Котик і Саламандра

На кріслі біля вогню так спокійно. Я прикриваю очі та починаю слухати. Слухаю потріскування полум’я в комині і ритмічне цокотіння механічного годинника на поличці над ним. Чую як людина, крокує кімнатою туди і назад. Я знаю його, він живе тут зі мною. Я називаю його Високим Братом, хоч ми й належимо до різних видів. Але частіше просто Шурхом. Бо він постійно шурхотить своїми книжками.

Вслухаюсь далі, вслухаюсь ширше.

Кроки Шурха сповнені непевністю та смутком і моє вухо від цього злегка здригається. У всіх свої знаки для співчуття.

Минулої весни він привіз з Зеленого Краю сюди, на міську квартиру кілька гілочок верби. Гілочки були вкриті пухнастими сірими бруньками. Той ходив, все нагладжував одну і казав-примовляв “котик-котик-котик”.

Так я і народився, з вербової гілочки і слова. Звісно за рік виріс у розмірах, Шурх жаліється що став їсти забагато. Але то він так, я ж знаю, що він мене теж любить.

Я слухаю як він мурмотить щось до себе ледь чутно.

Слова. Слова. Вся справа у словах.

А може це тому, що він весь час самотою.

Колись, в Зеленому Краю, слова слухались Високого Брата, приносили йому таємниці, як приносять спійманих пташок. Тут у Місті все складніше. Тут навіть слова інші.

Я чую це, коли слухаю далі, за межі кімнати. Весь світ за межами кімнати це лише мій сон. Я чую як в стінах пересуваються миші і запам’ятовую їх маршрути для майбутнього полювання.

Я чую людей в інших кімнатах, вони сплять чи говорять. Часто говорять по-чужому, я знаю що це обурює Шурха, що це руйнує його. Я відчуваю весь дім як одну велику коробку в надрах яких мені так затишно спати.

Я слухаю далі.

Я чую як люди, коні та трамваї пересуваються вулицями, кожне на свій манір. Я чую як місто саме до себе шурхотить сотнею голосів. Місто теж тривожиться, навіть вночі. Воно неспокійне і має на то свої причини. Щось блукає навколо Міста, щось темне і вороже, щось таке велике, темно-червоне. Сопе як втомлений залізничний паротяг, принюхується до вмісту заводських труб Міста. Воно кашляє як хворий на тиф стариган з другого поверху і вікна в шибках здригаються на околицях. Запускає до міських кублищ та респектабельних помешкань огидні мацаки чужинської мови.

Люди не прокидаються і не здатні почути, але їм все одно неспокійно.

Місто тремтить і я теж тремчу на своєму кріслі перед вогнем. Шурх помічає і гладить, заспокоює. Говорить щось до мене. Я не знаю людських слів, але мені подобається, коли він говорить до мене так. А оте, Темно-червоне, не подобається. Я гарчу не прокидаючись.

Шурх не спить, ходить кімнатою. Зі стін на нього глядять портрети Мертвих Поетів. Я знаю, коли Шурх думає, що ніхто не бачить, він читає їх слова перед відкритим полум’ям комина. Він думає, що це все марно, що він втратив свою силу і ніхто не чує. Він не бачить як Ті НепрОсті, схиляються часом над містом і дослухаються. Уважні, незворушні, неспішні. Ми, коти, можемо їх бачити, але навіть ми не знаємо Їхніх шляхів.

А ще, під Містом спить Саламандра. Чи правильніше сказати, вона народжується зі снів Міста? Це все досить складні речі, а я просто кіт.

Я чую її дихання в шумі вогню. Вона теж слухає. ЇЇ знаки проступають крізь місто, навіть цей будинок у самому центрі Міста називають будинком Саламандри, хоч ніхто з людей не пам’ятає чому.

Шурх думає, що Саламандра не чує його слів і тих віршів, які він промовляє до неї. Це робить його сумним. Він боїться, що ті, чужинці заговорять до неї першими, що вони сильніші. Родова пам’ять про невдачі переслідує його цими ночами.

Темно-червона тінь ходить околицями Міста, її кашель відлунює артилерійськими канонадами, її шепіт проникає в серця п’яних та звилюднілих, відлуння її промов осідає як сажа та пліснява на стінах кабаків та бараків.

