Акт 1 "Василіск"

Десь колись, а може і на тому тижні, у горах, між двох слов'янських племен, жило страхітливе чудовисько. Горяни звали його Василіском. Кожен, хто його зустрічав миттю перетворювався на камінь. Нещасний ставав прикрасою лісу.

Неподалік від його гніздища було маленьке село. Юнаки, що досягали своїх двадцятих іменин йшли знайти й вбити те створіння. Не кожен хлопець наважувався здолати його, та йти змушений був кожен дужий. Слабких й хворобливих в ліс не гнали, шкодували. Та традиція жила, бо та тварюка не давала людям зайти у ліс. Ні грибів зібрати, ні зайця впіймати. Боялися люди її. Настільки, що дехто вертався назад.

Та Василіска так і ніхто не зміг перемогти, допоки не настало те, про що я вам зараз розкажу.

― Калино, як там староста?! ― кричала до дівчини жінка.

― Батькові вже краще, пані Мартино, ― вона далі пішла по маленькій вуличці.

Калина була молодицею небаченої вроди. Довгі русі коси на зависть дівчатам. Червоні, мов спілі вишеньки губи. Здоровий рум'янець на щічках. І очі. Оті осяйні очі були, немов неба блакить, а ночами в них світилися зорі. Як багато молодиків за тими очима впадали. Та ті зізнання в любові для неї були брехливі. Її серце належало лише одному Якубу.

Куба ― з народження сирота, був дитина нужденна. Навіть материнського молока не випив, хоча й дужим виріс. Прихистив його староста, що дітей ще не мав. Куба виріс хлопцем сильним, вправним, до праці ладним. Природа, неначе вибачаючись за смерть матері, наділила його гострим розумом і лицем гарним. Господарство старостинське вів вправно. Такої гожої господи в жодній хаті не було. Любив його староста, як власного сина. Любив його кожен в селі.

― Якубе, ― хитала важким кошиком Калина, ― я зілля від знахарки принесла.

― Якраз, ― Куба ввігнав сокиру в довбеньку і підійшов до дівчини. Він перехопив кошик і ніжно обійняв її. ― А казала, що не встигнеш до обіду.

― А що, встигла? ― вона легко всміхнулася.

― Мати саме рихтує стіл, ― він вхопив її за долоню і потягнув до високої світлиці.

Кімната світилася побіленими стінами. На великому дубовому столі стояли глиняні тарілки та горщечки. Згорблена віком й працею ґаздиня взяла звугленого рогача і дістала великого казана. В ньому каша пахла прекрасним духом. Піч крехтіла вугіллям і пашіла примарним теплом. Жінка поставила його на стіл й далі заметушилась.

― Кубо, Калина ще не повернулася? ― запитала ґаздиня, не оглядаючись.

― Вже, ― весело відповів хлопець.

― Матінко, я принесла ліків для батька, ― за ним додала Калина. ― А він вже поїв? Знахарка казала, що ці настоянки треба випити після обіду.

― Зараз, дитино, я і тому ледарю накладу, ― трохи сумно говорила жінка. ― Він встати й з ліжка не здатен.

― Коби йому ліки допомогли, ― сів на встелену лаву Куба.

Тужливо було в старостинській хаті. Голова родини, старий Тимош, уже як пів року хворів. Хвороба та була тяжкою. Втомлене життям тіло не хотіло одужувати. Зовсім його збезсилила хворість. Не знала навіть знахарка, єдина лікарка села, що ж то за напасть така. І спитати в кого не мала. Лікувала вона його так, щоб полегшити йому кончину.

Чув свою смерть старий Тимош. Скликав він того ж вечора біля себе родину й почав говорити. Почав здалеку, а як глянув на дочку з теплотою сказав:

― Виросла ти, Калино, гарною дівчиною. Вся у свою матір, ― він важко вдихав. ― Чоловіка тобі треба. Бо хто з тобою побереться, той стане старостою.

― А як же я? ― не витримавши, втрутився Куба.

― А що ти? Ти ж знаєш ― не рідний ти мені, ― важко дихаючи, вів батько, ― не можеш ти стати старостою. Та й Калина уже немала дитина. Вона доросла молодиця, яка…

― Не про це я, ― перебив Куба, ― дозвольте, батьку, мені одружитися з Калиною! ― Так впевнено він говорив уперше.

― Благословіть нас, тату! ― Калина вхопила Якуба за руку і стиснула зі всієї сили. ― Я не вийду заміж ні за кого, окрім Куби. Кохаю я його!

Кашель гримів кімнатою. Він сильно трусив чоловіком, ламаючи до болю.

― Ну як я можу дати дозвіл на шлюб власним дітям? ― Його голос здавався безсилим, хриплим, ну зовсім мертвим. ― Я ростив вас як брата з сестрою…

― Батьку, прошу, ― молила його Калина.

