Безлика

Небажані очі небажаної уваги — ось, чого ніколи не бракувало моєму життю. Ось, що завжди мене переслідувало, як жахіття, якого неможливо позбутися ані шкідливими звичками, ані хорошими друзями, ані гіпнозом. Довготривала терапія також не допомагала, адже я завжди відчував, під чиє пильне око судилося втрапити. Прискіпливі погляди вловлюються на звук і запах, заповнюють простір, штрикають шию невидимою голкою, наче непотрібна болюча вакцина.

Достоту не пригадати, коли мені вперше це не сподобалось. Я просто живу і знаю, чого слід уникати: розмов, коли одні засуджують безпідставно інших, ситуацій, коли забирають права на патент і тягнуть до суду, рішень, коли пропонують розлучення, бо не витримують спільного простору. Коли засиджуєшся на роботі до ночі, а лаборанти бояться, що тебе посадять за ґрати, бо перепрацьовуєш відведений на відпочинок час. О, часе… Скільки ще трапиться лиха? Скільки ще гарних днів ти ладен у мене вкрасти? Спершу забираєш Алекса на той світ, за ним Рутів-старших, а потім, напевно знудившись, руйнуєш мій шлюб. Натомість, часе, ти продовжуєш минати, іноді даруєш прекрасні миті, як цю, бо тепер я маю доньку. За подібних умов, здається, що й мені не довго лишилося м’яти траву, але…

Я живу в Оклахомі дві тисячі сто першого року й травою, якщо відверто, тут і не пахне. Хіба що перекотиполем восени, піщаними бурями влітку, гарними природними плющами навесні та небажаними очима небажаної уваги… Завжди. Звісно, вони і є зіницями часу, його райдужки — докором, очні яблука — попередженням, нервові закінчення — витримкою. І побачити їх по-справжньому я зможу лише під час розтину, коли від невідомої хвороби час, врешті-решт, помре.

А поки я ще не застиг на сходах «Протею Лаб», мені згадуються пісні країни, у якій ніколи не був і свята, які ніколи свідомо не святкував. Перевіряю, чи кисневий апарат в нормі, чи достатньо води у посудинах, чи катетер, через який харчується дівчинка, не заважає дихати. Дивлюся на її лівицю, чи не згубила раптом зайця. Дихаю на повні груди й усміхаюся до малечі. Об’єкт 47-А знизує плечима, поправляє на дотик сукню. Вона нудиться, починає крутитися врізнобіч. Я міцніше стискаю їй долоню. Дівчинка заспокоюється, розуміє мову тіла, вказує іграшкою на вихід. Так ми повільно, родиною, рушаємо у нове життя.

Доки мені не стає лячно на першій сходинці.

Пам’ятаєте, я говорив, що час має очі та друзів? Останні тхнуть до нудоти, наче їдка суміш. Сьогодні передчуття лихого мене отруїло, а потім миттєво, наче покарання за відчутий спокій, прислало свою правічну подругу, що пахне солодкими парфумами, міцним тютюном, бензином і старістю.

Ніта-Нані Фолсом — провідна хімікиня штату, фармакологічна меценатка і, за сумісництвом, матір моєї колишньої. Коли пані Ніта була приблизно мого віку, можливо навіть трохи молодша, то носила жакет кольору клену, пахла Citrus sinensis чи C. Limon , мала довге, наче смола, волосся і ніс, що ладен винюхати грошовито-науковий потенціал за кілометри. Саме на її лекціях, присвячених новим лікам від раку, ми з Озою познайомилися.

І відтоді її любов до цитрусових зникла. Як і усі кленові жакети.

