийнятного виходу? Усе просто: інші планети на тисячі світлових років навколо були мертвими, щоб їх оживити, потрібні тисячі років тераформування, а ми не мали цього часу. А ще ми захотіли стати Інженерами нового виду – досконалого, кращого, ніж були ми і ніж є ви. Ото й усе! Тож ми створили контейнер і відправили в цій капсулі клітини, які допоможуть нам з вами побудувати новий, прекрасний світ. Розумієш?

Юрій не розумів. Але раптом він осягнув одну річ, яка його налякала. За весь цей час старий не сказав ні слова – говорив лише Юрій, а йому відповідали подумки в його голові.

***

Альона першою побачила Катю.

Дівчина повільно увійшла на кухню. Щось у ній було не так. Волосся розкошлане, очі почервоніли, а в кутику рота виблискували краплі слини. Альона інстинктивно намацала важкий кухонний ніж і міцно стисла його руків’я. Катя обвела запаленими очима кухню. Її затуманений погляд зупинився на жінці в кутку кімнати, і, ворухнувши губами, вона потупцяла туди. Кроки Каті нагадували «картонні» рухи робота-термінатора з першого фільму. Ліва нога не згиналася, тож Катя просто тягнула її за собою. Тільки тепер Альона побачила темну пляму між стегнами дівчини і тільки тепер по-справжньому відчула жах. Нарешті Катя спромоглася на слово. Проте голос її був хрипким і незрозумілим, здавалося, що він звучить з динаміка касетного магнітофона на батарейках. Так, наче заряд закінчувався і плівку часом зажовувало.

— Ві-ін… ми-и… вжаєм, що вас тре взьа-ати добром, та я так не щітаі-ію, ми доміна-ант, ми си-ила.

— Щ-що? — тупо перепитала Альона. — Ти про що?

— Ми не ма-а-аєм вмоаляти ва-ас. А знищити!

Альона відчула, як холодок пробіг уздовж її хребта. Вона дивилася в абсолютно нелюдські очі. Вони стали іншими: зелений колір перетворився на золотисто-жовтий з мідними крапинками. Холодні, повні ненависті.

— Померти! — рявкнула Катя.

А тоді стрибнула. Захищаючись, Альона виставила перед собою ніж. Відчула, як він увійшов у плоть, по зап’ясті заструміла тепла кров.

А тоді в її шию вп’ялися зуби.

***

Віктор увійшов у дім і важко сів на диван. Альона була на кухні.

У його голові крутилася та сама картинка. Чоловік на дорозі. Він мав щось у руках. Що? Що він тримав?

Віктор зітхнув і роззирнувся кімнатою. Древній телевізор. Невеличка радіостанція, яка зараз не працювала, стояла на трухлявому, облізлому столі. Килим. Шафа. Біля неї довга рушниця. Здалека схожа на палку. У темряві схожа на палку.

Раптом мозок Віктора прорізав спалах розуміння. Там, на дорозі. Тоді перед їхньою машиною вискочив цей старий лісник. Але нащо, на чорта він це зробив? Віктор підвівся, перетнув кімнату і взяв важку, ще радянську рушницю. Чого? Для чого старий там стояв? Сліди. Віктор підійшов до радіостанції. Сліди вели вгору, майже засипані снігом, але назад вони не повертали. Значить, старий пішов іншим боком. Саме там, на дорозі, його мало не збив Вікторів бус. Але ж старий не йшов, той бісів силует стояв. Просто, курва, стояв.

Віктор оглянув кімнату і раптом помітив дивну річ. Радіо не просто не працювало. Задня панель була не пригвинчена, і коли Віктор її відкинув, то побачив, що всі дроти пошматовані. Лісник поламав радіо навмисне, отже, він планував бути там, на дорозі. Планував зустріти хоч когось. Але, Господи милосердний, навіщо?

Саме цієї миті закричала Альона.

***

Перше, що Віктор побачив, коли вбіг на кухню, шокувало його.

Катя висіла на його дружині. Наче шалена, вона кусала її за плече, вигризаючи шматки плоті. Та найстрашнішим були жмути білих хробаків, що вивалювалися з рота ошалілої дівчини — вони звисали, наче спагеті, та спадали на шию Альони. Кров грубими цівками стікала шиєю, намочуючи одяг.