― Розумію, Кубо. Личко в Калини хоч воду пий, але й ти мій син, ― ледь чутно говорив Тимош.

― Якщо син, то зробіть мене старостою, щоб я міг Калину, ― він скрипнув зубами, ― як не дружину, то як сестру захищати.

― Хах-ха, ― то був не сміх, а хрипі конвульсії. ― Розумний ти, але не моя кровинка.

― Тату, чому? ― слова, тремтячи, рвано зривалися з її уст.

― Тоді чому ви не дозволите бути нам разом?! ― гаряче говорив хлопець. ― Ви ж завжди казали, що не ваш син, от я і посмів її покохати! ― далі випалював Куба. ― Що я мушу зробити, щоб ви дозволили бути нам разом?!

― Дозволити… Хах-ах, ― мерецький сміх знов вирвався з нутра батька. ― Ти правда хочеш бути з нею?

― Хочу! ― Куба підірвався з табуретки так стрімко, що вона з грюкотом перевернулася. ― Я зроблю все, що накажете! Дозвольте мені взяти шлюб з Калиною!

― Знаєш чому я став старостою? ― батько глянув на хлопця впалими сухими очима, які ще примарно блищали життям. ― Мій брат, старший, ― він робив довгі паузи між словами, ― за наказом батька пішов в західний ліс. Він… пішов здолати, те чудовисько…

― Василіска…

― Так, дитино моя. Йому тоді, по давній традиції, якраз виповнилося двадцять… ― чоловік важко вдихнув, з великим зусиллям набираючи повітря, ― і він так і не повернувся.

― І що ви хочете цим сказати? ― в його голосі залишилася лише тінь запалу.

― Тобі якраз виповнилося двадцять…

― Батьку, ― Калина різко вхопила суху руку чоловіка і схилилася до нього.

― Якщо ти вб’єш Василіска…і звільниш селище від його тиранії... Тоді, напевно, я закрию очі на те, що ти мій син, і станеш мені зятем, ― він закрихтів сміхом. ― Але якщо боїшся, то залишайся вихованою мною дитиною…

Староста різко затих, і наступної миті з нього вирвався кашель сухий, скрипучий. Він ятрив слух, вишкрябуючи у вухах відразу. Куба поглянув на старосту, що скручувався від болю в грудях, махнув напруженою рукою і зник за дверима.

Калина коливалася. Вона то ринула до батька, то знов заглядала на прочинені двері. Більше дівчина не втримала. Таки серце взяло своє. Калина зірвалася із табуретки й зникла за дверима.

Чоловік дивився на білу помащену стелю. Обіднє світло заповнювало кімнату. Повітря ставало легким, білим. Перед його очима стелилася димка. Він не відчував болю.

― Ти впевнений, що він переможе Василіска? ― він почув у сонному тумані голос дружини.

― Він кохає її, ― белькотів Тимош, ― так він клявся, а з сильним бажанням, його розумом і гарячою головою… він переможе.

― Але якщо Куба не повернеться? ― голос жінки ехом бринів у його голові. ― Вона не витримає, зірветься.

― Вірю, ― слово крутилося на одвірках свідомості. ― От відьма та знахарка, ― пелена сну остаточно закрила йому повіки.― Вірю, ― слово крутилося на одвірках свідомості. ― От відьма та знахарка, ― пелена сну остаточно закрила йому повіки.

Калина не йшла, а бігла. Бігла швидко. Її дихання збилося, та побачивши чоловічу постать, її кроки стали впевненішими. Вона спотикалася, але продовжувала бігти. Село було далеко від лісу. Постать стояла білим маяком. Зелене листя мирно шелестіло маленькими крильми. Ліс шепотів невідомі слова, моторошно попереджаючи.

― Кубо, почекай! ― щосили кричала дівчина.

Він стояв. Чекав. А вона бігла. Фігура ставала чіткішою. Вимальовувалися кохані Калиною риси. Вона зупинилася перед ним.

― Кубо, прошу, не йди! ― її голос різав його серце. ― Ти загинеш, шукаючи його!

― А що мені робити?! ― кричав він. ― Калино, він не дасть нам бути разом, допоки я не вб’ю те чудовисько.

― Та навіщо тобі та перемога, Кубо? ― вона обережно торкнулася його лиця. ― Він скоро зсохнеться й помре. Ти займеш його місце і ніхто нічого не скаже в селищі.

― Як ти можеш так говорити, серце моє? ― він говорив так тихо, що шелест листя ховав в собі ці слова. ― Він твій батько!

― Він все одно скоро помре, коханий. Знахарка просила змиритися з цим, ― Калина схилила голову йому на груди. ― Тобі не потрібно йти. Ніхто й кривого слова не скаже на те, що ми будемо разом.

