Два її обличчя

Вітаю, подорожній, це моя земля. Неба блакиттю вона зустрічає, стиглим колоссям долоні пестить. Напуває спраглих чистотою джерел, вмиває обличчя ранковими росами. І втома тіло враз полишає, рани на очах загоюються. А як соловейко пісню свою заведе, душа за нею вгору лине. Там з пращурами вільно спілкується, прадавню історію від них дізнається. А коли повертається, наповнює серце світлою тугою, чистою мов сльоза немовля.

Ліси вікові дарують прихисток. Від сонця, що шкіру обпалює, та від турбот, що палять зсередини. Наповнюють життєдайною енергією, первісною, як сама природа. Шелестом листя бентегу заколисують, прадавньою силою насичують. Діляться мудрістю, думки спокоєм заполоняють.

Якщо від журби серце стискається, страждання полегшують води джерельні. Верби гіллям від поглядів скриють, разом з тобою гіркі сльози виплачуть. Ріки стрімкі їх підхоплять, віднесуть далеко-далеко, туди, де сідає спочити втомлене сонце. Озера глибокі на самому дні заховають, де ніхто крім русалок не знайде.

А як вийдеш в чисте поле, очі заплющиш та прислухаєшся… Почуєш, як вітер співає своїх пісень. І всі вони про одне — як же добре бути вільним! Раз почуєш, і вже назавжди пісні вітру з тобою залишаться, і вже ніколи інакше не житимеш. Потече в жилах твоїх воля, у саму суть проникне, в код генетичний вплететься. Нікому її не відібрати, ні в тебе, ні у твоїх нащадків.

Гори терпляче чекають. Коли прийдеш розгублений, не знаючи яку дорогу в житті обрати. Подолаєш шлях туди, де земля стрічається з небом. Там, у легких обіймах хмарок, обдарують тебе своєю величчю. Серед краси цієї одразу розумієш, що варто уваги, а що лише мить серед вічності.

Така вона, моя Україна. Має очі-волошки лагідні, пшеничне волосся в косу заплетене, віночком уквітчане. Сорочечка вишивана візерунками вкрита, в які сама доля вплетена. Хлібом-сіллю стрічає, ласкаво всміхається. Та лише тим, хто до неї щирий.

Як прийдеш до неї з думою лихою, як ідеш з бідою попід руки — зовсім інше обличчя побачиш. Загоряться червоним тоді її віченьки, почорніє коса, немов сама темрява. І від погляду її пильного ти відтоді ніде не сховаєшся, завжди спиною відчуватимеш. Пробіжить він лопатками сиротами, у потилицю вп’ється холодом.

І вода з найчистіших джерел завше тванню тобі віддаватиме. Не нап’єшся, скільки не питимеш, не нап’єшся і не наситишся. Покладеш собі в рот стиглу ягоду — на зубах землею скрипітиме. Плід зірвеш наливний та надкусиш — хробаками у роті звиватиметься.

Підійметься вона проти нелюда. Зійде туманами вранішніми, очі мороком встелить. У оману введе, заплутає. Луками соковитими болота обернуться, а як ступиш — приймуть у свої холодні обійми. Вкриють зверху зеленою щільною ковдрою: спи, спи…

Стежини лісові вузлами сплетуться. Довіку по колу ходитимеш чагарниками колючими, буреломами непролазними. На рівному місці коріння за ноги хапатиме, до лиця гострі гілки простягнуться. Сядеш перепочити — замість пня мурашник опиниться. А коли остаточно вже втомишся, яр крутий на тебе чекатиме, листям зеленим прикритий, до пори до часу захований.

Всякий звір, пташина, найменша комашка — усе проти тебе згуртується. Качка копне, півень дзьобне, мошка в рота та носа наб’ється, і не матимеш від них спокою. Одне вкусить та хирю занесе, інше в рану личинок відкладе. Живцем гнитимеш, мерцем живим ходитимеш, доки доля тебе не спіткає.

Подумай, добряче подумай, перед тим як на землю цю ступити. Та не сплутай доброту зі слабкістю, мирну вдачу з боягузтвом. В синах й доньках її замість крові вогонь тече. Хто любов у собі несе — того зігріє, інших спопелить та за вітром розвіє. Дізнаються вони ціну справжньої української люті.

Тож обирай з розумом, яке з двох облич хочеш бачити.