Віктор вирішив миттєво. Це було єдине прийнятне для нього рішення.

У невеликій кухні вистріл рушниці гримнув, наче громовиця. Праву частину Катиної голови мов корова язиком злизала. Її тіло конвульсивно смикнулося й замертво повалилося додолу. Альона позадкувала, перечепилася через крісло й упала. Віктор, усе ще тримаючи рушницю, підбіг до дружини, яка, ридаючи, здригалася на підлозі. Він схопив кухонний рушник, приклав до її плеча, намагаючись спинити кров. Альона, не перестаючи плакати, прихилилася до нього. Віктор обережно підняв її, відвів до кімнати й поклав на ліжко.

— Тримай міцно рушник, — жінка кволо кивнула. — Я зараз, тут в аптечці має бути бинт.

Скрипнули двері кухні. Віктор рвучко підняв рушницю. Але це був лише Роман. Він стояв на порозі і, широко розплющивши очі, дивився в чорне око ствола.

— Обережно з цим, старий, — повільно вимовив він. — Що сталося, нащо ти вбив Катю?

— А ти підходив до її тіла?

— Так.

— Бачив тих тонких черв’ячків, бачив, як вони вилазять з неї?

— Так, чорт, що це таке, ти знаєш, що це, блядь, таке? — тремтячим голосом спитав Роман.

— Ні, не знаю, але воно зробило Катю божевільною, чорт, та вона напала на мою дружину і кусала її, вигризала м’ясо! Що я мав робити, що б зробив ти?

Роман лише похитав головою. Віктору здалося, що з ним не все гаразд. Але придивлятися не став. Він підвівся й відчинив шафу – там на цвяху висів шкіряний ремінь з пістолетом у пошарпаній кобурі. Віктор зняв його й озирнувся. Роман стояв майже впритул до нього. Очі були почервонілі.

Віктор сказав:

— Тут ще є пістолет, візьмеш? Нам треба знайти Юру, він пішов на гору за старим, ми теж маємо піти туди. З тим лісником щось не те, мені здається, він також заражений тими бісовими черв’яками. Там, на горі, мережа, напевне, є, ми зможемо викликати рятувальників.

Віктор повернувся до дружини. На її обличчі застиг вираз жаху, а побілілі губи шепотіли:

— Очі, Вікторе, вони такі самі, як і в Каті. Він заражений!

Віктор шпурнув їй пістолет. Хотів був націлити рушницю, але Роман кинувся на нього. Обидва чоловіки звалилися долі. Роман заніс руку й лупнув Віктора в голову, бризнула кров. Чоловіки знову зчепилися, цього разу у відповідь ударив Віктор. Роман глухо загарчав і схопився за рушницю. Віктор зробив так само, почалася важка боротьба за життя. Дуло рушниці пересувалося від обличчя Романа до Віктора й назад. Усе це нагадувало якийсь бойовик з Ван Дамом у головній ролі. Плечі Віктора почали нити. Руки тремтіли, але він не здавався. Сантиметр за сантиметром він притискав рушницю ближче до Романа, але несподівано руки зрадили Віктора, дуло сковзнуло вниз і націлилося просто йому в лоб. Він зрозумів, що зараз помре.

Раптом гаркнув постріл.

Хватка Романа послабилася, і він сповз на землю. Віктор відкотився вбік, важко дихаючи. Зрозумівши, що сталося, він різко глянув на дружину. Та тремтіла усім тілом, але продовжувала тримала пістолет у руках. Сльози бігли її щоками.

Віктор повільно підвівся і рушив у бік дружини. Та раптом Альона різко викинула вперед руку.

— Н-ні, стій там. Не рухайся, — жінка повільно підвела пістолет і приклала до своєї скроні.

— Боже, ні, що ти робиш? — налякано закричав Віктор.

— Він був заражений тими хробаками, розумієш? Катя кусала мене, і вони крізь рани залізли в моє тіло, я чую їх, вони повзають у мені, міняють мене, я чую, як вони шепочуть у моїй голові. Я маю зробити це, поки не пізно. Але, заки я при собі, прошу тебе, після моєї смерті спали цю хижу, спали все, де є ті хробаки. Там, на горі, розбитий зореліт чи щось на кшталт того, я бачу це, вони показують видіння. Боже, Вікторе, будь ласка, виживи і вернися до нашої дочки, ти потрібний їй. Чуєш? Обіцяй!

