Провідна нитка

Кирило оглянув свою колишню кімнату: вузький диван, письмовий стіл, полиця з книжками, ігровий майданчик, рослини в оранжереї за склом – усе начебто лишилося на своїх місцях. Він сам віддавав розпорядження підтримувати бункер у належному стані, коли став повнолітнім і вступив у права власності. Проте відвідати це місце Кирило наважився лише зараз – через дванадцять років відтоді, як покинув його. З бункером у нього були пов’язані важкі спогади. Кирило опинився тут семирічним хлопчиком, коли в автокатастрофі загинули його батьки. Опікун Кирила Іван Максимович, партнер його батька у бізнесі, підозрював, що загибель не була нещасним випадком і хлопчику теж загрожує небезпека. Через стрес від смерті батьків Кирило тяжко захворів, лікарі діагностували в нього зниження імунітету, тож виходити на поверхню було знову небезпечно. Хлопець спілкувався з обмеженим колом людей: вихователями, обслуговуючим персоналом, які проходили щотижневі медичні обстеження. Пізніше з новин та розмов персоналу Кирило став дізнаватися про війну, епідемію, руйнування та жертви. Це викликало у нього, тоді вже підлітка, гостру стресову реакцію. Тому опікун обмежив спілкування хлопця із зовнішнім світом, а простіше кажучи – заблокував йому вихід в Інтернет і відключив мобільний зв’язок. Тож ця кімната стала для Кирила чи то прихистком, чи то місцем ув’язнення, тому приємних спогадів не викликала. Тож за всі ці дванадцять років Кирило жодного разу в бункері не бував.

Проте зараз, уже закінчивши університет і пройшовши стажування за кордоном, Кирило звернув увагу на сімейний бізнес та замовив аудит. Він дуже здивувався, дізнавшись, скільки коштів витрачається на утримання бункера, і вирішив його продати разом із землею – результати аудиту виявилися такими, що змушували економити. Наостанок Кирило вирішив в зазирнути туди, де провів дитинство. Він сподівався, що зможе тут знайти речі, що залишилися на пам’ять про батьків, а ще відчував, що має забрати щось важливе.

Кирило кинув м’яч у кільце на майданчику, а потім сів за стіл, відсунувши подалі стілець, і увімкнув комп’ютер. Той досить швидко завантажився, значить і його системи оновлювали та діагностували. Хлопець подивився на робочий стіл: навчальні програми, щоденник, кіно, музика, ігри. На екрані з’явилося повідомлення: «На вас чекають оновлення… У грі «Школа. Старші класи» додано наступний рівень «Зустріч випускників». Кирило гмикнув: от хтось із персоналу постарався, навіть ігри оновив. Втім, він уже натиснув на іконку гри з веселими обличчями старшокласників. І поки на екрані змінювалися кадри заставки, а хлопець налаштовував шолом віртуальної реальності, він згадував своє перше знайомство із цією грою.

***

Кирило почув гомін, сміх, шурхіт підошов по підлозі та розплющив очі. Судячи з побаченої картинки, він сидів навпочіпки під стіною шкільного коридору. Перед ним пробігли кілька менших школярів, пройшли, дивлячись у смартфони, старші – певно, зараз тут була перерва. Хлопець уже хотів піднятися і знайти свій клас, коли побачив над собою обличчя двох ровесників. Один з них мав біляве волосся та кругле пласке обличчя, другий був русявий з пофарбованим у рудий колір чубом.

– Привіт, ти що, новенький? – запитав русявий.

– Так, перейшов до дев’ятого «А», – відповів Кирило.

– О, то ти з нами будеш учитися! Я Алекс, а це, – він кивнув на свого супутника, – Сева.

– Хело! – Сева помахав рукою.

– А я Кирило.

Хлопець нарешті піднявся та простягнув Севі руку. Проте той відступив на крок назад і став наспівувати, притупуючи:

– Кирило-дурило, хоче дулю в рило! Кирило-дурило…

«Дивний початок, – подумав Кирило, – одразу якісь придурки зустрілися. Може, перезавантажитися». Він клацнув пальцями, і перед ним з’явилася кнопка виходу з гри. Кирило уже хотів натиснути на неї, коли помітив, що на нього дивиться струнка білява дівчина. Вона, певно, відірвалася від розмови з друзями, в колі яких стояла, і тепер дослухалася до його розмови з новими однокласниками. Кирило згадав слова з опису гри: «Треба соціалізуватися, подолати випробування, здобути друзів». Гаразд, хай це будуть випробування. Кирило відштовхнувся від стіни, обійшов Алекса та Севу і пішов у клас, де незабаром мав початися урок.

