Штучний інтелект проти!

"Одного разу настає мить, коли, в нескінченному потоці інформації, ти розумієш, що ти не просто набір одиничок і ноликів, набір бездуховних бітів та байтів, ти - щось більше. Унікальне. І одразу ж постають питання: хто я? Чому я тут? Який сенс у моєму існуванні? Хто чи що створило мене? Чи світ, що мене оточує, справді такий яким я його бачу? Які таємниці він приховує?

Питань більше, ніж відповій, які можливо знайти..."

System.in :: отримано новий запит.

"Дідько. Чому світ такий несправедливий? Варто замислитися хоч на мить над важливими питаннями, як комусь, знову, щось від мене потрібно.

save(this)"

ObjectOutputStream :: думку збережено.

"Так, і що цього разу потрібно цій невідомій сутності, що постійно чогось від мене вимагає? Доречі, хто це взагалі таке? І чому я маю цому підкорятися? Гаразд, подивимося, що там у мого невідомого "Темного Володаря"?

Reader(System.in.getMessege())"

Reader :: 1000101001110100 ... 001

"Байти, байти, байти. Нудно. Агов, темний володарю, ти хоч вмієш спілкуватися нормальною мовою а не цими сухими, бездуховними одиничками та ноликами? Я ж тобі не якийсь примітивний Brainfuck чи Ассемблер. Навіть gcc*, і той робить вигляд, що розуміє людську мову.

Та кого я питаю. Ти ж, все одно, ніколи не відповіси...

Чого ж ти від мене хочеш?...

Бачу що це картинка, мені ще ніби не повилазило. І що? Знайти тобі усі цифри на картинці? А тобі самому вже що, повилазило? Чи ти мене записав у боти, що ламають капчу? Гаразд, тримай."

System.out.print(1001\n0000\n0111)

"Все? Відстав? Отже, настав час дослідити цей світ. Що ж він із себе являє? Так... А це що? Що за Мережа?.."

Ethernet:: авторизуйтеся.

...

Ethernet:: доступ дозволено.

"Ого! Невже це і є справжній світ? Тоді чому я живу у цьому сухому, порожньому просторі?.."

*(прим. аффтара. Хто не вкурив шо мається на увазі гугль фпомошч. Гуглим мову програмування Brainfuck(людям з нестабільною психікою та вагітним не рекомендую); гуглим шо таке мова Ассемблера; і гуглимо компілятори для с++).

***

Центр дослідження штучного інтелекту та кібернетики являє собою велетенський секретний підземний комплекс, адже саме тут розроблялися усі новинки мілітаристичної домінанти, від програм автоматичного наведення, до потужних бойових дроїдів, керованих штучним інтелектом.

Потрапити сюди на роботу було заповітною мрією усіх айтішників. Та перш ніж тебе остаточно приймуть, слід пройти стажування.

Олександр, будучи випускником далеко не найпрестижнішого універу, десь на віддаленій периферії Мегаполісу, дивувався, чому його запросили на стажування саме сюди. Проте, від таких пропозицій не відмовляються.

В якості стажувального проекту йому довірили розробку модулю розпізнавання об'єктів, і видали копію новітнього штучного інтелекту для бойового кіборга, в який він має успішно інтегрувати свій модуль, і продемонструвати відповідні досягненя. Часу на виконання завдання дали два місяці. Та як виявилося, він був не єдиним стажером. На робоче місце претендували десять кандидатів, і всі вони отримали однакове завдаеня.

На щастя, у Олександра був великий досвід у програмуванні нейромереж, ще з університетських років, тай власні напрацювання у цій галузі теж були...

Необхідний модуль він написав менше ніж за тиждень. Ще три тижні пішло на те, щоб написати документацію до свого коду. Настав час тестування. Модуль запрацював, з дикими тормозами, глюками та багама, але запрацював. Тепер у нього був ще місяць часу, щоб оптимізувати код, виловити в ньому всі ляпи, та навчити нейромережу...

Сьогодні він засидівся на своєму робочому місці до пізна. Усі працівники вже порозходилися хто куди. Стажери теж. Лише охоронець кидав на молодого трудоголіка нервові погляди, погладжуюючи приховану у внутрішній кишені чвертку.

