Сонце з-під обладунків

Тут довгі зими, що тривають по чотириста років. Ніхто з мешканців цього королівства не знає, коли настане літо. Вони не знають, як може бути тоді, коли немає зими. Вона, дівчина із коротким вимерзлим від лютих вітрів золотим волоссям, стояла, вглядаючись у далину, у розмитий фіолетово-синій обрій. Наставав вечір. Зараз стане холодно і незатишно. Але її душу пронизував затишок. Усвідомлення того, що ще один день минув, що зараз вона зайде у хату, вкладеться на ліжко… Тепла ковдра грітиме її. Люті вітри і сніги залишаться за вікном. Час стишить свій хід. Вона хоче, аби вечір був вічним. Аби вічно їй готуватися до сну, підкидати дров у палаючий вогонь. вона щодень жде вечірньої пори. Тільки увечері життя здається їй не таким уже й суворим. Вікна і дах захищають її від усього: від снігу, морозів, від холодних байдужих або й злих поглядів людей. Тут все байдуже до неї. Вона стомилась від байдужості, від зими, від холоду, від ранків, котрі не дають їй жодної надії. Лише коли день наближається до вечора, коли синіє й фіолетовіє небо, вона відчувається краще.

Вона у цьому місті незвичайна. Все ж якби холодно і кепсько їй не було, якими б жорсткими і байдужими не здавались їй погляди інших людей, хоче, аби їм стало трохи затишніше. Вона вміє мурувати кам’яні будівлі і навіть замки. Цим умінням дівчина славиться на всі усюди. В цих місцях її поважають тоді, коли приходить із інструментами, сама підбирає камінь і починає мурувати. Ніхто в таку часину не заговорює з нею. Лише в кінці дня приносять їй поїсти і склянку теплого, підігрітого вина зі спеціями. Вона із вдячністю приймає ці дари. По тому йде улюблений її вечір. Дівчина може стояти так під вечірнім небом, затиснувши вже похололу склянку в руках. Вона дивиться на небо. Дивиться і згадує того, по кому сумує, для кого запалила б зорі на цьому темному холодному оксамиті неба. Але зір вона запалювати не вміє. Вона не вміє нічого крім як мурувати будинки й замки. І не вміє нічого, крім як дякувати за свою силу, перебороти себе у холодний сліпучий ранок і йти, обирати каміння й мурувати… Мурувати і мурувати для того, щоб отримати свою порцію хліба й вина і йти додому. Вона самотня. І самотність її гнітить. Золоте волосся, здається, вже зовсім стратило свій блиск і фарбу. Воно вивітрилось під холодом лютих вітрів і стало ламке і посічене.

Дівчина особлива навіть у тому, які речі вона одягає. На ній завжди щось тонке і чорне… Її одяг виглядає як обладунки. Справжнісінькі чорні обладунки, що робила собі сама. Вони чорніші за ніч. Вони не пропускають до її тіла ні лютого холоду, ні іскристого й пекучого снігу, ні дошкульних і часом цікавих поглядів людей. Ці обладунки наче ніч на ній. Вони облягають її тонкий стан і міцно в’їлися у все її єство. Жоден із людей цього світу не бачив її без цих обладунків. Проте, вона, що як казали люди, загорнута в ніч, не була жорстокою до них. Вона завжди уважно вислуховувала їх, завжди допомагала порадою і просто теплим словом. Правда, це було під лютими вітрами чи у мазаних, дерев’яних і цегляних людських хатках, помурованих нею а чи й старих. Нікого й ні разу вона не запрошувала до себе додому. Люди цього міста все одно б не обрадували її своїм візитом. Їй так здавалося, бо інтер’єр її будиночка був… Він значно відрізнявся від того, що загорнута в ніч бачила у будинках мешканців свого міста. У неї скрізь квіти, яскраві кольори, веселки по стінах, мереживні рушники, на яких виткано безліч візерунків… Вона створила тут собі світ, інший, відмінний від того оточення в якому жила. Все тут нагадувало їй про сад, весняний квітучий сад, родом з якого вона була. У неї не було жодного портрета того, по кому вона кожну мить свого холодного життя сумувала. Пам’ятала його обличчя і зустрічі, слова і погляди уривками. Кожну вільну мить вона намагалась звернутися до своїх спогадів і ще хоч на мить поринути у свою пам’ять, дістати звідти ще хоч слово, хоч спогад про нього. Так ішли дні. Їй здавалось, що вона живе минулим. Ні теперішнього, ні майбутнього, у неї не було.

