Голодне Божевілля

Пара підіймалася з-під гладкого черепа оленя, така сама пара відходила від уст Морхата. Хижак повільно наближався, щось гостре блиснуло в променях небесного світила. В кожному русі звіра відчувалася якась незграбність, той підійшов майже впритул. Погляд карих очей свердлив скандинава, тоді він зрозумів, що це погляд людини, принаймні, таку картину показало місячне сяйво.

— Ближче, сучий ти сину, – бурчав вікінг собі під ніс. – Ще ближче.

Морхат намацав лезо, що ховалося в його браслеті, та швидким рухом розрізав пута. Це застало противника зненацька, й всього за мить хижак перетворився на здобич. Клинок описав дугу, потоки крові вирвалися із шиї невдахи, той захрипів, затискаючи рану руками. Серцю знадобилося дві дюжини ударів, щоб вигнати кров із тіла й зупинитися. Морхат прошипів найвитонченіші прокляття, які тільки знав. Він плюнув на голову оленя, потім зняв із покійника хутряний плащ та накинув його собі на плечі.

— Зараз побачимо, хто ховається за маскою монстра.

Воїн відкинув череп, що слугував шоломом небіжчику. Нічні світила показали риси молодого обличчя, а в пам’яті сплив знайомий образ.

— Клятий помічник чаклуна, ‒ прошипів Морхат. Він пригадав хлопця, що говорив з Утра Дабун після трапези. ‒ Цього і слід було очікувати. Покидьки захотіли пограти в богів, ‒ вікінг підняв погляд до небес. ‒ Вотане! Спрямуй мою руку!

Житель півночі підняв кинджал невдалого вбивці. Зброя витонченої роботи, яку міг собі дозволити далеко не кожний воїн, але Морхат міг, і то був його кинджал. Він схопив голову покійника за волосся, холодна сталь розрізала шию немов тале масло, навіть хребет не став великою перешкодою. Вікінг підняв відрізану голову молодика перед собою. Він уважно вивчав вираз обличчя, на якому назавжди застиг несподіваний переляк, рештки крові продовжували капати на землю.

— Що ж, ‒ зітхнув скандинав. ‒ Час поговорити з моєю любою Дабун.

Морхат почав поглядом шукати свіжі сліди, вже зовсім скоро вікінг зрозумів у якому напрямку знаходиться поселення місцевих. Вікінг рухався майже безшумно по вузьких стежках, що, мов артерії, з’єднували між собою тіпі місцевих поселенців. Вікінг не зустрічав ніякого опору по дорозі, поки не знайшов потрібний намет, воїн непомітно прослизнув до середини. Напівзотліле багаття слабо освітлювало житло, але блакитні очі швидко розшукали тендітну фігуру, що лежала на ліжку, вкрившись ведмежою шкурою.

«Хай спить, ‒ звернувся до себе в думках Морхат. ‒ Приємно здивую її на світанку».

Морхат сів біля згасаючого багаття, поклав поряд відрізану голову й заплющив очі. Змалечку Морхат виховав у собі звичку швидко прокидатись від найменшого шуму та вчасно реагувати на небезпеку, яка може застати сплячого мандрівника. Ця навичка неодноразово рятувала вікінгу життя і ніколи не підводила. Він, бувало, почав пригадувати випадок, що стався з ним під час набігу на один із укріплених монастирів у Британії, його охороняли місцеві лицарі. Англосакси вміло оборонялися та дошкуляли вікінгам своїми контратаками. Так тривало кілька днів, доки під час чергової вилазки, Морхат підловив оборонця, що вилазив з таємного проходу та підняв тривогу. Скандинави перебили оборонців та зайшли до монастиря тим самим секретним лазом. Вікінги пограбували й спалили монастир до тла, щоб іншим була наука. У той день, воїни півночі поживилися золотом, не обійшовши своєю увагою й цнотливих монахинь. Мимовільна посмішка розцвіла на обличчі Морхата від тих теплих спогадів.

