Кіберіон

Як і казав Данте, нам було краще вшитися з моєї квартири забравши усе цінне. Він був правий у своїх здогадках. Вже на наступний день я дізналась з новин, що моя квартира спалена вщент від "короткого замикання". Гарне усвідомлення того, що це не моя власність, а мафії.

Сумно правда. Там були мої улюблені лахи, які ненавиділа Геста. А більше мене нічого не тримало у тій пустій не затишній квартирі для переховування.

Моя дупа тепер базується в не дуже скромних апартаментах Гести на окраїні Лімбу. Вона купила власну квартиру за ці всі роки, що працювала у Аліка. Назбирала.

З Гестою ж ми спочатку посварились, потім помирились, потім знову посварились і помирились. І так по кругу. Декілька разів. Та все одно дійшли до простої істини. Правди.

Вуха. Вуха ніколи не були простими. Не були прикрасою технологічного світу. Це символ її роботи. Підслуховування інформації. Якщо потрібну інформацію бос знає завжди, то й не потрібну теж. З її згоди, чи без.

Тож ми домовились у важливі моменти доносити інформацію за допомогою голографії на телефоні. Вона швидко зчитує з очей думки, перетворюючи на текст. Ніхто не чує, зате бачить. Цього Алік не вкраде у Гести.

Щодо самого Аліка, сьогоднішній день принесе мені дослідження препарату у медичній конторці, яку тримає бос. Він знайшов зараженого урядовим протезом кандидата.

Що ж…

Один з так званих благополучних кварталів Джунглів зустрічає мою персону голографічною сексуалізованою медсестрою. Десь я вже таке бачила.

Вона привітно мене закликає здати увесь пакет генетичних мутацій, в додачу з якими йде бонус плюс аналіз на СНІД. На жаль, роки технологічного прогресу не побороли те, що може підчепити будь-яка людина, в незалежності від професії, статусу чи статі. У тебе є кров і плоть. Цього достатньо. Проте, давайте не про сумне.

Переді мною відкривається світ на диво схожий колись на мій. З білими просторими приміщенням, стерильністю і де всі ходять в білих халатах. У повітрі витає запах синтетичного дезінфектора і радіо-ламп. Я думала буде гірше. Якийсь, як казав мій не коректний батько – гадючник. Бос очевидно вклався в цей проєкт.

Підходжу до стійки реєстрації. Знову ці стійки. Добре, хоч тут без черг. Взагалі, не однієї душі посеред сірого дня. Дивно.

Не встигаю звернутись:

— Пані Іріная, пан Маґд чекає на вас. Я вас проведу.

Слідкую за нею. Ця блондинка з миловидним обличчям схожа на висушене високе дерево. Вочевидь, вона теж користувачка наркотиків Аліка. Мене все насторожує, але під курткою я маю все того ж надійного пістоля.

Вгадайте по якому коридору ми йдемо? Правильно, по довгому. Жахливо м’ятному довжелезному коридору. Усе ригає від цього кольору.

— Вам сюди, – вказує на двері з надписом «Маніпуляційна».

На мене, як велетень, дивляться двері з куленепробивної сталі. Зі слідами від гільз. Цікавезна пригода, нічого не скажеш. А перед ними металошукач. Певно у ньому заховані ще якісь додаткові функції, типу просвіту дупи на чип, чи око-камеру, чи ще що. Можливо воно просканує пару моїх дешевих силікатно-хромованих зуба, які я зробила на знижках. Молю систему кодів, щоб вона не подумала, що там якась отрута чи якась система підслуховування.

— Система «Q», сповісти пана Маґда про прибуття гості.

Мила машина, система «Q», я сумувала за твоїм тупуватим алгоритмом. Ти очевидно дешевша за «W», а ця контора не така дорогоцінна, як офіс у «Драйв Кастер».

— Повелитель схвалив входження пані Ірінаї Каліст.

Повелитель? Як не зареготати на весь оцей ублюдський коридор. Зарозумілість Аліка завжди вражала.

— Пройдіть до сканер-пункту. Якщо у вас є заборонені речі викладіть їх одразу. Зазначте на сенсор панелі вид вашої кіберзміни, якщо така присутня у вашому тілі.

Поганська ти машина. Якщо мене уб’ють, винна будеш ти. Хоча про що я? Ти ж машина. Тьфу.

