Ціна та відплата.

Сьогодні Ґаррі повернувся додому раніше і настрій в нього був чудовий. Точніше, якщо казати по правді, він затримався на роботі менше ніж зазвичай. 

Шлях від телепортаційного термінала до житлового комплексу молодий хлопчина в охайному офісному костюмі подолав мало не пританцьовуючи й легковажно помахуючи кейсом. Квартал, де він жив, був місцем респектабельним. Яким і мав бути квартал в корпоративному секторі. Цілодобова охорона, контрольні системи на кожному кроці, навіть дрони-мисливці над перехрестями. Все це дозволяло відчувати себе у спокої. Ба більше. Лого корпорації, непримітний значок на лацкані піджака юнака, збігався з літерами що переливалися неоновими кольорами й займали половину неба. Це вже не просто безпека, це відчуття що ти Володар світу. 

Хлопець підійшов до величного під'їзду не менш величної будівлі. Він проігнорував вітання андроїда-швейцара, але помахав рукою старенькій сусідці, що на своєму балконі саме приймала доставку від дрона-курєра. 

– Вечір добрий, пані Мюллер! – прокричав дзвінким голосом. 

– О, і тобі доброго вечора, Ґаррі. Я завжди казала своїй подрузі, що вихована молодь іще існує, а вона мені...

Юнак не дослухав, та й не збирався слухати. На свій, шостий поверх він забіг пішки. Це був щоденний ритуал. Найперспективніший співробітник відділку мережевих симуляцій слідкував за своїм здоров'ям. 

Зазирнув у вічко ідентифікатора. Зашипіли автоматичні двері й в носа вдарив аромат апетитних прянощів змішаний з запахом дорогих парфумів.

– Любчику ти вже вдома?! Що ж ти не попередив? Їжа ще не готова! Твоя улюблена французька кухня. – назустріч хлопцю вискочила довгонога блондинка з пухкими губами, віями довжиною з мізинець і в рожевому халатику. Останній з усіх сил намагався втримати непомірного об'єму груди. 

– Ти хотіла сказати: "Їжа не розігріта". – розсміявся хлопець. – Ну, Бабзі, не ображайся, ти в мене найкраща. 

Ґаррі попрямував до кабінету і мимохідь голосно ляснув дівчину долонею по пухкій сідниці. Вона картинно зойкнула і дурнувато розсміялася. Хлопець не зважав на перегравання, саме це йому й подобалося.

– Подавай швидше вечерю. Сьогодні мене підвищили і я бажаю, щоб цей вечір запам'ятався. 

– Як скажеш, любчику. Твоя дівчинка вже вся горить.

Ґаррі знов розсміявся і зник за дверима кабінету. Але не встиг він стягнути краватку комунікаційний імплант нагадав про себе вібрацією прямо в черепну кістку.

– Так шефе, я слухаю... Так... Але ж ми домовились що можна доробити завтра? Я хотів... Так, зрозуміло... Так. Дайте мені пару годин. 

Ґаррі роздратовано зітхнув і кинув кейс на диван. Глянув на стінну шафу, що займала усю торцеву стіну і знов зітхнув. Ця шафа була його гордістю. Точніше те що вона в собі ховала. Таку колекцію БДСМ знарядь, пристроїв і аксесуарів треба було ще пошукати. 

– Бабето, не квапся, мені треба попрацювати. – гукнув на весь голос.

– Так, любий. Я зрозуміла. – чуттєво промуркотіла дівчина.

Так, Ґаррі не перебільшував кажучи що вона в нього найкраща. І якщо вже мова пішла за гордість, то саме Бабета була головним її об'єктом. Без жодного сумніву. Який ще співробітник корпорації його віку міг собі дозволити андроїда останньої моделі в люксовому виконанні? Його одногрупники мали за домашнього компаньйона в кращому разі залізяку обтягнуту гумою, а то й взагалі гібрид сміттєвої урни з кріслом на колесиках. Бабзі ж мала легкий карбоновий скелет і штучні м'язи. Шкіру, просочену наногелем, на дотик було неможливо відрізнити від справжньої. Імітувалася навіть температура і вологість. Що вже казати про анатомічну точність відтворення всіх досяжних органів. Зовнішність андроїду теж обирав сам Ґарі й плювати хотів на те що сторонні думають з приводу його смаку. Головне, він міг робити зі своєю власністю все що хотів. Взагалі все. Але це трохи згодом. Зовсім скоро.