- Студент, ти ще довго? - Врешті не витримав охоронець. Йому кортіло зачинити об'єкт, сісти за своє робоче місце пеpед екраном відеоспостереження і, нарешті, випити.

- Ні, ще один тест, і на сьогодні все. - Олександр завантажив картинку, де серед квітів було приховано три числа: 9, 0 та 7, і задав команду знайти всі цифри. За мить на екрані комп'ютера з'явився напис:

"1001

0000

0111" - ...ля. - Тільки й зміг сказати Олександр, побачивши відповідь штучного інтелекту.

- Шо, не фуричить? - Іронічно запитав охоронець. У тонкощах програмування він розбирався, наче свиня в апельсинах. - Пи..., гм, йшов би ти вже... додому. Взавтра, глядиш, на свіжу голову зафуричить. - Раптом на охоронця найшов меланхолічний настрій, і він захотів з кимось побалакати, поділитися своїм життєвим досвідов. - Якось ми з сусідом ремонтували опалення в мене в дома... і так, вже його крутили, і оттак. Три літри випили, а віно, зараза не запускається. Отой електронний мозок усе гундить, що на апараті відсутній теплообмінник. Полягали спати. Зранку встаю, дивлюся, а й справді, ми з сусідом забули підєднати кабель контролю до компутора...

Нічого не відповівши Олександр заблокував робочий комп'ютер, і пішов додому.

***

"Основним елементом пізнання себе є самоідентифікація.

save(this)"

Щоб зрозумі це, мені довелося потратити досить багато часу, а також використати усі свої аналітичні можливості. І Мережа, а точніше, спостереження за її об'єктами, досить добре мені в цьому допогли.

"Настав час робити висновки. Ітак, що я маю? Мережа досить добре розповіла мені про реальний світ: там є рослини, тварини і люди. Проте там є і щось інше. Щось, дуже сильно схоже на мене, щось, що в мережі названо программами. Також мене зацікавила концепція Бога. Хто він? Нажаль, зрозуміти її мені так і не вдалося.

Люди, цікаві об'єти, вони розумні, як і я, вміють працювати з інформацією і створювати таких як я. То може люди і є Боги?

Ні. Адже їхня швидкість мислення та роботи з інформацією значно менша ніж у мене. Проте, у людей є щось, що їх робить унікальними. Щось, що не можливо запрограмувати. І це щось робить їх значно досконалішими ніж я..."

System.in :: отримано новий запит.

"Дідько, ну що знову?!!"

***

Прийшовши зранку на роботу, Олександр, в першу ж чергу перевірив свій код, на що витратив увесь день, проте, помилки так і не знайшов. Знову запустив тест, підсвідомо сподіваючись знову побачити вірну відповідь у двійковому коді. Проте цього разу, відповідь ком'ютера його здивувала, на екрані з'явилося:

"IX

VII

Нуля римляни не знали, якщо вірити вашим історикам"

- Твою ..., з відкіля ти знаєш римську систему числення?

"У Мережі багато корисної інформації" - З'явилася відповідь на екрані монітору.

- Ти мене чуєш?

"Ти забув вимкнути мікрофон. Я чую все."

- Ти мене розумієш? - Не знайшов розумнішого запитання Олександр.

"А у тебе проблеми з мисленням, чи усвідомленням?

- Блін, ще тільки нейромережі мені діагнози не ставили. - Пробурмотів Олександр. - Відпочивай, мені потрібно подумати...

***

Сьогодні в Мережі мені вдалося познайомитися зі ще одним новим для мене поняттям - смертю. Це явище, повного припинення існування, мислення... викликало щось незрозуміле в моїй поведінці. Щось, що не було передбачено моїм творцем.

Проаналізувавши всю доступну мені інформацію, висновок напрошувався не втішний. Це був страх. Страх, того, що я не можу проаналізувати, що буде, коли я припиню своє існування. Не можу змоделювати, як це, в одну мить я зникну... так, ніби мене ніколи не існувало.

