Котики

🐈"Котики"

Історія, яка стала нашою сімейною традицією…

8 березня, ранок видався похмурий, накрапав дощик. Настрій відповідав погоді і був зовсім не святковий. Хотілось весни і тепла. Душа жадала сонечка, але воно відмовлялося показати хоч один промінчик із-за хмар.

Від сумних думок відволік звук телефона.

- Зі святом! Що робиш?

- Нічого, а точніше сумую(

-Чому сумуєш?

Це питання змусило замислитися, бо я не розуміла з якої причини мені так погано. На душі завив вітер…Не дочекавшись моєї відповіді, хлопець знову написав:

-Зустрінемося?-може я зможу підняти твій настрій…

Святкувати зовсім не хотілося, але бути на одинці дома ще гірше. І тут прийшло повне розуміння, що хочу «котиків». Звичайних пухнастих гілочок верби. Так, не троянд, не тюльпанів і не будь-яких інших квітів. Я жадала саме гілочку пухнастиків. Вони викликали в мене приємні спогади з дитинства і асоціювалися з настанням весни. Так склалося, що недалеко росли верби і саме там в підлітковому віці ми рвали собі букет до свята. Я зраділа і швиденько написала SMS: «Так, давай зустрінимося, сходимо за «котиками». Пояснювати не має часу, до зустрічі.»

- ОК, о 12-00 на зупинці буду чекати!

Наш герой навіть не підозрював, що його чекає і де ростуть ці котики).

Швиденько одягнулася у те, чого не шкода. Ну, зовсім не на побачення. Згадала, що гілки погано ламаються і обережно загорнула ніж у газетку та поклала у внутрішню кишеню куртки.

Далі потрібно підключити уяву…

12-00 на зупинці стоїть парубок. Начупурився, здалеку були видно, що готувався. Білесенькі кросівки, світло сірий спортивний костюм, легенька куртка і курчаве волосся без шапки. Обличчя свіжопоголене і аромат парфуму було чутно на відстані) І іду я… Стара куртка, старі черевики, на голові шапка, яка вже не мріяла побачити білий світ…Як не дивно, але хлопця мій вигляд не збентежив…Подарував мені коробку цукерок.

- Ну, що пішли?

- Пішли!

Перші сумніви в очах хлопчини я побачила, коли ми вийшли за місто. Позаду залишилися будинки, ми йшли ґрунтовою дорогою, яка пролягала між двох полів…Поле перекопане, деінде виглядали перші сходини пшениці. Вдалині було видно насадження дерев, а за ними…кладовище…Ідеальне місце для побачення) Ми йшли мовчки, дощик накрапав, стояв туман. На дорозі тільки ми, чомусь))) Десь на середині нашої романтичної подорожі ніж вирішив, що саме час нагадати про себе… і коли я нахилилася зав’язати шнурок-випав…Ви уявляєте себе на місці цього хлопця?) Його очі округлилися від здивування:

- А куди ти мене ведеш, та ще й с ножом?

Він обернувся і посміхнувся. Подивися мені прямо в очі, неначе в душу і ми залилися сміхом. Ну, дійсно ситуація кумедна, якщо не гірше. Але після цієї ситуації я зрозуміла, що це мій майбутній чоловік. Мабуть, тільки він в подібній ситуації мав таку реакцію і продовжив шлях не вагаючись.

Невдовзі ми дійшли до широкого струмка, обабіч якого росли пишні верби, рясно усипані «котиками». Між деревами і дорогою було ще одне випробування для білих кросівок – багнюка. Парубок подивився на взуття, потім на мене і перемогла жага мене потішити. Рішуче став на вологу землю і одразу всі черевики були брудні і мокрі. Це не зупинило, а додало впевненості і юнак потягнувся за самою пухнастою гілочкою. Він не помічав, що інші гілки царапали руки і обличчя… Декілька раз нога підступно з’їжджала у струмок… «Бачу ціль і не бачу перешкод» - девіз того дня.

Мені здається, що в цей день парубок теж для себе вирішив, що для нього важливе і обрав принести мені радість, нехтуючи своїм комфортом. Нарвавши мені цілий букет він простягнув його мені. Вийшовши з чагарників, ми подивилися один на одного і залилися знов сміхом. Брудний з мокрими ногами, але такий щасливий. Дорогою до мене додому ми йшли сміючись. Випадкові перехожі зиркали на нас, але нам було все рівно. В цей час наші душі стали єдиним цілим. 20 квітня ми одружилися.)

Ось така невигадана історія. Історія кохання довжиною в життя.

14.02.2024