Безлика

Який гожий сірий день. Сьогодні, на втіху всім, хто ненавидить спеку липня, сонце ховається над хмарочосами міста у брудно-молочному небі, котре я покохав ще в дитинстві. Ця любов трапилась з першого погляду на узбіччя, коли величезний пікап мого батька врізався у сміттєвий бак на під’їзді до міста-анклаву Вілладж — частини столичного округу Оклахома-Сіті. На щастя, тоді ніхто не постраждав, та я чув, як у кузові тріснула ніжка стільця. Він мені не подобався, бо на ньому полюбляв сидіти мій молодший брат Алекс, який три місяці тому пішов засвіти. Стілець був прив’язаний тонкою мотузкою, що трималася інших меблів на доброму слові, як і нерви моєї мами, що взагалі не трималися купи. Пам’ятаю, ніби це сталося вчора: так голосно і відчайдушно вона вперше сварилася на тата після смерті Алекса, допоки Рут-старший неохоче йшов перевіряти, чи не пошкодився капот нашого старенького рату, придбаного ще у 2066-тому за смішні гроші на півдні Гаустон-стрит. Тоді батько вигідно сплавив перекупнику трейлер, що своїм ржавим громіздким виглядом лякав увесь Нижній Мангеттен.

До смерті Алекса моя родина ніколи не покидала Маленьку Україну, ніколи не виїздила за межі Нью-Йорка, ба більше — Рути завжди були невід’ємною частиною спільноти, знаходили себе у спільному вивченні української, ходили снідати до «Веселки» і ні про що не турбувалися. Така собі американсько-українська мрія, де кожне нове покоління впевнено крокує у майбутнє. Принаймні, так було завжди, допоки на світ не з’явився я, Тео — син, котрий не здатен розпізнавати обличчя, і Алекс — син, котрий не здатен мовити ані слова. Проте нашого старого це не гнітило. Назагал, усі життєві труднощі Рут-старший сприймав, як виклик, і постійно заохочував нас із мамою до різних активностей, на кшталт вивчення мови жестів, відвідування різноманітних груп підтримки та загальної сімейної терапії. Так ця жінка, яка боялася народжувати третю дитину, хоч їй невимовно хотілося мати доньку, знайшла себе в арт-терапії, втікши від химерних думок у малювання. Скайлер Рут стала відомою в малих колах пейзажисткою, а Теодор Рут-старший продовжував викладати сходознавство у Колумбійському, захопившись вивченням шрифту Брайля — так, для загального розвитку. Аби й мене залучити пізніше до цього дивного, застарілого гобі. «Те, що я твій великий нопперабо — не робить тебе маленьким Тео», — завше казав мені батько. Всі довкола прекрасно розуміли, що корабель незламних Рутів не на жарт розхитав шторм, але судно ще міцно тримається на плаву. Так у морі життя ми існували, приблизно, років зо шість, доки не тріснула палуба. Доки трейлер, проданий батьком іржавий трейлер, не збив Алекса Рута у 2072-гому на розі Сьомої Авеню. На згадку, окрім жахливого почуття гумору, смерть лишила нам його улюблену кепку, котру я проносив все дитинство і підліткові роки. Рівно стільки, скільки потрібно для забуття.

Після похорону, батько постановив перевестися до Університету Оклахома, що в Нормані, всього за кілька годин їзди від столиці штату, аби викладати там лекції на постійній основі. Діаспора не розуміла такого рішення і чому аж настільки далеко зібралася наша родина, але інакше Рут-старший вчинити не міг, бачивши день у день, як марніла дружина, котру не брав жоден аналог Ксанаксу. Марнів і дев’ятирічний я, крутячи-вертячи в пальцях кепку молодшого брата. Мої тижні минали на ліжку Алекса, бо інакше я не засинав — тільки у снах міг уявити, як він сміється. Одного суботнього ранку батько спитав мене: «Тео, давай продамо цю квартиру і втечемо туди, де живуть індіанці, багато прерій, каньйонів та гір. Хочеш?». І я, що гортав тоді старенький комікс про Ґотем-Сіті, впевнено відповів: «Так. І, якщо можна, чимшвидш». Так почалася довга мандрівка на колесах, з мінімумом речей та з максимумом завзяття, як за добрих часів, які Рути-старші пам’ятали зі свого дитинства. Як на мене, дивно наслідувати старе, коли є чимало нового у світі, проте інших батьків я не мав, а вони не мали іншого мене, тож потрібно триматися разом, наскільки це можливо. І я думав так аж до коледжу.

