" Голос вихідного дня"

Часом я прокидаюся не в гарному настрої і йду у парк. Це допомагає. Вранці гарно пишеться, диктую прозу та вірші.

- Дай Боже здоров’я, Богданчику, - баба Люся – страж під’їзду і праобраз усіх пенсіонерів, стрічає мене щоранку однією і тією ж фразою, здається, на протязі усього мого життя.

Я вітаю її, розпитую про здоров’я, якщо не поспішаю, можу присісти, щоб погладити кішку. Наразі - пришвидшую ходу.

За третьою сходинкою закінчується подвір’я. Далі вулиця, суне гулом машин. Сьогодні шаркання ніг особливо голосне. Навіть цокання підборів дратує.

- Перехід через вулицю паркову дозволено, - нарешті.

Серце поволі вгамовується, я відчуваю вогкість і вмощуюсь на улюблену лаву.

Хочеться думати про щось світле, або не думати зовсім. Хочеться плакати, але цього неможна навіть хотіти. Глибоко хапаю ранкову свіжість і… поринаю у вигаданий світ. Певен, там скоро усе мине. Якщо ні, то нагадаю собі скільки невивчених речей у світі, скільки непережитих відчуттів.

- Вище носа, світ прекрасний.

- Гуп, - хтось моститься біля мене майже впритул : частий віддих, запах вогкої шерсті.

- Вам неодмінно треба тут?- не впізнаю свій голос.

- Вибачте, - сунеться в інший бік, - я не бачу, сліпий. – Вірний, ти чому мене не попередив? – пес винувато лащиться і втихає.

Слухаємо тишу.

- Як воно бути… незрячим?- запитую несподівано сам для себе.

- Незрячим бути погано, але ще гірше жити без вихідного дня, - голос незнайомця притягує: густий, неквапний, з хрипотою. - Спробуйте роздивитися це слово. Вихідний це ніби вихід в іний. Розумієте?

Я почуваюся ніяково, навіщось розказую про захоплення мовою і підготовку до вступу в універ.

- Гм, тести підступна штука, готові запитання, готові відповіді. Погодьтеся, це якось дивно. Навіщо задавати запитання, коли ти сам знаєш відповідь?

Кашляю:

- Людям важливо обмінюватись відчуттями, знаннями. Передача досвіду і... - вмовкаю на півслові.

- Знаєш що я хотів би змінити у світі? Хочу щоб дітям дозволили бути дітьми якомога довше.

Відчуваю теплу вогкість на пальцях, Вірний лизнув мою руку.

- Я осліп у 37, - продовжує голос, – коли вирішив згадати дитинство, зрозумів, що темна незахищеність переслідує мене усе життя. І це не лише моя реальність. Здається, жоден тут не має досвіду повної безпеки. Зрячі, глухі чи сліпі люди можуть бути щасливими, але для цього потрібно жити у світі без перегонів і меча, - підводиться.

- Куди ж Ви? Поговорімо, - слухаю як віддаляються його кроки.

- Що можна змінити у світі, якщо його облаштування не викликає запитань? Завтра приходь, влаштуємо вихідний.

Я чекав на тому ж місці. Він прийшов і приніс книжку. Я знітився, висловив подяку і тільки но наважився говорити, як до нас підійшла дівчина.

- Борисе Петровичу, вітаю. Я Люба, ми з Вами стрічалися на виставці.

- Авжеж, пам’ятаю. Люба, чи отримали задоволення від малюнків?

- Так, мені дуже сподобалося. Цікава ідея дивитися з різної віддалі. Одна картина, вразила найбільше. Здаля я побачила жовто - блакитну писанку. Ближче, соняшникове поле. Жовті голови усі як одна повернуті в бік Сонця. Безмежний обшир квітів тягнеться до горизонту. Над ним блакитне небо, білі хмаринки, ледь помітні крила птахів. На передньому плані легка поволока туману. Обабіч маки, обрамляють поле тонкою полосою. То ж були вони?

- Губи.

Мені здалося, що дівчина закліпала.

- У Вас, мабуть, дуже гарні губи.

- Як Ви бачите? Тобто, як Ви можете малювати?

Він сказав, що відчуває тепло кольорів. І малює пальцями.

Тоді Люба поцікавилась, що він думає про « Чорний квадрат».

- Чорний квадрат це я. Це я, це ти, це, на певному рівні, кожен із нас. Ми тиша. Ми пустота, симфонія « 4,33» Джона Кейджа. Ми непроявлений малюнок і незаспівана пісня. Звісно, можна шукати вогонь в інших, але тоді ви ніколи не будете горіти. Або направити погляд вглиб себе. Хто ти, світло чи пітьма?- запитує Христос.

- Гм, - протягнула Люба, - на перший погляд – пітьма. Але світле щось таки є…

- От, бачите, це дуже цікаво. Чим керується пітьма поглинаючи світло? Ненависть, чи любов, біль чи пристрасть? А може темінь хоче проявити світло? Чи навпаки слугує засідкою для іскри? Хто кого підсилює? Хто кого звільняє?

- Дякую, Борисе Петровичу. Тепер я розумію чому Ви не називаєте картини. Те що здаля видається писанкою, чи квітучим полем, зблизька стає іконою. Замість соняшників, ореоли, аж до далекого горизонту. Над ними крилаті хмари херувимів. Руки Сонця обіймають сонми святих. Усе це ллється, перетікає з полотна у світ, в мої очі, в моє серце. І лише тонкий білий покров і червоне…

- Губи, - він сказав це ледь чутно, Люба не помітила.

Скоро у неї задзвонив телефон і дівчина пішла.

- Ми з Вами так і не познайомилися, - протягую руку, - Богдан.

- Дуже приємно, - відчуваю його тепло, - Вольський Борис Петрович.

- Що насправді зображено на картині?

Він сказав, що намалював рот. Він бачить всередині тіла світлий храм, де співають сонми святих і кожна клітина маленька жива істота.

- Там тихо, безпечно і світло. Там живе Бог.

Більше ми не зустрічалися. Вольський раптово з’явився і раптово зник, залишивши мені книгу : « Парціфаль і шлях до Грааля».