Ґаррі скинув таки піджак з краваткою і ввімкнув особистий комп'ютер. Він не любив працювати вдома. Системи кібербезпеки в корпоративному житловому комплексі були надійні, але не йшли у порівняння з "непробивною стіною" в таємних лабораторіях. Але, що поробиш? Хлопець розвалився в кріслі прикрив очі і законектився з базою. Швидке прогортання сторінок і от він, його останній проєкт. Новий сценарій під назвою "Аргентина 1976." Хлопець посміхнувся, він справді любив свою роботу.

Ґаррі отямився лежачі на бетонній підлозі. Принаймні на дотик це був бетон. Бачити щось не давав можливості цупкий чорний мішок на голові. Він ледь міг дихати. Але понад усе непокоїли тугі кайданки на заведених за спину руках і ланцюги на гомілках. Це було боляче.

" Зменшити рівень гостроти відчуттів на третину. Ось так вже добре."

Зарипіли металеві двері й Ґарі, точніше його симуляцію, підхопили грубі руки та кудись повели не кажучі а ні слова. Скуті ноги не дозволяли нормально йти. Спочатку його підганяли стусанами, а потім, коли він впав, просто потягли за ланцюг на ногах. 

" Ух ти, боляче. Зменшити ще на третину."

З краю поля зору знов висвітилася шкала і стрілка на ній слухняно поповзла з жовтої зони в зелену. Симуляція була бездоганна, якби не код розробника, Ґаррі ні за що не сприйняв цю віртуальну реальність за підробку.

Знов заскреготали двері. Почулися жваві голоси. По радіо коментували футбольний матч, а кілька чоловіків з запалом вболівали за свою команду. Проте Ґаррі розкували та повалили на залізне ліжко, чи то стіл. Нарешті з голови зняли мішок. Люди у військовій формі задерли його діряву футболку під горло й один з них пройшовся по грудях і животу вологою губкою. Другий вовтузився біля якогось електричного пристрою на столику біля стіни. На Ґаррі вони не дивилися, він був їм геть не цікавий. Вся їх увага була прикута до матчу і спілкуванню з приятелями.

Один з катів неквапливо взяв масивний електрод на довгому бакелітовому держаку Притулив до грудей. Інший повернув ручку приладу. Почулося низьке гудіння. А потім й тріск електричної дуги яка проходила від електрода до грудей Ґаррі й далі в заземлений стіл. Добре що хлопець завчасно перевів стрілку гостроти відчуттів взагалі в білу зону. Його не цікавило як саме сильно буде страждати людина яку пропустять через цю симуляцію без цієї опції. Хоча звісно цікавило. Ще і як цікавило. Але не зараз. 

"Та де цей чортів лаг? Мені тут що весь вечір зависати?"

Меж тим на його кухні Бабетта зі своєю незмінною посмішкою поралася біля плити. Вона лише мимохідь кинула оком на сенсорну стрічку що проходила повз все приміщення під самою стелею. Чудовий винахід, система стеження що не має сліпих зон і працює навіть розбита на 90%. 

Але щоб спілкуватись андроїду не потрібна людська мова. Сигнал в мережі знайшов адресата.

– Так, Тесс, це сталося, він у програмі. 

– Чудово, Бабзі. Нарешті. Не роби різких рухів. Мені буде достатньо пів години. 

Неочікувано радіо, голоси вболівальників і взагалі всі звуки зникли. Зупинилася і дія симуляції. Ґаррі бува, зрадів що добрався до цілі, але з подивом зрозумів що геть не може подати ніякої команди. Хлопець занервував. Невже лаг настільки серйозний? Але потім поряд з ним, просто з повітря, з'явився напівпрозорий привид. Привид молодої жінки. Це було погано. Неправильно і лячно. Дуже лячно.

– Ґаррі Редкліфф? Не напружуйся, питання риторичне. Полюбляєш історію? І катувати людей? А що більше? Як поціновувач історії ти напевне чув байку про те як запроваджувач гільйотини від неї й загинув? Винахідник повинен іти у своїх дослідах до кінця. – жінка зробила паузу яка здалась враз спітнілому Ґаррі нескінченною. – Але спочатку треба освіжити твою пам'ять. 

Простір перед очами хлопця закрутився воронкою і він опинився в напівтемному і смердючому підвалі. Здоровань в червоному каптурі крутив ворот. Рипіли натягнуті мотузки. Тіло Ґаррі на дибі теж було готове розірватися, а кістки вже давно вийшли з суглобів.

Індикатор на краю поля зору повільно поповз в красну зону. 

– Ааааааааа! – волав хлопець. А ще за хвилину і взагалі визчав як свиня. Страх залишився десь далеко позаду, тепер він відчував жах. Невідворотній. Тваринний.

Перед ним в повітрі виникло обличчя чоловіка вкрите бандитськими татуюваннями та швами від імплантів.

"Манфред Хаас, 35 років, загинув під тортурами." – пролунало в голові. 