У Нормані ми не затрималися, бо тамтешні краєвиди не сильно вразили маму, тож, поки Рут-старший загруз у невеличкій бюрократичній тяганині по роботі, вона відчайдушно намагалася шукати дім, у якому ми всі могли залишитися жити, згідно її бажань, назавжди. Місіс Рут багато читала про нерухомість в електронних журналах, що продавалися у придорожніх мотелях невеличкими покет-буками. Їй ніколи не подобалися ці дешеві аналоги колись паперових видань, які розряджалися, щойно проведеш пальцем по останній сторінці. Зарядних станцій для таких покет-буків годі було знайти нашвидкуруч, тож вона не втрачала пильності, понадто тоді, коли я також долучався до пошуку. Трохи минуло годин, як я ненароком тицьнув на оголошення про котеджі вздовж Андовер-стрит, що у Вілладжі. Так висвітилась проекція цегляного будинку і ця знахідка припала до душі нам обом. Купівля двоповерхового дива була по кишені для Рутів-старших, та і до роботи батька, великого любителя мандрів, було дуже близько. Достоту не пригадати, як я тоді зрадів, щосили обійнявши пані Скайлер. Проте напрочуд яскраво пам’ятаю, як вона визвірилась на батька, котрий сильно врізався в бак, коли повертав з Північно-Пенсільванської авеню на захід Андовер Корт. І хрускіт цього, прости Господи, стільчика, здається, також вже ніколи мені не забути.

Не витримавши нервового зриву матері, я вийшов за батьком, глянути, що з нашим чорним ратом. Як виявилось, старий трохи подряпався передком, а так нічого машині не трапилось. Я дивувався, чому на дворі літо, але назагал не спекотно, як на Оклахому. Небо було таке сіро-молочне, таке гоже, але не віщувало дощу, як зробило би це у Нью-Йорку. Саме тоді я вперше полюбив липнево-пахмурні дні. І за відчуттями, схоже, це було навзаєм.

Сьогодні, згадуючи минуле, мені уже сорок п’ять, на годиннику тринадцята сорок, а надворі — 2101-ий рік. Я стою у серці Оклахома-Сіті, вдихаю повітря на повні груди. Як і тоді, коли мої ноги вперше торкнулися південної частини Великих прерій, вітер носить пилюку з рівнин, підхоплює пил з автострад і розвіює його над містом, змушуючи багаточисельні хмарочоси тьмяніти у сивому серпанку. Як і тоді, Траса 66 лежить десь далеко, за нескінченними заправками, мотелями та рекламними білбордами. Але навіть тут, у давно любому мені місті, серед урбаністичних джунглів, у старих неонових вивісках, у напівзабутих придорожніх легендах, відчувається присутність історій, про які розповідав так захоплено батько, і запахи фарб, якими так гарно писала мама. Я дуже любив своїх старих, хоча ніколи не бачив їх облич. Най спочивають із миром.

Я замовив таксі до центру генетичних досліджень «Протей Лаб», де колись стояв філіал нафтопереробного заводу. Ця бетонна будівля була з ніг до гори обплетена білим колючим плющем і потужно здіймалася горілиць, грізно штрикаючи колючками буремне небо. Оскільки я сам викладав генну інженерію в Нормані, мені було не складно ідентифікувати геном, за яким модифіковано такий вражаюче гарний плющ. Але, як би я там не вважав, усі ліричні роздуми про науку летіли мені з голови, падали долілиць мовчки, застрягали поміж маленьких тріщин на тротуарах, де вперто, мов проза життя, пробивалась суха трава, щодня нагадуючи просту істину — земля чокто була, є і буде тут перша. На віки-вічні. Завжди.