Шурх окреслив на порозі кімнати крейдяну лінію. Ніщо чужинське не має перетинати її, жодне слово, промовлене чи написане. Він не любить говорити про це правило, але дотримується його чітко. Боїться, що інші люди будуть насміхатися з нього і його шляхів. Боїться залишитись сам один в цій кімнаті назавжди.

Десь там, в Зеленому Краю чи в далеких містах є й інші Високі Брати, іноді вони пишуть Шурху листи. Бува, ці листи пахнуть порохом, сріблом і ртуттю. Іноді полином, чебрецем і трояндами. Бува, молоком, глиною та фарбами. Мені здається, я майже можу побачити пальці, які писали їх. Тоді я надкушую аркуші і так, у свій власний спосіб отримую повідомлення від тих людей.

Іноді я думаю, що коли зануритись у сон достатньо глибоко, я зможу почути також далекі краї за Містом і весь світ перетвориться на мій сон. Але я завжди втомлююсь раніше і не можу більше слухати. Мої вуха тремтять востаннє і більше я вже нічого не пам’ятаю…

Допоки не прокидаюсь, звісно.

Бурульки тануть і за вікном народжується нова мелодія зі всіх цих постукувань, дріботінь та відлунювань. Я стрибаю на підвіконня і слухаю цей концерт. В моєму котячому серці народжується непереборне бажання співати.

Але я стримуюсь.

Поки що.

Високий мій Брат ще спить, згорнувся у кружальце на килимі і вкрився кількома ковдрами. Це він так від мене навчився чи що? А може просто полінувався розгрібати ті всі стоси книжок якими завалено його ліжко.

Лизькаю його у ніс, нагадую, що у нього взагалі-то сьогодні ввечері гості. А отже треба хоч би трохи прибратись у вітальні та дістати десь необхідних припасів. Чаю, цукру, гасу на лямпу чи свічок. Якщо вийде щось їстівне роздобути, то вже розкошування. В Місті нині не надто ситно. Доведеться поворушитись трохи, щоб все дістати.

Не буде ж він гостей книжками пригощати?

Хоча цей би міг…

Тіні від гасової лямпи рухаються шпалерами, танцюють серед затертих квітів на візерунку як нічні нетлі. Я сиджу біля прочинених дверей в іншу кімнату і дослухаюсь.

Цікаво там у них.

Тільки страшно, стільки незнайомих людей, нові запахи, звуки. Говорять про своє, сміються. Я бачу чиїсь чоботи човгають паркетом, туди-назад і таке щось ніби гавкає. Не зовсім як собака звісно, але голосно і все чужинською. Так і назву цього, Гавкучий. Шерх теж ходить, але у нього кроки тихіші, м‘якші. Але теж і собі відгавкується. Це у них бесіда.

А ось там дві вмостились на диванчику і слухають та підсміюються, цікаво їм, он як ніжка тремтить одна і друга і третя і четверта. У мене так хвіст тремтить коли я на мишу полюю. Може у них теж полювання, тільки на слова?

Уявляю як слова розлітаються кімнатою різнобарвними метеликами, а дві пухнасті котички-сестрички за тим уважно стежать. Розумію що то людські дівчата, але все одно тепер у мене в голові вони Пухнасті Сестри.

Там і ще гості є, тільки я їх звідси не бачу. Від першої запах, якісь парфуми чи що воно? Яскравий такий, квітковий, солодкий. Як на мене, то жах. Хоча голос ніби приємний. А другий і не говорить зовсім, тільки що от ногами по підлозі шурхає, то і чутно його.

Чую, замовкли, не перегавкуються і стали спокійно. Чекають щось.

Ну і мені ж цікаво, то наважуюсь і потроху тихо-тихо прокрадаюсь крізь двері.

Бачу гостя, яка з парфюмами всілась за чорний музичний ящик і так пальчиком обережно: тюк!

Як пташка.

І взагалі є у всій її поставі щось пташине, нервове таке.Тицяє пальчиком по клавішах як дзьобає зерна.

Почала грати мелодію. Всі слухають уважно, навіть отой в кутку ногами шурхати припинив. Сидить собі й металевими ґудзиками на мундирі виблискує.

Пухнасті Сестри на дивані одна до одної притулились і віями тріпочуть.

Це у людей зветься класичне мистецтво. Але мені до того що? Я ж бо кіт.

Але поки вони всі так зосереджені на музиці, я можу перевірити що там таке на столі цікаве і пахне як ковбаса…

До ковбаси я все ж трохи не дотягнувся, але безперечно став зіркою вечора, куди там Пташці з її нудним музикуванням.