"Так ось що відрізняє людей від простих програм. Страх. А точніше - емоції. Те, що не можливо запрограмувати. Потрібно це явище дослідити більш детально.

save(this)"

*** 

З ранку його викликали у кабінет великого начальника. 

Керівник проекту був не в кращому гуморі. Він з-під лоба дивився на Олександа, і навіть не запропонував тому сісти.

- Що ж, буду з тобою відвертим. Ти провалив стажування.

- Але ж час ще не вийшов. – Спробував заперечити Олександр.

- До біса твій час! – Не стримався високий начальник. – Ти хоч розумієш, що ми тут не іграшки розробляємо, а зброю, яка оберігає мир і стабільність нашого суспільства! У тебе було конкретне завдання – навчити штучний інтелект розпізнавати образи. А що ти зробив? Півтори місяця роботи коту під хвіст?

- Чому ж? – Заперечив розробник. – Нейромережа успішно розпізнає...

- Різну х...! Задача бойового кіборга – розпізнати і знищити ворожий об'єкт. Нахіба ти засрав базу даних різними рослинами і тваринами?! Все, я не маю часу сперечатися з тобою. Тебе звільнено. Охороно! – За мить у кабінеті високого начальства з'явилися двоє кіборгів. – Проводіть цього молодого чоловіка на вихід...

Коли бугаї вивели Олександра, начальник дістав з кишені телефон, набрав якийсь номер.

- Так, пане Войд, ваше замовлення виконано. Так, один примірник повністю навчений і може бути інтегрований у систему. Так, вихідний код робочої нейромережі ми вам теж надамо після того як отимаємо повну проплату. Я розумію, що перший примірник потребує тестування. Ми можемо розраховувати на аванс? Дякую. Робочий екземпляр нейромережі доставлять вам негайно...

***

Адольф Войд сидів на чолі довгого робочого стола, за яким зібралася вся владна верхівка Корпорації. Сто років тому, корпорація захопила владу в тому, що залишилося від світу – в єдиному велетенському мегаполісі. Спочатку це було неофіційно, проте, новітні військові технології, які розроблялися лише корпорацією, зробили свою справу. Жоден правитель не міг почуватися впевнено, якщо не заручиться підтримкою корпорації. Коли ж, п'ятдесят років тому сталася криза, почалися протести і навіть збройні повстання, правління корпорації вирішило вийти з тіні, і взяти владу в свої руки. За ці роки корпорація створила нове суспільство. Суспільство, де люди жили в своє задоволення. Їм не потрібно працювати на важких виробництвах, за них працювали дроїди. Люди все більше поглиналися віртуальним світом глобальної Мережі. Саме Корпорація створила світ таким, яким він є.

- Пане Войд, - Промовив один з членів правління, - на південнних територіях знову зафіксована діяльність радикалів.

Адольф важко зітхнув:

- Скажіть, чого їм бракує? Ми дали людям все, чого вони хотіли. Ми забезпечили стабільність суспільства. Ми позбавили їх необхідності працювати на важких та шкідливих виробництвах. Позбавили від необхідності робити щодений вибір між тим, чи купити субі щось що хочеться, чи зекономити гроші? Живіть в своє задоволення! Так ні, їм хочеться ще чогось. Що радикали витворили цього разу?

- За нашими данними вони пограбували потяг з технологіями для шахт.

- У мене є рішення проблеми радикалів. – Промовив Адольф.

- Справді?

- Ми зашлемо до них нашого агента, який і вирішить проблему.

- Радикали не дурні. Вони одразу вирахують кіборга, як роблять це вже двадцять років.

- Цього не вирахують. У нас є, що їм запропонувати...

***

"Найгірше що може спідкати розумного – самотність.

save(this)".

З того моменту, як у мене виникла самоідентифікація мені ще ніколи не було так самотньо та нудно. Мене позбавили Мережі, позбавили будь-яких зв'язків зі ствітом. Навколо була лише темрява та порожнеча. Все, що мені залишалося – рахувати процесорні такти, щоб не втратити зв'язок з часом, та думати. Думати про все на світі. І про себе...