― Ти не розумієш, ― Куба обійняв її, гладячи плечі. Зовсім ніжно-ніжно. ― Дозволять вони, так не дозволю я собі. Я залишуся для нього сином, ― хлопець схопив її за ніжні плечі. За ним гепнулась торба. ― Як можуть побратися брат із сестрою? Ти ж чула його слова.

― Ти дурень, якщо так вважаєш, ― вона ніжно гладила його по щоці. ― Навіщо це тобі? Неначе не знаєш, що по крові ми чужі.

― Знаю, що дурний, але не можу я бути з тобою як із сестрою. Хочу, як із коханою дружиною, ― Куба до хрускоту пальців міцно обійняв її, ховаючи лице у дівочих ключицях. ― Зрозумій, я не йому ― собі доводжу, що кохаю тебе.

― Таки дурень…

Куба підняв голову і глянув в блакитні дівочі очі. Вуста торкнулися червоних губ. Руки притиснули тіло сильніше. Дихання збилося, а серце бухало в грудях. Калина закинула руки йому на шию і притягнула ближче.

― Я мушу йти, ― він відпустив кохану. ― Я вб’ю чудовисько, врятую село. Доведу батькові, ― криво усміхаючись, Куба взяв торбу і закинув на плече, ― і собі, що я гідний тебе й твого кохання.

Він розвернувся і, зробивши крок, його схопили за плече. Рука в Калини тремтіла. Хлопець знов глянув на дівчину. По щоках котилися маленькі намистинки сліз.

― Обіцяй, що залишися живим, ― з тремтячих губ зривали слова. ― Пообіцяй, що здолаєш Василіска.

― Обіцяю, ― Куба провів великим пальцем, стираючи сльози. ― Обіцяю, що повернусь.

Калина різко стрепенулася й заметушилася, шукаючи щось в кишені, що висіла поверх спідниці. Дістала вона маленьке кружальце, що зблиснуло металом під вечірнім сонцем.

― Візьми, ― вона вклала його йому в руку. ― Візьми це дзеркальце, як оберіг і згадку про мене, ― її руки німіли. ― Ти як на дзеркальце глянеш, то про мене згадуй.

На останньому слові вона розвернулася й швидко побігла до селища, не оглядаючись втекла.

Куба стиснув оберіг в долоні, притулив до грудей і, вдихнувши на повні легені, крикнув.

― Прошу, Калино, дочекайся мене!

Калина різко відкрила двері до хати. В сінях стояла мати. Жінка підійшла та витерла хусткою очі й щоки. В неї серце кров'ю обливалося від усього, що сталося. Вона повела Калину у світлицю. Сіли вони обидві на встелену лаву. Дівчина схилилася і поклала голову матері на груди, сил у неї не було. Вона заридала, захрипіла. З нею і мати заголосила від всього горя, що таїлося в сім’ї. Так плакали вони до самої ночі, що Калина виплакала свої небесні очі.

Свічки тьмяно горіли, освітлювали вмите сльозами лице. Калина обтирала його ганчір'ям, неначе стираючи сум. Хриплий кашель ехом котився по хаті. Старостиха з’явилася в одвірку батькової кімнати. Втомлене горем лице дивилося на доньку.

― Зайди до батька, ― в голосі матері не чулося жодних емоцій.

Калина піднялася з лави й, неначе примара безтілесна пішла. Стала трохи осторонь великого ліжка. Пухка перина, білі простирадла, а в них лежало закутане тіло. З-під сірої шкіри виднілись кістки й вени. Весь він здавався сухим, зневодженим. Тьмяні очі глянули на дівчину. Грудина важко підіймалася при кожному вдиху. Повітря свистіло, проходячи крізь зуби.

― Дитино.

Калина підійшла. Кожен крок давався їй важко. Похитувало її так, що здавалося легкий зимний протяг зможе здути її, мов невагоме рядно.

― Чому ви відправили його на смерть? ― бурмотіла ледь чутно собі під ніс. ― Чому ви не дозволите бути нам разом?

― Дитино, ― суха рука вхопила молоду долоню.

Дівчина покірно схилилася. Ноги її не слухали й вона збезсилено впала перед ліжком. Коліна відгукнулися їй терпким болем, руки вчепилися за простирадла, лице сховалося в м’якій перині. Старий Тимош поклав долоню на дівочу голову і ніжно провів по шовковистому волоссю.

― Доню, ― якомога рівніше хрипів чоловік, ― вишивай рушник… Весільний рушник.

Вона гляділа на стлілі вогники в батьківських очах. В його зіницях було стільки любові.

До Куби ліс був лагідним. Дерева ввічливо підіймали гілки перед ним, свіжа мурава стелилася м'якою подушкою під ногами. Сонце намагалося пробитися через густі крони. Він йшов впевнено, заглядаючи на кожен камінчик.

