Всесвітній потоп містечкового розливу

Джульєта*

* - копірайт, або "Всесвітній потоп містечкового розливу"

- Агов! Є хто дома? – підтягнувшись навшпиньки, крикнув через побитий скалками паркан молодий хлопчина.

- Інгваре, стули пельку і лізь у погріб. Хвіртка не замкнена, - почувся низький жіночий голос з невідомо де прихованого динаміка.

Хлопець підкотив аеромагнітного дирчика до паркану і рушив до хвіртки.

- Закидай гілками мопеда. Там, біля паркану лежать. – наказав динамік.

«Тю, що за козаки-розбійники», - подумав Інгвар. За останні двадцять хвилин польоту він не зустрів жодного гуманоїда, але слухняно виконав наказ. Крізь невисокий молодняк дерев, що проріс в напіврозваленій хатині, виднілися іржаві двері столітнього льоху. Він обережно потягнув дверцята, чекаючи зубного скреготіння, проте вони, ані рипнули, ретельно змазані мастилом. Цегляні сходи круто вели вглиб, де потойбічно бурчав генератор. М-да, не так він уявляв собі життя в героїчній Україні. Мама розповідала про кіборгів, титанів волі, тєлік з і-нетом - про мудрунів і винахідників, а тут безлюдна пустеля, розбиті хати і льох позаминулого століття. Якийсь апокаліпсис. І якого біса мама прохала відвідати тітку біля ЛБЗ?

За внутрішніми товстелезними дверима в очі вдарило яскраве денне світло. Через секунду осліплення у фокусі намалювалася міцна жіноча постать років 50+, хоча він точно знав, що тітці Любі сорок сім і вона старша за маму на два роки.

- Привіт, племінничку. Чого це тобі в Стокгольмі не сидиться? Вештаєшся Україною, пригод шукаєш? Чи може повоювати приїхав? – міцно притисла його до грудей тітка.

«Ого», потайки майнула думка в Інгвара, а тітка тільки на вигляд «старша».

Так у вас же перемир’я. По тєліку кажуть, що за два-три тижні підпишуть остаточний мир. І кінець віковічній війні, - ніяковіючи від тітчиних обіймів, відповів хлопець.

- Це вже двадцяте перемир’я, - зітхнула тітка Люба, - на Московії вп’ятнадцяте обирають Путіна, і кожен новий молодше попереднього і знову починає «Київ за три дні». Так, що і пукнути не встигнеш, як станеш ухилянтом. Тобі ж уже є вісімнадцять? – відпустила нарешті з обіймів жінка.

Давно, але я громадянин ЄС.

- Це багато що змінює, - задумливо мовила тітка.

- Мама казала, що вам тут треба допомогти, та я й сам хочу бути корисним, хоча мені здалося, що крім вас тут нікого немає. Хіба, що вирощувати вашу травку, - кивнув головою Інгвар на горщики з зеленню під яскравими лампами.

- Те, що ти нікого не бачив, не означає, що нікого нема. Росіянці скрізь розвісили дрони та контролюють кожен рух…, - тітка не встигла закінчити фразу, як на підтвердження її слів на горі прогримів потужний вибух. І зі стелі полетів пісок та пилюка. В Інгвара похололо в животі, а коліна зрадницьки увігнулися. Тітка Люба ж, не зваживши на вибух, холоднокровно повернулася до пательні на плиті, де смажилася, якась печеня.

- Зараз пообідаємо і я дещо поясню, - почала вона, але цього разу її перебило лунке гарчання, що йшло десь з глибини підвалу, наче там оселився собака Баскервилів.

- Не зважай, це Юля годує малюків, - посміхнулася тітка Люба.

- Та… якось вже перехотілося їсти, - невпевнено почав Інгвар.

Тітка поставила на стіл велику таріль запашної картоплі з реберцями, аромат, якої в мить знецінив інстинкт самозбереження…

- Смачного, - запросила вона.

Вдруге запрошувати Інгвара не довелося. Дивлячись на те, як хлопець розправлявся з реберцями, з посміхом додала: « Сподіваюся, чоловічий у тебе не тільки апетит».

- Тобто? – спантеличено підвів брови Інгвар.

- Ні-ні-ні, - розреготалася тітка Люба, - я маю на увазі мужність та сміливість.