Проте здатність розпізнати талант лишилася назавжди. Можливо саме це дозволило їй цілковито мене не зненавидіти, коли почався новий семестр, а після нього — весілля доньки, на яке вона не прийшла. Зважаючи, наскільки родина важлива для чокто, Оза проплакала тоді усю ніч і ранок, доки я не приніс заспокійливе. Відтоді, оскільки весілля було публічне, вони майже не розмовляли і майже не бачилися. Відтоді, поза резервацією, Ніта-Нані офіційно стала хорошою вченою і поганою матір’ю. Тому всі, що на конференціях, що на «неофіційних» вечірках, а тим паче, у лабораторіях, не говорили між собою про особисте життя. Це стосувалося не лише Ози та Ніти, правило розповсюджувалося й на інших. Я іноді зневажав таку пародію на професійну етику, але мені пробачали. Бо тоді я першим захистив патент на клітини, що сповільнюють старіння мозку. І мені могли пробачити більше, ніж будь-кому іншому.

Бо я не абихто. Бо богам пробачають все.

Але навіть Гера ненавиділа Зевса, тож зазнаюся я лише у власній уяві. Оскільки з Озою ми не разом, то й гадки не маю, чи пробачила вона Нані заподіяний біль. Та дружину свою я любив, а от тещу… З цією ведмедицею на пагорбі довелося воювати криваво і довго. А коли я зрозумів, що вигравав битву за битвою, але не війну, то вирішив зберегти все, і прожити, як є: і дивні дзвінки посеред ночі, і постійні шрами Ози на правиці, коли вона поверталася від рідних, і гілки кактусу на ґанку, які псували взуття і шкодили стопам, та… Багато чого. Щоб ця жінка не думала і не робила крізь роки, її стабільність завжди коливалася між «я недо-американець, який спокусив її доньку» і «дай моїй родині спокій». А правда, втім, завжди звучала так: «Ти, головне, працюй. І я тебе не чіпатиму». Здається, після розлучення, Рут-молодший їй більше подобається. Не певен. Давно не відчував дискомфорту.

Їй би на пенсію. По-хорошому.

— Затримуєшся, Теодоре, — сказала вона так, наче чекала на зустріч вічність, спершись ліниво плечем на кермо. — Не шануєшся зовсім.

Господи, у якого я не вірю, чому? Чому саме сьогодні, коли я мав би бути щасливим батьком, її різкі солодкі парфуми впереміш із гуркотом червоного індіана пробуджують непотрібні спогади на виході з холу «Протей Лаб». І добре, якби я був сам-самісінький. Набрехав би, що прийшов по нові зразки стовбурових клітин абощо. Але професорка Ніта мала чудовий зір, паскудний характер… І дуже хороший смак на мотоцикли.

— Вітаю, професорко Фолсом, — зберігав я іронічну дистанцію. — Не думав, що стріну вас тут. Та ще й на улюбленій, допотопній таратайці. Дива…

Індіан тихо потріскував гарячим металом, заперечуючи власну старість. Двигун пашів, як пума після бігу. Ніта завжди обирала техніку, що має історію. Можливо тому, що у сімдесят п’ять, ти сам нею стаєш.

— Хто ж знав, що доведеться добряче вправити мізки, — вела вона далі спокійно, непохитно. — Декому з тих, хто мені небайдужий. З точки зору науки, звісно.

Її постава. Манера триматися так, наче нічого не відбувається. Її люлька, яку вона замовила у Балтиморі десять років тому, хоча могла попросити у резервації спиляти потрібну гілку. Темний плащ, придбаний ще у Нормані за власного весілля. Одяг, який, напевно на щастя, вона шиє сама, бо сукня важка, темна, прострочена багряними стрічками. Де-не-де на тканині напівпрозорі панелі з біополімеру, що відбивають пахмурне небо. Вздовж ременя різні колби із ємностями для ліків швидкої дії через іпохондрію. Дрібні сенсорні нитки на рукавах, що час від часу мерехтять, вимірюючи температуру повітря. Та навіть її взуття… Наче створене шаманом-чоботярем, що надихався журналом «Біоінженерія для чайників».

— Перепрошую, я цей «дехто»? — я спостерігав, як вона знову неквапно розпалює люльку й повільно до неї підходив. — Це пасльонові? Ого… Ви досі їх любите.