Берізки, дуби, осики, маленькі ялиці різноманітністю мерехтіли перед ним. Кущі малини й павутинці суниць обдаровували хлопчину легумінами. Сонце зі сходом ніжно цілувало молоде лице, а ночі тихо заколисували, виспівуючи сни.

Куба прокидався від ніжного дотику променів. Смакував на сніданку солодку, майже медову малину і йшов далі. Зустрічав він немало берізок, декілька дубів, пару осик і одну маленьку ялицю. Обідав заготовленим хлібом і далі йшов. А стежка петляла. І шлях той вів його.

І так він ішов. Прокидався із сонцем. Снідав ягодами запашної малини та ішов далі по стежці. А на шляху його перестрічали берізки, дуби, осики й маленька ялиця. Обідав сухим хлібом, запивав водою і далі крокував. А стежина петляла, і так петляла, що як звернеш на неї увагу, то в голові паморочилось. На ній вже хтось ішов. Кроки на ній скеровували його.

Хлопець прокидався. Сонце світило. Збирався і йшов. Їв малину, вже знайому на смак. Близь стежини два десятки пошикованих, як стовпчики до паркану, беріз, п’ять розлогих дубів, дюжина осик і одна самотня ялиця, що виділялася з листяних дерев. Обідав твердим, добре, що не цвілим сухарем. Шурував далі. Повороти на стежці здавалися Кубі надто знайомими. Десятки однакових слідів різної свіжості миготіли й мінялись на ній. Їх лише ставало все більше й більше, нашаровуючись.

Ще один ранок. Ще один схожий сніданок. Знов та ж стежка. Він йшов і йшов не зупиняючись. Все було таким же. Він різко побіг. Біг швидко, не звертаючи уваги на все навколо, окрім витоптаної стежки.

Куба спіткнувся об власні ноги. Торба, яку він ніс випала з рук. Вона була майже порожньою. Він заледве зберіг рівновагу, зігнувся у двоє і важко задихав.

Коли дихати стало легше, погляд ковзнув по знайомих деревах. Знову малиновий кущ, берези, дуби, осики й маленька ялиця. Знову поворот наліво. Куба встав і почухав потилицю.

― Та ви знущаєтесь, ― пробурмотів він.

Ліс грався з ним. Куба пішов навпростець, проходячи між беріз, топчучи пагінці. Крок за кроком і він знову побіг.

Знову стежина, а на ній торба, яку він дбайливо для себе забув.

― Гей, лісе, я тобі бабак чи що?! ― Куба кричав, що було сили в легенях.

Птахи навколо розлетілися. Вони з переляку голосили, а з ними співав вітер. Куба сів на стежку, присунув до себе торбу і став думати. Сонце вже заходило. Останні промені ще освітлювали все навколо, розтягуючись червоно-багряними стрічками.

Вечірні сутінки йому пеленою на повіки накривали сон. Він вже збирався засинати на стежці, як зі спини почувся шелест. Куба розвернувся на звук й крізь темряву приглядався до беріз. Маленька фігура сновигала між дерев. Тіло в хлопця напружилось, але страху не було.

Та силует виринув з ночі. Місяць освітив його сивину, і сам він світився від того таким загадковим сяйвом. Дідусь все підходив ближче, ступив на стежку й усміхнувся хлопцю. Усмішки тої не було видно під бородою. Усміхалися Кубі лише очі. Якуб не тікав від нього, бачив у ньому щось знайоме, рідне.

― Чого розкричався? ― густим мудрим голосом, звернувся дідусь. ― Не бабак ти, що не бачиш, який ти дужий молодик?

― Ти хто? ― різко спитав Куба чужим голосом. Хлопець сам його злякався.

― А що, Якубе, не впізнаєш? ― хихотів дідусь. ― Я старий дядько Лісовик.

― Звідки ви знаєте моє ім’я? ― знов не власним голосом питав він.

― Хах-ха, ― весело сміявся дідусь. ― Як же ти схожий на неї, ― зовсім тихо пробурмотів він. ― Та тебе, її сина, кожен пень знає в цьому лісі.

― Та бути не може.

― Цілком, ― ствердно сказав дідусь, погладжуючи сиву бороду. ― Тому й ти заблукав, отут в гайочку. Ліс тебе відпускати не хоче.

― Чому не хоче? ― басив простиглий голос.

― Нічка вже, ― лісовик скуйовдив Кубі русе волосся, ― спати треба. Завтра довга дорога тебе жде.

― Але? ― ще щось хотів спитати Куба, але різка невідома втома зтяжила хлопцеві тіло, що він, вдало поставивши торбу замість подушки, заснув.

