Інтерв'ю з Морелькою

Вітер спинився коло неї, обережно беручи тонкими пальцями її білий пахучий цвіт. Він пам’ятав цю Морельку давно. Але ще ніколи вона не цвіла так. І він, котрий бував скрізь і все бачив вирішив зупинитися хоч на мить, сісти поряд із її пишним цвітом і розпитати Морельку про життя-буття. Ніколи до цього моменту вона не була йому цікава. А що ж тут цікавого – звичайне собі дерево. І плоди у неї кислі й помаранчеві… нічим не відрізняється вона від тисяч і сотень тисяч таких дерев його більше цікавили її родички ананасні абрикоси, до яких любив заглядати у сад, гойдати їх жовті налиті соком плоди. Ті аж світилися від сонця і від задоволення… Можливо й від гордості за себе і за те, що несли всередині. А Морельку він всерйоз ніколи не розглядав… але всі ті модниці тепер стояли хто із цвітом, сумно похиленим, а хто й так. Лиш вона сяяла білим ореолом.

— Вітаю, Морелько, ти так цвітеш гарно…

— Дякую, - відповіла вона, трохи струсивши аромату з гілок.

— Ти ще ніколи так не цвіла. В чім же секрет? – спитав вітер, прилігши коло абрикоси.

— Ні в чім… не знаю як пояснити це… - зам’ялась Морелька. Вона була собі проста абрикоса, котра ніколи в силу народження і не претендувала на статус модниці. І те, що сам Вітер заговорив із нею, той вітер, що подорожував скрізь і все бачив зупинився і заговорив із нею…

— Ну чогось же ти цвітеш? І снігу не було, і я часом налітав немилосердно… - він трошки знітився, не знаючи як загладити свою провину за ті зимові дні і особливо ночі, коли носився льодяними поривами над землею, рвучи гілля, одягаючи дерева й все що було на його шляху у льодову оправу.

— Цвіту, бо живу… бо чекаю. Бо люблю… - відповіла Морелька. Вона ще не звикла до пильної уваги Вітру. Такий подорожник як Вітер поки все не виспитає-непоспитає, то далі не піде.

— Спочатку… коли тільки починалась зима… я думала як мені холодно і яка нещаслива моя доля опинитися тут на дорозі, де ви літали безперестанку, де було так холодно і боляче мені стояти. Не переношу оцих безсніжних зим… так важко… і думала про те, що мені б модну сукню… мені б солодкі плоди… мені бути б як ті калібровані абрикоси… то я б тоді зажила… але я такою не була й продовжувала плакатися над своєю гіркою долею. Аж раптом – гроза серед лютого. Я такого ще не бачила. І потім все палало… то була не гроза, - Вітер бачив як від хвилювання у Морельки затрусились гілочки із цвітом. А він сам згадав міста, де пахне пожежею, де жодної людини на вулиці після звуку сирени… і все зрозумів.

— Вогонь був скрізь. Він літав і ближче і далі від мене. Тоді вперше у житті мені стало страшно. Я зрозуміла раптом, коли найбільше полум’я спалило хату тих хлопчуків, що без усякої потреби обтрушували мої дрібні й несмачні плоди, що я не жила до того… я не вміла радіти першим променям сонця, комашкам, зелені, що от-от прийде із весною; вашим шаленим танцям у небі, хоч вони віють на мене холодом… Вітер дивився не впізнавав Морельки. Із абрикоси, що хотіла краси, поваги і заможності й шани у світі дерев… вона перетворювалась на мудру і водночас красиву вкриту білим цвітом панянку. І навіть йому котрий все бачив і багато де бував захотілося побути з нею поруч, слухати її мову, розуміти ту нехитру зовсім мудрість, яку вона давала, якою вона ділилась, трусячи чи то від хвилювання чи то з переляку своїм білим розкішним цвітом. Вона не була пуста модниця, якою він вже встиг охрестити її і запам’ятати такою.

Мудрість завжди владна, завше сильна і чарує. А Вітер не боявсь бути зачарованим. Лежачи під її витонченим гіллям подумав чи жив він? Чи любив? Чи робив щось таке, що радувало його і всіх навколишніх.

— Мрію, Вітре, - знов озвалась Морелька, - щоб повернулися ті хлопчуки і трусили мої плоди… раніше я не могла пробачити цього їм і собі самій. Раніше я плакала по ночах, що все, що дає мені земля намарне… що все те добрива – із землі вийшло в землю і повернеться… А тепер… хай би рвали ті плоди… хай би трусили гілля оце, що скоро дуже стане важким від плодів, але хай би повернулись… Хочу побачити їх… Вітер відчув, як із гілки впало кілька квіточок.

— Морелько… Все буде добре… вернуться…

— Я бачила як горить їхня хата, як вона вибухнула і дах розлетівся жарким чимось… від нього не можливо було дихати… і тепере я згадую той гіркий пах і боюся… - ще кілька квіток упало Вітрові під ноги.

— Морелько… обов’язково вернуться… де б вони не були, я розповім їм, як ти гарно цвітеш…

— Ні. Не заради мене вони повинні вернутися сюди… зовсім не заради мене… - похитала гіллям Морелька.

Коли світ позеленів і навколо стало радісніше – Вітер ще не раз і не два прилітав до Морельки, перевіряючи чи не вернулись хлопчуки… і він застав їх коло її гілля… на землю летіли десятки помаранчевих плодів… Смачні мабуть виростила для них… а плоди із стуком летіли на землю… Хлопці сміялись… куштували їх… і Морелька помітивши його ще звіддалік махала радісно вільними від плодів гілочками, мовляв, як добре бути щасливим і ділитися з іншими.