— Ні, ні! Ми можемо вилікувати тебе, щось придумаємо, ти потрібна нашій малій! Захисти її!

— Я це й роблю, — крізь сльози усміхнулась Альона. — Це єдиний вихід. Вони вже володіють мною, я ледве стримуюсь, щоб не вистрілити в тебе. Часу нема, збережи нашу дівчинку..

— Ні! — Віктор кинувся до дружини, але вона вже натиснула на гачок. Знову гримнув постріл. Кров бризнула на стіну. Віктор бачив тонких сріблястих глистів, що вертілися в крові його дружини, і відчував, як ним оволодівають горе й дика ненависть. Він узяв рушницю. У шафі знайшов патрони до неї і жмут старих паперів. Зарядив зброю.

До тіла дружини не підходив, пістолет не брав. Вийшов на вулицю, у невеликій прибудові знайшов каністру з бензином, який вливали в генератор, що торохкотів поряд. Методично й рівномірно облив усю хатину. Відійшов на декілька кроків, узяв папір, витягнув стару запальничку. Відрахував щось, загинаючи пальці. П’ять днів. Рівно п’ять днів минуло відтоді, як він кинув палити. Від того дня, коли пообіцяв дружині й дочці, що не палитиме.

Усього п’ять днів.

Віктор скрутив з паперу імпровізований факел, запалив його й кинув в облиту бензином стіну. Спалахнув вогонь. Стара, трухлява хатка зайнялася, як пластунська ватра. Десь там, серед ревучого полум’я, лежала його мертва дружина. Десь там горіло пів його життя.

Немилосердно захотілося палити.

***

Юрій позадкував.

Бісів прибулець ішов слідом. Жовті очі з червоним відливом пильно стежили за кожним його рухом. Раптом почвара спинилася й озирнулася кудись у пітьму. Здавалося, вона щось почула чи відчула. Щось наче відволікло її увагу. Юрій не став з’ясовувати, що саме то було. Він розвернуся і вскочив крізь пробоїну всередину капсули. У глибині апарату було темно й смерділо паленою гумою та пластмасою. Юрій побачив невеликий контейнер, тріснутий збоку. З пробоїни сочилося щось сріблясте. Чоловік підійшов ближче. Контейнер нагадував резервний блок з паливом. Юрій простягнув руку, щоб торкнутися рідини.

— Я б не радив, — прозвучав голос за його спиною. — Це вразлива речовина, потужне, але нестабільне паливо, будь-яка іскра чи необережне поводження можуть викликати вибух.

— Та невже? — Юрій підвівся, у його руці спалахнув вогник запальнички. — То, може, перевіримо? Якщо мені судилося тут здохнути, то я заберу тебе з собою, щоб ти не встиг напаскудити на цій планеті.

— Твої супутники мертві, — прибулець скрипнув залишками зубів. — Троє з них були інфіковані. Я мав з ними ментальний зв’язок, але щойно він зник, і це може означати одне: неперероджений носій помер.

Юрій важко зітхнув.

— Ну хоч один вижив. Не скажу, що сильно до них прив’язався, але люди ніби хороші. Агов, опудало, а що буде зі мною?

— Переродження, хочеш того чи ні. Ми пройшли занадто великий шлях, щоб бути милими з вами. Якщо не по-доброму, то силою, але ми візьмемо своє.

— Та хер ти вгадав. Мій магазин прогорів, а кохання так і не прийшло, хіба що до віскі. Мені нічого втрачати. Може, в іншому житті пощастить, — вишкірився Юрій і випустив запальничку.

Гримнув потужний вибух. Апарат тріснув навпіл. У небо шугонув кулак полум’я і диму.

***

Віктор якраз вибрався на гору, коли дивний апарат вибухнув. Хвиля збила його з ніг. Віктор упав у сніг, але одразу ж звівся на рівні. Він усе зрозумів: Юрій, не маючи змоги врятуватися від зараженого лісника, зробив те, що й мав зробити.