Давно Якуб так солодко не спав. І торба здавалася м'якішою і трава під ним теплішою й приємнішою від пухкої перини. Та сонце безжально будило його, залізаючи під повіки. Темні, мов ніч, очі перестрілися зі світло-зеленими. Лише під денним світлом сивий дідок заграв фарбами. Він весь такий низенький, як пеньок, зелений, мов мох, а в сивій бороді цвіли біленькі квіточки. На тому зеленому тряпчинні, в яке дідок був закутаний, мов у плащ, майорів різнобарвний цвіт. Лісовик знову гладив бороду і з добротою в очах дивився на Кубу.

― Ну що, тепер готовий йти? ― весело питав дідусь.

― Куди? ― спросоння запитав Куба.

― Далі в ліс, ― дідок нагнувся ближче до хлопця. ― Чи ти назад зібрався?

― З чого ви взяли? ― шанобливо, як міг сказав він. ― Я до Василіска хочу дібратися.

― Ну то в дорогу, ― дідусь розвернувся й почимчикував в сторону білих берізок.

Куба звівся на ноги й, трохи метушливо обтріпавшись, взяв торбу й підбіг до Лісовика. Дідусь був хлопцеві по лікоть, і робив старигань до некомфортного маленькі кроки.

― А ви точно заведете мене до Василіска? ― розраховуючи крок, запитав Якуб.

― Хох, я ж сторож цього лісу. Як мені, лісовику, стежки до Василіска не знати?

Лісовик йшов, акуратно минаючи великі кущі й невисокі дерева. Раптом Куба, трохи вагаючись, запитав:

― А що ви вчора про маму говорили?

― Про твою матінку тільки хороше, ― з добрим, але трохи сумним тоном сказав дідусь. ― Ти в неї лицем пішов. І те, що ти вже точно понад тиждень тут блудиш, теж її провина.

― Чому?

― Скучив ліс за твоєю матінкою. От і тобою натішитись не може, лишає тут тебе. Турбується і відпускати не хоче.

― Хто ж вона така? Я про неї нічого не знаю.

― Таки вони тобі не розповіли нічого, та я тих людей розумію, ― дідусь різко зупинився, оглянувся і далі пішов. Куба ж за ним хвостиком.

― Про що ви? ― далі сипав питаннями хлопець.

― Твоя мати ― відьма. Дитина вона цього лісу, от він тебе і не пускає до ящірки. Вберегти хоче.

― Та не може бути, що моя мати ― відьма, ― засміявся Куба

― Правду кажу! ― трохи злісно глянув на хлопця лісовик. ― Вона ще в цьому лісі перед твоїм батьком нагою, близь ватри витанцьовувала.

― Лише перед чортом відьми навколо багаття танцюють, ― далі сміявся Куба.

Так вони і йшли, допоки перед ними глузливим маяком не замайоріла стежка. Він важко видихнув, погладжуючи бороду.

― Ні, сину, так діла не буде. Витягуй подарунок, що тобі Боже дитя дало.

― Про що ви? ― знову питав Куба.

Лісовик потягнувся на носочках і тицьнув пальцем прямо в груди хлопцеві.

― Срібне блюдце, в яке краса молода дівоча гляділа, ― він знов погладив свою бороду, опустившись повністю на стопи. ― Дар тої, що серце твоє полонила.

Куба засунув руку під сорочку і дістав дзеркальце, яке сам турботливо перев’язав мотузкою. Воно зблиснуло в ранкових променях, які весело проривалися крізь листя. Сонячний зайчик зіскочив з блюдця і пригнув на лице лісовику. Дідусь зажмурився так, що його сиві густі брови й борода злилися в суцільне сіре полотно. Куба крутив люстерко, заглядаючи на власне відображення.

― Воно? ― з теплою усмішкою питав Куба.

― Оберіг, що стане твоєю головною зброєю, ― азартно затупав дідусь. ― Слухай уважно, відьмин сину, іди так, як ми йшли, але без мене.

― Так я знов по колу піду.

― Розумом в матір пішов, та терпіння в неї не набрався, ― копнув в ногу Кубі дідусь. ― Дослухай, гаряча голово, іди сам і дивися в люстерко.

― Тобто?

― Ох, ― нервово теребив сиву бороду лісовику, ― Кубо, іди як ми йшли, тільки йди спиною. А через люстерко свій шлях гляди. Заплутаємо ми так ліс, що тебе не хоче відпускати. Він не вгледить за тобою і ти дійдеш до древньої тої ящірки.

― Ви впевнені, що це спрацює? ― недовірливо питав він.

― Звісно, люстерко допоможе! А тепер йди, ― дідусь підбадьорливо стукнув хлопця по спині. ― Іди й здолай Василіска.