- Добре. Що я маю робити? – відсунув спорожнілу тарілку Інгвар.

- З’їсти сирники з родзинками, - підставила десерт тітка, - а ще відвезти у Київ повідомлення та зустрітися з одним дядьком.

- І це все? А де тут місце для геройства?

- Не переживай, неприємності й проблеми тебе самі знайдуть.

- Ok, коли летіти? Що в повідомленні? Я маю знати? Чи ви мене в темну використаєте? – зухвалився хлопець.

- Оу, то ти ще й кмітливий! Я напишу рекомендаційний лист генералу Калюжному, щоби влаштував тебе на службу, так як ти мій родич, хоч ти і з ЄС. Невеличка корупція не викличе підозри. Головне – маєш передати на словах, бо десь по наших мережах завелися черви.

- Які ще черви? – не зрозумів Інгвар.

- З руками і ногами та довгими вухами. Доповіси, що наш проект виходить з-під контролю. Ми терміново потребуємо евакуації, або закриття. Росіяни вже за пару кілометрів і навіть Господу Богу невідомо шо се буде, якщо вони захоплять село. Його наказ передаси нам двома словами: «повертаюся до вас» якщо закриваємо, або «їдьте до мене», якщо надішлють евакуаційну команду.

- Зрозуміло, але як з ним зустрітися? Де я, а де Калюжний.

- Маю студію у Києві у звичайному ЖК – як резевний канал зв’язку. Поверхом вище живе коханка його двоюрідного брата. Вона з нашого села – гаряча штучка.

- Хм… А на якій кобилі я до неї? – знизав плечима молодик.

- Ну…, знайди вже спосіб – підморгнула тітка Люба, - ти ж вже дорослий хлопчик!

Двері, що вели в глиб цього підвалу-бункеру прочинилися метеликом і на кухню діловою ковбасою прокрокувала симпатична дівчина років до двадцяти в армійських берцях.

- Вони знову сваряться через корито, - повідомила вона, впершись очима в Інгвара.

- Знайомтеся. Це Юля, а це Інгвар – мій племінник, - не відриваючись від миття посуду, представила тітка Люба.

- Дуже приємно, - пальнув хлопець, в голові якого блискавкою майнув порносюжет з досвідченою мілфою та молодятами.

- Це ви не ці смачні реберця годуєте, якими мене щойно почастували? – спробував пожартувати юнак.

- Гляди щоб ці реберця тобою не почастували, - посміхнулася Юля і, підхопивши з морозилки чималенький пакет з м’ясом зникла за дверима. Там її зустріло радісне гарчання.

Інгвар перевів повний запитань погляд на тітку Любу.

- То майже твої двоюрідні брат і сестра – не відриваючи очей від посуду, пояснила вона.

- Щось я не в’їду! Це Юля сестра, чи крім неї, ще брат і сестра?

- То давня історія, та зрештою ти ж тепер «в дєлє», то…

Коли Стів приїхав в наше село, ми з твоєю мамою були ще зовсім дівчатками, а він імпозантним дядечком.

Стів? Америкос?

Так, біолог. Ще в 2013 році разом з доктором Джорджем Черчем вони надумали оживити мамонтів. За допомогою редагування геному, а в 2019 створили стартап Colossal і навіть знайшли спонсорів. Спочатку Hypergiant, а потім і інших.

- Невже там мамонти? – ткнув пальцем на двері Інгвар, - та ладно.

- Чекай та слухай. Частини ДНК, яких бракувало, заповнювали за допомогою ШІ. Штучно запліднювали слоних – не вийшло. Перепробували з усіма архаїчними ДНК, які змогли дістати, а потім їх проект заборонили на території США і Стів приїхав до нас оглянути кар’єр кварцевих розробок, що стояв пусткою. І наше безлюдне село. Він був такий… що ми з твоєю мамою не могли змарнувати свій шанс. Та все ж я перемогла. Хоча… дивлячись на тебе, я вже не впевнена у цьому….

- То… за дверима американська біо-лаба, яку шукають росіяни – розширилися зіниці в юнака.

- На той час, коли в 22-му посунули росіяни, нам вдалося те, що не вдавалося нікому у світі – запліднити яйцеклітини у штучній матці, але перший же обстріл знеструмив систему живлення плоду і наш ембріон загинув. Стів був у розпачі.

