Кібердемон

Стіни його персонального модуля вібрували. Сироти пробігли по шкірі. Шлунок стискався від вібрацій. Від гулу гальмівних двигунів заклало вуха. Корабель заходив на посадку.

Кінчики пальців мов наелектризовані — він відчував зміни в гравітації. Тяжіння Марса накладалося на штучне. Чи це тільки здавалося? Як людина науки, він надавав перевагу фактам, а не власним відчуттям.

Він вже уявляв, як гуляє марсіанськими вулицями, куштує марсіанську каву. Вона ж тут має бути? Напруживши око, він спробував під’єднатися до мережі.

На ментальній мапі порожньо. Зв’язок пропав ще при виході з атмосфери Землі. Усі комунікатори вмить перестали працювати. Потік бітів, що роками гулом проходив крізь мозок, затих, утворивши вакуум. В нього навіть не було можливості сповістити дружину про свій відліт.

За ці найдовші у житті години в ізоляції, він встиг записати десятки вибачень, та жодне не зміг відправити. Його ледь не розривало від бажання спіймати будь-який сигнал.

Щось є.

Радість швидко згасла. Це лише загальне сповіщення, що можна готуватися до виходу.

Покинувши свій модуль, він опинився у потоці таких же як він пасажирів. Усі прагнули вийти з корабля першими. З кожним кроком відстань між людьми зменшувалася. Черга сповільнилася настільки, що люди майже стояли на місці. У вузький вихід могла просунутися лише одна людина.

— На відпочинок? — запитав хтось привітним голосом.

Він не відразу зрозумів, що питання було до нього. Поруч у черзі стояв чоловік із сивиною на скронях.

— Заробітки, — зрештою відповів він.

— Так, — чоловік кивнув й продовжив, — роботи тут вдосталь. Скільки років приїжджаю, а так і не зміг напрацювати режим, — чоловік посміхнувся куточками губ. — Хочеш, можу допомогти з пошуком.

— Вже маю контракт, — заробітчанин знизав плечима.

— Ох, це ти поквапився. Краще ж обирати вже на місці, щоб були умови кращі, ну ти розумієш.

Сивочолий продовжував щось розповідати, та молодий вчений його не слухав. Він був зайнятий пошуком сигналу, який вже мав з’явитися.

Вузькі корабельні стіни змінилися металевою решіткою. Крізь неї виднілися інші черги. У кінці сталевого коридору червоне неонове світло падало на стіну. Вона розчинялася й одна людина проходила, а тоді знову з’являлася.

Він спостерігав за цим процесом та відраховував кожен крок.

Чоловік попереду пройшов крізь стіну, і настала черга вченого. Він став на білу смугу, за якою закінчувалася сталева арка. До стіни було ще кілька кроків.

Пролунало механічне клацання та рипіння мікрофону:

— Імпланти в отвір, — мовив голос з-за стіни.

— На Землі вже все відібрали, — відповів вчений, кинувши погляд на трубу сміттєприймача коло решітки.

— Не все. Всі індивіди із зони карантину мають пройти процедуру знезараження, — мов за нотатником, озвався голос.

— Лише незнімні залишилися.

— Вони також мають бути вилучені.

— Ні-ні-ні, — його кинуло в холодний піт, його голос ледь не тремтів. — Це явно якась помилка. Ви мене без половини голови залишите.

— Все було прописано у контракті.

Забувши про втому, він вивів документ на ментальну мапу. Метушливо переглянувши текст, він знайшов майже у самому кінці процедуру карантину. Також, він знайшов пункт, у якому він погодився на зміну зовнішності, включно з ймовірною зміною статі. Він був упевнений, що цього раніше у цього тут не було.

— Компанія надасть місцеві аналоги для кожного вилученого імпланта, — продовжував голос за стіною.

— Мені потрібен якийсь сервер, чи диск, щоб зберегти особисті спогади.

— Виключено. Як знати, може ти вірусняк якийсь приніс.

— Та немає на мені вірусів, — голос науковця зірвався.

— Я повірив. Та правила одні на всіх.

— Тоді, я відмовляюся, відправте мене назад.

— З тобою, чи без, а твої імпланти сьогодні підуть на переробку.

— Чоловіче, не затримуй чергу, — мовив хтось з натовпу.

— Ми тут що, весь день стояти будемо?

Вздовж стіни з різних боків наближалися охоронці. У повному екіпіруванні: бронежилетах, шоломах та зі зброєю. Науковець розумів, що не може чинити опір.

Вони завели його у якусь кімнату. Всередині його зустріла жінка у темно-червоній сукні з об’ємними рукавами. Хоч її нижня частина обличчя була прихована медичною маскою, все одно було видно, що вона зустрічає його з усмішкою.

Невелика кімната, обставлена як операційна. Інші люди у медичних халатах виглядали однаково.

— Ми майже готові. Прошу, сідай, — вона зробила крок вбік, вказавши рукою на стіл.

Молодий науковець сів у крісло та відчув дискомфорт, від ременів, що обхопили його руки та ноги. Його оточили працівники у халатах. Вони діяли злагоджено: перший проводив сканером над головою пацієнта, інший возився з інструментами, третій — встромляв у руку пацієнта голки. Легке тремтіння пройшло тілом.

Перший цокнув та протягнув планшет другому:

— Це досить складний випадок, тільки подивись на цей знімок. У ціла півкуля модифікована.

— Це кріплення до стовбура застаріло, — другий присвиснув, — та і поставлено непрофесійно, — він подивився на пацієнта зверху вниз та продовжив: — У нього великі шанси стати овочем, або він може померти під час операції.

Науковцю не подобалося таке чути, він спробував підвестися, але навіть не зміг поворухнути руками, кричати теж не вдалося — язик ледь ворушився.

— Не може, — заперечила жінка в червоному, — в нього запрошення, — останнє, що почув науковець, перед тим, як наркоз почав діяти.