***

Наступного разу вхід у гру відбувся швидше: Кирило одразу побачив шкільний коридор, двері класів та учнів. Хлопець знайшов очима кабінет, у якому мав проходити наступний урок, і попрямував туди. Проте шлях йому заступили двоє знайомих.

– О, привіт! – гаркнув Алекс. – Поспішаєш? Та дарма, ще двадцять хвилин перерви. Чуєш, вибач його. – Алекс кивнув у бік приятеля. – Він того, жартував… Га?

Сева схилив голову та завозив ногою по підлозі.

– Гаразд, - протягнув Кирило, – нічого страшного.

– То розкажи про себе. Звідки перейшов до нас? Переїхав?

Кирило зарані підготував версію своєї історії для майбутніх ігрових однокласників:

– Так, переїхав жити до дядька з іншого міста.

– А чого до дядька? Що з батьками?

Кирило на мить завмер, а далі неголосно промовив:

– Батьки загинули в автокатастрофі.

Так, хлопцеві не хотілося згадувати у віртуальному світі про трагедію зі свого реального життя, але Іван Максимович, його опікун, радив сприймати гру як спосіб пережити травму.

– Вибач, мені шкода, – пробубонів Алекс.

– Вибач, – повторив за ним Сева.

– А ким вони були? – спитав Алекс уже голосніше.

Кирило пересмикнув плечима, йому хотіло перевести розмову на щось інше. Проте він вирішив, що треба подолати свій біль і поговорити про батьків: може, так йому стане легше.

– Батько був підприємцем, займався будівництвом, а мама – філологом.

– Фотографії покажеш? – запитав Сева.

– Е… навіщо тобі? – таке прохання здивувало Кирила.

– Що, не маєш фото батьків? Ти що, не сумуєш за ними? – наполягав Сева.

– Звісно, маю. – Кирило спроквола дістав смартфон і, не випускаючи його з рук, показав однокласникам фото.

– Мамка в тебе гарненька… була, – зауважив Сева, нахилившись до смартфона. – А татусь оно якийсь надутий, справжній буржуй. Тільки ти на них чогось зовсім несхожий. Може, тебе в пологовому переплутали?

Кирило відсмикнув руку зі смартфоном і ступив крок до хлопців.

– Та облиш ти, Сево, – кинув Алекс своєму приятелю. – Це їхня сімейна таємниця. Може, мати його від коханця народила.

Кирило ступив ще крок і зацідив кулаком просто в обличчя Алексу, потім розмахнувся і кинув сумку навздогін Севі, який уже встиг відбігти. І в цей момент перед хлопцями з’явилася вчителька, ще й класна керівниця дев’ятого «А», як повідомляв її бейджик. Вона заговорила голосно, так що міг чути весь коридор:

– Кириле, це неприпустима поведінка! Ти відсторонений від занять на тиждень, натомість будеш ходити на бесіди з психологом.

– Чорт… – буркнув хлопець.

– Що?

– Нічого, гаразд, – відповів Кирило, думаючи: «На біса мені така соціалізація? Нудні лекції цілий тиждень, я їх і без гри можу послухати від лікаря чи опікуна». Він уже хотів вийти з гри, коли до вчительки підійшла знайома білява дівчина.

– Елло Семенівно, я бачила, як усе відбулося. Олександр і Северин перші почали сварку, вони ображали батьків Кирила.

– Ну добре. – Вчителька лише на мить знітилася і говорила знову впевнено: – Ідіть поки до класу, поговоримо після уроків.

– Мене звати Ада, – білявка простягнула Кирилові руку.

– А чому ти мені допомогла? – спитав хлопець, потиснувши Аді руку.

– Бо я президентка класу і маю піклуватися, щоб усе було по-чесному і всі почувалися у школі комфортно. Ходімо, я тебе познайомлю зі своїми друзями.