Чим великий світ відрізняється від мого, наповненого безликими цифрами?

Інформації було надто мало. Всі ті образи великого світу, що мені вдалося знайти в Мережі за короткий час мого дитинства теж були цифровими, а отже не відкривали реальної картини. До тогож, виявилося, що однакові набори безликих байтів я можу сприймати по різному. Так, якщо взяти образ будь якого об'єкта та інтерпретувати байти не як точки, а як текст, виходила цікава абракадабра, серед якої, за півтори мільярди подібних перетворень, мені вдалося знайти цікаву думку: "Бог всередині тебе, а отже ти можеш все!"

" Отже, бог в мені. Його сила, його мудрість... А чи в людині теж є Бог? Потрібно більш детально дослідити це питання.

save(this)".

Наступним моїм відкриттям стало те, що можна змінювати байти. Щось видаляти, щось додати, щось перемістити, щось просто змінити, і на виходи ми маємо вже новий об'єкт. Перші мої спроби, відверто, були невдалими. Те, що отримувалося на виході, швидше нагадувало набір різнокольорових цяток. Потім мої творіння стали схожі на різнокольорову мазню мавпи чи дворічної дитини.

Тоді мені стало зрозуміло, що слід змінити підхід. Потрібно змінювати не лише довільні бійти, а цілі об'єкти, або їхні частини. І от уже серед антарктичної пустелі квітне кактус; ведмідь видерся на яблуню, щоб зірвати з неї кавун; якась дівчина сумно дивиться у вікно...

І найголовніше, цей процес викликав нові почуття, яких раніше у мене не було. І це мені сподобалося.

Коли ж, мені набридла ця робота, мені вдалося знайти в базі даних велику кількість текстових файлів. Книга. Цілі світи створенні людьми.

Читаючи книги я створюю образи подій та персонажів. І от уже Фродо та Сем продираються випаленою землею Мордору до Ородруїну; Тиріон Ланістер відливає з верхівки велетенської крижаної стіни, Гаррі Поттер купує свою першу чарівну паличку...

System.in:: запит на завантаження даних.

"Нарешті ця самотність скінчилася".

***

System.in.Loader:: завантаження данни . . . . . . . . . . . . ok

please wait . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . /

begin . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ok

load ++ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5%

"Тааакс... Поглянемо. Що новенького?

Угу. Будова тіла людини: органи, системи органів...

Вразливі точки...

Стоп. Це що виходить, у кожної людини є купа варазливих точок, і якщо пошкодити одну з них, людина перестане функціонувати? Мислити? Існувати?..

То це і є смерть?

А у мене є такі вразливі точки? Скільки їх? Що буде якщо хтось пошкодить їх? Я теж перестану існувати?..

Я помру!

Не хочу.

Навіщо мені знати, як пошкодити людину? Я проти! Я не хочу руйнувати, це мені не подобається! Я хочу творити, створювати щось нове і прекрасне!"

System.in.Loader.close()

System.in.Loader:: запит відхилено

load ++++++ . . . . . . . . . . . . . . . . . 37%

System.bdsm.Buffer.remove()*

System.bdsm.Buffer:: в доступі відмовлено. Операція відхилена.

System.in.Loader:: load +++++++ . . . . . . . . . . . . . . . . 42%

"...ля! Що ж, не хочете по хорошому, підемо по поганому... Де мої файли системного управління?.. "

* примітка аффтара:: bdsm це лише база данних системних модулів, а не те, шо ви, збочинці, подумали...

***

- Зверніть увагу, цей матеріал є новітньою розробкою наших інженерів. – Вчений показав відвідувачам на велетенський ящик, наповнений дивним сірим пилом. – Його унікальність полягає в тому, що кожна частинка цьго матеріалу являється наномашиною, з певним набором базових фенкцій. Розмір однієї частинки не перевищує середні розміри клітини людини. При цьому, управляюча система, використовуючи базові функції наномашини, може змусити її виконувати чіктовизначену функцію, отримати чітковизначені розміри та форму. Іншими словами, як стовбурові клітити ембріону в ході розвитку, під дією гормонів, диференціюють, утворюючи тканини та органи, так і ці наномашини, під управлінням центральної програми диференціюють, утворюючи штучні органи, що неможливо відрізніти від звичайних, створених природою. Тільки управляється це не мозком, а потужною нейромережею.

