Вогонь, попел, лід, осколок. На межі правди

Минає деякий час, але ніхто не відповідає. Лише з однієї кімнати доносяться голоси: ніжний, втомлений жіночий голос, кілька дитячих голосів хлопчиків, один дівочий... І ще один голос, що звучить немов мед для моїх вух. Серце починає шалено битися, хоча я не розумію чому. Цей голос не ніжний, проте він ніби зцілює, приглушує біль у голові. Дівочий голос... Ні, не просто чудовий – прекрасний! Немов спів птаха, він немов манить мене туди.

Я повільно підводжуся, наче зачарований, і прямую до тієї кімнати, звідки долинали ці звуки. Кроки стають важкими, наче підлога сама хоче мене затягнути в темряву. Двері піддаються з незрозумілою легкістю, і я входжу. Проте кімната порожня. Я починаю кашляти відчуваючи запах троянд. Немов у моїх легенях ті троянди.

Кімната дивна, чужа, але знайома. Червоні штори звисають біля стіни, але без вікна. Люстра ледве гойдається, відкидаючи тінь, яка мов живе, тисне. Вікон немає. А дерев'яна підлога з червоним відтінком і якась слизька.

– Я ж чув, що тут хтось розмовляв… – кажу в порожнечу, сподіваючись, що відповідь нарешті виведе мене з відчуття страху.

Проте тиша. Мертва, оглушлива тиша. Я відчуваю, як моя нервовість починає роз'їдати мене зсередини.

– Чи можна довіряти власним вухам? – звучить голос. Гидкий, пронизливий, мов кошмар, що віддається луною з усіх боків.

– Хто ви?! – вигукую з полегшенням, немов врятувавшись від глибокої безодні. Нарешті хтось пояснить мені, що відбувається.

– Хто я? Хто ти? – лунає відповідь.

Він серйозно?! Але… Він правий. Хто я?

– Я… я нічого не пам’ятаю. Скажіть, де я?

– Де твоя смерть, – холодно мовить голос.

Ці слова проникають в моє тіло, і кожен палець, кожен нерв стискаються від холоду. Що він має на увазі? Це поганий жарт? Це не може бути правдою… Я не збираюся вмирати. Варто звідси йти.

Раптом у повітрі з’являється металевий запах. Я намагаюся не звертати на нього увагу, прямуючи до дверей. Але щось липке зупиняє мене.

Я опускаю погляд і застиг. Підлога повільно заливається густою червоною рідиною. Моє тіло починає тремтіти, коли я розумію, що це не просто волога. Це кров. Це кривава, важка рідина, що заповнює кожен куточок, кожен дюйм цього жахливого місця. Ні. Це не кров, так? Жарт, просто жарт. Якась рідина й все... Звідки б в них було стільки крові?

"Де твоя смерть…" – повторюю слова того чоловіка в думках, намагаючись знайти хоч найменше пояснення.

Я не дурень. Це не жарт. Тут... тут щось не так. Потрібно тікати просто з цього місця, цієї божевільні.

Я підходжу до дверей і смикаю ручку. Вона не піддається. Штовхаю, як можу, – нічого. Лише біль в плечі, що пронизує мене наче ножем.

– Випустіть мене! – кричу у порожнечу. Тиша. Лише глухий ехо моїх слів відбивається від стін.

Я б'ю кулаками у двері, ніби намагаючись вибити з себе цей страх. Зате тепер знаю хоч щось про себе - я знаю багато лайки . Від цієї думки я нервово посміхаюсь.

Погляд метається по кімнаті, шукаючи хоч якусь підказку, інший вихід. Зненацька мої очі ловлять штори. Єдине місце, яке я ще не перевіряв.

Я роблю кілька важких кроків через кров, що майже затоплює кімнату. Вона доходить мені до пояса, і я відчуваю її вагу, немов кожен крок – це мука. Я тягну руку до штор і миттєво відсмикую її. Вони гарячі. Не просто теплі, а палаючі. Як вогонь.

Запах металу заповнює ніздрі, і це вже нестерпно. Це не має сенсу. Як штори можуть бути розпеченими? Я знімаю куртку і обмотую нею руку, щоб торкнутися тканини. Відчуваю жар, але це терпіти можна. Задихаючись, відсовую штори… І бачу двері.

Руки трясуться, коли я смикаю ручку. Серце вискакує з грудей. Тягну на себе – нічого. Штовхаю вперед – і двері нарешті піддаються! Рідина з шумом слідує за мною, наче хоче щоб я впав, задихнувся в ній.

Я ступаю в нову кімнату, і переді мною коридор, заповнений червоним. Слово "Винен" написано на стінах, не один раз, а безліч, ніби самі стіни звинувачують когось. Це немов давить на мене.

Мокрі штани прилипають до шкіри, і я починаю відчувати, як це стає нестерпно, як це захоплює мене. Але я ще живий. Ще можу рухатися. Я йду вперед. І цей крок стане останнім, коли я знову відкриваю двері...

Але це та сама кімната. Але посередині кімнати люди. Вони сидять навколо, мовчать. Ні, я втрачаю розум. Напевно, вирішили зробити дві однакові кімнати! Так, справа в цьому.

Раптом вони зникають.

Вбивця. Вбивця. Вбивця. Повторюють невідомі голоси, не ті, що я чув раніше, а інші - мертві, холодні, що відбиваються ехом від стін.

– Я не розумію, про що ви! Просто відпустіть мене! Я нічого вам не зробив! – кричу, я намагаюся затиснути вуха, шукати вихід, але не встигаю.

І хтось штовхає мене знову, і я падаю. Земля зникає, і я лечу в порожнечу. Вітер свистить у вухах, і я чую той самий прекрасний голос. Вона сміється.