Дістаю свого красеня «Інферно АН 22-10» і кладу на подряпану тацю з якимось слідами схожими на кров. Зазначаю протезовану область. Та дивлюсь на свої звабливі пальчики. Це дійсно мої пальці. Хоча, я досі не можу звикнутись з думкою, що мої ріднесенькі десь згнили чи були зжерті птахами.

Проходжу рамку. Над моєю тушкою працює скан. У наступну хвилину лампочки на ньому загораються зеленим. Тому обертаюсь на працівницю. Та мовчки з тупуватим обличчям споглядає. Можливо вона під кайфом.

— Що це значить? Гендер-паті? У мене хто? Шрек? Світлофор?

Це все на нервах. Це все нерви Ірі. Тримайся.

Її брів здіймається нахабно і усі маски злітають у німій відповіді.

«Що ти хочеш? Я теж тут не все розумію. Я тут, бо мене цікавлять гроші».

Не можу її засуджувати.

— Система «Q»? Що робити далі? – сміливо питаю.

— Перевірка пройдена. Пані Іріная, ваш номер ідентифікаційної марки?

Давно я не згадувала цих цифр. Непідробного коду, що дається з народження. Із виходу з утроби матері.

— LK707G.

— Код вірний. Можете проходить.

Мій грецький ніс пролазить у щілину дверей. Кімната постає як у фільмах жахів. Медична кушетка з купою ремінців стримування, стоїть відвернута. Погано освітлене приміщення не дає побачити увесь горизонт. Я наче відкрила очі в каламутній воді. З темного кута, у цей же час адаптації зору, на мене виповзає постать. Це Алік.

— Добрий день, Ірі. Як добралась?

— Добрий. Жити можна.

Як добралась? Серйозно? На розвалині, що зветься наноавтобус, який не літає, а пердить у повітрі.

— Чудово. Препарат? – одразу переходить до суті.

— У кейсі. Все за нашими домовленостями.

— Тоді діставай усе. Наш гість уже зачекався, – зі злобою у голосі каже бос.

Нарешті розвиднилось. Я придивляюсь до кушетки, і бачу якийсь рух. Очевидно людський.

Але не підходжу. Лишаюсь біль входу і відкриваю на спеціальному столику кейс. Поруч, як конвоїр, спостерігає за моїм рухами Алік.

Поспішаю, бо його погляд не гірший за лазер - пропікає макітру.

— Ну? Ти скоро?

— Зараз. Почекай. Треба у ін’єкторі запустити реакційний процес. Це займає декілька хвилин.

Бос задумливо споглядає на цей дивакуватий шприц. Авжеж, він такі бачив не часто. Це не типовий одноразовий шприц, яким балуються його дружки у своїх занепадних заняттях.

— Пішли, — кидає мені фразу мов собацюрі гниле м’ясо.

Ми обходимо цю опорно-рухову клітку для людини і я бачу того, кого зовсім не очікувала. На мене витріщається з шаленістю механічне око. Око Крека.

— Крек? Що? Чому він?

Спантеличена настільки, ледь не випускаю з рук ін’єктор на підлогу. Плитку, що просякнута різними людськими рідинами.

Він не розмовляє. Ледь рухається. Певно йому щось вкололи до мене. Схоже на сильний седатив.

— Бос??? – вичікую відповіді.

— Його око зливало інформацію поліції. На наші склади були рейди. Перехоплення. Дуже багато перехоплень за останні два місяці, — його голос стає голосніше на десятки децибелів. – А він єдиний, хто має державний механізм.

— Але це не означає, що він заражений і його біоматеріал теж.

— Заражений. Він єдиний хто мав усі ті данні, які були злиті.

Дивлюсь на Крека. Він не виглядає, як людина що лишилась волі. У його очах горить полум’я надії. Таке є тільки у тих, в кого можуть забрати майбутнє.

Відчуваю несправедливість. І гнітючу недовіру до усього, що сказав Алік.

— Я не вірю. Треба провести тести. Я знаю, як їх можна роздобу…

Не договорюючи відчуваю новомодний бластер біля своєї попелястої голови.

«Купуйте новий бластер «Спектор АН 09-37», розроблений на базі знань наших найкращих спеціалістів з області оборони! Такий красень буде ваш, всього лише за 3000 ескальпів.»

— Роби, як я кажу. Не грайся у Матір Терезу.

Тепер вже я на місці усіх тих, кого залякувала зброєю. Тепер мої рідини можуть просякнути цю плитку. І я не про те, що я обмочусь від страху.

— Але, якщо він не заражений, це його вб’є.