Позаду таксі обігнав автобус зі школярами. Малечу з року в рік возять на екскурсії до музею-зоопарку «Нова Людина», розміщеному на сході ген-центру. Так, я інколи дивувався, як хвацько шкільні тарантайки навчилися зникати за поворотом, коли натовп середньо-старших класів до останнього учня, прожогом, вибігає на зустріч новим знанням. Якби мої старі застали таке на власні очі, то сильно було б здивувалися. Як би моя дружина, Оза, побачила цих дітей, що з невичерпною допитливістю мчать до зоопарку, вона б лише зітхнула й відвела очі. Колишня пані Рут ніколи не змогла б переступити через свою втрату. Оза завжди казала, що найгірша порожнеча — та, що лишає по собі темряву. На дні втрати немає ні сонця, ні хмар, ані квітів. І хто я такий, аби сперечатися з філософією корінних народів? Правильно, всього-на-всього чужоземець, котрий покохав Озу Фолсом, молоду жінку з квітковим ім’ям , порожнеча якої не мала форми, не мала імені, але носила безликий тягар провини. Мені завжди було важко не бачити її радості. Як виявилося, ще важче — не відчувати емоцій туги. Того дня, коли вона пішла, я навіть не пробував її спинити. Мабуть тому, що розумів: у світі, де не було місця для нашої дитини, не знайшлося його й для нас двох.

Я заплатив таксисту через вмонтований у зіницю сканер, залишившись стояти перед масивними дверима «Протею» на самоті. Відчуття дежавю було гнітючим: так само я колись стояв перед дверима приймальної комісії в Університеті Оклахома, перед спальнею коханої жінки, перед лікарняною палатою матері, перед робочим кабінетом батька. Відчинити двері завжди означало зміну, а зміни — це те, що найменше подобається Теодору Руту-молодшому. Принаймні, так було завжди. Навіть за гожих днів.

Я провів карткою науковця по сенсору, і двері безшумно роз’їхалися вбік, відкриваючи шлях до стерильно-світлого холу. Запах дезінфекторів і озону ностальгійно залоскотав ніздрі, нагадуючи мені роки буремної аспірантури в лабораторіях штату. Ох і наїздився я тоді, як навіжений, від центру до центру, намагаючись зрозуміти генетику, нановолокна та адаптивну мутацію. Але сьогодні я тут не для досліджень, а з особистих причин.

— Професор Рут? — сухий голос худого секретаря, що мав темний відтінок нової штучної шкіри, спустив мене на землю. — Ви прийшли згідно запиту?

Я кивнув.

— Підпис тут, — чоловік висунув електронний планшет, і на екрані з’явилися рядки дрібного тексту. Висновки експертної комісії, гарантія, угода про нерозголошення. Все те, що я переглядав тиждень тому, приймаючи остаточне рішення. Так я перечитав ще раз і розписався. Автоматичні двері збоку відчинилися, і секретар повів мене далі.

Музей-зоопарк «Нова Людина» існував уже понад тридцять років у «Протеї Лаб», що славилася експериментами над флорою й фауною штату, а також демонструвала грандіозні ініціативи, розширюючи межі людської адаптивності. Багатії спонсорували створення нових видів генної модифікації, вчені досліджували феномен еволюційного відбору, а поважні наукові комітети сперечалися у Вашингтоні, чи не забагато беруть на себе сучасні біотехнології. Але, коли почали народжуватися безликі — справжні люди без обличчя, з лона звичайних жінок — вже ніхто не патякав про етику. Потроху Америка божеволіла, бо бачила світ моїми очима, що, звісно, лестило, тим паче після довгих років невпинної соціалізації, проте тішився я не довго. За великі біокорпорації долю безликих вирішив уряд. Так ці багаточисельні «нопперабо» просто існували у нано-зоопарках США, при дослідницьких центрах, мов звірі. Їх боялись і вилучали ще немовлятами, аби краще вивчити ДНК і причини появи на світ. Зразки досліджень тримали у камерах зі скла й титану, що шикувались рядами у темних залах. Деякі живі об’єкти стояли нерухомо, їхні тіла здавалися застиглими давньогрецькими статуями, інші ж — могли беззвучно сидіти або лежати. Припускаю, що так вони міркували про жагу до свободи. І деякі з них здобували її дивним чином, сенс якого я зрозумів віднедавна.