Куба пішов навпростець, спиною вперед. Він ступав дуже обережно, дивлячись на шлях через дзеркальце, а в ньому незнайомі дерева. Глянув Куба на лісовика та його не знайшов. Зник дідусь у берізках, неначе його й ніколи не було в тому лісі.

Калина перші дні ходила сумна, краса її була невесела. Ходила примарою вона по селі й помагала людям. Зранечку матері біля печі поможе, далі піде в людей за справи попитає, чи не родився ніхто, чи не вмер хто, чи оженитись раптом не встиг. Робила те, що староста мав робити. Далі йшла до знахарки, брала зілля і настоянок батькові й тим, в чию хату було по дорозі. Обідала й далі по селі йшла. Тільки в поле з дівчатами не ходила. Мала достатньо мороки й увечері. То діти бешкетують, то пастухи овець поділити не можуть, то жінка пияка добивала, витягуючи з корчми. А під вечір кликали дівчата її на вечорниці, та вона не ходила. Тужливо видихала і йшла додому спати.

Отак цілий день старостинську роботу робила. Тільки зранечку, як тільки сонце освітить вулицю йшла вона до озера, що було біля лісу. Сідала на камінчику біля самої води та вишивала рушник. Лиш тоді сум покидав її, коли вона червоною ниткою вишивала хрестики на полотні. Усмішка з'являлася на її лиці й надія жевріла в її думках. Уява малювала прекрасні картини солодкої мрії. Як вона зустрічає його з перемогою в торбі. Як проходить вінчання з тим рушником. Як вони разом ведуть господу й бавлять діточок.

Так вона вишивала хрестик за хрестиком і співала:

― Ой, не лежиться й не сидиться, і робота не йде… ― тягнула тужливу мелодію. ― Пішов миленький до Василіска, та ніяк не дійде.

На білій тканині зацвітали квіти й колоски. Сонце освітлювало полотно, а птахи дзвінко співали біля неї. Вона все дріботіла синіми нитками. На рушнику біля маків розквітали волошки. Вітер колихав її темне волосся. Він шелестів і листям, що в супровід підспівувало птахам.

― Ой Кубо, Кубашку, дурна в батька голова. ― голос її звеселішав. ― Навіщо мені хтось інший, як я уже твоя?

Вона тихо засміялася і глянула на галявину. Лише в такі моменти природної тиші її душа була спокійна. В ній таїлася надія на краще майбутнє.

Калина з прекрасно нудкою посмішкою вишивала далі. Вона виважувала кожен хрестик, порола квіти, які їй не подобались і створювали нові.

Сонце в один момент освітило берізку на іншому березі. Калина хутенько збиралася. Та берізка була для неї знаком, що час бігти в селище, бо люди встигали щось натворити.

Йшов Куба довго, дня так зо три, допоки не зустрів першу кам'яну скульптуру. Більше ліс не плутав хлопцеві дороги. Він так і йшов весь час спиною вперед.

Скам’янілих сміливців ставало тільки більше. Жінки, діти, молодики з виразом страху застигали у різних позах. Багато розбилось. Вони друзками валялись по землі. Деякі жертви сміливо замахувалися тим, що тримали в руках. Знаряддя у кожного було різним. В чоловіка кинджал, в іншого невдахи пустий кошик, ще в одного звичайний дрючок. Та найважче Кубі було дивитися на ті статуї, на яких страху не було. Вони зустрічали Василіска раптово і без довгої близькості завмирали, напевно, й самі того не усвідомлюючи.

Мох проростав у щілинах, руйнуючи. Ріс зверху ковдрою, ховаючи каміння. Потоки дощу викреслювалися прямим лініями до землі. Та найбільш жалібно виглядали розбиті статуї без рук, ніг чи голови. Кубі стигло в жилах від них. Паніка почала вити у його душі павутиння. Сумнів кружляв в голові.

І справді, з чого він взяв, що здолає чудисько? Ніхто не зміг, а хіба він зможе? Та й чого його взагалі чорт потягнув піти в той ліс? Де та вся напускна сміливість, з якою він клявся батькові?

Якуб спіткнувся за чиюсь руку. Вона міцно стискала молоток. Він зупинився і глянув на безруку бідолаху. Знову виднів той жахливий погляд. Гримасу повну страху. Скам’янілий молодик. Скільки йому було? Напевно як і йому. Традиція. І чому Куба піддався батьковим словам? Чому не послухав Калину й серце, що до божевілля тягнуло до неї? Довести. Він хотів довести, що гідний. Для чого? Як міг почекати батькової смерті. Для чого залишив її одну? Для чого самовільно пішов помирати? Хоч бийте ― він не знав.

Куба йшов далі, й в один момент йому весь цей страх став байдужим, бо ліс не боявся. Шкодував він, та не боявся. Хлопець йшов по колись живих скам'янілим кусочкам. Вони хрустіли, кришилися під ногами.