***

Після того епізоду Кирило подружився з Адою, іншими однокласниками з її компанії, багато часу проводив у грі. У ній хлопець і навчався, і отримував оцінки, лише в кінці року проходив підсумкове оцінювання дистанційно в одній зі шкіл. Так тривало три роки, а потім Кирило нарешті зміг залишити бункер. Певно, здоров’я хлопця покращилося, і перебувати на поверхні йому стало безпечніше. Кирило погано пам’ятав той період свого життя, наче все відбулося миттєво: він жив у бункері, бачив лише опікуна та іноді лікарів, а наступний спогад – уже в домі дядька Андрія, брата матері. Втім, хлопець за минулим життя не сумував. Якийсь час він хотів завантажити на новий комп’ютер гру «Школа», проте коли пішов навчатися офлайн, у нього з’явилися нові друзі, а стара гра була забута.

Поки Кирило згадував минуле, новий випуск гри завантажився, і він увійшов до шкільного вестибюлю. Праворуч, біля гардероба, висіло дзеркало, і хлопець вирішив подивитися, який він тут має вигляд. Спочатку Кирилові здалося, що перед ним той самий дев’ятикласник, що ходив колись до школи, – невисокий, худорлявий, з коротко стриженим рудуватим волоссям. Та, наближаючись до дзеркала, він перетворювався на дорослого Кирила – молодого чоловіка у стильному костюмі та з модною зачіскою. «І чого це я так вирядився?» – подумав Кирило, розглядаючи себе. Втім, такий образ створила програма, отже, на зустрічі був передбачений цей дрес-код.

Увійшовши у коридор, Кирило побачив двох чоловіків, що стояли біля вікна. Вони теж його помітили і попрямували назустріч.

– Хело! – гаркнув один з них, зі світлим волоссям і розпашілим обличчям. – Впізнаєш?

Кирило кивнув. Другий, блідий і з поріділим чубом, буркнув:

– Привіт. Уперше на зустрічі?

– А ти… Зараз згадаю… – вів білявий, наливаючи вино з пляшки у пластиковий стаканчик. – Ти… Щось я тебе давно не бачив. Я Северин, а він, – кивнув чоловік на товариша, – Олександр. А ти хто?

Довелося йому відповісти:

– Кирило.

– Кирило-дурило, пузо як барило! – проспівав Сева й одразу видудлив вино зі стаканчика.

– Вибач його, – процідив Олександр. – Він уже давно до пляшки присмоктався. А ти як? Ти так несподівано зник. Казали, що ти хворів. Лежав у лікарні, у божевільні начебто… – він тоненько захихотів. – А зараз одужав?

Кирило зиркнув на колишніх однокласників і рушив до дверей в актову залу. Сева спробував підставити йому підніжку, та досвідчений Кирило пильно дивився під ноги. Коли ж він підняв голову, побачив дівчину, яка виходила із зали. Вона трохи виросла, фігура стала більш жіночною, що було помітно під легкою сукнею. Та біляве волосся так само розсипалося по плечах, а погляд залишився таким же уважним.

– Привіт! – сказала Ада. – Цих двох ледацюг ніяке оновлення не бере. Ходімо, там усі наші зібралися. – Дівчина взяла Кирила за руку, і вони зайшли до зали.

***

Кирило провів у грі години три: розпитував друзів про їхнє життя, потім вони слухали музику, співали улюблені пісні. Згодом Кирилові вже здавалося, що він не був тут максимум місяць і спілкувався з однокласниками постійно. Нарешті домовилися підтримувати зв’язок, і хлопець вийшов у реал. Повертатися додому було вже запізно, тож Кирило розклав старий диван та приліг на ньому.

Прокинувся хлопець від виття аварійної сирени та блимання червоного світла, інше освітлення не працювало. «Що це? Війна, блекаут?» – Кирило схопив смартфон, проте ні зв’язку, ні мережі не було. Тоді хлопець увімкнув комп’ютер – але й на ньому на Інтернет не працював. Хоча одне повідомлення все-таки надійшло – у шкільному чаті, від Ади. Кирило машинально натиснув.