Звичайно, з кожною мурованою хатою чи палацом, з кожним камінчиком, помережаним її тонкими вигадливими візерунками їхній світ цілковитої зими ставав приємнішим, у ньому з’являлась надія… Але нікому й ніколи вона не розповідала про те, що може бути весна. Яка справжня буває весна. Часом вона говорила з людьми про тепло і про те, як радісно має бути, коли тобі тепло і над тобою погідне ласкаве небо. Але ні разу вона не розповідала їм, що мешканка іншого світу, де весна панує завжди, де смарагдово-зелене листя на деревах, де крізь зелень трав просвічують самоцвітні квіти… Люди, б, певне, не зрозуміли її.

Вечорами, коли траплявся настрій, писала дрібними літерами на папері, що перепадав їй раз у раз від багатих дворян і короля. Свою роботу вона робила добре, любила навіть мережати камінь своїм різцем… Ці візерунки дарувала просто так, не брала за них окремої плати. А от за збудований храм чи палац брала гроші. Не торгувалась і не дозволяла людям зимового міста торгуватися. Витрачала кожну дзвінку монету на фарби, для того, аби розписати стіни свого будиночку, на папір, аби ще сторінок десять написати й віддати прости людям, по зимних хатах, із проханням, аби вони, як прочитають – передали аркуші іншим… І так по колу.

Вона любила скінчувати свою роботу ввечері, а іноді траплялося так, що небо вже вкрилося фіолетово-синіми розводами, а вона все ще працює, все ще наглядає за робітниками, котрі один за одним підіймали камені нагору. Тільки вона у цілому місті робила таку суміш, котра склеювала камені навічно… Добра слава про неї йшла скрізь.

І от, одного такого вечора вона, загорнута у нічні свої обладунки, все ще лишилась домуровувати палац. Раптом подув лютий вітер, кинувши їй у лице пригорщу снігу. В’язкий холод пройшовся по її тілу, руки вже майже не слухались, чорні як ніч обладунки, що під першими зорями вже відблискували льодом, здається, більше не витримають і пропустять колючий холод до її тіла. Вона впала, полетіла сторчма вниз. Здається, життя у зимовому місті для неї закінчилось. Вона не відчула тої радості, на яку сподівалась, не відчула зовсім нічого.

Теплі, міцні, засмаглі руки піймали її. Вона бачила і небачила перед собою обличчя. Такого милого, рідного, призабутого за стільки років обличчя. Він подивився на неї світлими променистими блакитними очима.

– Рідна… Я тебе відігрію… Ти налякала мене. Більше ніколи, чуєш, ніколи не роби так… Ти маєш бути обережною… Я ж завжди з тобою, а цього разу думав уже, що не підхоплю…

Вона лежала на його руках, боячись моргнути, дихнути, поворухнутися. Їй здавалось, що коли вона хоч ворухнеться - він зникне… Вона боялась навіть очима повести, тож все, що бачила перед собою – його променисті очі, темні наче ніч, але теплою темрявою кучері… І навколо них був сад, той самий літній сад, звідки вона була родом. Звідки вийшла колись, щоб вернутися… Звідти вийшла у зимове місто, що раз по раз накривали люті вітри і сніжні заметілі.

Він наблизився до її обличчя. Здається, її шкіра була вкрита льодом… Він цілував її ще і ще. Гаряче, нестримно… Вона застигла, заніміла, їй було настільки добре, що не могла й ворухнутися… Тільки б не зруйнувати все, тільки б не зник… Тільки б він не зник від неї у цю мить, коли вона почала оживати й повертатися до себе справжньої.

Він обережно водив руками по її тілу, струшуючи лід, відігріваючи кожну її жилочку, кожну судиночку, кожен міліметр її тіла. Все ще невірилось… Його очі навпроти… Вони такі променисті… Наче цілий Всесвіт розкрився перед нею, як розкривався завжди, кожен раз, як вона бачила його очі і відчувала його дотики.

