Вціліле

Ліза дивилася у вікно і відсьорбувала гірку каву. Аж побачила, як чоловік на милицях без ноги швидко долав три смуги дороги. Затамувавши подих, ковзнула поглядом вздовж проспекту. На щастя машин не було. А той вже був на тротуарі, де його чекали.

Відійшовши від вікна, продовжувала думати про одноногого. Адже там є підземний перехід, довгий з незліченними східцями, не придатний для таких як він. Ковтком кави притлумила зрадливі сльози.

Пригадала як вперше побачила Макса. Він палив, вдивляючись поверх вагона, що стояв на платформі. Його міцні руки обтягувала зелена футболка, пружні ноги облипали численні обвислі кишені камуфляжних штанів. В плече врізалася лямка речового мішка, підкреслюючи силу. Неголеність додавала привабливості.

Вона тоді просто вирячилася на нього. Різко повернувши голову, він зиркнув чорними очима з під насуплених, через сонце, брів. Враз усміхнувся і очі посвітліли, а складка брів вирівнялася. Ліза запізно відвела погляд втупившись у тротуарну плитку.

Їхні місця виявилися поруч. Доки їхали, Макс весело розповідав про власні пригоди, а Ліза щиро сміялась з його дотепів. Потім було тривале листування в месенджерах і короткі ночі разом.

Якось лежачи на його передпліччі, тихо запитала:

- Ти мене любиш?

Він мовчав. Вставши, почав вдягатись, повернувшись спиною, зумисне, щоб не було видно очей, заговорив:

- Знаєш, мала?.. Ти до мене не прив’язуйся, бо раптом ЩО, буде боляче…

- До чого тут це? - огризнулась Ліза зціпивши зуби.

- Обіцяй! Чуєш? – враз повернувся темним поглядом, схопив за худенькі плечі, обіцяєш?

Потонувши в тих очах, прошепотіла:

- Обіцяю…

«Пізно обіцяти те, що вже сталося. Дурненька! Подивись на себе. Сіра миша проти нього: худа, з пласкими формами, з тьмяним волоссям і вицвілими очима.» - Злилася вона.

За кілька днів Макс розгублено сказав, що їх переводять і не буде зв’язку, що подзвонить сам. Та невдовзі подзвонили з невідомого номеру і повідомили про його поранення.

Тихо ступала по довгому коридору з типовим запахом ліків. Прочинила двері зустрілася з чорним поглядом.

- Навіщо приїхала? Подивитись?!! - він різко відкинув ковдру відкриваючи замотані кукси руки й ноги, - лишилася половина… побачила?!!

- Я не.., - вона розплакалась, торкаючись замотаних частин.

- Ти обіцяла не плакати, не треба жалості. Не приходь! Чуєш? - вцілілою рукою він сильно трусонув її, як тоді.

Боліло там де стискала рука і в серці:

- В нас буде дитина.

Він відпустив і безсило в пустоту мовив:

- Позбався. Я не зможу про вас подбати… позбався! - закричав не дивлячись в її бік, - пообіцяй!

- Обіцяю, – спокійно відповіла вона, витерши сльози.

Ліза зробила ще ковток, та голос з кімнати вирвав зі спогадів:

- Ліз, йди допоможи.

Вона зайшла в кімнату простягла руку. Схопившись за неї вцілілою рукою, він випростався опираючись на вцілілу ногу, зазирнув в сірі очі:

- Ти вийдеш за мене?

Ліза посміхаючись заперечливо похитала головою.

- Так і знав! - засміявся Макс цілуючи у тьмяне волосся.

Малюк з карими оченятами лепетав біля них, махаючи цяцькою.