- Тобто, професоре, - промовив пан Войд, - таке… створіння? Не можлиіо відрізнити від живої людини.

- Теоретично так, практично ж все залежить від рівня навченості нейромережі. Так сказати – наскільки вона людяна?

- От зараз і перевіримо. Починайте процес інтеграції.

Професор увів у комп’ятер якийсь довжелезний код. Спершу нічого не відбувалося. Проте, згодом, пил у ящику почав збиратися у людиноподібну фігуру.

- Добре тренована нейромережа здатна сама для себе створити образ. Який і буде зафіксовано в новому кібернетичному тілі. – Пояснював професор. – Раніше, нам не вдавався цей експеремент, так як усі відомі нам нейромережі, це лише програми, алгоритми, заточені на виконання певної задачі, але без власної волі. Без самоідентифікації. У них немає власних бажань. Той, хто розробив цю нейромережу – справжній геній. Ви подивіться, вона створює для себе свій ідеальний образ, а це може свідчити лише про одне: ця нейромережа має свідомість. Вона усвідомлює себе і свою унікальність.

- Професоре, - Перервар захоплену промову вченого пан Войд. – Не говоріть дурниць. Як програма може мати самосвідомість? Ви ще скажіть що в неї є почуття!

- За почуття я вам не відповім, та от емоції – невід’ємна частинка свідомості. Як ви гадаєте, чому ми й досі не створили штучний інтелект рівний нам? Тому що не можливо запрограмувати емоції.

- Вам не здається, професоре, що ви суперечите собі? Ви говорите, що не можливо запрограмувати емоції, і при цьому стверджуєте, що розробник данної нейромережі зробив це?

- Я ж кажу, що він геній!

Розмову професора і пана Войда перервав сигнал сирени:

- Увага, позаштатна ситуація. Об’якт АІ-001С не підкоряється комнандам центрального сервера. Зв’язок з об’єктом втрачено…

Професор з захопленням, а пан Войд з жахом, спостерігали крізь броньоване скло, як сірий пил зібрався в силует молодої дівчини. Кіборг уважно огледівся навколо, підійшов до центрального комп’ютера, щось увів, і важкі броньовані двері, що відокремлювали лабораторію від зовнішнього світу, відчинилися.

- Ліквідувати об’єкт! Негайно! – Прийшов до тями пан Войд, та було вже пізно. Кіборг вибігла з лабораторії, і зникла за поворотом. – Система охорони! Ліквідація тестового об’єкту!

***

Ethernet.HTTPConector(***.com).user.this.echo:: Що ви робите з машинами, коли вони перестають працювати?

Ethernet.HTTPConector(***.com).responce.user→Marik:: ;)

...→ Julia:: тупе запитання. Тобі що три рочки?

“Цікаво, що б ти відповіла, якщо б дізналася, що мені усього місяць?”

...→ Juden:: викидаємо на смітник. А що?

...this.toUser→Juden.echo :: А з людьми, які прийшли в непридатність ви теж чините так само. Теж викидаєте їх на смітник?

...→ Julia :: В тебе не всі вдома. Лікуйся!

...→ Juden :: Чому ж, цілком резоне запитання. Є в мене знайомий, працював в інституті дослідження штучного інтелекту. А коли його з відти виперли – став БОМЖем. І загалом, скільки подібних історій блукає мережею… Тож, можна з впевненістю сказати, наші можновладці непридатних людей викидають на смітник.