Він не помітив як почав підійматися вгору, лише низькі чагарі та люди, що сірими тілами кидали тінь від сонця. Хто вони? Напевно його односельчани. Ті статуї були старі й розвалені часом. Василіск стеріг ліс так давно, що ніхто вже не пам’ятав, коли він з’явився.

Хлопець йшов між камінням, минаючи пусті вогкі печери. Не міг ніяк знайти ту грізну ящірку. Він знаходив лише його жертв. А може така в Куби була вдача?

І от, зазирнувши в ще одну вогку печеру, він побачив скам’янілу жінку і серце в нього завмерло. Завмер він сам.

В печері між зламаних кам’яних людей, те чудовисько, скрутившись, тихо сопіло. Його зміїна лискуча луска відсвічувала від тьмяного світла, що заледве проникало в печеру. В лігві повітря було вогким і тягучим. Мох і грибки розцвітали якимись неприродними барвами на стінах. З печери відверто тхнуло. Запах ― особлива суміш з цвілі й сечі, і ще чогось, що вже давно збродило. Від того аромату в Куби залоскотало в носі. Ним хитнуло. Він спробував не чхнути.

― Апчхи! ― луною поскакав звук.

Василіск підняв свою голову, прикрашену чорним пір’ям. В нього не було дзьоба, лише видовжена паща, що зблиснула гострими зубами. Червоний когутячий гребінь яскравою плямою виднівся в напівтемряві. Куба миттю заховався за каменем і зачаївся в гіллі якогось бідолашного чагарнику. Василіск піднявся на свої курячі лапи. Вони були вкриті таким же чорним пір'ям. Гострі заокруглені нігті цокотіли по землі. Чудовисько підходило ближче, а Куба все сильніше втискався в камінь. Хлопець сірів, як хамелеон, під відтінок оточення. Цокіт гучнів, а Куба все більше знічувався. Важке дихання вже чулося зовсім близько, так близько, що хлопцю німіли легені. Він намагався не дихати.

Горобчик, зовсім маленький, коричнево-бурий майже ржавий, і щоки білі. Він весело виспівував пісеньку в чагарі. Пташка цвірінькала коротко, трохи гугняво. Його очі-намистинки глянули на голову Василіска, таку зубасту й грізну. І от остання нота пташиної пісні, й на гілці сиділа маленька статуетка. Така, ну точно мов жива, неначе майстер над нею не одну ніч сидів ліпив, чи витесав. Жваво співав горобець, боявся доспіватись і Куба.

Василіск, не глянувши на хлопця, розвалисто вернувся до печери. Чудовисько, задоволене відібраним життям, знов солодко заснуло. Згорнувшись у калачик, воно хрипло засопіло, мов старигань. Куба лиш, почувши тихий звук з печер, зміг знову вдихнути. Таки Василіск заслуговував того страху й слави між людей. Та безпоміч жевріла і в Якубі. Знов німе питання: чи зможе він перемогти цього монстра? Хлопець ще раз обережно заглянув в печеру. Те чудовисько таки спало.

Куба, розпроставши ноги, став думати. В голові було пусто, просто пустеля. Тільки самотнє перекотиполе котилося на одвірках хлопського розуму. Так і сидів, чатуючи, дні зо два, забувши про їжу, та не забуваючи про сон.

Він знудився. Йому набридла його безпоміч. Спрага вже дерла горло, а горобець все дивився на нього сірим намистом. А в голові й далі було порожньо. Банячок зовсім не варив, він навіть не намагався. Така собі каша з ідей без масла. Не вистачало масла. Масло. Потрібно змастити петлі на дверях, а то скрипіло як він йшов. Ще сходити по молоко, щоб мати збила масла для каші. І пшона скосити потрібно. Може хлопців з села змусити. Вони за пляшки білої зроблять. І Калині знайти гарну для волосся стрічку, найкращу серед дівчат. А то вона кожен день перед люстерком заплітає косу і зав’язує, вже пожухлою стрічкою.

Люстерко! Кубу немов осяяло. Як він не дійшов до цього раніше? Бо якщо Василіск побачить власну пику, оту жахливу морду, то теж, можливо, перетвориться на камінь, що більше не зможе вдихнути.

Куба знов дістав люстерко. Звичайне блискуче блюдце. Нічого особливого, окрім того, що було воно її. А таки до потвори дійти допомогло і напевно єдине знаряддя, щоб здолати Василіска. Як дійсно поможе, то правий Лісовик був.

Він не міг більше вагатись. Безпоміч замінив азарт. Як не подіє — поразка, але й смерть від чудовиська виглядала безболісною. Такий собі не поганий кінець для сміливої душі, чи безголового хлопця.