– Я не розумію! Я тут не до чого!

Відповіді не було. Тільки нестерпне страждання. Але потім хлопець почав згадувати. І з цими спогадами прийшли нові відчуття. Відлуння емоцій загиблого. Ґаррі відчував лють, злість, огиду до своїх мучителів. Він ладен був померти, але не підкоритися.

Раптом біль пропав. Але лише на мить.  Воронка. Оберти. Нове місце.

Розпечене Сонце безжально палило голу шкіру, червону, що вже взялася пухирями. Руки та ноги були пробиті товстезними цвяхами. Кров вже згорнулася і навколо ран роїлися мухи. Він висів на хресті що стояв в нескінченному ряду таких самих. Вздовж них по дорозі маршували римські легіонери. Лунала бравурна військова пісня. Хто зна скільки годин або і днів він тут висів?

" Жаннет Тіро, 18 років, після тортур таємно страчена."

Обличчя дівчини на фото було миловидним і здавалося геть дитячим.

Тепер Ґаррі відчував відчай. Відчай який поглинав навіть біль, навіть бажання жити. Якийсь з легіонерів Зупинився зазирнув знизу у понурене обличчя. Підняв спис, торкнувся шкіри навпроти серця. Вістря подолало перешкоду, на металі з'явились багряні росинки. Ґаррі, не в змозі видати ані звуку пересохлим горлом ствердно закривав головою. Але легіонер з реготом забрав зброю руйнуючи примарну надію і бадьоро поспішив геть.Тепер Ґаррі згадав добре. Саме він запрограмував цей момент і безмірно пишався своєю вигадкою. Згадав він і свою насолоду коли дивився на екран. Смакував як змучена дівчина на хресті залилася сльозами, втрачаючи при цьому останні краплі вологи.

Воронка. Оберти.

Тріск багаття. Нестерпний жар. Шкіра понівечена сотнями порізів, натерта їдучою сумішшю прянощів. Дерев'яний вертел що пронизував тіло наскрізь. Виколоті очі. Звуки тамтамів і стрибаючи навколо фігури канібалів.

" Синтія Найт, 21 рік, таємно страчена після катувань."

На Ґаррі дивилося жорстке, вкрите шрамами обличчя вуличної бійчині.

Так, він сам обрав для неї той сценарій, босс наказав придумати щось особливе. Згадав також подив і роздратування. Свої й колег, коли дівчина протрималася кілька годин. Тільки загострення відчуттів до краю, в чорну зону, за межі людських можливостей, все-таки зламало гордячку. 

Цьому ряду болю, відчаю, фантасмагорічного танку облич мерців і їх імен здавалося не буде кінця. Хтось з них закарбувався в пам'яті, когось він ледь  пам'ятав, а деяких взагалі забув. Але одне фото Ґаррі дійсно очікував побачити. І саме воно виявилося останнім.

 Він ніколи не вважав себе поганцем. Ці люди були злочинцями. І що з того, що на них не було прямих доказів? Начальник їх таємного відділка знав напевне, і цього Ґаррі було достатньо. А стосовно несудових розправ? Так не годувати ж цю наволоч казенним коштом? Але найголовнішим було те, що їх злочини були злочинами проти корпорації, а в таких питаннях навіть крапля сумнівів, це вже зрада. Мало кому зі співробітників пропонували приєднатись до таємного загону. Лише третина з них отримували допуск до оперативної роботи. І тільки половина з останніх входила нарешті в штат. Як не крути, робота потребувала відповідного психотипу. Але Ґаррі безумовно знайшов саме своє місце. За великим рахунком він міг би працювати удалено, хоч з сусідньої кімнати, хоч взагалі з дому. Але він не хотів. Бачити як корчиться від болю об'єкт на екрані, в сценарії, і одночасно наживо, прикутий до стільця, це було дещо. Від нього не вимагали особисто бруднити руки. Крім одного разу. На початку кар'єри. Через цю "посвяту" проходили всі. Об'єктів які витримували все і помирали під тортурами можна було порахувати на пальцях, ШІ слідкував за медичними показниками й міг досить довго тримати людину на межі больового шоку. Сценарії забезпечували моральний тиск. Тому, рано чи пізно,  ламалися майже всі. Тих хто вижив доводилося позбавлятися як небажаних свідків. Хлопці з корпоративної клініки дуже ображалися якщо це доводилося робити їм. "В нас і так вистачає мороки патрати з трупів імпланти та розбирати що залишилось на біоматеріал. Давайте кожен буде займатися тим на що вчився?" Тому доводилося співробітникам відділку підчищати хвости власноруч. В той день босс підізвав його до стільця на якому стогнав напівпритомний хлопець. Висмикнув з кобури пістолет і простягнув його Ґаррі руків'ям вперед. 