Буквально рік тому, в новинах, я натрапив на незалежний репортаж про те, що новонароджених безликих почали продавати. Спершу, як «живий експонат» для колекціонерів, що мали приватні домашні зоопарки, потім, як «екзотичних супутників» у вищих колах суспільства. Я не розумів, як це можливо, адже безликі, зазвичай, заледве доживали повноліття без належного тиску О2. Проте за новими законами штату Оклахома, таки можна було придбати собі «іграшку» за шалений статок: індивідуальна генетика, власний набір мутацій, ємний резервуар, страховка у разі пошкодження, список переваг та недоліків, аби потенційний покупець-консерватор, незалежно від статусу й статку, зміг оцінити переваги нано-рабовласництва з усіх доступних боків! Так, тоді я щиро вважав це новою формою рабства. «Чудовий друг, коли вам самотньо!», — лунало ледь не з кожної праски на вулицях Оклахома-Сіті. І звісно, таке життя я ненавидів, зневажав. Достоту коли вперше, на власні очі, побачив безлике немовля у пологовому відділенні «ІНТЕГРІС Баптист Медікал Центру», відчувши водночас полегшення й жах. Обличчя дитини було так само порожнім, як для мене — личка інших новонароджених. Лише гладенька шкіра там, де мали бути очі та рот. Такі собі маленькі, безпечні слендермени . Спершу мені здалося, що це розіграш, і друг-акушер просто всучив мені звичайне дитя, прекрасно знавши проблеми мого мозку. Але ні, ні. Потім я провів пальцем вздовж лінії носа й мені стало трохи легше: таки дві невеликі щілинки замість ніздрів, що вже чимале досягнення. Як зазначив тоді мій друг: «Друге покоління. Вже як десять років вони з’являються на світ й ледве дихають. Спостерігаємо далі». Як неодноразово зазначав Рут-старший: «Людину робить людиною не наявність лиця, а багаж вчинків, Тео». Я знав, що колись фраза батька стане мені у пригоді. Тільки не думав, що ще за життя.

Потрібний резервуар стояв у глибині зали, і, коли я наблизився, автоматична система ідентифікації просканувала зіниці, висвітивши на панелі номер.

— Об’єкт 47-А. Останній із вашої вибірки, — озвався лаборант, підводячи мене разом із секретарем до індивіда. — Всі біометричні параметри стабільні. Вона зараз дрімає, але ви можете її розбудити.

Я погладив долонею зовнішнє скло широкого резервуара, що містив дитяче ліжечко, на якому спала ця мила, світла дівчинка, обіймаючи тільце плюшевого зайця. Ніколи не міг подумати, що сам, з власної волі, дійду до покупки дітей, але ж, таки дійшов. Я б навіть сказав, свідомо докотився.

— Ви впевнені? — перепитав мене збентежений сірий секретар, обіймаючи стос паперів, мов наречену на весіллі. — Безликі… Вони не зовсім… Як би це сказати… Досліджені, — чоловік переймався за мене більше, ніж я за себе. — А даний об’єкт, професоре, ще зовсім юний.

Я кивнув вдруге, зробивши глибокий вдих. Зміни в житті були більш ніж реальні. Прямісінько в мене під носом, за склом, мій індивід. Моя безлика. Я торкнувся панелі активації, світло в камері спалахнуло, огорнувши тіло дівчинки м’яким сяйвом. Вона повільно підняла голову з подушки, поправила катетер зонда і, потягнувшись, повернула голову до мене. В ту мить, я роздивлявся, як вона рухалась, шукала кисневу маску, вивчала силуети за склом, й… Усміхався. Маленькі долоні Об’єкта 47-А взяли зайця з ліжка, підійшовши впритул до скла. Дівчинка підняла догори свою іграшку. Наскільки мені було відомо, так маленькі безликі погоджуються прийняти новий простір іншої людини. Так я вперше, за довгий час тиші, прошепотів:

— Привіт, люба донечко, — повіки мені трохи змокли. — Тепер ми будемо разом.

Секретар не промовив більше ані слова. Тільки голосно ковтнув слину, нервово нотуючи щось на папері, ніби остаточно переконавшись, що далі це вже не його клопіт. Кімната тонула в приглушеному неоновому світлі, дівчинка продовжувала тримати свого зайця так, ніби боялася, що його відберуть. Достоту як звичайне дитя. Водночас я, не гаявши ані крихти часу, залишив відбиток пальця на електросканері. Механізм розблокування камери клацнув. Вибір було зроблено.

Вперше за довгі роки я не почувався самотнім, вперше за довгі роки я мав відчуття, що роблю щось справді важливе. І вперше за довгі роки я знов відчуваю світло у своєму серці. Іронічно, але все перелічене має обидві ціни: як матеріальну, так і абстрактно-духовну. І так буде стільки, скільки людство ходитиме по Землі. А я, як і наша планета, вже не настільки молодий, аби вважати, що ресурси нескінченні. Так, саме сьогодні, я придбав те, що мусив. Не для інших — для себе. Який гожий сірий день...

Мені так цього бракувало.