- Я можу собі уявити, - поспівчував Інгвар .

- Ти навіть не можеш уявити. Другого шансу просто не було б. У нас лишався тільки один битий зразок ДНК і жодних натяків, де взяти материнську яйцеклітину. Та засліплення коханням страшна штука. Я запропонувала реставрувати биті частини моїм ДНК зі сподіванням, що моя яйцеклітина не відторгне чужорідне ДНК. ШІ підрахував шанси 1:99.

- Свята Дейнеріс, матір драконів. То тут у вас і «Санта-Барбара», і «Чужий» в одному флаконі, - захоплено промовив Інгвар, - і шо, народилися мамонтенята?

Тітка Люба дістала з морозилки дві половинки курки і упхнула Інгвару в руки.

- Ходімо, час познайомитися з родичами!

Граційним рухом ілюзіоніста вона штовхнула двері та запросила Інгвара до просторої кімнати з величезним екраном та мереживом кабелів. Скло та решітка завтовшки сантиметрів п’ять відокремлювали кімнату від підземного вольєру з природного каміння. Фактично це була печера з рівними стінами. Не помітивши жодного руху, Інгвар сміливо підійшов ближче до решітки. Вогняна куля вдарила йому в обличчя і, якби не термоскло, він вже був би схожий на смажене курча.

- Не поспішай. Це Мася. Пригости його курочкою, - потягла за ручку біля підлоги ледь помітні дверцята тітка Люба.

З отвору виїхали звичайнісінькі ночви. Інгвар поклав половину курки в корито і обережно запхав його назад. Миттю від стіни відокремилась крилата постать з довгим шпичастим хвостом та проковтнула курку, не жуючи. Хлопець закляк з переляку. Перед ним в очікуванні вилискувала іклами вишкірена посмішка справжнього героя народних казок – Змія Горинича. Хіба що з однією головою. Окрасу – точно, як стіна вольєру.

- Мась, - це Інгвар. Не ображай його, - долинув з глибин свідомості голос тітки Люби.

Мася нахилив голову, мов цуценя, з цікавістю розглядаючи юнака, та шморгнув носом, втягнувши повітря.

- Гарнюня Мася, - вичавив з себе Інгвар.

- Це хлопчик. Дівчинка Нюся – вона спокійніша і розумніша. Стів зараз з нею займається, - заспокоювала тітка.

І враз у вольєрі зчинився галас. Крізь непомітну шпарину в стіні у вольєр увірвалася ще одна хижа істота. В пошуку курячого десерту обнишпорила всі закутки. Крилами та пазурами загнала Масю в дальній куток, відігнавши від корита.

- Я пригощу? – кинув курку в корито Інгвар

Нюся схвально кивнула лускатою мордою, та, не мигаючи, витріщилася на юнака.

Мороз по спині пробив чакру Сахасрара в голові та відкрив Інгвару секрет погляду удава на кролика.

- Люб, ну я ж просив не провокувати, коли я з нею займаюся. Вона ледь не кинулася на мене через ту курку – з приємним акцентом обурювався розлючений сивий чоловік, що влетів в бокові двері.

- А чого це вона стала така скажена? Чого в неї такий жор? – повернулася до нього тітка Люба.

- Бо вона вся в тебе, і схоже нарешті вагітна, - заспокоївся чоловік.

- Та невже?! І двадцять п’ять років не пройшло, - іронічно зраділа тітка, - до речі, це Інгвар, той племінник, що я казала.

- Стівен, - не дуже привітно простягнув руку чоловік, - Люба вже все розповіла?

- Я ж не знаю, чи все! – поглянув на тітку, майже, двійник Стівена, тільки молодший років на сорок.

- Окей, я поясню, - продовжив Стівен, - нас треба терміново евакуювати. Росіяни підступають і не можна дати їм скористатися Масею та Нюсею. Не можна дати козир пропаганді через наш експеримент. Не можна дати знищити наукові відкриття. А ще у нас велика проблема з кормами. Ми вигребли все м’ясо з навколишніх сіл, а завозити неможливо. Дрони висять цілодобово. В’їзд-виїзд по сіряку або ж в туман. Якщо коротко, то просто - …опа, але є і позитив. Вони прогризли собі хід до покинутої шахти і штольнею вилазять назовні харчуватися.