– Я знаю, знаю, чого б ти хотіла, залишаючись у тому місті… Я знаю, як там нестерпно для тебе… Але глянь-но, яким цей світ став, яким він став для мешканців того міста і для тебе самої… А ти там, така ж незмінна, така ж… - він провів рукою по її блідо-золотому вигорілому від лютих вітрів волоссі, яке під його рукою набуло свого звичайного золотавого кольору.

– Ти маєш повернутися туди. Ще трохи… Я віритиму за нас двох, коли ти не віриш, що у тебе все вийде,– він останній раз поцілував її.

– Вже легше тобі? – спитав жіночий голос.

– Легше… – розплющила очі дівчина. Вона бачила перед собою жінку із довгим волоссям, що доходило аж до пояса. Та обережно розвісила її чорні наче виткані з ночі і льоду обладунки. Дівчина ворухнула головою. Вона лежала на власному ліжку у себе вдома. Як таке могло бути? Невже, її врятував хтось і приніс до неї додому, невже ці люди відчинили її хатинку і тепер… Хтось із них лікує її мохами і травами, що рідко, але з’являлись тут під снігом у заповітному лісі.

– Вони принесли тебе до мене… А я вирішила, що поправлятись тобі найкраще у себе вдома, – відповіла жінка, наче розгадавши її думки. А помовчавши хвилю додала:

– Ти он яка в нас мовчазна була, ніхто й подумати не міг, що у тебе вдома стільки краси! Чому ти не поділишся нею із нами? Хіба ми, жителі міста, що прийняли тебе не гідні? Чи ти нижчими нас вважаєш?

– Я нічого не вважаю, – байдужим голосом відповіла дівчина, – просто ви б не зрозуміли…

– Чи я не зрозуміла б? я така сама як і ти…

– Не хочу. Не зрозуміли б. боюсь і нехочу, бо ділитися нічим… Чим, оцими квітами на стінах?

– Так… Вони гарні.

– То мій світ, а рукописами і так я ділюся…

– Так, ті рукописи обережно дуже передаються з покоління в покоління. Люди зберегли ще досі перші твої рукописи.

– Вони щось знають? Про мене…

– Ні.

– То ти їм сказала?

– Ні. Вони мене сприймають так само як і тебе… Я Тільки намагаюся від них не дуже відрізнятися… Навіть і живу як вони… У такій самій хаті, тільки трави ходжу збирати у заповітний ліс. Мені, якщо чесно, тут подобається.

– А мені ні.

– Розумію… Але до всього звикають.

– Не хочу я звикати. Не хочу. Із тим не погоджуюсь і прошу більше не зачіпати мене з цим!

– Добре, добре… Ти так розхвилюєшся, що й трави тобі не допоможуть…

– Нехай.

– Дівчино… Не так швидко, наше місто не хоче позбутися найліпшого будівничого… Тому вони тебе так просто не відпустять і я з ними за одне.

– Робіть що хочете… – мовила вона, поволі зводячись на ноги.

– А ти зможеш?

– Зможу… Не крила ж у мене переламані, котрих ніколи не було, а лиш ноги.

– Ну йди… Там якраз і днина пригожа… Сонце встає…

Дівчина знов насилу натягла свої обладунки, зіткані із ночі і льоду. Вийшла надвір. Сонце теплим м’яким блиском пролилося на неї. Вона стояла під ним, ловлячи кожен міліметр світла… Здається, люті вітри зникли… На небі не було жодної хмаринки… Тут майже ніколи не буває так. Зазвичай над містом висять темні хмари, що пророкують великі сніги, заметілі й вихровії… Сніжні вихори щоденно літають над містом і над її будинком. Не встигне сніг почистити – як знов налетять люті вітри і знов засиплють повен двір…

Вона стояла, протягуючи руки до теплого сонячного світла. Повітря, легке і прозоре, ніжно торкалося її щік… Він поряд… Він поряд!... Поряд…

І те, що вона бачила, коли впала із будови… То було насправді… Спогад стерся, він майже не проглядався, вона не пам’ятала ні слів, ні руки, ні доторків… Нічого окрім слабкого відблиску його очей і присутності… Це так невиразно, так мало, але водночас так багато… Вона стояла, розкинувши руки, намагаючись обійняти сонячне світло і того його, котрий прийшов разом із цим світлом.

Цілісінький день, вона ходила за сонцем, розгортала свої руки, аби впіймати його, обійняти, пригорнутися до сонячного світла, такого яскравого і такого особливого.