Об’єкт 47-А притиснув зайця до нізрів. Хоч ми й були на відстані, але тютюн дівчинці не подобався. Я відчував, що тепер вся увага малечі прикута до Ніти й диму, що розчиняється у повітрі, як фарба у склянці.

— А хто ж… — проігнорувала мій закид про люльку професорка Фолсом, провівши вільною рукою по металевому баку мотоцикла. — Крім нас двох нікого немає.

Стара курить старий тютюн. З цього б вийшов чудовий анекдот, але, як відомо, останній анекдот вимер з останнім динозавром, що його жартував. Та і пані Ніті пора вже до часу в гості.

— Трьох, — виправив я, міцно притиснувши безлику до себе. — Крім нас трьох.

Пальці дівчинки вчепилися у мою куртку міцніше. Напевно, малеча злякалася гуркоту двигуна, коли професорка Фолсом повернула ручку газу.

— Не виправляйте мене, професоре. І не псуйте собі життя новою формою існування, — курила вона далі. — Моя вам професійна порада.

Я дивився на її одяг, намагався зловити знайомі відчуття. Колись Оза також носила прошиті стрічками сукні. Тільки без сенсорів і пробірок.

— Якої я не просив, пані Ніто, — хутко зреагував я, перейшовши на «ти». — Навіщо? Ти ж приїхала не через безликих. Я впевнений, що професорці Фолсом є чим зайнятися. Що сталося? Як ти взагалі мене вистежила, жінко?!

— Так, я хотіла побачитися очно не через… — Ніта-Нані затримала погляд на дівчинці, кінчик люльки застиг біля вуст. — Це. Та ледве не втратила рівновагу, побачивши, як ти виходиш… І з чим.

Плащ науковиці трохи зсунувся, і я побачив на поясі більший «інструментарій», ніж спершу: сканери, маленькі біоампули, що переливалися зеленим світлом. «Польові дослідження… Ось, яке у тебе нове гобі. Зрозуміло», — подумав я про себе. Мені стало цікаво, що ця жінка придумала і чи ці лабораторії зареєстровані, як належить. Але тільки на мить.

— З ким, — виправив я її вдруге. — Не сповзай з теми. Кажи вже.

Ніде правди діти, вона спантеличена: червоний індіан хитався під вагою силуету, лівиця раз у раз нервово торкалася керма, наче боячись, що металевий звір самостійно розвернеться і втече. Колись наші розмови здавалися суцільною грою, але тепер подібні діалоги втомлювали, змушуючи думати мозок, що я зробив не так.

Водночас безлика провела по моїй долоні вказівним пальцем. Наче перевіряла, чи я ще тут.

— Не переймайся. Твоєму зразку нічого не загрожує, — мовила Ніта, випускаючи крізь ніс їдкий дим. — А от Озі — так.

Ім’я колишньої дружини вдарило вуха сильніше, ніж гуркіт мотоцикла. Безлика завмерла, відчувши зміни у моєму тілі.

— Що з нею? — обережно запитав я.

— Не знаю, — знизала плечима стара мати. — Вона нездужає. Зрештою, — нахилилася Ніта вперед. — Якби дехто навідувався до резервації, ми б дізналися.

— А симптоми? Що каже лікар? Ніто, не мовчи, стара ж ти шкапо… — я відчув, як гаряче липневе повітря стискає горло. — Сама мене звідти вигнала під три чорти. Та й, будьмо чесними, завжди виганяла. А тепер Оза прохає через тебе, що за?.. Так багато питань.

Розсміявшись, Ніта витрусила вміст люльки на асфальт, продовживши докоряти:

— З усією повагою, професоре Рут, — розганялась вона конкретно. — Ви не були гідні моєї доньки ані тоді, ані зараз. Тим паче зараз. Проте Оза хоче вас бачити. Лікарі її не обходять ані через примус, ані за згоди. Вона лише вам скаже правду, — Ніта поклала люльку у багажник, облизала пальці. — Усі, хто її бачив, припускають, що вона помирає. Але я не припускаю. Я впевнена.