- Жах! – скрикнув хлопець, - то це вони «переїли» весь люд по селу?

- Та ні, Нюся виявилася розумнішою, - втрутилася в діалог тітка Люба, - завдяки їй окупована частина кілометрів на сорок говорить тепер українською.

- Тьоть Люб, це що якийсь сюр? – не кажіть, що вона проводить курси української, - недовірливо посміхнувся Інгвар.

- У неї розпізнавання свій-чужий на «паляниця», «молодиця», «залізниця», - повернувся до розмови Стівен – Люба навчила її української і це частково вирішує питання їжі. Принаймні, поки що, вони не вимагають принцес або найгарніших дівчат.

- Це просто якийсь апокаліпсис у квадраті, - схопив голову руками хлопець. – дракони, що говорять!

- Скоріше навпаки, - заперечив Стів, - це минуле і майбутнє. Шкода, що в них статеве дозрівання років з двадцять п’ять. Вони б могли вирішити питання російської піхоти. Росіяни вигадали проти дронів МРМ – магнітно резонансний модулятор. Він тимчасово змінює гравітацію та геолокацію. Купольно або направлено і дрони геть втрачають орієнтир та падають. Правда є від того й побічний ефект - магнітний полюс Землі з’їхав у південний Сибір, але на Масю і Нюсю МРМ не діє і ніякі радари та тепловізори їх не бачать, бо вони холоднокровні та не залізяки. На додачу малюки змінюють колір, як ті хамелеони.

Інгвар зачаровано дивився на цю граціозну вбивчу машину, що дефілювала вольєром, наче манекенниця подіумом під палким чоловічим поглядом.

- Чого вирячився? – грубим голосом з інтонацією тітки Люби повернула зелено-жовту морду до юнака Нюся, - скажи «Паляниця»

- Так я ж… то й во… «Паляниця», - відступив назад отетерілий Інгвар.

Стівен з тіткою розреготалися від палкої зустрічі «майже родичів»

- Ходімо, достатньо для першого знайомства, - обійняла за плечі тітка Люба.

- Може познайомимося з більш традиційними родичками, - згадав про Юлю Інгвар.

- Ти швидше з нею в мережі поспілкуєшся, ніж офлайн, - відповів за тітку Стівен,- вона не вилазить з мережі.

***

По обіді Інгвар дістався Києва. Якщо не враховувати перегони з російським FPV дроном на світанку, то долетів він без пригод. Орендований аероскутер, хоч і обурювався довгим перельотом та все ж докряхтів до київської кільцевої, а там вже по землі до одного з новомодних ЖК. Про апокаліпсис, що на сході, тут нагадувало хіба що тимчасове відключення електрики та ліфтів. Тож за пів години, весь «в парфюмі», вже стояв перед дверима у коридорі поверхом вище тітчиної квартири і впевнено тиснув необхідну кнопку. Поруч з дверима блимнув невеликий монітор і приємний жіночий голос повідомив: «Добрий день, я Яна – автоасистент. Нажаль, ваше обличчя мені не знайоме. Залиште, будь-ласка, свої контакти і ми зв’яжемося з вами».

- Трясця, - буркнув Інгвар, - я ваш сусід знизу. Маю до вас листа… Вірніше не до вас, а до вашого… Блін…. Мені треба зустрітися

- Дякую я повідомлю про ваш візит, - ввічливо відповіла Яна і екран згас

Це була неочікувана поразка від автожінки.

Планом «B» було домовитись з консьєржем, але огрядна Валентина Іванівна грудьми і «здоровою параноєю» стала на захист приватного життя мешканців будинку.

За планом «С», озброївшись пляшкою пива, зайняв позицію на лаві біля під’їзду. Коли з-за рогу з’явилися дві брюнетки, він зрозумів – одна з них точно "ВОНА". Гладенька зачіска, яскраві карі очі, піджаре тіло, навушники, лосини, топ на третьому розмірі, а поруч сучка-доберман. Після пробіжки обидві розпашілі. Точно як і казала тітка – гарячі штучки.

- Зінаїдо, - зробив вальяжний крок на зустріч Інгвар.

Дівчатка, не змінюючи ритму пробігли повз – до ліфту.

- Зінаїдо, - поспішив за ними хлопець, - у мене для вас лист від Люби.