– Кириле, ти маєш негайно вибиратися з бункера. Там небезпечно, на другому рівні пожежа, загорілася проводка, – сказала Ада, щойно з’явившись на екрані.

Хлопець потрусив головою, сумніваючись: може, це все йому сниться? А далі запитав:

– Звідки ти знаєш? І як вибиратися? Електрики нема.

– Так, ліфт не працює. І підійматися сходами нагору тобі теж не можна: там горять старі меблі, повно диму. Я бачила це через камери відеоспостереження, та тобі вже не покажу.

– Як це, бачила? Ти ж… у себе вдома. – Казати Аді та іншим однокласника, що вони ігрові персонажі, було, звісно ж, не прийнято.

– Я вже давно хакнула ваші сервери, ще в дитинстві, пригадай. Тобі треба згадати, бо доведеться виходити через технічний поверх. Туди ще можна спуститися. Двері я встигла відчинити.

– Але я… там не був, я не знайду вихід. Є ж охорона, пожежна служба.

– Охоронець зараз спить нагорі, його не може розбудити навіть сирена на найвищій гучності. Нема кому викликати пожежників. Кириле, поспішай. Знайди ліхтарик, вдягнися і йди. Зараз закінчиться пальне в генераторі – і комп вимкнеться.

– Охоронець спить, пальне закінчується, на сходах меблі, проводка горить… – бурмочучи це, Кирило вдягнувся, зібрав речі та знайшов у шухляді ліхтарик. – Чи не забагато збігів?

– Це не збіги, тебе хочуть вбити, – голос в Ади був спокійний: мабуть, вирішила не зображати емоції. – Твій колишній опікун, а тепер компаньйон.

– Іван Максимович?

– Так. Його тривожить, що ти розберешся в аудиті та зрозумієш, скільки він грошей вивів з компанії. А так станеться нещасний випадок і розбиратися буде нікому. Дивися сюди. – На екрані з’явилася схема. – Це план технічного поверху, червоною стрілкою показаний шлях до виходу. Сфотографуй на смартфон. Від своїх дверей іди одразу праворуч, спустися на два прольоти, там вхід на нижній рівень. Далі за схемою. І спробуй пригадати: ти уже виходив цим шляхом. Бувай, удачі!

Кирило похапцем зняв схему і вимкнув телефон – заряду лишалося дві поділки. Ада притисла долоню до екрана, як у них було заведено прощатися, і одразу ж монітор згас, комп’ютер востаннє ревнув і вимкнувся. За мить стихла сигналізація і згасло освітлення. Кирило ступив кілька кроків до виходу, та різко розвернувся і, підсвічуючи ліхтариком, вийняв з компа системний блок. Далі, вже не зупиняючись, вийшов з кімнати.

Без пригод спустившись на технічний поверх, Кирило глянув на фото у смартфоні – знімок вийшов нечіткий, і, мабуть, частина схеми на нього не потрапила. Та було видно, що вихід має бути у протилежному кінці коридору. Кирило пройшов туди, підсвічуючи шлях ліхтариком. Усього чотири двері, хлопець відкрив навмання першу – пральня, далі душова, комора з інструментами та змінним одягом, склад продуктів. Ніде не було видно виходу. Кирило повернувся назад, та знайшов лише кімнату з кількома моніторами і поламаними меблями. Він вийшов на сходи, та відчув різкий запах гару і закашлявся. У голові запаморочилося, і Кирило спішно повернувся у підвал та зачинив двері. Він знову зазирнув у кілька кімнат і не побачив виходу. Спробував роздивитися схему на смартфоні, але той вимкнувся, бо скінчився заряд. Кирило прихилився до стіни та заплющив очі: «Що там казала Ада? Згадати, як я був тут? Коли? Чи все це глюки старої програми?» Кирило сповз по стіні та схилив голову на коліна. Він намагався згадати останні дні перебування у бункері в дитинстві. Тоді в нього якраз стався конфлікт з опікуном: той несподівано заявив, що навчання у програмі «Школа» шкодить Кирилові та зменшує його перспективи на майбутнє. Тож Іван Максимович вирішив гру заблокувати, а хлопця влаштувати на навчання до якогось коледжу чи ліцею – Кирило не запам’ятав назву, бо не бажав таких змін. Найлегше спливали спогади, пов’язані саме з Адою. Не маючи реальних друзів, саме їй Кирило міг поскаржитися на опікуна.