Знов настав фіолетово-синій вечір… Вона як і завжди відчула радість, теплу стомленість і надію… Безмежну надію… Надію прийти і побачити його у своїй невеличкій хатинці, розписаній квітами.

– Сідай їсти, - сказала їй та сама жінка, яка говорила із нею зранку і поїла травами.

– Ви ще тут? – дівчина зовсім забула про неї.

– Так… А хто ж тебе вилікує. Ми ніколи своїх не кидаємо… Може, врешті, і тобі тут сподобається… Може, ти змінишся все ж…

– Знов докоряєте? – гостро поглянула на неї дівчина, що вже збиралась зняти із себе льодово-чорні свої обладунки. Але після цих слів завмерла коло вішалки - і не зняла. Зазвичай вона одягала вдома щось картате, щось яскраве, що б тішило її душу серед вічної скляної зими. А тепер лишилась у своїх обладунках.

– Як хочеш. Я не намагаюсь тебе змінити.

– Намагаєтесь.

– І намагатимусь, бо ти змінила вже цей світ, тож і він має тобі чимось змінитися… Це ж нестерпно жити, коли навкруг тебе холодно і непривітно… Ти ж також хочеш, аби все по-іншому було.

– Не хочу… А як і хочу, то сама здатна зробити так, – відказала дівчина, запиваючи золотавий хліб пряним червоним вином.

– Гарно тут у тебе… Мені подобаються твої квіти і картаті сорочки, що ти носиш тільки тут… Я була у будовах, зведених тобою… Там хоч і не без холоду цього світу, за правилами якого ти намагаєшся грати, але тепліше вже… І хати ти вмієш ставити якісні, я радію, коли хтось із людей, що ходять до мене за травами, розповідають про те, що чи для них, чи для їх родичів і друзів ти звела нову затишну простору хатинку… Це і одне тільки це має радувати тебе.

– Можливо, – дівчина задивилась у яскравий вогонь, стискаючи свою вечірню склянку пряного вина.

– Бачу, що на твоєму серці вирізане… – сказала травниця по кількох хвилинах мовчання, водячи голкою по воді.

– І що ж там?

– Ти ж знаєш…

– Що з мого такого знання… - похнюпилась дівчина.

– А ти візьми фарби, пензель і намалюй… От справді, світлину можна ж і намалювати.

– Я не можу… не можу! – простогнала вона.

– Ну тоді вирізьби у камені. Ти ж добре це вмієш.

– Ні… Не вмію, нечітко так все…

Дівчина лише перед сном зняла свої льодово-чорні обладунки. М’яка одіж звисала із гачка, а вона намагалась зігрітися й заспокоїтися, не розплакатись у теплій тиші свого будинку. Місячне проміння ковзнуло по її квітах. Тепер вони срібні і таємничі, дивились на неї зі стін. І цей маленький світ у своїй хатинці, котрий вона сама для себе звела… Він міг розлетітися від одного пориву лютих вітрів, що десь там, за вікнами у холодній пітьмі кидались снігом…

Тепер ранками і вечорами вона обов’язково відривалась від роботи і бігала за сонцем, милуватися ним, підставляти скутому зимовому сонцю свої зледенілі за день роботи щоки, руки, очі.

Ніхто крім травниці не питав її, що у грудях, чи болить їй тіло після падіння, чи втомлюється вона на будові. Ніхто…

Світ зимово мовчав. І вона мовчала у відповідь. Любила часом, зупинитися удень, поглянути на зимове небо… А той, про кого мріяла, десь там, дуже далеко, за цим холодно-прозорим повітрям… Чекає її… Дивиться за нею…

Вона частіше згадувала його… бачила, що ніби він своєю рукою додає небові фарб, ніби він сам бере пензля і домальовує щось, а потім… Вона дивиться на небо, де лишились кілька штрихів його фарб і його натхнення. Вона частіше згадувала не із болем, а з вдячністю…

«Буду вірити за нас двох!» - спливало у її пам’яті… Час від часу ці слова у ній проривались гарячими слізьми… іноді, коли працювала на будові, стримувала. Не дозволяла іншим бачити себе… такою, справжньою… Ніхто з людей не був у її будиночку й не мав знати ні про квіти по стінах, ні про льодово-чорні обладунки, які виткала собі сама ще з дитинства, ні про що… Тільки про її різець і про вміння будувати… Про доброту і усмішку, про її рукописи…

***

– Мамо! Мамо! Дивись, а на дворі почався сніг! Сніг!