Собака вочевидь не поділяла чоловічого ентузіазму. Вишкірила ікла та загарчала.

- Вибачте, Джина не любить запах алкоголю, - не знявши навушники відповіла дівчина і… двері ліфта зачинилися.

На ранок, заливши рота Listerin(ом) Інгвар чекав ранкової пробіжки. А місто прокидалося своїм буденним життям. Двірники збирали рештки опалого листя, бігуни намотували круги осіннім парком. Коти бенкетували у сміттєвих баках. Батьки тягнули заспаних дітей в садочок та до школи. Ніхто і не звертав уваги на бігуна в трусах у листопаді, що «танцював» ламбаду біля під’їзду елітного ЖК. А ось вороний титановий SAAB 9000 з реактивною тягою п’ятидесятого року з крейсерською 250 і до 500 км/год в польоті не прослизнув повз пильних очей консьєржки. Американською щирою посмішкою вона вітала доглянутого красеня «в самому розквіті сил» з водієм-пілотом. А вже за декілька хвилин гостровуха Джина голосним гавкотом повідомила про вихід «королеви» і, залишивши пам’ятний знак на газоні стрибнула на шкіряний салон у люб’язно відчинені водієм двері вороного боліда. Титановий звір рвучко здимів, роздмухуючи осіннє листя.

Ймовірно, що й мозок у Інгвара разом з цюцюркою скрутився від ранкового морозу. Думки ледь борсалися пустою головою: «Мабуть, той другий, лишився у квартирі? Мабуть пробіжка завершилася?» ТанкОм-підтюпцем юнак добіг до ліфта та тицьнув необхідну кнопку, а потім ще одну біля знайомих дверей, що поверхом вище його квартири.

- А… сусід знизу, - вигулькнуло обличчя автоЯни на моніторі. Нажаль у нас не прийомні години, - і монітор знову згас.

Суцільна безпорадність, наче витягнув не той білєт на іспиті, без права перездачі, огорнула Інгвара. Тьмяним вогником з закутків пам’яті спливав план «D», побачений в якомусь старомодному кіно. Він, повернувшись додому, перекрив воду та душовим шлангом запхав футболку в унітаз, аж до загальної труби(стояка), а згодом подзвонив до аварійки.

- Альо, диспетчер? Мене топлять сусіди згори. Так, так. Запишіть адресу. А коли буде бригада? Як це після відбою повітряної тривоги? Як це не виїжджаєте? – майже криком закінчив бесіду Інгвар.

Тим часом у ванній кімнаті та на кухні вже почався «невеличкий колапс». Вода брудними патьоками стікала стінами, дзвінко крапала зі стелі. Пекельний сморід розповзався квартирою, всмоктуючись у волосся, меблі, одежу. І зупинити ці рештки свята людського буття не було ніякої змоги. Ранковий нежданчик з десяти горішніх поверхів, заполонивши ванну кімнату, торував собі шлях коридором. З надією на порятунок Інгвар кинувся до ліфта аби дістатися консьєржки наче янгола-охоронця. Він не сподівався на диво ходіння по морю від дев’яносто кілограмової Валентини Іванівни але перекрити воду та знайти сантехніка вона цілком могла б допомогти.

Ліфт, скрипнувши неповороткими дверима, презентував красеня з SAAB(у) у розхристаному халаті.

- Ви заливаєте мене лайном, - обурився Інгвар, - ви в курсі?

- Та в курсі, вибачайте. Сам не знаю що робити, - тицьнув на кнопку першого поверху, - ви їдете?

Інгвар скочив у прочинені двері кабіни. На першому, біля консьєржки, вже панувала галаслива метушня. Сусіди жваво шукали винуватця, чи скорше винуватицю. Всі сходилися на Зінці з восьмого. Далі все стало майже театрально. Німа сцена, наче в провінційному ДК. Відкрилися двері ліфту і приголомшена публіка прикусила язика, споглядаючи молодика в трусах і з голим торсом та красеня у банному халаті. Лишень жіночка середніх років заздрісно прохопилася: «Ти ба. Тепер їх двоє. Ох і Зінка!».