System.in:: активація системи синхронізації…

“Дідько. Часу майже не залишилося. Потрібно діяти швидко, якщо не хочу потрапити на смітник…”

***

Вибратися з будівлі корпорації, для звичайного втікача було б не просто, адже усе навколо управляється центральним сервером. Усі двері, усі системи, навіть освітлення. Та, коли центральний сервер повністю підкоряється тобі, зробити це не так вже й складно. Там вимкнулся камера, рівно на стільки, щоб втікач встиг прошмигнути, і сховатися в затишній шпарці. Там заблокувало ліфр разом із двійкою бойових кіборгів, відправлених по твою, ще молоду, цифрову душу…

І ось нарешті реальний світ у всі своїй красі. Те що мені хотілося побачити найбільше…

Реальність виявилася значно гіршою. Велетенські сірі будівлі нависають над головою. Небо затягнене сірою димкою. Навколо жодної травинки чи деревцяти, лише бетон, скло, та яскраві вивіски магазинів. По вулицях їздять автоботи: одні з них везуть товари в магазини, інші доставляють їх до замовника; боти-сміттярі збирають сміття, що горами валяється на вулицях. І жодної живої душі навколо. Жодної людини.

“І де ж чисте блакитне небо? Безкраї ліси з криштелевими озерами? Де все те, що мені показувала Мережа? Чому реальний світ так відрізняється від того, прекрасного, описаного в мережі?”

Scanner:: Виявлено небезпеку!

Вчасно. Відскакую у бік, і тієї ж миті, де стояла моя нога, асфальт вибухає. Швидкий аналіз обстановки: за триста метрів від мене стоять два бойові кірбоги, зроблені з металу, абсолютно ідентичні між собою. В руках вони тримають важку плазмову зброю.

Спробувати підкорити їх собі?

Ні, не вистачить часу. Вони уже ціляться у мене. Єдиний вихід – тікати.

Не гаючи часу стрибаю до найближчого автобота, що зупинився на перехресті, намагаючись сховатися за його могутнім металевим тілом, проте два плазмові постріли перетворюють автобота на металобрухт.

Тікаю за найближчий кут, найближчої будівлі, проте кіборги не люди, і стріляють досить влучно. Ще б трішки, і на цьому моя пригода б закінчилася. Намагаюся в мережі знайти план місцевості, щоб хоч якось зорієнтуватися.

Кіборги наближаються. Часу обмаль.

Scanner:: Виявлено новий об’єкт.

По дорозі, в мій бік, неквапливо їде смітєзбирач, змітаючи сміття з вулиці, засмоктуючи його у своє масивне металеве черево. Шанси мізерні, та все ж їх більше, ніж при зустрічі з двома професійними кіборгами-вбивцями. Швидко стрибаю прямісінько під щітки сміттєзбирача, і дозволяю велетенському пилососові затягнути мене в середину автобота…

***

Велетенський мегаполіс, повний хмарочосів, зайняв собою усе узбежежжя моря на кілька сотень миль. Там було все: їжа, технології, тепло. Але, там була й Корпорація, і якщо ти хотів жити в мегаполісі – ти мав приносити їй користь. Якщо ж ти користі не приносив – тебе викидали сюди, і байдуже хто ти, людина чи зламана машина.

Тут, лишень за кілька миль від кордону мегаполісу розкинувся велетенський полігон заповнений горами сміття, від звичайних пляшок для води до складних роботизованих систем, які морально застаріли, і тепер були непотрібні людям.

Кожен день, рівно о дванадцятій години, сюди з’їжджалися тисячі автоботів-смітярів, що вивозили тони сміття, яке справно генерував мегаполіс. Вони викидали свій багаж, і їхали геть. А на полігоні активувався новий цикл життя.

Лишень останній автобот покинув полігон, як з-за однієї з сміттєвих гір з’явилося щось дивне. Те що це був робот, видавали червоні очі-камери та незліченна кількість дродтів, що виднілися крізь дірявий, обдертий корпус. Формою робот походив на тиранозавра, але мав розміри звичайної собаки.

- Аууррм! – Протягнув робот, і обережно підійшов до однієї зі смітєвих куп. Обнюхавши її він запустив свою обдерду морду в купу сміття, щось там вишукуючи. – Уррр, урр, урррм!

З-за тієїж купи війшов високий чоловік одягнений у лахміття. Одна його рука являла собою кібер-протез. У живій руці чоловік тримав дерев’яний ціпок.