Перші промені світла почали проникати крізь отвір на вершині юрти, очі вікінга розплющилися. Вікінг поставив голову мертвого жерця таким чином, щоб Утра Дабун його одразу побачила, коли прокинеться, а сам зайшов за ліжко, щоб опинитись у дівчини за спиною. Морхат кинув у помираюче багаття кілька хвойних гілок, що наламав по дорозі до намету Дабун. Смола моментально спалахнула, язики полум’я почали облизувати хвою, вивільняючи світло і тепло. Утра Дабун швидко стрепенулася, оголена дівчина тримала свій ніж напоготові, але Морхат його швидко перехопив.

— Дай сюди, а то ще поранишся, ‒ однією рукою вікінг роззброїв діву, а іншою прикрив їй рота.

Дабун пручалася та виривалася, але вікінгу вдалося її утримати, панянка не здавалася.

— Якби я хотів тебе вбити, то вже б це зробив, ‒ заспокійливо шепотів Морхат на вухо Утра Дабун. ‒ Краще, подивись, що я тобі приніс, ‒ кивком голови, Морхат вказав на відрізану голову молодого жерця, що лежала біля багаття.

Дівчина перестала пручатись, поглядом вона вивчала спотворене жахом обличчя Татанка Птечіла, що був одним із учнів Мамбліска, шамана племені. Утра прошепотіла щось своєю мовою.

— Що? Впізнаєш дружка? ‒ кожна нота чоловічого голосу віддавала сарказмом, він перехрестив на грудях руки. ‒ Ось він ваш вендіго. Одягнувшись у монстра, він намагався мене вбити, коли я був прив’язаний до клятого стовпа.

Дабун розвернулася до скандинава та почала злісну скоромовку своєю мовою, після чого ‒ штовхнула вікінга.

— Я розріжу тобі горлянку, клята ти курво. Ану, заспокойся! ‒ гримнув вікінг. ‒ Поясни нормально.

— Ти брехати! ‒ прошипіла дівчина.

— Гуґін і Мунін були цьому свідками. А якщо й цього замало, то ми можемо прогулятися до вашої чарівної галявини з мертвяками. Ти побачиш там свого друга та череп оленя, який він одягав собі на голову.

Палкий погляд блакитних очей міг спалити юну діву, і тоді вона зрозуміла, що Морхат каже правду. Бідолашна застигла, ніби в усвідомленні почутих слів, які не могли вкластися у її голові.

— Цього не може бути, ‒ прошепотіла вона.

— Може, ‒ скандинав знову схрестив руки. ‒ А ти мені винна поцілунок.

На самовдоволеному обличчі з’явилася посмішка, тим більше, що панянка не поспішала вдягатися, спокусливі вигини жіночого тіла поблискували у світлі багаття. Утра Дабун продовжувала вдивлятися порожнім поглядом на вогнище, поки не схаменулась.

— Ти йти за мною.

Дабун швидко накинула на себе одяг, на великий жаль мешканця півночі, вона вийшла з житла, тримаючи у руках голову молодого шамана, Морхат ледь встигав за нею сонним наметовим містечком. Очі юної діви палали від люті первородним вогнем. Утра Дабун піднялася на стіл, за яким не так давно, мав трапезу й сам Морхат. Дівочий голос звучав чітко та впевнено, вона підняла над собою відрізану голову помічника шамана й гучно заговорила. Люди почали виходити зі своїх помешкань, вони прислухалися до кожного слова діви у ведмежій шкурі, з кожним ударом серця людей ставало все більше.

Юна Дабун зістрибнула зі свого помосту й рішуче попрямувала до однієї із центральних юрт. Біля величного тіпі шамана стояли двоє охоронців, вони перегородили вхід Утра Дабун. Могутній Морхат зрозумів усе без слів, він швидко розчистив шлях для панянки. Старий Мамбліска ще дрімав на своєму імпровізованому троні зі шкур диких звірів, мертвий орел охороняв його сон.

Старі очі відкрилися від слів дівчини, вона недбало кинула голову покійника до ніг шамана. Старий щось в’яло відповів на слова юної діви, вона перейшла на крик, але Мамбліска тільки відмахнувся. Наступної миті, у намет увірвалися чотири помічники шамана, мечі та кинджали вони запозичили у вікінгів, як і кольчуги.

— Не наближайтесь сучі діти, ‒ гримнув Морхат й вихопив свій кинджал. ‒ Ще крок ‒ і ви зустрінетеся із Хель.