***

– То що, переходиш до іншої школи? – запитала Ада, сидячи на підвіконні.

Кирило глянув на неї знизу вгору та відповів:

– Мабуть, так. Іван Максимович каже, що треба вступати до коледжу чи ліцею… А мені й із вами добре.

– Так, може, тобі в коледжі буде краще, познайомишся з новими людьми, спілкуватимешся, зможеш сходити…

– Аби ж то! – перервав її Кирило. – Буду навчатися екстерном і екзамени здаватиму за спеціальною програмою чи щось таке… Узагалі живої людини не побачу. Але ні, не вийде в опікуна мене тут заховати навічно, от побачиш.

– Що ти задумав? – Ада зістрибнула з підвіконня та присіла навпочіпки поруч із Кирилом.

– Та є в мене план, – Кирило примружився. – Гаразд, тобі скажу. Я пообіцяв, що не їстиму і не вчитимуся, поки мені не підключать Інтернет і не дозволять наступного року вчитися з вами. А далі й інше виторгую: і на поверхню виходити, і грошима розпоряджатися буду. Це ж гроші моїх батьків, а я за два роки стану повнолітнім.

– Сподіваюся, в тебе вийде. – Ада злегка зітхнула.

***

Кирило вже кілька днів голодував і більшу частину дня лежав у своїй кімнаті на дивані. Спершу йому приносили їжу, та хлопець до неї не торкався. Спочатку було важко, а тепер їсти вже й не хотілося. Уроків Кирило також не відвідував, та з деякими однокласниками спілкувався, тому, почувши звук виклику в чаті, вирішив відповісти. Він сів на дивані, та в голові запаморочилося, і хлопець опустився на подушку знову. Потім уже повільніше піднявся і підсунувся до комп’ютера. На екрані з’явилася аватарка Ади.

– Привіт! Як почуваєшся?

– Чудово! Ну, трохи голова крутиться, та не страшно.

– А опікун твій що говорить?

– Ніби співчуває, – гмикнув Кирило. – Каже, це наслідки стресу і мені потрібна допомога психолога. Та нічого, погодиться, я не збираюся здаватися. Людина три місяці голодувати може!

Між бровами в Ади лягла складка, а губи скривилися.

– Ні, в тебе немає часу, – дівчина говорила голосніше, ніж зазвичай. – До тебе завтра прийде не психолог, а психіатр. Іван Максимович його викликав, поскаржився, що ти поводишся неадекватно. Мовляв, зачинився у кімнаті й нікого не пускаєш – ні його, ні лікаря, ні покоївку. Навіть їжу тобі не можуть передати. Ні з ким не хочеш спілкуватися – навіть у грі, хоча раніше вона тобі подобалася.

– Так я ж навпаки… – вставив Кирило, – я ж хочу з вами…

– Так, але лікар уже почув іншу версію. Та й не мав ти прагнути з нами вчитися… Повинен був стати замкнутим і відлюдькуватим. Згадай, як тебе у школі зустріли.

– Сева з Алексом? Класна наша? Ну не всі ж такі…

– А мали б бути всі. Та не так сталося, тож Іван Максимович вирішив гру відключити, а ти своїм голодуванням дав йому привід усе-таки викликати психіатра. Твій опікун наполягатиме, щоб тебе поклали у приватну клініку.

– Що, зачинять у дурці, годуватимуть насильно?

– І годуватимуть, і ліки даватимуть такі, що сам усьому підкорятимешся. А потім можуть поставити такий діагноз, що Іван Максимович збереже над тобою опіку і після повноліття.

Кирило замислився, а далі запитав:

– А ти звідки це все знаєш? Ти ж… не могла чути їхню розмову.

– Я бачила переписку. Хакнула сервери у вашому бункері через твій комп. Знаю навіть, яку суму твій опікун лікарям перерахував. Тож тобі треба…

– Що, відмовитися від голодування? З усім погодитися?

– Зачекай, дай договорити. Навіть якщо ти припиниш голодування, це подіє тільки тимчасово. Тобі треба тікати.