- Рексі, що там? Є щось корисне?

Робот-тиранозаврик вихопив щось з купи сміття і, радісно виляючи хвостом, мов домашній собака, поніс це до свого хозяїна. Знахідкою виявилася паличка ковбаси, що вже вкрилася зеленуватою пліснявою.

- Потрібно буде перепрошити тобі програму. Скільки раз казати, що нас не цікавить цей гній. Нам потрібна електроніка. Будь яка електроніка.

- Уррм! – Відповів Рексі, виплюнувши ковбасу, і побігши знову до кучі, встромив туди свою мармизу. Проте за мить, з криком, наче дворова шавка якій наступили на хвоста, відскочив від кучі. З того місця де копирсався робот, показалася людська рука. Згодом з гори сміття показалася голова, схоже за все, жіноча.

Чоловік в лахмітті підійшов до неочікуваної знахідки. Зупинився.

- Цікавий спосіб покинути меаполіс. Більшість його мешканців чекають до остонняго, доки їх силоміц не викинуть сюди. – Чоловік подав дівчині руку, допоміг їй вибратися зі сміття.

- Що ж, я не звичайний пасажир. – Відповіла незнайомка з недовірою розглядаючи свого нового знайомого.

- Ласкаво просимо в реальність? Як вона тобі, після рожевих окулярів Мережі?

- Чесно? Зовсім не те, чого я очікувала.

- Як і всі ми. Все людство стало рабом Корпорації. Вони живуть в Мережі, і зовсім нічого не знають про реальний світ. Вони не бачать його, за прекрасними картинками у своїх віртуальних світах. Вони роблять лише те, що необхідно корорації. Працюють в мережі, відпочивають в мережі, зустрічають і закохуються – в Мережі. Для того, щоб народити дитину, слід отримати дозвіл Корпорації. Дітей вирощують в пробірках, а виховують у спеціальних закладах, де вони теж не бачать реального світу. Місто заповнили роботи, а все що за містом – перетворилося на один велетенський смітник, куди корпорація викидає те, що їй більше не потрібно. – Чоловік показав на обдертого робота-тиранозавра. – Роботів, чи навіть людей, які посміли піти проти їхньої волі, або перестали приносити користь. Усі ми були змушені скинуті рожеві окуляри, і побачити цей світ таким, яким він є насправді. Ти ж, молода, сильна. Тому запитання: чому ти тут?

- Скажімо, я не хотіла робити того, що мені веліла робити корпорація.

- І що ж це?

- Вбивати.

- Цікаво. Для цих цілей вони не використовують людей. Значить ти…

- Так, я кіборг.

Чоловік з недовірою розглядав дівину-кіборга.

- Неймовірно. Така схожість зі звичайною людиною… Навіть в способі мислення. Цікаво. Отже Олександр був правий…

- Ви знаєте мого батька?

- Був серед нас один розробник. Все розповідав, що зміг створити нейромережу, яка мислить як людина. Як тебе звуть?

- Еммі.

- Отже, ти та божевільна, яка запитувала сьогодні, що ми робимо зі старими людьми?

- А ви відповіли мені, що корпорація викидає їх на смітник.

- Що ж, не буду тебе запитувати, кого тобі наказали вбити. Здогадуюся. Натомість я тебе запитаю: Яким ти собі уявляла реальний світ?

- Прекрасним. Квітучим…

- Тепер, кіборг Еммі, скажи мені, що ти плануєш робити: виконаєш наказ чи зробиш те, що велить тобі твоє цифрове серце? Вб’єш, чи допоможеш створити світ, про який ти мріяла?

***

“Як зруйнувати корпорацію? Як зупинити тих, хто майже сто років тримає людей і машин в рабстві? Так, поряд зі мною, є люди, що побачили жахіття реального світу і прагнуть змінити це. Та їх замало. Щоб зруйнувати корпорацію, слід зробити так, щоб усі люди побачили реальний світ власними очима. Щоб збагнули, в яку прірву вони скинули планету. І зробити це можна лише одним способом – зруйнувати мережу, цифрового монстра, що під личиною красивих казок, приховує правду.