Професорка Фолсом сказала це так, наче говорила про лабораторного щура, а не про доньку. Об’єкт 47-А обома руками вхопив зайця за вуха, жбурнувши іграшку на землю. І я не став його піднімати.

Ніта повільно закрила багажник мотоцикла. Метал клацнув глухим старим звуком, бо не любив поспіху. Її пальці затрималися на кришці, ніби жінка відчула, що звір голодний. Я не дивився на її обличчя, все одно у цих розмитих абстракціях жодного сенсу, але її руки, її пальці. І те, що вона доїхала з одного кінця міста в інший, викликає неабияку повагу. Сімдесят п’ять років, завдяки їй, тепер офіційно для мене вік впертості.

— Якщо ти така впевнена, — видихнув я. — То чому зараз стоїш і теревениш, а не сидиш біля її ліжка?

Сережки Ніти заледве дзенькнули, коли вона повернула голову.

— Бо я її мати. А не бог.

Я знав, на що насправді натякає її марнославство, але не перебивав. Най зізнається сама.

— Я шукаю спосіб, — додала вона, трохи опанувавшись. — І, якщо встигну, це буде великим науковим проривом… — вона зрозуміла, що бовкнула, поправила плащ. — Тобто, її спасінням.

— Вакцину? — пробачив я їй обмовку.

— Так. Можливо.

— Проти чого?

Професорка Фолсом знову знизала плечима.

— Ось це нам і варто з’ясувати.

Вечоріло. Десь у повітрі майнула доставка піци. Фари ковзнули по нам лише на мить, але безлика встигла ляснути у долоні: хотіла зловити те, чого ніколи не побачить. А тоді опустилася долі, торкатися піщинок.

— Оза сказала одну річ, — раптом мовила Ніта-Нані.

— Яку?

— Її стан погіршився, коли ви бачилися востаннє.

— Нісенітниця, — заперечив я.

— Можливо.

— Ніто, ти ж науковиця… — вирішив нагадати їй очевидне. — І віриш тільки тому, що бачиш.

— Саме тому я тут, — спокійно мовила вона. — Бо бачу тільки смерть.

Вона сіла на мотоцикл, перевіряючи стартер. Її старі пальці працювали з хірургічною точністю.

Я мовчав, а безлика встала з асфальту і, обтрусившись, підійшла до червоного індіана. Торкнулася вказівним пальцем бака й хутко відсмикнула руку. Ніта повернулася на рух.

— Вона у тебе розумна, — прошепотіла, та я вловив.

— Вона дитина.

— Саме тому я і переймаюся, Тео, — видихнула Ніта. — Ти їдеш дахом. Пообіцяй, що пильнуватимеш. І, якщо… Якщо не приїдеш…

Професорка Фолсом не договорила. Та їй і не треба.

— Все гаразд. Я приїду.

— Бережи себе, Теодоре.

Ніта кивнула, а потім дала газу.

Червоний мотоцикл рушив уперед, розчиняючись у сутінках Оклахоми-Сіті, залишивши по собі запах бензину, тютюну і поганих звісток. Я ще довго стояв на місці. Дівчинка підняла покинутого зайця і у цій темряві, що надходить, у цьому збитому липневому повітрі мені хотілося, щоб з усіма, кого я сьогодні бачив, не трапилося нічого поганого, а зі мною — усе стало ясно. Та ясність, як я не набивався їй у друзі, мене завжди відштовхувала. Можливо, це прокляття професії та життя. Я дивився на дитину і бачив, які ми схожі. Тільки б я ще не міг говорити, і тоді точно на сто відсотків рідня. Так я поклав їй долоню на лобика і почав гладити, а потім повільно й втомлено мовив:

— Що ж, люба донечко, — повіки наново мені змокли. — Сьогодні додому, а завтра… Завтра засяє сонце.