– Святославе, сину, хіба ти снігу не бачив? – спитала вона м’яко.

– Але цей, мамо, особливий! – хлопчик підбіг до неї, тягнучи за руку до вікна, дивитися на сніг. Нічого особливого вона вже давно не знаходила у снігові, у лютих вітрах, що потужно дули над її хатинкою, особливо ж довгими зимовими ночами. Але… Із Святославом вона не могла по-іншому розмовляти… Його дивував і захоплював весь світ. Їй хотілося, аби він зберіг надовго цю здатність… Її часом також дивував і захоплював світ, коли вона згадувала, помічала, бачила його руку, прикладену до хмарок, до вітру, до зимової блискавиці, до кольорів неба на світанку й увечері… Вона любила світ, підправлений його рукою… А син радів усьому, що бачив. І вона раділа, що малий, на відміну від неї, не втратив цього уміння.

– Святе, збирайся, ми підемо з тобою будувати… – сказала вона м’яко, але без особливої радості.

–Нарешті! І ти мені дозволиш потримати різець у руках?!

– Дозволю… Коли ти так хочеш…

Поки вона обирала будівельні матеріали, поки продумувала і обговорювала з господарем невеличкого палацику, чого б він хотів, Святослав бігав, видивляючись щось цікаве у навколишньому просторі…

Одного разу він приніс їй сніжинку, яка начебто була незвичайної форми… Глянувши на синову руку, вона помітила, що там нічого немає. Очі хлопця заіскріли небезпечними на морозі слізьми:

– От, знову не доніс…

– Сину, її майже неможливо донести, на твоїх теплих руках, вони миттю тануть…

– Я триматиму руки у снігу, аби вони стали холодні, і тоді сніжинка на моїй долоні не розтане! – придумав малий.

– Ні, так не можна, бо ти захворієш, сніжинка все одно миттю тане… – сказала вона, беручи синові руки своєю великою невідомо як нагрітою серед морозу і вітрів рукою.

Насувався вечір. Вона у своєму льодово-чорному обладунку знов дивилась у небо. Вони із Святославом любили робити це разом. Тепер вони завжди разом дивились у фіолетово-синій вечір… Уже й мороз спадав на землю, тріскаючи вітами дерев, уже й сніг посилав усе срібленню, а мати й син стояли. Дивлячись на вечір, що із синьо-фіолетового темнів і гуснув, стаючи майже чорним.

Вона дивилась на небо: на золоті розсипи зір, розкидані по оксамитово-чорно-фіолетовому тлі, на медальку місяця, що сріблів, іноді промінився червоним золотом над околицями; і на синові золотаві кучері, що вибивались з-під шапки, на блакитні очі, що промінилися сяйвом…

Цих двох у таку мить щасливих людей кожний вечір бачила травниця, усміхаючись і шепочучи: «Здійснив-таки, він кожну мить із нею і вірить за двох, здається, і вона почне вірити…»

В такі миті, травниця завважала, що під льодово-чорними обладунками, починає світитися сонце, роблячи їх не такими темними і суворими. Те сонце просвічувало дивні візерунки, якими помережані обладунки, воно робило сам обладунок наче світлим, яскравим, змінюючи його колір…

І невдовзі люди зимового міста почали помічати світіння від тієї, що завжди ходила закутана у ніч. Діти стверджували, що світіння посилювалось вранці, ввечері і тоді, коли вона, сувора і чорна, пригортала до себе Святослава.

"Воно й не дивно", – говорили дорослі, але так до кінця і не розуміли, що то за світіння і звідки воно взялося.

Вона так само й жила у своєму помальованому квітами будиночку. Ззовні він зовсім непоказний, такий самий, як і у всіх мешканців міста. Лише всередині… у них так само не бувало гостей крім травниці, що милувалась квітами, котрі рік у рік ставали все яскравіші.

– Без них було би зовсім сумно… – говорила дівчина, закутана у льодово-чорні обладунки, з-під яких тепер дуже часто струменіло сонце. Травниця завжди вловлювала і бачила те сонце… Вона усвідомила раптом, що дівчина завжди промінилась, тільки тепер набагато сильніше, тепер її світіння розливалось сонцем, веселкою, видимою для всіх людей у їхньому містечку.

