Вогонь, попел, лід, осколок. На межі правди

Я повільно розплющую очі, відчуваючи поруч тепло. Піта ще спить. Він любить поніжитися в ліжку — на відміну від мене. Можливо, колись я й любила довше валятися під ковдрою, але не тепер. Часу на це немає — революція, війна не чекатимуть. А до того треба було годувати Прим та матір. 

Прим... Як вона? Я давно про неї не думала... Сподіваюся, що з нею все гаразд. Можливо, потрібно її шукати? Так, якщо буде можливість, запитаю в Коін, може, вона щось знає. Або ще когось попитаю. Варіантів небагато, але вони є. І поки є хоча б примарний шанс, що Прим жива, я маю використати цей шанс. 

Повертаю погляд на Піту. Цієї ночі не було ні моїх кошмарів, ні його нападів. Дивна, незвична тиша. Але іноді я ловлю себе на думці… що буде, якщо черговий напад станеться, поки я міцно сплю? Чи не вб’є він мене? Відганяю цю думку. Не зараз. 

Обережно підводжуся, беру речі й тихо йду за ширму перевдягатися. Намагаюся рухатися безшумно — не хочу його будити. Виспатися для нас обох давно стало розкішшю. Коли торкаюся дверної ручки, дерево зрадницьки скрипить. Я затримую подих, помічаючи, як Піта ворушиться… але не прокидається. Полегшено видихаю. 

У їдальні вже є люди, але ще доволі тихо. Беру тацю з їжею й прямую до столу, за яким сидить Геймітч. Він виглядає задумливим, навіть трохи виснаженим. Але щойно я підходжу, на його обличчі з’являється звична маска байдужості. 

— Добрий ранок. Як ніч? — запитує він ніби між іншим. 

— Спокійно. Є щось нове? 

— Майже нічого… Хіба що вибух у Капітолії десь годину тому. Житловий квартал, причина невідома. 

По спині пробігає холод. Вибухи… Картинка перед очима змінюється: вогонь, крики, руїни. 

— Вони самі себе підривають? 

— Хто його знає. — Геймітч знизує плечима. Потім гмикає: — А Піта що, досі в ліжку валяється? 

— Так. Нехай поспить. Все одно нічого особливого не відбувається, а йому треба сили. 

— А тобі не треба? 

— Не люблю валятися в ліжку. Тим більше, коли можна зробити щось корисне. 

Геймітч раптом сміється. 

Я не розумію, що його так розвеселило, і мій погляд мимоволі стає гострим, настороженим. 

— Що тут смішного? 

— О, нічого! Просто дурні думки, не зважай. 

Дурні думки? Я примружую очі, вдивляючись у нього. Він щось знає? Чи це просто його чергова гра? 

— Ти щось приховуєш. 

— Катніс, я завжди щось приховую, — хмикає він і, не пояснюючи нічого, ковтає шматок їжі. 

Я хоч і бурчу собі під ніс, та залишаю тему. Геймітч не скаже того, чого не хоче казати. 

Я помічаю Гейла й одразу його окликаю. 

Гейл зупиняється, почувши своє ім’я, і киває мені у відповідь. У його погляді — напруженість. Але й щось ще, щось ледь помітне. Він підходить ближче й кидає короткий погляд на Геймітча, який знову зробився серйозним, ніби й не сміявся. 

— Щось сталося? — питає Гейл, і я помічаю, що він трохи зблід. 

— Нічого конкретного. Чув уже про вибух у Капітолії? 

— Чув, уся база про це говорить, — відповідає він без настрою. — Ще нічого не відомо. Або просто Сноу вирішив своїх же вбивати… 

Далі він не продовжує. 

Від його слів у мене по тілу знов пробігають мурашки. Сноу вбиває власних людей? Влаштовує ще більше кровопролиття? Але навіщо? 

— Або? — втручається Геймітч. 

Гейл напружено стискає губи, ніби обдумуючи відповідь. Його пальці мимоволі стискають ремінь на поясі, а погляд зосереджується десь за моєю спиною. 

— Або це просто випадковість. Нещасний випадок. 

Він явно в це не вірить. Я ж знаю його, чи не так? Але чому тоді він не скаже, що думає насправді? Боїться цієї думки? 

— Ти сам у це віриш? — питаю, зводячи брови. 

— Усяке буває. — Гейл знизує плечима майже байдуже. Або ж удає. 

— Це точно. Такі вибухи іноді трапляються просто через недбале зберігання боєприпасів, — додає Геймітч. Його це, здається, цікавить менше за їжу. 

Геймітч — це Геймітч. Якщо не про випивку, то про їжу. Втім, і мені варто нарешті їсти, поки не охололо. 

Гейл бажає мені смачного й зникає у натовпі повстанців. Я стежу, як він розчиняється в натовпі, і нарешті берусь за їжу. Сказати, що я хочу їсти, не можна, але треба.

Думки не дають спокою. Невже той вибух був випадковістю? Недбале зберігання боєприпасів? Можливо. Але хіба в житловому кварталі тримають зброю? До того ж капітолійські військові не промах, вони знають, що таке вибухівка. 

Це якийсь план Сноу? 

Може, Коін знає більше? Треба буде запитати. Заодно й про Прим. 

І в ту ж мить Геймітч, ніби читаючи мої думки, каже: 

— Катніс, гадаю, варто зачекати, поки Коін сама все пояснить. Усі про це говорять, тож вона не зможе мовчати. 

Я навіть здригаюся. 

— Я маю право знати, що відбувається. 

— Звісно, маєш. Але вибух стався зовсім недавно. Не думаю, що Коін уже знає всі деталі. Тож так ти тільки витратиш і її, і свій час даремно. 

Я хочу заперечити, але замовкаю. Він, напевно, має рацію. 

Принаймні частково. 

Але одна думка не дає мені спокою: а що, якщо Прим... Що, якщо вона десь поруч, і я все це марно пропускаю через пальці, занадто зайнята тим, що не бачу її? Що, якщо Прим переживає, а я навіть не знаю, чи варто шукати її? Чи варто шукати? Чи втратила я її вже? 

Я поглинаю останній шматок їжі, міркуючи, що мені робити далі. Що робити, щоб хоча б дізнатися правду про Прим?