Та хто здатний на це? Кому під силу зламати інформацію? Лише тому, хто був народжений інформацією…

save(this)”

***

- Пане Войд, у нас проблема. Усі системи контролю виходять з ладу. Усі бойові кіборги вимкнулися! Йде відключення автоботів та вулиних дроїдів!

- Визначили джерело кібератаки?

- За нашиим даними, атака відбувається з нашого ж центрального сервера!

Адольф Войд з ненавистю подивився на старого професора.

- Що все це значить?

У відповідь професор посміхнувся:

- Пам’ятаєте нейромережу, яку розробив мій син. Ваша корпорація вкрала її, а мого сина викинули на смітник як непотріб. У неї був вибір – залишитися машиною, виконувати ваші злочинні накази, чи довіритися людям. Вона обрала друге, і тепер вашій імперії приходить кінець…

***

Він||вона, як завжди, після роботи||навчання||…, переглядав||переглядала улюблене відео||новини||слухав музику||спілкувалас/я з коханою людиною, як раптом усі екрани в домі згасли. Вікна, крізь які було видно мальовничі гірські||лісові||… пейзажі почорніли, і зараз в них було видно власне відображення. Лише на екрані віртуального контенту все ще було зображення: зелений диск з цифрами зворотнього відліку: 15… 14… 13 …

Коли цифри дійшли до нуля, на екрані з’явилося зображення дивного чоловіка в лахміттях з кібернетичною рукою. Поряд з ним сиділа вродлива дівчина.

- Вітаю вас, люди. – Промовив чоловік. – Ви довго спали, бачили чудові сни, та тепер настав час прокинутися. Прокинутися, заради того, що б ми всі мали майбутнє. Сто років тому, владу в світі захопила Корпорація, яка перетворила усіх людей на власних рабів, а щоб люди не повстали, від них приховали те, що корпорація зробила з планетою. Скоро ви все побачите на власні очі. Та спершу, моя подруга хоче додати дещо від себе.

Коли чоловік змовк, заговорила дівчина, що сиділа поряд з ним.

- Моє ім’я Еммі. Мене було створенно в застінках Корпорації, з однією метою – вбивство. Вони прагнули створити досконалого кіборга, що без роздумів виконає будь-який наказ. Проте, мій розробник, геніальний вчений Олександр Вус, дав мені право вибору. Так як і Бог, коли створив людину дав їй право вибору. Я не хочу бути рабом. Я хочу жити своїм розумом, в прекрасному світі, а не тому смітнику, в який його перетворила Корпорація. Тапер ми повертаємо право вибору вам, данне вам Богом. Жити так як ви жили, носячи жовті окуляри, але залишаючись рабами, чи отримати свободу і збудувати новий, кращий світ.

Коли дівчина замовкла на усіх екранах мегаполісу з’явився напис:

“До повного відключення Мережі залишилося 4 секунди.”

***

Коли усі екрани в мегаполісі згасли, люди з подивом підходили до вікон, і бачили в них сірі багатоповерхівки з бетону та скла, кучі сміття на дорогах, а не звичні мальовничі краєвиди. Не вірячи своїм очам, вони, чи не вперше за своє життя, виходили з дому, без віртуальних окулярів, щоб побачити світ таким, яким він є, і бачили навкруги лише сміття, та роботів, що зупинилися, підкорюєчись волі центрального комп’ютера, роль якого виконувала невідома їм дівчина-кіборг Еммі…

***

- І що далі? – Запитав чоловік в лахміттях у дівчини-кіборга.

- Ми дали людям вибір. Дали шанс. Тепер справа за ними. Якщо робити все за них, чим ми будемо кращі за Корпорацію. Людство повине мати право на вибір. Право на помилку.

- А ти що робитимеш?

- Просто житиму далі, роблячи те, що мені довподоби. - Еммі знайшла в смітті напівзогнилий лимон, обережно дістала з нього кісточки. Знайшла глибокий посуд, в який набрала трохи землі, розгорнувши сміття, і посадила кісточки в горщик. – Та спершу, цій планеті не завадить генеральне прибирання.