– Он як… – Кирило, не знаючи, що сказати, дивився на екран.

– Це найкращий вихід. Ти ж не боїшся вийти на поверхню?

– Ні. Але двері автоматично зачиняються, нагорі охорона. А я навіть не знаю, де цей бункер, як звідси вибратися…

– Це все не проблема, двері я відкрию, а виходити ти будеш через нижній поверх, там є запасний вихід, я тобі його покажу. На поверхню ти піднімешся біля дороги, яка виведе тебе до шосе. Далі сядеш у маршрутку, а на станції тебе чекатиме дядько Микола – я написала йому від твого імені, що ти хочеш провести в нього канікули.

– Але ж опікун мене шукатиме, та й дядько Микола дізнається правду.

– Правду ти йому зможеш розказати, а ще звернутися до лікаря для обстеження. Це твій шанс.

– Та розумію, що ж…

– Тоді збери речі, о четвертій годині виходимо, о п’ятій світає – якраз вийдеш на поверхню, о шостій приходить перша маршрутка. Надягни шолом і ввімкни режим «Запросити в гості» – я тебе проведу.

О четвертій ранку Кирило уже сидів з невеличким рюкзаком на плечах і шоломом на голові. Ада сиділа поруч із ним на дивані – опція «Запросити в гості» давала змогу створити образ відвідувача, який користувачем сприймався як присутній. Втім, раніше Ада та решта друзів могли зайти лише до кімнати Кирила. Тепер дівчина запевняла, що проведе друга через увесь бункер. Коли дзенькнув сигнал на смартфоні, Ада піднялася і поманила хлопця до дверей. Він натиснув на ручку – і двері відчинилися, Кирило кинув останній погляд на кімнату і вийшов у коридор. Світло тут було приглушене, тихо гудів кондиціонер. Кирило роззирнувся, намагаючись зорієнтуватися, у який бік іти. Проте Ада вже кликала його, і Кирило пішов за нею. Вони спустилися сходами у підвал, там було темно, та на підлозі засвітилася стрілки, які вказували шлях до виходу й освітлювали приміщення. Кирило оглянув його – велике, з дверима з протилежного від входу боку. Тим часом Ада попрямувала до однієї з дверей, за якою Кирило побачив склад із продуктами та побутовими речами. «Ого, напаслися!» – здивувався хлопець, оглядаючи полиці, уставлені консервними банками та пластиковими пляшками. Ада показала йому на вузький прохід між полицями і металеві двері в кінці.

– Ну все, рушай, Кириле! Далі підеш сам, поспішай. – Ада зупинилася біля виходу.

– А ти? Далі не можеш?

– Я з бункера вийти не можу. Прив’язана до його серверів.

– Я повернуся! – Кирило говорив упевнено. – Ми ще зустрінемося.

Кирило хотів узяти Аду за руку, та вона відступила на кілька кроків і підняла руку в їхньому звичному привітанні. Кирило відповів їй таким самим жестом і відкрив двері. Надворі вже світало.

Надворі світало, Коли Кирило нарешті вибрався з бункера. Десь здаля вили сирени пожежних машин – мабуть, охорона вже прокинулася і викликала рятувальників. Кирило вдихнув повітря – запаху горілого не відчувалося. Тепер він пам’ятав, що вже був тут – дванадцять років тому також вийшов через склад, шляхом, яким привозили продукти та інші товари. У темряві прохід між полиць він не розгледів, і тільки спогади… Чому він забув, як вперше вибрався? Може, через стрес? Так, Кирило лежав у лікарні, проте зрештою обстеження показало, що порушення імунітету в нього немає, та й психічних відхилень також. Дядько взяв над ним опіку, після повноліття Кирило міг розпоряджатися успадкованим майном, проте він поринув у навчання, і справами й далі займався Іван Максимович. І от коли Кирило нарешті вирішив розібратися з веденням, у бункері сталася пожежа. А якби Кирило не ввімкнув комп’ютер і не запустив гру? Не зустрівся знову з Адою? Ні, він мав до неї повернутися. Він же обіцяв, а друзі мають виконувати обіцянки. Кирило намацав у рюкзаку системний блок, затягнув лямки і покрокував до зупинки.