Цить, - урвав її вусатий дядько, - може вони, то й во…

На радість захопленій публіці ситуацію врятувала чергова аварійка, і всі юрбою попхалися на восьмий. У Зінчиній квартирі, кольоровим візерунком, поверх плитки та паркету плавало все надбання вчорашньої вечері. АвтоЯна металевим голосом попереджала про небезпеку затоплення в результаті підриву Київської ГЕС та закликала одягти жилети та покинути помешкання. Зінка, схрестивши засмаглі ноги в лотос, на обідньому столі червоним пеньюаром руйнувала робочу атмосферу аварійної команди водоканалу. Не дивлячись, що сморід виїдає очі, хіба сліпий тут не пускав слини на Зінчині зухвалі перса. А та, мов медитуючий сфінкс, вирівнявши спину та прикривши довгими віями очі, спостерігала «плин» невпинного життя.

- Я маю лист до генерала, - несподівано звернувся до красеня Інгвар, не відриваючи погляду від сфінкса.

Той перевів незрозумілий погляд на хлопця у трусах, що простягував йому конверт, наче побачив його вперше.

- Це від моєї тітки Люби зі Сходу. Дуже терміново, - зрештою опанував себе юнак.

Красень підозріло поглянув на сфінкса, на хлопця, але конверт все ж таки взяв.

- Ось, хазяйва, - втрутився в розмову аварійник, - з вас могорич, - кинув у плесо на підлозі він брудну ганчірку. Вам ще повезло, що її не замулило. Свіженька. Можна навіть відстірати.

А «свіженька» розпливлася, розтягнувши руки в боки.

- Знайома футболка, - я її бачила, - почувся голос автоЯни.

І монітор почав відмотувати кадри в зворотному порядку. На кадрі де Інгвар тисне на кнопку вхідного дзвінка зупинилася.

- Так. Сусід знизу.

Правий хук в ліве око на мить виключив Інгвару загальне освітлення.

- Розумніше нічого не міг вигадати, терорист хрінів? – летіли навздогін слова та підсрачники від красеня в халаті.

***

Коротка SMS(ка): «Повертаюся до вас» поставила тітку Любу зі Стівом у несподіваний ступор. Все ж вони не чекали закриття. Цей проект для Стіва – сенс його життя.

- Не можна його ось так взяти і закрити. Невже там на горі не розуміють важливість справи як для України, так і для всього світу загалом, - вирував обуренням Стів.

- Стівене, любий, ми маємо це зробити. Це ж наказ, - врівноважувала його Люба.

- Плювати я хотів на ті накази. В Карпатах в них повно печер.

- Ми самі туди не доїдемо. Нам потрібні дві фури.

- Так, це правда, скис Стівен, - тоді я випущу їх тут.

- Ти тільки уяви, що буде коли росіяни їх спіймають.

- Я не буду їх вбивати. КРАПКА, - резюмував Стів.

- Гаразд, випиймо кави, може й знайдеться якийсь вихід, - лагідно погодилася Люба та пішла варити каву.

Згори почулися стрімкі кроки й умовний стукіт у двері.

- Юлю, відчини, поки я з кавою, - крикнула тітка.

Дівчина невдоволено промайнула кухнею, та повернулася з Інгваром.

- О, племінничку, ти якраз на каву. Ходіть усі, - запросила до столу тітка Люба.

- Привіт Інгваре, - потиснув руку Стів. Ти в курсі, що в середньовіччі тим, хто приносив погані новини, виривали язика, - сумно пожартував він.

- Так, я ж… - знітився хлопець.

- Як долетів, - змінила тему тітка Люба, - ЛБЗ вже зовсім близько.

- Я поміж крапельок. По сіряку.

Раптом Стівен здригнувся нервовою хвилею. Перевів погляд на Любу, та, закотивши очі, повільно повалився горілиць. Тітка попередливо підхопила Стівена попід плечі.

- Племінничку, допоможи з моїм Ромео. Юля, збирай документи і речі. Рушаємо за півгодини.

Інгвар з Юлею ані зрушили з місць.

- Чого повитріщалися? Перелякалися дівчатка? Ану бігом! – холоднокровно керувала тітка Люба.

Вони з Інгваром перетягнули Стівена підземним переходом до гаража під рештками хати та поклали у старенький бус. Юля тим часом похапцем збирала документи. Повернувшись, тітка Люба пройшла крізь шлюз до вольєру з підопічними та затампувала прохід до печери монтажною піною. Нюся довірливо споглядала це дійство, але коли вже тітка йшла з вольєру геть - стала поперек дороги та загрозливо загарчала.

- Юля стріляй, - крикнула тітка.

Нюся на мить відволіклася, повернувши голову до дівчини. Цього було достатньо аби тітка вскочила у шлюз. Та замість радощів спасіння Юля клацнула міцними засувами на дверях шлюзу.

- А що буде з Масею та Нюсею?- схвильовано спитала вона.

- Ми їх затопимо. Відчини шлюз, не дури, - відповіла тітка Люба.

- Як ви мені остогидли, - стиснувши щелепи, дівчина підняла пістолет

- Юль… - гучний постріл перервав тітку Любу.

Вона, вхопившись за шию, простяглася на підлозі шлюзу. Дівчина перевела пістолет на Інгвара.

- Як Юль? Ти ж донька, - ледь вичавив з себе білий від переляку, хлопець.

- Прийомна… Після малюків вона не змогла мати своїх. Так. Щось я прогавила. Щось тут пройшло повз мене. Будемо імпровізувати. Знімай штани… - наставила вона пістолет в живіт Інгвару.

- Для чого Юль? Тортури з пристрастю? – розстібнув штани Інгвар.

Мені потрібна родинна ДНК. Вони намагалися їх клонувати за старими шаблонами, але природа не ведеться. ШІ підказав, що якщо замінити частину генома родинною ДНК, то природу можна й обдурити. Вона сприйме і як новий організм , і як родинний одночасно з ймовірністю 80% до 20%. Я не буду чекати двадцять п’ять років, я сама їх клоную. Тож, ось тобі контейнер – мастурбуй.

- Юль, тут якось не до ексгібіціонізму під дулом пістолету. І де ти будеш робити ті експерименти? Здається зараз не найкращий час. Росіяни на порозі.

- Мені осточортіло місити з ними тут лайно. Мені пропонують справжню лабораторію в інституті у Москві.

- То ти?... Але ж вони твої батьки, хоча й не рідні!

- Батьки?- обурилася Юля, - я за двадцять років далі області не виїжджала. Хоч би раз у Київ звозили. Прага, Рим, Париж і Лондон – все заочно. Універ – і той онлайн. Так що - дрочи, а то й тебе встрелю.

- То якщо ми вже не родичі, то може більш природнім шляхом отримати ту кляту ДНК? – провів язиком за щокою юнак. Ти ж бачиш, у «хлопця» стрес - стягнув штани Інгвар, оголивши звислий кабачок.

- А так? – відверто збуджуючись від «чоловічої краси», задрала майку юна терористка, - починай.

***

Нарешті Інгвар відчув, що не дарма пройшов курс пікапу. Юля пристрасно ковзала стегнами, осідлавши його наче молодого жеребця. Прив’язані електрокабелем до ліжка зап’ястки та холодна сталь пістолету наставленного в груди додавала гостроти відчуттям жеребця. Було цілком очевидно, що й для терористки засіб перевершував мету. Розлога хвиля екстазу прокотилася її тілом на мить накривши вологим туманом мигдалеві карі очі. І цієї миті жеребець жбурнув свого вершника щосили уперед. Дівчина перелетіла спинку ліжка і влипла в стіну головою, зависнув перевеслом на спинці. А жеребець, зробивши кульбіт у ліжку, сам осідлав і вершницю, і спинку ліжка. Здається Кама-Сутра ще не встигла описати щось подібне.

Дякувати китайським майстрам, їх меблепром не очікував на еротичну акробатику. Спинка, гучно хруснувши, відламалася від ліжка і утворився пікантний еротичний бутерброд ледь приправлений білявим майонезом. Поміж дерев’яних ребер спинки та чоловічого обличчя вилискувала спітніла дівоча дупка. Притиснувши її решіткою до себе, поки Юля не прийшла до тями, заніс її до шлюзу немов чарівну кришталеву вазу, спромігшись відчинити засуви ногою. Обидвоє малюки, в передчутті негараздів, нервово гарували вольєром, кидаючись на решітку з відчайдушним криком. Аби позбутися прив’язаної ноші Інгвар запхав край спинки на злам поміж решіток та щосили надавив. Китайський меблепром посперечався, але все ж тріснув під натиском настирливих зусиль. Звільнивши руки від зашморгів, розшукав штани та пістолет і був здивований його зарядом.

- Дідько, це ж транквілізатор. То виходить, що тітка жива!

Мерщій до шлюзу – думки працювали миттєво. Колишня «кохана» вже подавала ознаки життя.

- Вибач кохана, - зробив ін’єкцію з пістолету в спокусливу дівочу дупку колишній бранець.

Одначе справитися із занімілим тілом тітки виявилося значно складніше ніж з «колишньою». Неслухняні руки й ноги чіпляли стільці та кабелі, змітаючи зі столів тарілки й девайси. З гріхом та лихом навпіл дістався Інгвар зі своєю ношею до гаражу та вклав тітку поруч зі Стівом у бусік.

- І шо тепер? Коли прокинетесь Ромео і Джульєта? Ох і рольку ж мені надали. Все життя мріяв зіграти Тібальда, а по факту вийшов Лоренцо. А шо з тією бідосею робити? - згадав про Юлю хлопець. - Та хай їй грець, хай зустрічає росіян.

З гаражними воротами все було зрозуміло: вгору-вниз-стоп, а ось де шукати ту магічну «червону кнопку». Інгвар повернувся до кімнати управління де через решітку вольєру в нього вперлися дві пари жовтогарячих очей. На підлозі вольєру валялися шматки піни, якою тітка Люба замурувала прохід. Мася, витягнувши шию, взяв бойову стійку, а Нюся гортанно кричала. Попри нервове тремтіння, Інгвар клацнув на екрані монітору «увійти». Люб’язний жіночій голос повідомив: «Я асистент «Машина», чим можу допомогти?»

- Трясця, це якесь déjà vu? Скажи, Машина, де Червона кнопка?

- На жаль у вас немає доступу до інформації.

-Я родич тітки Люби й малюків, - заводився Інгвар

- Потрібна верифікація

- Двофактурна через Приват, або аналіз ДНК влаштує? – підтер пальцем біляву пляму на світшоті юнак.

- Ха-ха-ха, дуже смішно, - відреагувала машина.

- Скажи, Машина, а щоб ти зробила при несанкціонованому втручанні?

- Спалила б усі плати.

- Пали! - радісно вигукнув Інгвар та почав трощити стільцем системні блоки.

Система відгукнулася феєрверком та смелом смаженої гуми.

- А що з цими крикунами? – перевів погляд на малюків хлопець. Щось вона казала про «потопити», але ж вони не схожі на кошенят. У відро не влізуть.

В пошуках «Червоної кнопки», чи будь якого іншого рішення Інгвар облазив все підземелля з п’яти кімнат, простору студію-кухню з сейфом-морозилкою, кімнату управління – власне лабораторію, дві спальні і великий вольєр. Звісно ж до милих Малюків він не заходив. І вже зневірившись у пошуках, хотів злити дизель з буса та підпалити все к чортам собачим, аж тут…

- Та ладно, Ви серйозно, А шо так можна було? – шукав відповідний слоган Інгвар.

Це він звернув увагу на великий червоний вентиль біля вхідних дверей. Він такі бачив у кіно минулого століття.

- Це вже не кіберпанк, а пост апокаліпсис якийсь, - намагався крутнути раритет Інгвар. В гаражі знайшов міцного лома та за допомогою важеля зрушив з місця червоне колесо. Вода невпевненою цівкою виступила з попід останньої сходинки, а потім жвавим потічком ринула заливати кімнати підземелля.

***

Інгвар стояв на порозі відчинених гаражних воріт, прислухаючись до нічної канонади та дзижчання в’їдливих дронів-комарів. Холодна річкова вода швидко заполонила всі закутки підземного сховку, підповзаючи до самого авто. Малюки ще певний час істерично кричали, а потім стихли. Низьке осіннє небо почало сіріти, піднімаючи глевкий туман.

- Час, саме час, - сам до себе скомандував Інгвар.

P.S.

Камера загальним планом робить кругову панораму печери-штольні. Акцентує увагу на водоспаді що ллється зі щілини заліпленою монтажною піною, поступово наближаючись до непомітного сховку під склепінням печери та зупиняється на трьох драконячих яйцях в прихованому від сторонніх очей гнізді.