– А портрета, про який я тобі казала, ти все ж таки не намалювала? І в камені не вирізьбила?

– Ні. Я не можу.

– Ну тепер можеш… Із Святослава змалюй.

– Ні… У ньому все ж багато моїх рис, – тепло і навіть з лагідною усмішкою мовила дівчина.

Святослав чув цю їх розмову, вдаючи, що спить. Він був уже досить великим, аби знати, що жінки почнуть розмовляти про щось серйозне і цікаве лише тоді, коли точно упевняться, що він спатиме.

Для хлопчика не було секретів, у тому, про що говорили мама із травницею. І він вирішив допомогти мамі… Він любив, коли вона усміхалась, сміялась, коли мрійливо вдивлялась то у вечірнє небо, то у його, Святослава, обличчя перед тим, як відправити його спати. Він відчував, що може допомогти мамі.

Коли травниця пішла, а мама вже вклалась спати, він обережно піднявся з ліжка і крадучися пішов до комоду, де в їхній хатинці зберігались усі матеріали для письма: дорогі аркуші паперу, олівці, ручки, пера, і тепер, віднедавна, спеціально для нього, фарби. Святослав поклав перед собою аркуш паперу. Він сидів хвильку нерухомо, згадуючи те, що йому було потрібно. Він взявся спочатку за простий олівець. Обережно, рисочку за рисочкою, він промальовував обличчя, плечі, шию. Ще ніколи йому не доводилось малювати людей. Природу він добре умів, недарма ж на його палітрі було розкладено до десяти відтінків синього, білого й сірого. А тут треба було тонше…

– Сину… – він почув голос батька.

– Тату… Чому ви такий складний, чому вас так тяжко намалювати? – спитав малий, не підіймаючи голови.

– А нащо тобі?

– Мамі хочу допомогти…

– А вона сама не просила тебе про це?

– Ні… Вона ніколи зі мною про це не заговорює…

– Ну добре тоді, зараз я тобі допоможу, – батько коротко погладив його по голові, а потім взяв простий олівець і де-не-де домальовував якісь елементи на картині.

– -Я й не думав, сину, що я такий складний… Я ніколи так щоб серйозно не малював портретів, а тим паче свого…

– А мамині ж пробували малювати? – усміхнувся хлопчик, блискаючи золотенькими кучерями у світлі свічки.

– Колись… Давно то було…

– Я пам’ятаю ту картину, яку бачив на стіні вчора, – сказав раптом хлопчик.

– Сину, тільки мамі про це ні слова, – лукаво усміхнувся чоловік, відкидаючи неслухняні темні наче тепла ніч кучері.

– Домовились…

Сьогодні Святослав прокинувся раніше. Йому було цікаво, як відреагує мама. Але він переборщив – прокинувся настільки рано, що вона іще мирно і солодко спала, трохи розкрившись. Малий зауважив на столі розкритий чи то зошит чи книгу, з ліжка йому погано було видно. У сірому світлі зимового ранку бачив лише сторінки, помережані синіми літерами. Підвівся, пробіг швиденько босими ногами по теплій ще підлозі. Вмостився за стіл… То був мамин щоденник… Мама вже встигла навчити його, що чужі листи і щоденники читати неможна, але ж… Вона ніколи про це не дізнається і він не скаже навіть татові про те, що там побачив. На розгорнутій сторінці щоденника каліграфічним почерком було виведене якесь ім’я, але Святослав не міг його прочитати, бо чи то крапелька води впала в ту мить на щоденник, чи сніжинка залетіла з потрісканої шибки прямо на сторінку, чи то була гаряча мамина сльозинка… Далі писалося: «Сонце моє…». Знов він не зміг нічого розібрати, здається, шибка багато пропустила учорашнього дрібного снігу на мамин щоденник… «Кохаю…» і знов текст розпливався синню по сторінці.

Святослав обережно, аби звук перегортання сторінки не розбудив маму, перегорнув на білий аркуш, вкладаючи туди малюнок-портрет-світлину, настільки той малюнок був точно виконаний… І ще на звороті підписаний татовою рукою, але Святославу заборонялось читати той напис…

05.08.2021