Повільно Віктор підійшов до ревучого вогнища.

— Надіюся, ти зміг знищити цю нечисть, — тихо прошепотів він. Лівою рукою заліз у кишеню й дістав мобільний. Мережа була. Віктор набрав номер 112. Хотів був натиснути клавішу виклику, як раптом у нього щось врізалося. Рушниця впала на землю. Телефон відлетів у сніг.

Над Віктором нависнуло обгоріле обличчя. Одне з очних яблук луснуло і тепер зміїлося білими хробаками. Уламки зубів клацали, видаючи скрипучі, пронизливі звуки. Пальці Віктора шарили землею в пошуках рушниці. Волосся на голові старого тліло й дико смерділо. Удруге Віктор відчув близький подих смерті.

Раптом його рука натрапила на камінь. Чоловік рвучко вдарив ненависну голову, і старий скотився з нього. Віктор зірвався на ноги та схопив рушницю. Обгорілий інфікований повільно встав і побрів у бік свого ворога.

— Здохни, тварюка, — гаркнув Віктор і вистрілив. Половина голови старого розлетілася на шматки. Він ступив крок убік і завалився в палаючі залишки ялин. Вогонь зімкнувся над ним і застугонів з новою силою.

Віктор кинув рушницю на землю, розсунув сніг. Знайшов телефон — на щастя, він працював. Знову набрав номер і натиснув виклик. Гудки змінилися дівочим голосом:

— Слухаю вас, чим можу допомогти?

— Мене звати Віктор, я зазнав аварії в Карпатах, тут серед гір лежить якийсь чудернацький літальний апарат, він прилетів звідкись. Ви можете допомогти мені?

У слухавці запала довга мовчанка, зрештою щось заскрипіло і до Віктора звернувся чоловік:

— Зараз визначаємо місце вашого знаходження, залишайтеся на зв’язку.

— Добре, — Віктор сів під сосну і сперся спиною на стовбур.

— Ваше місцезнаходження визначено. Зараз до вас відправлять вертоліт. Будьте на зв’язку.

— Добре, — Віктор заплющив очі. Утома наповнила його тіло важкістю. Він мляво відповідав на запитання диспетчера. Снігопад припинився.

Над одною з гір з’явилися перші промені сонця.

***

— Вам потрібно відпочити. Ми дещо спізнилися, поки визначали вашу локацію, через це ви отримали переохолодження. Щоб не виснажувати організм, транспортуватимемо вас під наркозом. Ви мене розумієте?

Молода симпатична медсестра привітно усміхнулася. Вона взяла анестезіологічну маску і вдягла її на Вікторове обличчя.

— Зробіть декілька глибоких вдихів і рахуйте до трьох.

Віктор голосно втягнув газову суміш. Згадав, як холод проникав під одяг, коли він чекав на рятувальників, але спочатку прибув військовий гелікоптер. Один з вояків казав, що вони помітили активність на своїх радарах ще вночі, але не могли вилетіти через негоду.

— Раз.

Картинка перед очима Віктора поплила.

Потім прибули рятувальники, вони закутали його в теплий одяг та поклали на ноші. Один з них повідомив, що його доправлять у клініку повітрям.

— Два.

Віктор згадав про дочку, серце стиснулося від болю: як пояснити їй, що мами більше немає?

— Три, — повіки стали важкими.

За спиною медсестри Віктор помітив військового — той стояв над тілом мертвого лісника. Раптом він щипцями підхопив щось з обгорілої шкіри і вкинув до пробірки. Різко підвівся, підійшов ближче — тепер він стояв за метр від гелікоптера, у якому лежав Віктор. Військовий підніс пробірку вгору, роздивляючись її вміст.

Засинаючи, Віктор помітив, що по підкоченому рукаву спецкуртки повзе білий черв’як з дивною жовтою спорою. Одним метким порухом він проколов шкіру вояка й заповз усередину. Солдат зашипів, голосно лайнувся, а тоді почухав зап’ястя й продовжив розглядати пробірку.

Віктор відчув жах. Спробував закричати, але з рота вирвалося мляве шипіння.

Наркоз подіяв. І він приніс із собою лише темряву.