— От і перевіримо його доброчесність.

Іріная, в якій же ти дупі. Знову…

Підходжу під дулом бластера до Крека. Він намагається чинити спротив, але сидатив діє краще. Тому його очі врізаються в мої, наче під шкіру, дістаючи до нутрощів. Утворюючи в них біль провини. Крек вигризає свободу і життя. Відчуваю себе другим Джеком Різником.

Я підносю ін’єктор до його плеча. Процедура має бути швидкою й безболісною (до того моменту поки не почне діяти речовина). Без усяких голок. Ін’єктор створює мікроударний імпульс, тимчасово розсуваючи клітини шкіри. У цей момент відбувається високотемпературне розпилення, і препарат просочується крізь мікроканали у тканини. У кожній ін’єкції міститься спеціальний розчинник із наночастинками, що швидко всмоктується у шкіру й кров. Його склад адаптується до біохімії, пришвидшуючи ефект.

Повільно відходжу до боса. Спостерігаючи.

Після введення Крек перестав брикатись. Значить почалась дія препарату. Деблокація мозку робить блокацію нервової системи.

А наступні миті принесуть мені моральні страждання на все подальше життя.

Крек починає різко брикатись, як при нападі епілепсії. Очі закочуються. Піна. Стони. Булькаючі звуки. Кров з носу. І ще багато неприємний речей, які вам краще не знати.

Намагаюсь підбігти до нього. Йому потрібна допомога. Не знаю правда, що я могла б зробити, але Алік хватає мене своєю металевою рукою. Це дійсно сталева хватка. До болючих синців на моїй шкіряній руці.

— Ні.

За хвилину Крек, ім’я якого Аліхандро Крекджіоне, помре.

БАМ. Вибух. БАМ. Ще один.

Усе трусилось. Вибухи були далеко, але такі гучні.

Ми з Аліком опинились на підлозі. А далі, я якось змогла піти без пробитою бластером голови чи відірваними пальцями на іншій руці.

Вечір.

Змивши весь бруд і жах, я сиджу потупившись в голографію на стіні у Гестиних покоях султанши. Вона ж готує мені вечерю. Побачивши мій стан вона розуміє – ніж мені у руки краще не довіряти.

Крутиться у голові надокучливо думка: через мене померла людина.

Але на мить прислуховуюсь до телевізора, що є голографією на білій стіні. Новини віщують про вибух, який чуло усе місто. Репортерка тривожно махає руками у півоберту вказуючи на будівлю. До болі знайому будівлю.

О ні.

«Сьогодні по обіді сталась жахлива катастрофа у самому центрі міста, в районі Овердрайн. Лабораторія Таундонс Кьйор зазнала декількох вибухів з середини. Ймовірна причина трагедії – невдало проведені експерименти з вибухонебезпечними пристроями живлення, що розроблялись у цій відомій кожному лабораторії. П’ять поверхів з семи були пошкоджені. На момент трагедії у будівлі перебувало більше тисячі працівників. Кількість жертв уточнюється. Але вже стали відомі імена п’ятдесяти загинувших осіб.»

І поступово на екрані з’являються обличчя моїх колег. Померлих. Вибух прийшовся на п’ятий поверх. Поверх на якому був мій кабінет. На якому був відділ «Біомутаційних технологій і кібергеному».

Я впізнаю свою колегу Флорецу. Молодшу лаборантку Айшаю. Прибиральника Веса. Наступне обличчя, яке на мене дивиться з голограми, мій давній знайомий Данте. З очима кольору пожовклого листя у Крипт Парку і темно-русявим волоссям. На цьому фото він, на відміну від інших працівників, посміхається. Це його перше фото в лабораторії. Ми тоді разом сиділи на сусідніх стільцях в очікуванні світлини. Її закріплять за особовими справами, документаціями та на сканерах обличь. Шкода, що це ж фото і сповіщає про його смерть.

— Ірі? Ти як?

Геста підносить мені таріль з запеченими овочами, хімозною пастою і шматками риби.

— Їж. Тобі треба набратись сил.

Заглядаю у блискучу металеву таріль, де відображається мій образ і пальці Гести. Я починаю ридати.

— Ей, ну чого ти, це всього лише макарони, — зі стурбованою посмішкою намагається відволікти мене подруга.

— Дякую.

Вона відкладає вечерю на скляний вітальний столик. Вмощується біля мене й міцно обіймає.

— Все буде добре. От побачиш.