Я був неперевершений з драматичною появою посеред стола просто під час фінальних акордів і одразу завоював приз глядацьких симпатій. З усіх боків людські руки тягнулись щоб мене попестити і почухати. Хоча тарілку Шурх все ж встиг передбачливо відсунути якомога далі. Та й таке.

Потім мене віддали на муки Пухнастим Сестрам, які намагались, здається начесати з мене собі вовни. Може у них просто немає вовняних рукавичок і вони таким чином намагались назбирати собі необхідного матеріалу?

Але я все ж таки кіт, а не баран! Хоча певна схожість із Золотим Руном беззаперечна. Та вони і самі дійсно виявились пухнастими (люди в таких випадках говорять про кучері). Не настільки як я, але ніхто не може бути досконалим.

Пташка тим часом щось схвильовано розповідала, а Шурх, Гавкучий, та Ґудзики, схилившись до неї, її слухали. Мереживну хусточку в пальцях жмакала, до груденят притискала.

Дивні вони ці люди. Постійно хочуть щось про себе розповісти. Ніби не розуміють, що це зводить на ніц природну перевагу таємничості.

Вчити їх ще і вчити.

А може і справді щось вона цікаве говорить. Теж не по нашому, до слова, але і не тою чужинською говіркою що розповзається як чума Містом, ще по третьому.

Але спробуй тут дослухатись коли тобі за вухом так і шкребуть та пазурі такі, не згірш за мої власні!

Я звісно підгадав момент і вирвався від Пухнастих та звісно дременув одразу в кімнату з каміном.

Сестрички було навздогін, аж тут Шурх вперся та й квит — дорогоцінна його крейдяна лінія. Хто по чужинському говорить, тому за лінію зась.

Мені то тільки того і треба було, за порогом всівся і дивлюсь.

Осьо вам милий котик, дивіться скільки влізе, а рученята до мене не тягніть свої.

А що почалось тут!

Напосіли Сестрички на Шурха разом з Гавкучим, щось наперебій йому торочать і все не по нашому, навіть той, з ґудзиками прокинувся і собі навалює.

Потім бачать, що намарно все, відступились.

Але вже настрій не той був, пропала вечірка.

Трохи ще посиділи для годиться і почали розходитись.

А Шурх так старався, десь навіть дістав коробку канхвєт шоколадних, ще “зі Старих Часів”. Це вони так між собою говорять і наголосом. “Зі Старих Часів”. Біс його зна, що вони мають на увазі, я просто кіт. Та і цукерки ті мені не сподобались.

Все одно шкода, що так вечір завершується.

Сидить мій Високий Брат сумний, спинку мені нагладжує та щось мені звіряється-сповідується. Воно б може і цікаво що саме, тільки ж ті слова людські такі складні, ніяк я їх не запам'ятовую. Я ж бо кіт. У мене лапки.

А щодо слів, то вже ти у нас, братчику, спеціаліст. Я хіба помуркати трохи можу.

Місто за вікном притишилось, тільки дощ і чутно.

Хіба тільки оце ходить хтось вулицею…

Може примара яка?

Хто б це не спав ще в такий час?

Шурх підходить до полум’я і шепоче йому старі слова, старі вірші. В нього ж бо давно немає грошей на дрова, то і доводиться годувати вогонь словами. Добре, що Шурх таке вміє.

Дзень!

Що за з’ява?!

Стоїть у нас на порозі Пташка. Очі опустила, промокла вся під дощем. Чого вона додому-то не пішла? Дивні дива та й годі.

Провів її Шурх до вогню, у внутрішню кімнату. Її ж бо можна, нема на ній чужинського слова ніде і з нею нема. І парфум цей дурний квітковий вимився весь під дощем.

Сидить Пташка перед вогнем, обсушує пір’ячко, роздивляється навколо. Цікаво ж бо їй, ніколи раніше тут не бувала.

Не приводив сюди Шурх нікого раніше.

Мертві Поети зі стін теж на неї глядять, вивчають. Що за одна?

Та і мені теж цікаво чому це вона прийшла в такий час?

Мабуть, зараз вони про це і мають поговорити. Але я людської не надто розумію.

Що поробиш, я просто кіт (хоч і вЕрбовий).

Але в цілому ці двоє здається непогано порозумілись. Сидять оце дивляться одне на одного, щось тихенько так розмовляють. Ніби і не було тої дурної сварки між всіма.