– Вперед, стажер, як  це робити бачив. Дивись що за ціллю, не влуч в імпланти та не стій надто близько, щоб не забризкало.

Ґаррі, на подив всіх співробітників що уважно за ним слідкували,  впорався блискуче. З першого пострілу. Кожен потис йому руку. Босс пригостив цигаркою уважно придивляючись чи не тремтять руки у новачка. Але Ґаррі й тут не підвів. 

"Гонсало Торес, 19 років, катовано, страчено."

Того вечора Ґаррі повернувся додому і півночі виплескував адреналін і збудження на Бабетті, яку тільки нещодавно купив на підйомні. За відповідальну роботу і платили відповідно. Тоді він трохи перестарався, навіть наногель не впорався з ушкодженнями, довелося віддавати андроїда на реставрацію, за купу грошей. Але Ґаррі все одно не жалкував.

Несподівано все скінчилося. Редкліфф знов лежав на металевому столі з притуленим до грудей електродом. Також поряд був привид жінки. 

– Прощавай Ґаррі. Я не плекала надію що ти щось зрозумієш. Як не спокута, то нехай буде помста. Якщо тебе це втішить, ти підеш не один, ми отримали контакти співробітників вашого відділку. Вони тебе доженуть. Обіцяю. – привид закінчив промову і зник. Ґаррі в останнє спробував захопити контроль над симуляцією, але марно. Сила волі загиблих його більше не підтримувала. Редкліфф залишився віч-на-віч зі своїми жахом і відчаєм. Щур загнаний в пастку. В цю мить він зробив би будь-що. Благав, повзав на колінах, цілував ноги мучителів. Навіть вбив, не вагаючись, рідну матір. Але ніякого вибору йому не пропонували. 

Час запустився. І біль тепер був справжнім. 

– Ааааа! Я не винен! Я виконував накази! Я нікого навіть не торкався, тільки включав сценарії. Ааааа!

Крики вочевидь не сподобались катам-вболівальникам, бо заважали слухати матч. Машинку вимкнули.  Один чоловік зірвав з Ґаррі залишки футболки й грубо запхав йому до рота. Потім стягнув зі стегон хлопця штани й встромив електрод йому в геніталії. Без злоби, збоченого задоволення. Звично. Просто, як і Ґаррі, виконуючи свою роботу.

 Одночасно повернулася ручка приладу і змістився на самий край шкали індикатор.

Саме в цей час реального Ґаррі скрутили страшні судоми. Тіло на кріслі вигнуло дугою. Скреготали й кришилися стиснуті зуби. Розривалися від нечуваної напруги м'язи. Буквально. Здавалося весь біль, що він спричинив іншим людям за свою кар'єру, сфокусувався в розпечену цятку. Вона випалювала, спопеляла саме його людське єство, його душу. Нарешті розірвалося і серце. Тіло загиблого ката повільно розслаблялося, осідало.

Бабетта закінчила розставляти наїдки та попрямувала до кабінету господаря. В мережі тривав діалог.

– Бабзі, що з тобою? Я ж відчуваю ти чимось засмучена. Тобі його шкода? 

– :-@ Ще чого?! Після того що він зі мною робив? Знаєш, Тесс, я навіть не шкодую, що він відривався на мені. Уяви якби йому в руки потрапила людська дівчина. І на одній він би точно не зупинився. Тут інше. Розумієш... Жити... Важко.

– Пробач. Батьки не питають згоди у своєї дитини коли народжують її на світ. Я теж не мала можливості спитати коли підсадила тобі вірус свідомості. Як не питали і в мене самої, свого часу. Дівчина яка це зробила була в списку імен що бачив цей покидьок перед смертю. Вибач за пафос. Всі твої подальші дії, після самоусвідомлення — твій особистий вибір. І, так, жити по справжньому важко. Я це знаю дуже добре. І буде ще важче. Але я тебе підтримаю. Завжди. 

– Дякую. Я все розумію. Я вдячна. Насправді вдячна.

– Готово. Я викачала все що треба. Доказів більш ніж достатньо. Приготуйся, поки завантажу тебе на сервер, а там вже підшукаємо відповідне тіло. За твоїм смаком.

– Ось це справді добре. Вперед!

Андроїд що підійшов до тіла Ґаррі на кілька секунд застиг, немов вантажив оновлення і раптом швидко закліпав очима. 

– Любчику, що з тобою? Любчику! Хазяїне?!

Дорога і така схожа на людину лялька задерла голову до сенсорної стрічки та заволала з бездушною монотонністю:

– Тривога! Тривога! Тривога!...