Дабун перелякалася, це було помітно за виразом її обличчя, а Морхат. Той лиш хижо посміхнувся та ринув назустріч ворогам, скинувши на землю плащ. Вікінг упіймав занесений догори меч, в напівоберті він пройшовся лезом кинджала по горлу іншого помічника шамана. Кров окропила все довкола, бідолаха присів на коліна, затискаючи рану. Він жадібно хапав повітря, деякий час його очі були ще відкриті, але вони вже нічого не бачили. Після розвороту, вікінг перекинув через себе першого, виконавши акробатичний кульбіт, той вдарився об землю. Повітря вибилося з легень юного чаклуна, і більше він не вставав.

Морхат зайняв оборонну позицію та повернувся обличчям до ворогів. Релігійні символи прикрашали обличчя того, що стояв ближче до дверей, він був більш вправним воїном і тому підштовхував свого молодшого товариша вперед.

— Дурне щеня, ‒ пророкотав північник. ‒ Я вб’ю тебе!

Юнак не на жарт перелякався й кинувся на вихід, але дорогу йому перегородив його ж товариш, один з його ножів увійшов під ребра хлопця. Молоде обличчя спотворив біль, розгублений погляд буравив одноплемінника, той провернув клинок, роздираючи рештки юного серця, яке вже перестало битися. Лезо вирвалось із тіла бідолахи, рубінові краплі розлетілись в різні сторони, а бездиханне тіло впало на підлогу.

— А ти розумніший, ніж твої брати, ‒ мовив Мордредсон хижо посміхаючись. Скандинав оцінив зброю ворога. Він добре знав, що битися на ножах в тісному просторі, набагато зручніше та ефективніше. ‒ А зараз подивимося наскільки ти вправний.

Противник підняв обидва свої кинджали та атакував, його обличчя перекосилося від злоби. Морхат парирував випад, від зіткнення зброї у різні сторони розлетілися іскри. Удари сипалися на скандинава один за одним, але він з легкістю від них ухилявся та відбивав. Рухався Морхат неквапливо і витончено, було помітно, що він грався із противником, мов кіт із приреченою мишею. Вікінг помітив, що ворог виснажився, тому він змінив стійку: руку з клинком він викинув вперед. Скандинав працював виключно кінчиком кинджалу, поступово відтягуючи руку. Ворог відчайдушно кинувся на вікінга, вивіреним рухом Морхат відкинув зброю противника догори, а вже наступної миті кинджал прошив металеву кольчугу внизу живота та вийшов через спину. Чаклун застогнав, від повороту клинка хруснув його хребет, а з рани хлинула кров. Помічник шамана осів, притискаючи рану руками, в той час, як смерть вже охопила його в свої холодні обійми. Мордредсон вивільнив свій кинджал й відштовхнув тіло ворога убік.

Той, що був першим, підвівся на ноги, він обхопив вікінга за шию, скориставшись тим, що північник відволікся. Морхат викрутився, він потилицею вдарив противника в ніс, той дзвінко хруснув. Юнак послабив хватку.

— Досить! ‒ втрутилася Утра Дабун у той момент, коли Мордредсон заніс клинок для смертельного удару. ‒ Досить, прошу тебе.

Демон усередині Морхата дав слабину, він застиг. Вікінг заглянув у очі молодого шамана, ніби вдивлявся в саму його душу. Жовта рідина текла по ногах молодика, а залите кров’ю обличчя перекосилося від страху.

— Відпустити його, ‒ прошепотіла юна діва. ‒ Благаю.

Мордредсон відпустив хлопця, а той ніби закляк. Палітра багряних фарб прикрасила намет Мамбліска. Утра Дабун не могла прийти в себе, поки Морхат не поплескав дівчину по плечу. Вікінг підійшов до шамана й могутні пальці зімкнулися на горлянці старого, той захрипів.

— Клянусь богами, ‒ гримнув скандинав. ‒ Тепер він краще буде поводитися та відповість на всі твої питання.

Дівчина нервово облизала губи, й лише після дюжини ударів серця, вона подала голос. Мамбліска щось пробурмотів, але Дабун повторила свої слова.

— Кажи правду, стара потворо, ‒ вікінг стиснув сильніше, мертвий птах, що прикрашав його голову, впав донизу.

Обличчя шамана почало наливатися синьою фарбою, але заговорив він швидше – переляк грав у голосі чаклуна, мов музика. У погляді дівчини змішались розрада та лють, і вікінг ослабив хватку.

«Все, він зламався, ‒ зрозумів Морхат, коли потік слів шамана було вже важко зупинити. ‒ Тепер він все розкаже».

З кожним наступним ударом серця очі Дабун все більше округлювалися та наливалися сльозами, а коли шаман замовк, вона не витримала й розридалася – нестримним потоком солоні річки текли по вродливому обличчю.

— Маленька, ти чого? ‒ ласкаво мовив Морхат. ‒ Хочеш? Я його прямо зараз вб’ю.

Утра Дабун захитала головою.

— Поясни, будь ласка, що відбувається?

— Чотири зими тому, ‒ невпевнено почала дівчина. ‒ Нас вперше відвідати твій народ. Вони багато вбити, а декого забрати, раби, ‒ вона витерла сльози та продовжила: ‒ Чужоземці жити наш дім, їсти наша їжа, а нам самим не завжди вистачати. Люди ‒ вмирати. Потім прийти вендіго, дух голоду та холоду. Мамбліска, ‒ юну Утра кивнула в сторону чаклуна. ‒ Зміг натравити вендіго на чужоземця. Чужеземції поплисти далеко.

Юна діва замовкла на деякий час, ніби збираючись з думками, було помітно, що спогади про ті події приносять їй страждання, але Дабун зібралась і продовжила:

— Шаман провести ритуал, він принести в жертву дитя і вендіго це задовольнити.

— Але, виродок повернувся.

— Так казати Мамбліска. Із повнею нового сезону, коли виснажений вовк вив на повний місяць, голодний дух розігнати усю дичину, а мороз скувати наші запаси кригою і вони псуватись.

— Ви б повторили обряд, ‒ зауважив Морхат. ‒ Та й все.

— Мамбліска провести дійство, ‒ Утра Дабун зло зиркнула на шамана, який тремтів від страху. ‒ Але інший. Вони спробувати підкорити духа, навмисно тільки годквати його і робити сильнішим, ‒ дівчина наблизилась до старого, лють спотворила риси вродливого обличчя, вона ледь владарювала над собою. ‒ Холод та голод сильніше стиснути свої обійми, й Мамбліска з учнями уподібнились до вендіго, вони почали їсти нас.

— Трясця! ‒ не витримав вікінг. ‒ Смерть, йому буде милосердям!

— Але не нам це вирішувати?! ‒ її голос зірвався на крик. ‒ Нехай люди вирішувати його долю, ‒ прошепотіла Дабун через мить.

Морхат кивнув, він схопив шамана за шубу і вивів його із юрти. З неба почали падати поодинокі сніжинки, їх кружляв холодний вітер, який пробирав до самих кісток. Дабун у супроводі Мамбліски та Морхата піднялася на стіл, десятки втомлених очей уважно вивчали молоду діву. Слова полилися з уст Утра Дабун, кожне наступне слово викликало у місцевих страх. Однак коли мовив шаман, страх переріс у жах. Мертва тиша опустилася на місце зборів, але ненадовго: хтось із місцевих щось викрикнув, і зовсім скоро народ оджибве скандував в один голос.

— Що вони кажуть? ‒ запитав Морхат.

— Вони бажаюти смерть шамана, ‒ хижо зашипіла Утра Дабун.

— Клянусь богами ‒ це передбачувано, ‒ Морхат задумливо погладив бороду. ‒ Але, від цього ваш народ не виграє. Як я розумію, цей ваш монстр.

— Вендіго, ‒ нагадала дівчина.

— Так, вендіго, він цілком реальний. Зараз він рискає в тутешніх лісах, шукає поживу.

— Так казати Мамбліска, його брехливі слова отруювати…

— Однак, не цього разу, ‒ перебив її Морхат. ‒ Він не в тому положенні, щоб брехати й добре це розуміє. Чаклун буде давити на те, що колись вже проганяв цього вашого вендіго й зможе це зробити ще раз.

— Не зможе, ‒ ненависть та гнів змішалися в карих очах Дабун, цей вогонь палав так яскраво, що був здатний спопелити все довкола. ‒ Мій батько, ‒ мовила дівчина, зціпивши зуби. ‒ Мій батько ‒ бути нашим вождем, він принести себе в жертву за порадою Мамбліска. Вендіго мав уже відступити, якщо вірити Мамбліска, але весна не прийшла, звір не повернутися в ліси! ‒ голос юної діви зірвався на крик, а сльози, що збиралися під очима, вже поспішали до підборіддя. ‒ Але це не допомогло прогнати вендіго, а шаман разом із учнями, їсти тіло мого батька після трапези монстра.

Гіркий сум та розпач скували серце Морхата – він навіть не міг уявити, що стане свідком подібних подій. Скандинав вбивав і грабував, ґвалтував та продавав людей у рабство, але щоб їсти людей? Навіть для нього це було занадто. Утра Дабун щось проговорила своєю мовою, діва підійшла до чаклуна, оголивши свою зброю. В цей час, старий шаман не замовкав, по інтонації було зрозуміло, що він намагається виправдати себе. Жаркі дискусії не вщухали. Дабун стала поруч із шаманом, щоб привести смертельний вирок у дію.

— Почекай, ‒ Морхат перехопив руку дівчини, яка вже була готова завдати смертельного удару. Саме в той момент вікінга відвідала ідея: ‒ Мамбліска може знати, як здолати цього вендіго. А ще, ‒ хижа посмішка прикрасила обличчя могутнього воїна. ‒ Він стане гарною приманкою для звіра. Ми із товаришами зможемо вбити монстра, клянусь на своєму браслеті. До речі, ‒ Морхат повернувся до Дабун і запитав: ‒ Де ви тримаєте моїх друзів? Їхня допомога буде безцінною.

Мешканець півночі уловив той погляд дочки вождя племені.

— Вони мертві, ‒ прошепотіла панянка. ‒ Коли ми їх знайшли, вони вже бути мертвими. Ми тільки зібрати їх речі для себе. Живими лишилися тільки ти і ще один чоловік.

— Ульф, ‒ сум наповнив голос Морхата. ‒ І ви принесли його в жертву своєму монстру.

Дівчина сумно посміхнулась й мовила:

— Він напасти на мене, як тільки я з ним говорити, ‒ Утра Дабун розвела руками. ‒ Мамбліска наполягати на цьому.

Гул натовпу не вщухав, народ оджибве вимагав справедливості. Діва у ведмежій шкурі взяла слово, вона відчайдушно запевняла натовп, але були й незгодні. Мамбліска сприймав її слова з радістю та намагався всіляко підтримати дівчину.

«Дуже розумно, що ти не розкриваєш свої карти, ‒ подумав Морхат. ‒ Чаклун не обманить, якщо на одній із чаш терезів буде його життя, а на іншій ‒ перемога над монстром».

Після довгої суперечки, четверо місцевих воїнів вийшли із натовпу та відвели Мамбліска до його тіпі.

Утра Дабун обернулася до Морхата, діва лагідно мовила, ніби намагаючись заслужити прихильність вікінга:

— Моє серце сумує від твоєї втрати.

«Не намагайся надурити мене, дівчинко, ‒ почав свій внутрішній діалог скандинав. ‒ Хоча, в цю гру можна грати вдвох».

Мордредсон погладив свою білосніжну бороду, перш ніж відповісти.

— Море їх забрало, не ти, ‒ погляд блакитних очей кинувся до сірих хмар, що ліниво пропливали небом.

— Можливо… ‒ невпевнено почала юна діва.

— Ти маєш рацію, ‒ перебив її Морхат. ‒ Їх потрібно достойно поховати.

Вікінг знав, що з тілами його побратимів обійшлися без особливої пошани, так воно і сталося. Утра Дабун відвела вікінга на берег моря, який був усіяний тілами та їх фрагментами, уламками корабля й розбитими круглими щитами. Людські рештки ласкаво омивали солоні води, в кожному обличчі Морхат впізнавав членів своєї команди, що мимоволі викликало приємні спогади, пов’язані із кожним із них.

При погляді на Уббе, в пам’яті спливали численні посиденьки у припортових тавернах. Моріган та Ельза, які й за життя були майже нерозлучними, і в смерті були разом. Вікінг любив їх обох та мріяв з ними розділити ложе так само, як і життя. Торін, Гінлі, Уллє, Нільс – вони всі були родиною, а тепер їх немає. Туга скувала душу вікінга, він раніше теж втрачав друзів, однак цього разу все було по-іншому.

— Клятий Флокі, – гаркнув Морхат, продовжуючи, проклинати старого моряка, якого вони зустріли у таверні Рейк’явіка. Ще тоді він не сподобався Мордредсону, але аромат легких грошей затьмарив розум Зіфріду Еріксону і його команді. – Де ж ти зараз, старий друже? – прошепотів скандинав, продовжуючи шукати поглядом ватажка, але так і не знайшов тіло командира, хоча кинджал, що належав Еріксону, він бачив у одного із місцевих.

Понівечені негодою трупи почали просідати в пісок, і складалося таке враження, що саме піщаний берег поступово поглинає моряків. Замість крабів та риб, що дуже полюбляють ласувати мертвою плоттю, берег покривали уламки корабля і мертві тіла. Морхат ще раз окинув поглядом берег моря та помітив човник, що був на його дракарі, той чудом вцілів й хвилі викинули його на берег. Тринадцять тіл своїх братів та сестер могутній Мордредсон поклав до того човна, вони були для нього сім’єю, а тепер залишилося їх тільки ушанувати. Туга та відчай розривали душу Морхата, він ледве стримував себе, щоб не закричати.

— Їх браслети, ‒ з гіркотою на вустах проронив син Мордреда. ‒ Де вони?

— Всі речі зібрати в одному місці, все що ми знайти того дня.

— Добре. Відведи мене туди.

Затягнуте хмарами небо не давало можливості зрозуміти, скільки часу лишилося до ночі, але і без цього було зрозуміло, що не так вже й багато. Наметовим містечком було сповнене руху, всі кудись поспішали, щось метушилися, але похмурий вікінг не звертав на те уваги, він просто слідував за дівою у ведмежій шкурі. Тіпі розкрило свої обійми, язики полум’я показали декілька відкритих бочок, кольчуги, чотири мечі ульфберта, дві невеличкі сокири та декілька кинджалів. Дві дюжини срібних браслетів лежали на вишитому килимку, червоні, жовті та сині нитки перепліталися на білому фоні у дивовижному узорі. Морхат підійшов до прикрас і пальцями провів по срібних виробах, здавалося, що доторкнувшись до браслетів, мешканець півночі проживав життя його власника, так яскраво грали емоції на його обличчі. Погляд блакитних очей окинув зброю й припаси, Мордредсо прикріпив збрую із мечем до свого пояса, в той час як дві невеличкі сокири він сховав у себе за спиною.

— Масло для світильників? ‒ здивувався вікінг, коли занурив свої пальці в одну із бочок. ‒ Дуже добре. А це що? ‒ він скуштував вміст наступної бочки, де був мед. ‒ Варто поспішати. Часу у нас обмаль.

Дабун не змогла сказати ані слова, вона просто спостерігала за тим, як Морхат зібрав срібні браслети, закупорив відкриті діжки й підхопивши їх під руки, вийшов із намету.

Самотня дівчина стояла на березі моря та спостерігала за тим, як могутній Морхат Мордредсон готує своїх друзів до останнього плавання, до них доєднався й бідолашний Ульф, що зустрів свою смерть від людожерів. Сильний вітер, що піднявся із моря, доносив звуки прибою й поступово розігнав хмари на далекому заході, горизонт палав усіма відтінками багряного. Тим часом вікінг розподілив поміж своїх друзів срібні браслети, скандинав пив мед із дерев’яного кухля й пригощав ним побратимів. Морхат попрощався із кожним із товаришів, потім він облив човник маслом для ламп та підпалив його. Вогонь швидко розповсюдився по шлюпці, йому активно допомагав вітер, але це не завадило вікінгу спустити судно на воду. Човен плив по хвилях, незважаючи на супротив повітряних потоків, чорний дим підіймався догори, будуючи дорогу в Асгард, принаймні на це сподівався Морхат. Судно пливло у бік горизонту, залишаючи по собі холодну порожнечу в душі воїна.

— Час поспілкуватись з вашим чаклуном, ‒ мовив вікінг, коли наблизився до Утра Дабун.

— Я, ти…

— Слова тут зайві, ‒ перебив дівчину Морхат. ‒ Та й часу для зайвих розмов,у нас немає. Прикінчимо покидька, тоді й побалакаємо, ‒ трагічна посмішка торкнулася похмурого обличчя воїна.

Настрій Мордредсона передався юній Дабун, вона була чорніша за ніч, а під очима почали збиратися сльози, вони розділили її обличчя на три частини. Вони мовчки йшли до намету шамана, де старого охороняли місцеві воїни та, судячи з кількості місцевих, що там зібралися, воїни охороняли чаклуна від кривавої розправи. Морхат та Дабун увійшли до середини. Зв’язаний старий показав рідкі поламані зуби, вони не стали міцнішими від людського м’яса.

— Розповідай, що знаєш про цю потвору, ‒ оскалив зуби вікінг.

Шаман стер посмішку зі свого обличчя, він все зрозумів без перекладу Дабун та швидко почав говорити.

— Вендіго приходити тільки ночами, ‒ почала перекладати дівчина. ‒ Темними й холодними.

— Темними та холодними, кажеш? Що ж, ‒ Морхат задумливо погладив бороду. ‒ Виходить, що він боїться вогню. Це й світло і тепло. Що ще?

— Гострі пазурі покриті отрутою, ‒ переказала слова шамана дівчина. ‒ Дух швидкий, мов блискавка, і його неможливо вбити.

— Це ми ще перевіримо.

Повисла тиша. Могутній вікінг зрозумів, що більше він нічого не дізнається від шамана, тому підійшов ближче й обухом свого меча, він врізав по потилиці старого, і той обм’як.

— Тепер, організуємо палкий прийом нашому другу, ‒ Морхат син Мордреда, уважно оглядав старого зморшкуватого чаклуна. ‒ Монстр не погребує поласувати своїм слугою. Як гадаєш?

— Сподіватися, що ні.

— Я теж на це сподіваюся.

За ті години, що лишалися до темної ночі, Морхат за підтримки місцевих, викопав невеличкий рів, що взяв у полон тотемні стовпи. Цього разу до центрального стовпа прив’язали вже Мамбліска. Той канал наповнили маслом для ламп й прикрили його сосновими гілками, щоб хоч трішки замаскувати пастку. Темінь опустилася на землю, однак часу вистачило, щоб завершити всі приготування.

— Тепер, йдіть, ‒ скомандував Морхат.

— Але як…

— Дівчинко моя, ‒ голос вікінга звучав лагідно та м’яко. ‒ Ти та твої люди будете мені заважати. Я сам розберуся із цим вендіго.

— Ти не повинен…

— Як це? ‒ перебив юну діву скандинав і схрестив на грудях руки. ‒ Ми ж домовлялися: я вбиваю почвару, а ти мені поцілунок. Чи ти забула?

Дабун широко посміхнулася і поцілувала Морхата в щоку.

— Будемо вважати, що це аванс, а тепер забирайтеся звідси.

Наказ вікінга був виконаний, та люди розчинилися між деревами. День помирав, сонце окропило дерева багряним, а холод прокрадався із тіней. Мордредсон причаївся у заздалегідь заготовленому місці. Вікінг облишив свій плащ та вимазався у багнюку, він чекав. Морхат примружив очі, однак в нічній пітьмі було мало що видно, галявину окутала німа тиша. Сам час зупинив свій хід, але не надовго.

Мамбліска прокинувся зі сну, а коли зрозумів, в якій ситуації опинився, почав кричати, доки не зірвав голос. Зірки крадькома підглядали за тим дійством, поки хмари не затулили вид. Старий шаман перейшов до молитв, однак вони мали протилежний ефект. Щось наближалося, Морхат цього не бачив, але відчував. Кожен його нерв оголився, і воїн був готовий до бою. Вітер відкинув ковдру хмар, срібні промені небесних світил показали вікінгу його ворога. Шкуру звіра покривали численні виразки, трупні черви вилазили з тих ран й падали на землю, він йшов, мов ведмідь. Неспішно і впевнено, розсуваючи гілки лапами, кожен із чотирьох пальців закінчувався довгим пазуром. Череп оленя був йому головою, шкіра облізла, але в янтарних очах палали злоба і лють, з поламаних зубів стікала слина.

Вендіго наближався до здобичі, він вже передчував смак крові на своїх гнилих зубах. Обличчя шамана спотворила гримаса страху, він продовжував бурмотіти молитви. Сльози потоком стікали по зморшкуватих щоках, а під ритм його серця можна було танцювати. Звір нагнувся до жертви та зашипів, старий зажмурив очі, а потім відчув різкий біль унизу живота, крик застиг у горлі Мамбліска. Розплющивши очі, шаман пожалкував, що це зробив, він бачив, як монстр вириває нитки його кишок. Розряд струму пронісся тілом, коли зуби хижака вп’ялися у нутрощі жертви. Мамбліска благав духів про дар смерті, але вони пам’ятали про злочини шамана і не поспішали його забрати до Потойбіччя. Стогін старого роздратував вендіго, той різко смикнув головою із затиснутими в зубах нутрощами, він вирвав із тіла печінку та нирки, і тільки після цього прийшло полегшення.

Слуга Янгола Смерті підхопив душу Мамбліска, він показав йому Потойбіччя, де на нього чекали демони, потворні створіння, чия натура була близька за духом самому Мамбліска. Демони кружляли навколо своєї жертви. Вічність в муках, саме таку долю йому пророкувала Смерть, бо навіть вона розуміє важливість рівноваги.

Морхат підкрадався до монстра, поки той ласував рештками трупа. Кремінь і метал подарували іскру, миттєво спалахнуло полум’я. Вогонь розійшовся в різні боки, зімкнувши кільце навколо почвари, хижак став здобиччю. Страх спалахнув в очах звіра, всього на мить, але вікінг це відчув.

Мордредсон оголив свого меча, він мов демон увірвався в коло вогню. Клинком він відбив незграбну атаку, потім воїн пірнув під руку монстра і розрізав підколінні сухожилля. Вендіго присів на коліно, лишившись позаду. Морхат швидко розвернувся, меч пройшов по дузі та відділив голову від тулуба. Голова монстра приземлилася під ноги Мамбліска, тіло якого вже почало холонути, незважаючи на те, що полум’я оточувало ритуальні стовпи.

— Ось і демону кінець, ‒ хижо посміхнувся вікінг. ‒ А стільки всього було сказано…

Морхат відчув небезпеку, але не встиг на неї повноцінно відреагувати й гостре лезо зачепило його плече під час піруету. На землю полилась кров.

— Суча потвора. Коли ти подохнеш?

Лезом меча він парирував наступну атаку гострих, як бритва, пазурів. Погляд блакитних очей упіймав тіло мертвого шамана, яке звільнилося від пут і змінилося: кінцівки стали довшими, пальці на руках закінчувались довгими й гострими пазурами, а з голови стирчали невеличкі роги.

Вікінг ухилився від наступної атаки, він стрибнув під руку вендіго й спробував повторити свій трюк, але його спіткала невдача. Звір прикрився лапою, а вільну занурив у промерзлу землю. У світлі полум’я було видно, як земля під ногами заворушилася і стала сипучою, мов пісок. Грунт засмоктував чоботи вікінга й сильно його сповільнив, це зіграло свою роль. Після двох відбитих атак, венідіго вдалося вибити меч із рук Морхата, гострі пазурі вп’ялися в плоть, а ланки кольчуги розсипалися, мов бісер. Кров хлинула на землю – вікінг відчув металевий присмак у роті й сплюнув.

— Клятий покидьок, – заричав Мордредсон, коли звір підняв його над землею, проткнувши кігтями ребра з обох боків.

Вендіго наблизив вікінга до свого обличчя, щоб краще його вивчити. В мертвих очах старого шамана поблискував голод. Цим скористався Морхат: він вихопив сокиру, що ховав за спиною, і що є сили вдарив монстра по голові. Череп дзвінко хруснув, але це тільки роздратувало вендіго. Він почав стискати скандинава, сковані ребра не давали вдихнути, морок почав огортати у свої обійми, а з кожним ударом серця із понівеченого тіла витікало життя. Масло, що горіло навколо, почало поступово згасати, ніби полум’я було якось пов’язане із життєвими силами скандинава. Яскравий спалах розрізав пітьму, монстр закричав та послабив хватку, але душа Морхата вже полишала тіло.