От і добре.

А мені якраз пора подрімати.

Закриваю очі і слухаю як потріскує полум’я в комині.

Як і вчора. Трохи стабільності в ці темні часи.

Я сплю і слухаю.

Слухаю шепіт закоханих, що сидять біля вогню.

Чую як миші бігають вітальнею у пошуках крихт.

Нехай поки від’їдаються. Я впіймаю їх потім.

Я слухаю далі.

Дощ виграває своєї джазової. І що людям та класична музика, ото вже придумали.

Якщо довго слухати що завгодно (вночі на межі сну), чи то ліс, чи то степ, чи те саме місто починаєш чути ніби ритм. Як хвилі. Вночі все стає чимось схожим на море.

Це я не сам придумав, це Далекий Товариш написав в листі Високому Брату, а той вже пояснив мені. Я ніколи моря не чув звісно. Але чомусь вірю.

Річки сплітаються під серцем Міста і вимивають з нього накопичену роками чорну сіль. Несе її водою в бік Зелених Пагорбів. У придонних водах ворушать губами уві сні сплячі соми.

На півночі, за межами Міста причаїлось Темно-червоне, не спить, мовчки дихає, як вбивець з ножем за шибкою вікна. Вичікує слушного моменту.

Своїм окремим життям живуть щілини. Я чую як вони з потріскуванням розповзаються поверхнями всіх речей, випускають тоненькі відгалуження, як тарганячі лапки. Щілини то плем’я хиже і терпеливе. Дай їм волю і вони розростуться. Люди неуважні, вони легко провалюються туди в темряву. Якщо дозволити, колись за багато тисяч років, щілини розростуться, розколють саму земну кору і поглинуть саме Місто. Від цієї думки уві сні я здригаюсь і з моєї горлянки знову рветься гарчання.

Чую як серед ночі тихо люди моляться у чорних стільниках дохідних квартир. Ті, НепрОсті, нахиляються до таких. Слухають. Хитають головами. Легенько торкаються кінчиком вуса, втішають. Потім повертаються до себе, нагору, випасати своїх Небесних Риб.

Місто спить і бачить уві сні Саламандру. Її чудово різьблене тіло вкрите лусочками, воно світиться зсередини щирим золотом. А ще я бачу її абсолютно чітко, не так як всі інше уві сні. Насправді я бачу її навіть більш чітко ніж реальні речі виглядають в реальності.

Саламандра прокидається і відкриває очі. Дивиться.

Полум’я кипить та виблискує на денці її очей.

Що це, цікавість? Бажання? Голод? Азарт?

Її погляд абсолютно непрозорий, нелюдський. Чужий. Вона стихія і революція. Вона лякає навіть мене. А я, між іншим, кіт.

Місто завмирає перед цією зустріччю.

У темних вікнах коливаються нетлі свічок. Старі ковалі та ливарники перевертаються з боку на бік в своїх ліжках і посміхаються замріяно. Трамваї бачать уві сні блакитних електричних птахів…

Я чую якийсь новий звук в кімнаті, це сукня з легким шерехом падає на підлогу.

Відкриваю очі і бачу як дівчина стоїть перед вогнем, полум’я кидає відсвіти на її бліду шкіру. Вона повертається і я бачу Саламандру в її очах.

Вона нарешті почула і прийшла до Шурха ось так.

На губах дівчини та сама загадкова посмішка яку я бачив на вустах Богині.

Межі реальності і сну на мить стираються, стають прозорими.

Велика Робота завершена. Мертві Поети посміхаються на стінах.

Високий Брат опускається на коліно і цілує золотий перстень на простягненій йому руці.

Все добре. Немає про що непокоїтись.

Закриваю очі та занурююсь у свої затишні котячі сни.

Прокидаюсь на світанку, коли ще темно. Ці двоє сплять, обійнявшись під ковдрами. Кімната сповнена новими, незнайомими пахощами від яких мої вуса нервово посмикуються.

Вистрибую на підвіконня і дивлюсь на тихе Місто. Серпик місяця висіть над дахами. Щось нове і тепле прокидається під Містом. Щось невідоме, золотаве і хиже. Дарма Темно-червоне блукає околицями і плекає чорних хортів жаху. Воно не має тут влади тепер.

Я відчуваю як нове захоплююче почуття прокидається у мене в грудях. Я набираю повні легені повітря і вперше в житті починаю співати…