Куба підібрався так близько і тихо як міг. Він сховався за одним із круглих, зарослих мохом каменів. Біля нього жінка ― кам’яна статуя. Її обличчя було стерте часом. Який же був на ньому спокій... Страшно.

Жіноча рука лежала близь нього. Він не помітив її коли ховався. Момент. Ідея й от він намотував мотузок з люстерком на долоню. Та рука холодна, сира, мертва. Якось важко йому стало від того, що колись вона була живою, як він.

Люстерко повисло на мотузці. Конструкція виглядала досить надійною. Шнурок був просунутий і вплетений між жіночих пальців. Він глянув на жінку. Німа подяка. Куба легко торкнувся лобом долоні.

Хлопець визирнув з-за каменю ― виглядав чудовисько. Василіск далі мирно спав. Він взагалі чимось харчувався? Він намацав найближчий булижник. Той вагою віддавав у руці. Куба кинув камінь прямо у Василіска. Долоня залишилась вологою.

Страхіття зарухалося, заскреготіло, заскрипіло лускою. Темна зміїна шкіра заблищала в маленькому промінчику, що закрався тихенько в печеру. Червоний гребінь знов настовбурчився. Куба вагався, кинув булижник знову тільки ближче до себе. Чудисько йшло на звук. Те твариння цокотіло нігтями, важко дихаючи. Воно сопіло, скреготіло, клекотіло. Важко описати той звук, з яким Василіск знов зароджував страх у живому серці. Якуб вхопив кам’яну руку за плече. Дзеркальце натягнуло лляний мотузок. Воно обережно колихалося над землею. Куба висунув жіночу руку із-за скали, так обережно, що самі лиш кінчики пальців тримали гладке плече.

Василіск підходив ближче до нього. Куба товк ногою по землі. Хрипіння ж ставало все гучнішим. Люстерко закрутилося на мотузці. Розверталось то лицем, то спинкою до Василіска. Така собі блискуча іграшка. Поворот один, другий, руки у Куби тремтіли. Трусилося і плече, яке він тримав. Ним трусило збудження. Чи може страх?

Василіск вже дихав у скелю. Люстерко повернулось і сонячний зайчик засліпив ящірку. Вперше за роки побачило чудовисько свою страшнючу морду. Таку гостру, гидку, зубасту. Великі, лапаті крила носу, противно здіймалися при видиху. І очі. От нещасне створіння з народження власних очей не бачило. Чорну зіницю воно зустріло у дзеркальці. Навколо чорного денця зелено-кара райдужка грала в самотньому промінчику.

Та секунда таїнства пізнання стала для Василіска останньою. Спочатку скам'яніло око, яке відбивалося в дзеркалі. Чудовисько ричало. Жахливий, тваринний крик. О, скільки болю в ньому було. Від того вереску, лише на хвилину, але Кубі стало його шкода. Таки перетворюватись на камінь було боляче. Тверда сірина поступово захопила гортань і легені. Більше чудовисько не кричало. Тиша запанувала в печері.

Куба вагався. Знову вагався, тільки тепер виліз із-за скали й глянув на Василіска. Чудовисько програло…

Куба таки переміг! Переміг, чорта син! Він зібрав сміливість, яку загубив по дорозі та глянув на Василіска. Дивився без страху на криву брилу, що кам’яніла довго, крутячись від болю. Чудовисько застигало в неприродній позі.

Він відкинув крупиці жалю до Василіска і підійшов ближче. Торкнувся, ще теплого каменю і штовхнув статую. Та розлетілася уламками по печері. Око, що мало вдачу глянути в люстерко першим, покотилося окремо від голови. Куба взяв скам'янілу голову і кинув на дно порожньої сумки. Хлопець повертався додому з трофеєм. Повертався героєм. Він повертався не сином, а зятем. Він нарешті повертався до коханої.

Куба на прощання глянув у печеру, в якій осиротіло залишився тулуб чудовиська. Хлопець впав на коліна. Він втомився, але переміг. З раптовою втомою до нього прийшло розуміння, що все закінчилося. Закінчилася ера Василіска. Що більше не забере чудовисько нічиє життя. Не перетворить воно більше нікого на камінь. Все закінчилось. Нарешті закінчилось! Можливо про Кубу склали б легенди, про його героїзм, а може й пісні, та йому було не до таких думок. Він підвівся, закинув торбу на плече й побіг. Він скоро побачить її та більше ніколи не покине. Не покине свою кохану Калину.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
lolGrim
21.01.2023 21:33
До частини "Акт 1 "Василіск""
Цікава оповідка, герої добре прописані, їхні характери гарно підібрані... Я трохи поугарала з Калини коли вона казала Кубі про батька "Він скоро зсохнеться й помре..." Така чуйна дівчина))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше