донбас 1984 рік

* А Перемога? - питає вона, киваючи на ляльку.

* А що Перемога? - питаю я.

* Вона ж все бачила, - каже вона.

* Ну і що? - кажу я. - Вона ж лялька.

* Але ж вона все розуміє, - каже вона. - І все пам'ятає.

* То й що? - кажу я. - Кому вона розповість?

* Не знаю, - каже вона. - Але мені все одно якось не по собі.

* Не думай про це, - кажу я. - Просто розслабся. І скажи мені - ти хочеш цього чи ні?

* Я... я хочу спробувати, - каже вона. - Але я боюся, що в мене нічого не вийде.

* Не бійся, - кажу я. - Я тобі допоможу.

* А що скаже Перемога? - питає вона.

* А що я скажу? - лунає голос ляльки. - Я тільки рада за вас. Тільки обережно там, а то ще зламаєте щось.

* Не переймайся, Перемого, - кажу я. - Ми будемо обережні.

* І не дуже голосно, - додає лялька. - А то ще хтось почує.

* Добре, - кажу я. - Ми будемо тихо.

* І недовго, - каже Перемога. - Бо мені теж треба відпочити.

* Гаразд, - кажу я. - Ми ненадовго.

* І щоб ніяких дурниць, - каже Перемога. - Бо я все бачу.

* Та йди ти, - кажу я, закочуючи очі. - Завжди ти зі своїми нотаціями.

* А що я такого сказала? - обурюється Перемога. - Я ж просто хочу, щоб ви були щасливі.

* От і не заважай нам, - кажу я.

* Добре, добре, - каже Перемога. - Мовчу. Але я все одно буду спостерігати.

* Спостерігай, - кажу я. - Тільки не дуже уважно.

* А це вже як вийде, - каже Перемога. - Від мене тут мало що залежить.

* Ну що, Алісо, - кажу я, повертаючись до неї. - Ти готова?

* Так, - каже вона. - Тільки...

* Що? - питаю я.

* Тільки давай без дурниць, - каже вона. - І без непристойностей.

* А що для тебе непристойність? - питаю я. - Огірок в дупі?

* Єво! - червоніє вона.

* Добре, добре, - кажу я. - Буду поводитися пристойно. Наскільки це можливо.

* От і чудово, - каже вона. - Тоді почнемо.

І ми починаємо. Починаємо з поцілунків, з дотиків, з пестощів. І я відчуваю, як Аліса поступово розслабляється, як вона починає відповідати мені взаємністю, як вона починає хотіти мене так само, як я хочу її.

* Єво, - шепоче вона. - Мені так добре.

* Мені теж, - кажу я. - Дуже добре.

* А пам'ятаєш, - каже вона, - як ми вперше зустрілися?

* Так, - кажу я. - Ти ще була така чистенька, така правильна, така...

* Така, як усі? - закінчує вона.

* Так, - кажу я. - Але потім ти змінилася.

* А ти? - питає вона. - Ти змінилася?

* Ні, - кажу я. - Я завжди була такою. Просто ти цього не бачила.

* А тепер бачу, - каже вона. - І мені це подобається.

* Що саме? - питаю я.

* Все, - каже вона. - Твоя сміливість, твоя чесність, твоя... пристрасть.

* А тобі не страшно? - питаю я.

* Трохи, - зізнається вона. - Але я тобі довіряю.

* І це головне, - кажу я.

* А що скаже Перемога? - раптом питає вона.

* А що я скажу? - лунає голос ляльки. - Я тільки рада за вас. Тільки обережно там, а то ще зламаєте щось.

* Не переймайся, Перемого, - кажу я. - Ми будемо обережні.

* І не дуже голосно, - додає лялька. - А то ще хтось почує.

* Добре, - кажу я. - Ми будемо тихо.

* І недовго, - каже Перемога. - Бо мені теж треба відпочити.

* Гаразд, - кажу я. - Ми ненадовго.

* І щоб ніяких дурниць, - каже Перемога. - Бо я все бачу.

* Та йди ти, - кажу я. - Завжди ти зі своїми нотаціями.

* А що я такого сказала? - обурюється Перемога. - Я ж просто хочу, щоб ви були щасливі.

* От і не заважай нам, - кажу я.

* Добре, добре, - каже Перемога. - Мовчу. Але я все одно буду спостерігати.

* Спостерігай, - кажу я. - Тільки не дуже уважно.

* А це вже як вийде, - каже Перемога. - Від мене тут мало що залежить.

* Ну що, Алісо, - кажу я, повертаючись до неї. - Продовжимо?

* Так, - каже вона. - Тільки...

* Що? - питаю я.

* Тільки давай без дурниць, - каже вона. - І без непристойностей.

* А що для тебе чистенька, така правильна, така...

* Така, як усі? - закінчує вона.

* Так, - кажу я. - Але потім ти змінилася.

* А ти? - питає вона. - Ти змінилася?

* Ні, - кажу я. - Я завжди була такою. Просто ти цього не бачила.

* А тепер бачу, - каже вона. - І мені це подобається.

* Що саме? - питаю я.

* Все, - каже вона. - Твоя сміливість, твоя чесність, твоя... пристрасть.

* А тобі не страшно? - питаю я.

* Трохи, - зізнається вона. - Але я тобі довіряю.

* І це головне, - кажу я.

* А що скаже Перемога? - раптом питає вона.

* А що я скажу? - лунає голос ляльки. - Я тільки рада за вас. Тільки обережно там, а то ще зламаєте щось.

* Не переймайся, Перемого, - кажу я. - Ми будемо обережні.

* І не дуже голосно, - додає лялька. - А то ще хтось почує.

* Добре, - кажу я. - Ми будемо тихо.

* І недовго, - каже Перемога. - Бо мені теж треба відпочити.

* Гаразд, - кажу я. - Ми ненадовго.

* І щоб ніяких дурниць, - каже Перемога. - Бо я все бачу.

* Та йди ти, - кажу я. - Завжди ти зі своїми нотаціями.

* А що я такого сказала? - обурюється Перемога. - Я ж просто хочу, щоб ви були щасливі.

* От і не заважай нам, - кажу я.

* Добре, добре, - каже Перемога. - Мовчу. Але я все одно буду спостерігати.

* Спостерігай, - кажу я. - Тільки не дуже уважно.

* А це вже як вийде, - каже Перемога. - Від мене тут мало що залежить.

* Ну що, Алісо, - кажу я, повертаючись до неї. - Продовжимо?

* Так, - каже вона. - Тільки...

* Що? - питаю я.

* Тільки давай без дурниць, - каже вона. - І без непристойностей.

* А що для тебе непристойність? - питаю я. - Огірок в дупі?

* Єво! - червоніє вона.

* Добре, добре, - кажу я. - Буду поводитися пристойно. Наскільки це можливо.

* От і чудово, - каже вона. - Тоді почнемо.

І ми починаємо. Починаємо з поцілунків, з дотиків, з пестощів. І я відчуваю, як Аліса поступово розслабляється, як вона починає відповідати мені взаємністю, як вона починає хотіти мене так само, як я хочу її.

* Єво, - шепоче вона. - Мені так добре.

* Мені теж, - кажу я. - Дуже добре.

* А пам'ятаєш, - каже вона, - як ми вперше зустрілися?

* Так, - кажу я. - Ти ще була така чистенька, така правильна, така...

* Така, як усі? - закінчує вона.

* Так, - кажу я. - Але потім ти змінилася.

* А ти? - питає вона. - Ти змінилася?

* Ні, - кажу я. - Я завжди була такою. Просто ти цього не бачила.

* А тепер бачу, - каже вона. - І мені це подобається.

* Що саме? - питаю я.

* Все, - каже вона. - Твоя сміливість, твоя чесність, твоя... пристрасть.

* А тобі не страшно? - питаю я.

* Трохи, - зізнається вона. - Але я тобі довіряю.

* І це головне, - кажу я.

* А що скаже Перемога? - раптом питає вона.

* А я ж казала, - втручається лялька. - Тільки обережно там. І не дуже голосно. І недовго. І без дурниць.

* Та йди ти, - кажу я. - Завжди ти зі своїми порадами.

* А що я такого сказала? - обурюється Перемога. - Я ж просто турбуюся про вас.

* От і не заважай нам, - кажу я.

* Добре, добре, - каже Перемога. - Мовчу. Але я все одно буду спостерігати.

* Спостерігай, - кажу я. - Тільки мовчки.

* А це вже як вийде, - каже Перемога. - Від мене тут мало що залежить.

* Ну що, Алісо, - кажу я, повертаючись до неї. - Продовжимо?

* Так, - каже вона. - Тільки...

* Що? - питаю я.

* Тільки я боюся, - каже вона.

* Чого? - питаю я.

* Що це все ненадовго, - каже вона. - Що це все скоро закінчиться.

* Не бійся, - кажу я. - Це тільки початок.

* А ти впевнена? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Впевнена. А ти?

* Я теж, - каже вона. - Тепер впевнена.

І ми знову цілуємося, і нам добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

А Перемога сидить поруч і дивиться на нас. І, здається, їй теж добре.

* А ви знаєте, дівчата, - раптом каже вона. - А ви гарна пара.

* Дякую, - кажу я.

* І тобі дякую, Перемого, - каже Аліса.

* За що? - питає лялька.

* За те, що ти з нами, - каже Аліса.

* І за те, що ти така балакуча, - додаю я.

* А що, не можна? - питає Перемога.

* Можна, - кажу я. - Все можна.

* От і добре, - каже Перемога. - Тоді я буду говорити. І буду вас підтримувати. І буду вас захищати.

* Від кого? - питаю я.

* Від усіх, - каже Перемога. - Від ворогів, від заздрісників, від дурнів.

* А ти зможеш? - питаю я.

* Звісно, зможу, - каже Перемога. - Я ж не просто лялька. Я - Перемога.

* Ну, дивись, - кажу я. - Ми на тебе розраховуємо.

* Не підведу, - каже Перемога. - Обіцяю.

І ми знову сміємося, і нам добре.

Після всього, що сталося, ми вирішили трохи перепочити. Сіли на підлогу, спершись спинами на стіну, і мовчки дивилися у вікно.

Надворі вже світало. Нічне небо поступово світлішало, і на ньому почали згасати зірки. Місто прокидалося, і з вулиць долинав шум машин, голоси людей, гудки поїздів.

* Що будемо робити далі? - запитала Аліса, порушуючи мовчанку.

* Не знаю, - чесно відповіла я. - А що ти пропонуєш?

* Може, поснідаємо? - сказала вона. - У нас же є огірки і помідори.

* І розсіл, - додала Перемога голосом Аліси. - Не забувай про розсіл.

* Точно, - сказала я. - Розсіл - це святе.

Я дістала з-під купи мотлоху одну з банок, обережно відкрила її і зробила ковток. Кисло-солоний розсіл приємно освіжив, і я відчула, як сили повертаються до мене.

* Тримай, - сказала я, простягаючи банку Алісі. - Будемо пити по черзі.

* Дякую, - сказала вона, беручи банку. - А що там Перемога? Не хоче?

* Ні, дякую, - відмовилася лялька. - Я не люблю розсіл.

* Ну, як хочеш, - сказала я. - Нам більше дістанеться.

Ми пили розсіл прямо з банки, передаючи її одна одній. І нам було добре. Добре і спокійно. Так, ніби немає ніякої війни, ніякої "перемоги", ніякого божевілля навколо.

* А знаєш, Єво, - раптом сказала Аліса. - Я ніколи раніше не пила розсіл з банки.

* Серйозно? - здивувалася я. - А як же ти пила?

* Ну, зазвичай ми переливали його в графин, - сказала вона. - Або в чашки.

* От багатії, - фирканула я. - Все у них не як у людей.

* Не кажи так, Єво, - сказала вона. - Ми не винні, що народилися в такій сім'ї.

* Та я не про те, - сказала я. - Просто це так... незвично.

* А мені подобається, - сказала вона. - Так якось... простіше. Ближче до народу.

* Ну так, - погодилася я. - Ти у нас взагалі любиш все спрощувати.

* А ти - ускладнювати, - сказала вона.

* Це тому, що я люблю, коли все по-справедливості, - сказала я.

* А хіба справедливість - це складно? - запитала вона.

* У нашому світі - так, - сказала я. - Дуже складно.

* Але ж ми можемо зробити його простішим, - сказала вона. - Ми можемо зробити його кращим.

* Як? - запитала я. - Знову будеш пропонувати Москву підірвати?

* А чому б і ні? - сказала вона. - Це ж, як ти казала, центр усього зла.

* Може, і так, - сказала я. - Але це не вирішить усіх проблем.

* А що вирішить? - запитала вона.

* Не знаю, - чесно відповіла я. - Але точно не вибухи.

* А що тоді? - запитала вона.

* Може, любов? - раптом сказала Перемога.

* Любов? - перепитала я. - Ти серйозно?

* А чому б і ні? - сказала лялька. - Любов - це велика сила.

* Може, і так, - сказала я. - Але я щось не бачу, щоб вона зупиняла війни.

* Тому що її занадто мало, - сказала Перемога. - От якби всі любили одне одного, тоді б і війн не було.

* А якби у бабусі були б колеса, вона була б тролейбусом, - сказала я.

* Не смійся, Єво, - сказала Аліса. - Перемога права. Любов - це єдине, що може нас врятувати.

* Від чого? - запитала я. - Від "перемоги"? Від Путіна? Від самих себе?

* Від усього, - сказала вона. - Від ненависті, від злоби, від байдужості.

* І ти думаєш, це можливо? - запитала я. - Ти думаєш, люди здатні на таке?

* Я вірю в це, - сказала вона. - А ти?

* Я не знаю, Алісо, - сказала я. - Я вже ні в що не вірю.

* А ти спробуй, - сказала вона. - Просто повір. Хоча б на мить.

Я замовкла, замислившись. А що, як вона права? Що, як любов і справді може все змінити? Що, як це і є той самий інший шлях, який ми шукаємо?

* А знаєш, Алісо, - сказала я. - Може, ти і маєш рацію.

* Я рада, що ти так думаєш, - сказала вона.

* Але це не означає, що я перестану мріяти про палаючу Москву, - додала я.

* Ну, це вже твої фантазії, - сказала вона.

* А що, хіба не можна мріяти про таке? - запитала я.

* Можна, - сказала вона. - Але краще мріяти про щось хороше.

* Наприклад? - запитала я.

* Наприклад, про те, як ми будемо жити після війни, - сказала вона. - Як ми будемо відбудовувати наше місто. Як ми будемо садити квіти, а не міни. Як ми будемо сміятися, а не плакати.

* І цілуватися, - додала Перемога.

* І цілуватися, - погодилася Аліса, трохи червоніючи.

* А що, звучить непогано, - сказала я. - Тільки от до цього ще дожити треба.

* Доживемо, - сказала Аліса. - Обов'язково доживемо.

* І тоді, - сказала я, - ми з тобою поїдемо на море.

* На море? - здивувалася вона. - А хіба у нас є море?

* Звісно, є, - сказала я. - Азовське. І Чорне.

* А де це? - запитала вона.

* Далеко звідси, - сказала я. - Але ми обов'язково туди потрапимо.

* І що ми там будемо робити? - запитала вона.

* Будемо купатися, загоряти, їсти морозиво, - сказала я.

* І пити березовий сік, - додала Перемога.

* І пити березовий сік, - погодилася я. - І цілуватися.

* І гуляти по набережній, тримаючись за руки, - сказала Аліса.

* І будувати замки з піску, - сказала Перемога.

* І дивитися на захід сонця, - сказала я.

* І зустрічати світанок, - сказала Аліса.

* І мріяти, - сказала Перемога.

* І мріяти, - погодилася я. - Про те, що все буде добре.

* А воно буде добре, Єво, - сказала Аліса. - Я обіцяю.

* Звідки ти знаєш? - запитала я.

* Не знаю, - сказала вона. - Просто вірю.

* А я от не вірю, - сказала я. - Але все одно буду з тобою. До кінця.

* І я з тобою, Єво, - сказала вона. - І Перемога теж.

* А як же, - сказала лялька. - Куди ж я без вас.

І ми сидимо, обійнявшись, і п'ємо розсіл прямо з банки. І мріємо. Мріємо про те, що колись все буде інакше.

* А знаєте, про що я мрію? - раптом питаю я, дивлячись на Алісу і Перемогу. - Ні, не про палаючу Москву. І не про "перемогу" над клятими ворогами. І навіть не про мир у всьому світі.

* А про що ж? - дивується Аліса. - Невже є щось важливіше за це?

* Для мене - є, - кажу я. - Я мрію полетіти на Марс.

* Куди? - не вірить своїм вухам Аліса. - На Марс? Це ж планета така, так?

* Так, - кажу я. - Червона планета. Далека, холодна, але прекрасна.

* І що ти там будеш робити? - питає вона. - Там же ніхто не живе.

* Поки що не живе, - кажу я. - Але колись будуть. І я хочу бути серед перших.

* А що там робити? - не вгамовується Аліса. - Там же, мабуть, нудно.

* Нудно? - обурююся я. - Та ти тільки уяви собі - безкраї пустелі, величні каньйони, крижані шапки на полюсах. І ти - першопроходець, дослідник, колонізатор!

* А що там досліджувати? - питає вона. - Каміння?

* Не тільки, - кажу я. - Може, там є сліди інопланетних цивілізацій. Або якісь невідомі форми життя. Або... або взагалі щось таке, що ми навіть уявити собі не можемо.

* А як же дихати? - не здається Аліса. - Там же немає повітря.

* Буде, - кажу я. - Збудуємо спеціальні станції, створимо атмосферу, виростимо рослини. Все буде, Алісо. Треба тільки захотіти.

* А ти впевнена, що це можливо? - питає вона.

* Звісно, ні, - чесно кажу я. - Але я хочу вірити. Хочу вірити, що колись людство покине цю засрану планету і полетить до зірок.

* І ти разом з ними? - питає Аліса.

* Так, - кажу я. - Разом з ними. А що? Ти не хочеш?

* Я не знаю, Єво, - каже вона. - Це все так... незвично.

* А ти звикай, - кажу я. - Звикай до того, що не все в цьому світі так, як здається. Звикай до того, що мрії можуть здійснюватися. Навіть найбожевільніші.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку. - Ти з нами, Перемого?

* А як же, - каже Аліса голосом ляльки. - Я завжди з вами. Куди ви - туди і я.

* От і молодець, - кажу я. - Значить, полетимо разом. На Марс. Або ще кудись. Головне - подалі від цього лайна.

* А що ми там будеш робити, на тому Марсі? - знову питає Аліса.

* Те ж саме, що і тут, - кажу я. - Тільки краще.

* Тобто? - не розуміє вона.

* Ну, будемо гуляти, розмовляти, сміятися, - кажу я. - Будемо пити березовий сік і їсти морозиво. Ти ж не думаєш, що на Марсі цього не буде?

* Сподіваюся, що буде, - каже вона. - А ще що?

* Будемо цілуватися, - кажу я, дивлячись їй прямо в очі. - І не тільки.

* Єво! - червоніє вона. - Припини!

* А що? - кажу я. - Хіба на Марсі не можна буде цілуватися? Чи займатися сексом?

* Та можна, мабуть, - каже вона. - Але ж...

* Ніяких "але", - перебиваю я. - Там ми будемо вільні, Алісо. Вільні робити все, що захочемо.

* Навіть те, що заборонено тут? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Навіть те, що заборонено.

* І ніхто нас не покарає? - питає вона.

* Ніхто, - кажу я. - Тому що там не буде ніякої "перемоги". І ніякого Путіна. І ніякої, блядь, ідеології.

* А що ж там буде? - питає вона.

* Тільки ми, - кажу я. - І Марс. І зірки. І цілий Всесвіт, який чекає на нас.

Я дістаю з-під купи мотлоху стару книгу про космос і показую Алісі картинки.

* Ось, дивись, - кажу я. - Це Марс. Червона планета. Наш майбутній дім.

* А це що за плями? - питає Аліса, тикаючи пальцем в одне із зображень.

* Це кратери, - пояснюю я. - Сліди від метеоритів. А ось це - каньйони. Бачиш, які глибокі?

* Угу, - каже вона. - А це що за гори?

* Це вулкани, - кажу я. - Найвищі в Сонячній системі.

* А це що таке біле? - показує вона на іншу картинку.

* Це крига, - кажу я. - Замерзла вода. Там, на полюсах, дуже холодно.

* А ми не замерзнемо? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - У нас будуть спеціальні костюми. І будинки з обігрівом. І все, що потрібно для життя.

* А звідки ти все це знаєш? - дивується вона.

* З книги, - кажу я. - Тут все написано.

* І ти віриш, що це все правда? - питає вона.

* А чому б і ні? - кажу я. - Колись люди і в політ на Місяць не вірили. А потім взяли і полетіли.

* А ти віриш, що ми полетимо на Марс? - питає вона.

* Я хочу в це вірити, - кажу я. - А ти?

* Я теж, - каже вона. - Дуже хочу.

* Тоді все вирішено, - кажу я. - Ми летимо на Марс.

* А коли? - питає вона.

* Як тільки, так одразу, - кажу я. - Треба тільки підготуватися.

* І що нам для цього потрібно? - питає вона.

* Для початку - роздобути ракету, - кажу я.

* Ракету? - перепитує вона. - Справжню?

* Ну, а яку ж іще? - питаю я. - Не іграшкову ж.

* І де ми її візьмемо? - питає вона.

* Не знаю, - кажу я. - Може, вкрадемо. Або купимо. Або самі зробимо.

* Самі? - дивується вона. - Але ж ми не вміємо.

* Навчимося, - кажу я. - Заради такої справи можна і навчитися.

* А ти впевнена, що у нас вийде? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - Але ми спробуємо. Ми ж нічого не втрачаємо.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку. - Ти з нами, Перемого?

* А як же, - каже Аліса голосом ляльки. - Я завжди з вами. Куди ви - туди і я.

* От і молодець, - кажу я. - Значить, полетимо разом. На Марс. Або ще кудись. Головне - подалі від цього лайна. Подалі від цієї довбаної "перемоги", яка, блядь, ніколи не закінчиться.

* Уяви собі, Алісо, - кажу я, заплющуючи очі і відкидаючись на спинку. - Ми на Марсі. Ми одні. Нікого навколо. Тільки ми і безкрайня червона пустеля.

* І що ми там робимо? - питає Аліса.

* Те, чого ми тут не могли, - кажу я. - Те, чого ми тут боялися. Те, чого ми тут соромилися.

* І що ж це? - питає вона.

* Ми кохаємося, Алісо, - кажу я. - Кохаємося так, як ніколи раніше. Так, як ніхто і ніколи до нас.

* Але як? - питає вона. - Там же інша гравітація.

* От саме, - кажу я. - Інша гравітація. Ти уявляєш, які це можливості?

* Не дуже, - зізнається вона.

* Ну, дивись, - починаю я. - На Марсі сила тяжіння втричі менша, ніж на Землі. Це означає, що ми будемо важити втричі менше. І що ми зможемо стрибати втричі вище. І що ми зможемо...

* Що? - перепитує вона.

* Ну, наприклад, ми зможемо займатися сексом у повітрі, - кажу я. - У невагомості. Або майже в невагомості.

* Як це? - дивується вона.

* А ось так, - кажу я. - Ти просто підстрибуєш, а я тебе ловлю. І ми з'єднуємося в польоті. І кружляємо, і падаємо, і злітаємо. І нам добре, і нам байдуже, що внизу - тверда земля, а вгорі - тонкий шар атмосфери.

* А це не небезпечно? - питає вона.

* Звісно, небезпечно, - кажу я. - Але ж ми заради цього і полетіли на Марс. Щоб ризикувати. Щоб відчувати. Щоб жити.

* А що ще? - питає вона. - Що ще ми можемо робити на Марсі?

* Все, що завгодно, - кажу я. - Ми можемо займатися сексом на вершині вулкана. Або в кратері метеорита. Або в печері з льоду.

* А як ми туди потрапимо? - питає вона.

* На марсоході, - кажу я. - Або на літаючій тарілці. Або на чому завгодно.

* А де ми візьмемо марсохід? - питає вона.

* Знайдемо, - кажу я. - Або побудуємо. Або вкрадемо.

* У кого? - питає вона.

* У марсіан, - кажу я.

* Але ж там нікого немає, - каже вона.

* А ми знайдемо, - кажу я. - Ми для того і полетіли на Марс, щоб знайти там когось. Або щось.

* І що ми будемо робити, коли знайдемо? - питає вона.

* Подружимося, - кажу я. - І будемо разом досліджувати всесвіт.

* А як же секс? - питає вона.

* І секс теж, - кажу я. - З марсіанами. Якщо захочемо.

* А якщо вони не захочуть? - питає вона.

* Тоді ми їх змусимо, - кажу я. - Або гіпнозом, або силою, або хитрощами.

* А це не буде насильством? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - Це буде міжпланетний контакт. І культурний обмін.

* А що скаже Перемога? - питає вона.

* А що я скажу? - лунає голос ляльки. - Я тільки "за".

* От бачиш, - кажу я. - Навіть Перемога не проти.

* Але ж це все фантазії, Єво, - каже Аліса. - Цього ніколи не буде.

* А ти повір, - кажу я. - Повір, і все буде.

* А ти віриш? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Я вірю. Вірю, що ми полетимо на Марс. Вірю, що ми будемо там кохатися. Вірю, що ми будемо там щасливими.

* А я от не вірю, - каже вона. - І не хочу вірити.

* Чому? - питаю я.

* Тому що це все брехня, - каже вона. - Тому що це все самообман. Тому що це все втеча від реальності.

* А що таке реальність, Алісо? - питаю я. - Хіба не те, що ми самі собі створюємо? Хіба не те, у що ми віримо? Хіба не те, чого ми прагнемо?

* Але ж є об'єктивна реальність, - каже вона. - Є факти, є закони, є межі.

* А хто їх встановив? - питаю я. - Хто сказав, що це - так, а не інакше? Хто вирішив, що ми можемо, а чого - ні?

* Не знаю, - каже вона. - Але ж так не буває, як ти кажеш. Не буває, щоб усе було можливо.

* А ти перевір, - кажу я. - Перевір, і побачиш.

* Як? - питає вона.

* Дуже просто, - кажу я. - Закрий очі і уяви собі, що ми на Марсі. Що ми лежимо на червоному піску і дивимося на зоряне небо. Що ми тримаємося за руки і цілуємося.

* І що далі? - питає вона.

* А далі - все, що захочеш, - кажу я. - Все, що тільки зможеш собі уявити.

* І ти думаєш, це спрацює? - питає вона.

* А ми спробуємо, - кажу я. - І тоді дізнаємося.

* Ну, добре, - каже вона. - Давай спробуємо.

Вона заплющує очі, і я теж. І ми лежимо мовчки, намагаючись уявити собі те, про що я говорила.

І не знаю, як у неї, а у мене виходить. Виходить так чітко, так яскраво, так реально, що аж дух перехоплює.

Я бачу нас на Марсі. Я бачу, як ми сміємося, як ми бігаємо, як ми досліджуємо.

І я бачу, як ми кохаємося. Під цим дивним, неземним небом. На цій чужій, але такій бажаній землі.

І я відчуваю, як моє тіло пронизує хвиля збудження. Як мої соски тверднуть, а між ногами стає мокро і гаряче.

І я хочу її. Хочу, блядь, нестерпно. Хочу так, що аж зуби зводить.

* Ну що, - кажу я, - закривайте очі і полетіли.

* Куди? - питає Аліса.

* На Марс, куди ж іще? - кажу я. - Будемо освоювати нові території.

* А що, звучить непогано, - каже вона. - Тільки як ми туди потрапимо?

* На крилах мрії, - кажу я. - Сідайте зручніше і заплющуйте очі.

* А ти, Перемого, з нами? - питає Аліса у ляльки.

* А як же, - відповідає Перемога голосом Аліси. - Я завжди з вами.

* От і чудово, - кажу я. - Тоді вперед. До нових горизонтів.

Ми заплющуємо очі і намагаємося уявити собі, що ми летимо на Марс. Летимо крізь безмежний космос, повз зірки і планети, повз галактики і туманності.

* А що там, на Марсі? - питає Аліса, не розплющуючи очей.

* Там свобода, - кажу я. - Там немає війни. Там немає "перемоги". Там немає Путіна.

* І що, зовсім нічого немає? - питає вона.

* Є, - кажу я. - Там є ми. І є все, що ми захочемо.

* А що ми захочемо? - питає вона.

* Ми захочемо жити, - кажу я. - Жити по-справжньому. Жити вільно. Жити щасливо.

* А як це? - питає вона.

* А ось так, - кажу я. - Уяви собі, що ми йдемо по червоній пустелі. Нікого навколо, тільки ми втрьох. І раптом ми бачимо оазис. Зелений, квітучий, з озером і деревами.

* І що ми робимо? - питає вона.

* Ми зупиняємося там, - кажу я. - І будуємо собі будинок. Невеликий, але затишний. З вікнами на всі боки. Щоб можна було милуватися зорями.

* А що ми їмо? - питає вона.

* Те, що знайдемо, - кажу я. - Або те, що виростимо. Або те, що нам пришлють з Землі.

* Хто? - питає вона.

* Не знаю, - кажу я. - Може, знайдуться добрі люди, які нам допоможуть. А може, і не знайдуться. Це неважливо.

* А що важливо? - питає вона.

* Важливо те, що ми разом, - кажу я. - І що ми вільні.

* А що ми робимо цілими днями? - питає вона.

* Що хочемо, - кажу я. - Гуляємо, купаємося, загоряємо. Читаємо книги, слухаємо музику, дивимося фільми.

* А звідки ми їх візьмемо? - питає вона.

* Не знаю, - кажу я. - Може, знайдемо десь. А може, самі створимо.

* Самі? - дивується вона. - Як це?

* А ось так, - кажу я. - Ти ж у нас талановита. Ти можеш писати вірші, або малювати картини, або складати музику.

* А ти? - питає вона.

* А я буду тобі допомагати, - кажу я. - І буду тебе любити.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* Я буду вас охороняти, - каже Аліса голосом ляльки. - Від злих марсіан. І від усього поганого.

* Дякую, Перемого, - кажу я. - Ти справжній друг.

* А ще я буду співати вам пісні, - каже Перемога. - І розповідати казки. І гратися з вами.

* І цілуватися, - додаю я.

* І цілуватися, - погоджується Перемога.

* А з ким? - питає Аліса.

* З нами, - кажу я. - Зі мною і з тобою.

* А хіба так можна? - питає вона.

* На Марсі все можна, - кажу я. - Там немає ніяких заборон. Ніяких правил. Ніяких законів.

* А що ж там є? - питає вона.

* Тільки свобода, - кажу я. - І любов.

* І ти думаєш, це можливо? - питає вона.

* Я не думаю, - кажу я. - Я знаю.

* Звідки? - питає вона.

* Тому що я так хочу, - кажу я. - І тому що я в це вірю.

* А я от не вірю, - каже вона. - І не хочу вірити.

* Чому? - питаю я.

* Тому що це все брехня, - каже вона. - Тому що це все самообман. Тому що це все втеча від реальності.

* А що таке реальність, Алісо? - питаю я. - Хіба не те, що ми самі собі створюємо? Хіба не те, у що ми віримо? Хіба не те, чого ми прагнемо?

* Але ж є об'єктивна реальність, - каже вона. - Є факти, є закони, є межі.

* А хто їх встановив? - питаю я. - Хто сказав, що це - так, а не інакше? Хто вирішив, що ми можемо, а чого - ні?

* Не знаю, - каже вона. - Але ж так не буває, як ти кажеш. Не буває, щоб усе було можливо.

* А ти перевір, - кажу я. - Перевір, і побачиш.

* Як? - питає вона.

* Дуже просто, - кажу я. - Відкрий очі і подивись навколо.

* І що я побачу? - питає вона.

* Ти побачиш те, що захочеш побачити, - кажу я. - Те, що дозволиш собі побачити. Те, що зможеш побачити.

* А ти що бачиш? - питає вона.

* Я бачу нас на Марсі, - кажу я. - Я бачу, як ми щасливі. Як ми вільні. Як ми любимо одне одного.

* А я нічого не бачу, - каже вона. - Тільки це горище. І ці стіни. І цю ляльку.

* Значить, ти просто не хочеш бачити, - кажу я. - Не хочеш вірити. Не хочеш мріяти.

* А ти? - питає вона. - Ти хочеш?

* Так, - кажу я. - Я хочу. Хочу, блядь, так, що аж дух перехоплює.

* І що ж ти будеш робити? - питає вона.

* Я буду мріяти, - кажу я. - І буду вірити. І буду чекати.

* Чого чекати? - питає вона.

* Коли ми полетимо на Марс, - кажу я. - Коли ми будемо там разом. Коли ми будемо щасливими.

* А якщо це ніколи не станеться? - питає вона.

* Значить, я помру з цією мрією, - кажу я. - Але не відмовлюся від неї. Ніколи.

* А я? - питає вона. - Що буде зі мною?

* Ти будеш зі мною, - кажу я. - Завжди. Навіть якщо не тут. Навіть якщо не зараз. Навіть якщо не так, як ми хочемо.

* А як же? - питає вона.

* Не знаю, - кажу я. - Але я вірю, що ми будемо разом.

* А Перемога? - питає вона.

* І Перемога буде з нами, - кажу я. - Вона ж наша подруга.

* Так, - каже Аліса голосом ляльки. - Я ваша подруга. І я завжди буду з вами.

* От і добре, - кажу я. - Значить, ми втрьох. І ми, блядь, сила.

* А що ми будемо робити? - питає Аліса.

* Те, що і завжди, - кажу я. - Мріяти. Вірити. І чекати.

* А поки ми чекаємо? - питає вона.

* А поки ми чекаємо, - кажу я, - ми будемо жити. Жити, Алісо. Незважаючи ні на що.

* І любити, - додає вона.

* І любити, - погоджуюся я. - Одне одного. І Перемогу. І цей довбаний світ, який, незважаючи ні на що, все-таки прекрасний.

* І нехай це звучить як утопія, - каже Аліса. - І нехай це звучить як казка. І нехай це звучить як марення.

* Але це наша утопія, - кажу я. - І наша казка. І наше, блядь, марення.

* І ми будемо жити в ньому, поки можемо, - каже Аліса.

* І будемо щасливими, - кажу я.

* Ну що, полетіли? - питаю я, простягаючи руку Алісі.

* Куди? - дивується вона.

* Як куди? - кажу я. - На Марс, звісно.

* Але ж як? - питає вона. - У нас же немає ракети.

* А навіщо нам ракета? - кажу я. - У нас є мрія. А цього достатньо.

* І що, ми просто заплющимо очі і опинимося на Марсі? - питає вона.

* А чому б і ні? - кажу я. - Спробуй. Це ж не боляче.

* Ну, добре, - каже вона. - Тільки ти тримай мене за руку.

* Добре, - кажу я. - Тільки ти теж тримай. І Перемогу не забудь.

Вона бере ляльку, і ми заплющуємо очі. Я уявляю собі, як ми летимо крізь космос, як ми наближаємося до червоної планети, як ми...

* Що ви тут робите? - раптом лунає чийсь голос.

Я розплющую очі і бачу, що на порозі стоїть якась дівчина. Вона одягнена в сучасну військову форму, а на голові у неї - шолом з приладом нічного бачення.

* А ти хто така? - питаю я, здивовано дивлячись на неї.

* Я - майор Зоряна, - каже вона. - А ви що тут робите?

* Ми? - перепитую я. - Ми тут... мріємо.

* Про що? - питає вона.

* Про Марс, - кажу я.

* Про Марс? - перепитує вона. - Це ще навіщо?

* Тому що там немає війни, - кажу я. - І немає "перемоги". І немає Путіна.

* І що? - питає вона. - Вам що, тут погано?

* А тобі тут добре? - питаю я.

* Мені - так, - каже вона. - Я захищаю свою землю. Свою країну. Свій народ.

* Від кого? - питаю я. - Від усього світу?

* Так, - каже вона. - Від усього світу. Тому що весь світ проти нас.

* А чому ти так вирішила? - питаю я.

* Тому що це правда, - каже вона. - Всі хочуть нас знищити. Всі хочуть забрати нашу землю. Всі хочуть зробити нас рабами.

* І хто ж це всі? - питаю я.

* Американці, - каже вона. - Англійці, французи, німці. Китайці, японці, араби. Ізраїльтяни, поляки, турки. Всі, коротше.

* І що, всі-всі? - питаю я.

* Так, - каже вона. - Всі. Крім, хіба що, наших братів - росіян. Але і ті під питанням.

* А чому? - питаю я.

* Тому що вони теж хочуть нас захопити, - каже вона. - Просто не зізнаються.

* А звідки ти все це знаєш? - питаю я.

* Я ж майор, - каже вона. - У мене є доступ до інформації.

* І що ж ти збираєшся робити? - питаю я.

* Боротися, - каже вона. - Боротися до кінця. До перемоги.

* А, ну так, - кажу я. - "Перемога". Як же без неї.

* А ти що, проти "перемоги"? - питає вона, з підозрою дивлячись на мене.

* Я проти війни, - кажу я. - І проти брехні. І проти насильства.

* Але ж без війни не буде перемоги, - каже вона.

* А без "перемоги" не буде війни, - кажу я.

* Ти що, зрадниця? - питає вона. - Ти що, хочеш, щоб нас захопили?

* Я хочу, щоб ми жили в мирі, - кажу я. - І щоб ніхто нікого не захоплював.

* Так не буває, - каже вона. - Завжди хтось когось захоплює. Це закон життя.

* А я не хочу жити за такими законами, - кажу я. - Я хочу жити за своїми.

* І що ж це за закони? - питає вона.

* Любов, - кажу я. - Свобода. Щастя.

* Дурниці, - каже вона. - Це все вигадки. Ілюзії. Самообман.

* А може, це ти живеш в ілюзії? - питаю я. - А може, це ти обманюєш себе? А може, це ти боїшся правди?

* Я не боюся правди, - каже вона. - Я знаю правду. І я буду за неї боротися.

* А яка ж вона, твоя правда? - питаю я.

* Моя правда - це те, що ми повинні захищати свою землю, - каже вона. - Свою країну. Свій народ.

* А чим ти захищаєш? - питаю я. - Гранатами?

* Так, - каже вона. - І гранатами теж.

* І ти вважаєш, що це правильно? - питаю я. - Ти вважаєш, що це допоможе?

* А що ти пропонуєш? - питає вона. - Здатися? Підкоритися? Забути?

* Ні, - кажу я. - Я пропоную інший шлях. Шлях без війни. Без ненависті. Без "перемоги".

* І що ж це за шлях? - питає вона.

* Шлях любові, - кажу я. - Шлях свободи. Шлях щастя.

* Не сміши мене, - каже вона. - Це все казки. Для дітей.

* А ти спробуй, - кажу я. - Спробуй полюбити. Спробуй бути вільною. Спробуй бути щасливою.

* І як же? - питає вона.

* Дуже просто, - кажу я. - Закрий очі і уяви собі, що ти на Марсі.

* На Марсі? - перепитує вона. - Це ще навіщо?

* Тому що там немає війни, - кажу я. - І немає "перемоги". І немає Путіна.

* І що? - питає вона. - Там же ніхто не живе.

* Поки що не живе, - кажу я. - Але колись будуть. І ми можемо бути серед перших.

* А що там робити? - не вгамовується вона. - Там же, мабуть, нудно.

* Нудно? - обурююся я. - Та ти тільки уяви собі - безкраї пустелі, величні каньйони, крижані шапки на полюсах. І ти - першопроходець, дослідник, колонізатор!

* А що там досліджувати? - питає вона. - Каміння?

* Не тільки, - кажу я. - Може, там є сліди інопланетних цивілізацій. Або якісь невідомі форми життя. Або... або взагалі щось таке, що ми навіть уявити собі не можемо.

* А як же дихати? - не здається вона. - Там же немає повітря.

* Буде, - кажу я. - Збудуємо спеціальні станції, створимо атмосферу, виростимо рослини. Все буде. Треба тільки захотіти.

* А ти впевнена, що це можливо? - питає вона.

* Звісно, ні, - чесно кажу я. - Але я хочу вірити. Хочу вірити, що колись людство покине цю засрану планету і полетить до зірок.

* І ти разом з ними? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Разом з ними. А що? Ти не хочеш?

* Я не знаю, - каже вона. - Це все так... незвично.

* А ти звикай, - кажу я. - Звикай до того, що не все в цьому світі так, як здається. Звикай до того, що мрії можуть здійснюватися. Навіть найбожевільніші.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку, яку Аліса все ще тримає в руках. - Ти з нами, Перемого?

* А як же, - каже Аліса голосом ляльки. - Я завжди з вами. Куди ви - туди і я.

* От і молодець, - кажу я. - Значить, полетимо разом. На Марс. Або ще кудись. Головне - подалі від цього лайна.

* А що ми там будеш робити, на тому Марсі? - знову питає Зоряна.

* Те, що і тут, - кажу я. - Тільки краще.

* Тобто? - не розуміє вона.

* Ну, будемо гуляти, розмовляти, сміятися, - кажу я. - Будемо пити березовий сік і їсти морозиво. Ти ж не думаєш, що на Марсі цього не буде?

* Сподіваюся, що буде, - каже вона.

* А ще, - кажу я, - ми будемо цілуватися.

* З ким? - питає Зоряна.

* Одна з одною, - кажу я. - А що? Хіба на Марсі не можна цілуватися?

* Та можна, мабуть, - каже вона. - Але ж...

* Ніяких "але", - перебиваю я. - Там ми будемо вільні. Вільні робити все, що захочемо.

* Навіть те, що заборонено тут? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Навіть те, що заборонено.

* І ніхто нас не покарає? - питає вона.

* Ніхто, - кажу я. - Тому що там не буде ніякої "перемоги". І ніякого Путіна. І ніякої, блядь, ідеології.

* А що ж там буде? - питає вона.

* Тільки ми, - кажу я. - І Марс. І зірки. І цілий Всесвіт, який чекає на нас.

* А ти вмієш мріяти, Єво, - каже Зоряна. - Гарно брешеш.

* Це не брехня, - кажу я. - Це мрія. А мрія - це те, що може стати реальністю. Якщо дуже захотіти.

* А ти хочеш? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Хочу. Хочу, блядь, так, що аж дух перехоплює.

* І що ж ти будеш робити? - питає вона.

* Те, що і завжди, - кажу я. - Мріяти. Вірити. І чекати.

* Чого чекати? - питає вона.

* Коли ми полетимо на Марс, - кажу я. - Коли ми будемо там разом. Коли ми будемо щасливими.

* А якщо це ніколи не станеться? - питає вона.

* Значить, я помру з цією мрією, - кажу я. - Але не відмовлюся від неї. Ніколи.

* Ти дивна, Єво, - каже вона. - І смішна.

* А ти ні, - огризаюся я. - Ти страшна. І нудна. І тупа.

* Чому це? - ображається вона.

* Тому що ти віриш у всю цю хуйню, - кажу я. - Про війну, про "перемогу", про ворогів.

* Але ж це правда, - каже вона. - Хіба ти не бачиш, що відбувається?

* Бачу, - кажу я. - І саме тому я хочу полетіти на Марс. Щоб не бачити цього більше ніколи.

* Але ж це неможливо, - каже вона. - Це ж фантастика.

* А ти перевір, - кажу я. - Закрий очі і уяви собі. Уяви, що ти на Марсі. Що ти вільна. Що ти щаслива.

* І що, це допоможе? - питає вона.

* А хуй його знає, - кажу я. - Але спробувати варто.

* Ну, добре, - каже вона. - Давай спробуємо.

Вона заплющує очі, і я теж. І ми сидимо мовчки, намагаючись уявити собі те, про що я говорила.

* Ну що? - питаю я через деякий час. - Виходить?

* Ні, - каже вона. - Я нічого не бачу. Тільки темряву.

* А ти постарайся, - кажу я. - Уяви собі червоний пісок, кратери, зорі. Уяви, що ми йдемо по Марсу, тримаючись за руки.

* Навіщо? - питає вона.

* Щоб не загубитися, - кажу я.

* А, ну так, - каже вона. - Тоді давай.

І ми знову заплющуємо очі. І я уявляю собі, як ми йдемо по Марсу, як ми сміємося, як ми розмовляємо. Як ми знаходимо якісь дивовижні речі, як ми відкриваємо нові світи.

* А що це? - раптом питає Зоряна, розплющуючи очі.

* Що? - питаю я.

* Он там, - каже вона, показуючи пальцем на підлогу. - Що це за штукенція?

Я дивлюся туди, куди вона показує, і бачу Перемогу. Лялька лежить на підлозі, нерухома і мовчазна.

* Це Перемога, - кажу я. - Наша подруга.

* Подруга? - дивується вона. - Це ж просто лялька.

* Ні, - кажу я. - Це більше, ніж просто лялька.

* І що ж у ній такого особливого? - питає вона.

* Вона вміє розмовляти, - кажу я.

* Не може бути, - каже вона. - Покажи.

* Перемого, скажи що-небудь, - прошу я.

Але лялька мовчить. Лежить собі, як лежала, і не подає жодних ознак життя.

* Бачиш, - каже Зоряна. - Я ж казала, що це просто лялька.

* Але ж вона говорила, - кажу я. - Чесне слово, говорила.

* Може, тобі здалося, - каже вона. - Або це Аліса тебе розігрувала.

* Ні, - кажу я. - Це точно була вона. Перемога.

* Ну, не знаю, - каже Зоряна. - Як на мене, то це просто стара ганчіркова лялька. І нічого більше.

* А ось і ні, - кажу я. - Вона жива. І вона все чує. І все розуміє.

* Гаразд, Єво, - каже Зоряна. - Не будемо сперечатися. Нехай буде по-твоєму.

* А що, по-твоєму, вона зараз думає? - питаю я.

* Звідки я знаю? - каже Зоряна. - Я ж не вмію читати думки ляльок.

* А я вмію, - кажу я. - І знаєш, що вона думає?

* Що? - питає Зоряна.

* Вона думає, що ти дурепа, - кажу я. - І що тобі не місце на нашому горищі.

* Чому це? - обурюється Зоряна.

* Тому що ти не віриш в нашу мрію, - кажу я. - Тому що ти не хочеш летіти з нами на Марс.

* Але ж це неможливо, Єво, - каже Зоряна. - Це ж просто фантазії.

* А ось і ні, - каже Перемога голосом Аліси. - Це можливо. І ми обов'язково полетимо на Марс.

* Бачиш, - кажу я Зоряні. - Навіть Перемога зі мною згодна. А ти - ні.

* Але ж я не проти, Єво, - каже Зоряна. - Я просто не вірю, що це реально.

* А ти повір, - кажу я. - І тоді все буде реально.

* Ну, не знаю, - каже Зоряна. - Це все так складно.

* Нічого складного, - кажу я. - Просто треба захотіти. І все.

* А ти захотіла? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Я дуже хочу. Хочу полетіти звідси. Хочу побачити інші світи. Хочу бути вільною.

* А я от не знаю, чого я хочу, - каже Зоряна. - І це, мабуть, найгірше.

* Ні, - кажу я. - Найгірше - це коли ти знаєш, чого ти хочеш, але не можеш цього мати.

* А ти можеш? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - Поки що не можу. Але я буду намагатися. Буду, блядь, робити все, що в моїх силах.

* І що ти будеш робити? - питає вона.

* Поки що не знаю, - кажу я. - Але я щось придумаю. Щось таке, що допоможе нам полетіти. Щось таке, що зробить нас вільними.

* А якщо не вийде? - питає вона. - Що тоді?

* Тоді ми залишимося тут, - кажу я. - І будемо жити далі.

* А якщо тут стане ще гірше? - питає вона. - Що тоді?

* Тоді ми будемо боротися, - кажу я. - Будемо боротися за своє життя. За свою свободу. За свою мрію.

* А якщо ми програємо? - питає вона. - Що тоді?

* Тоді ми помремо, - кажу я. - Але помремо вільними. І щасливими.

* Ти справді так думаєш? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Я в це вірю. А ти?

* Я не знаю, Єво, - каже вона. - Я вже ні в що не вірю.

* А ти спробуй, - кажу я. - Просто повір. Хоч на мить.

* Добре, - каже вона. - Я спробую.

Вона заплющує очі, і я теж. І ми сидимо мовчки, намагаючись повірити в те, що колись ми полетимо на Марс.

* Ну що? - питаю я через деякий час. - Виходить?

* Так, - каже вона. - Здається, виходить.

* І що ти бачиш? - питаю я.

* Я бачу нас, - каже вона. - На Марсі. Ми йдемо по червоній пустелі, тримаючись за руки. І нам добре.

* А що ще? - питаю я.

* Я бачу, як ми будуємо собі будинок, - каже вона. - Як ми садимо квіти. Як ми сміємося.

* А ще? - питаю я.

* Я бачу, як ми цілуємося, - каже вона. - Під зоряним небом.

* А ще? - питаю я.

* Я бачу, як ми любимо, - каже вона. - Любимо одна одну. І цей світ. І життя.

* І це все, - кажу я. - Це все, що нам потрібно.

*Так, - каже вона. - Це все.

Ми розплющуємо очі і дивимося одна на одну. І я бачу в її очах щось таке, чого я ніколи раніше не бачила. Щось таке, що змушує моє серце битися швидше.

Надію. Віру. Любов.

* Дякую тобі, Єво, - каже вона. - Ти відкрила мені очі.

* Це ти мені їх відкрила, - кажу я. - Ти змусила мене повірити.

* То що, - каже вона. - Ми полетимо на Марс?

* Так, - кажу я. - Обов'язково полетимо.

* І Перемога з нами? - питає вона.

* І Перемога з нами, - кажу я.

* Тоді я щаслива, - каже вона. - І я більше нічого не боюся.

* І я, - кажу я. - Я теж більше нічого не боюся.

І ми сидимо, обійнявшись, і дивимося у вікно. І нам добре. Добре і спокійно. Так, ніби немає ніякої війни, ніякої "перемоги", ніякого божевілля навколо.

І нехай це ненадовго. І нехай це ілюзія. І нехай це самообман.

Але це - наше. І ми будемо берегти це, поки можемо. Поки не настане новий день. Поки не закінчиться ця ніч. Поки не згаснуть іскри.

А там - хто знає, що буде. Може, ми і справді полетимо на Марс. Може, ми і справді щось змінимо. Може, ми і справді будемо щасливими.

А може, ні. А може, все стане ще гірше. А може, ми всі помремо.

Але це буде потім. А зараз - ми тут. Разом. І нам добре. І це, блядь, головне. І нехай Зоряна трохи дивна, але вона, здається, не така вже й погана. І, може, вона навіть стане нам у пригоді. Хто знає…

Зоряна пішла, забравши свої гранати і свої божевільні ідеї. Аліса теж пішла, пообіцявши повернутися завтра. А я залишилася одна на горищі, в компанії мовчазної Перемоги і власних думок.

Втома брала своє. Хотілося спати, але сон не йшов. В голові роїлися думки, спогади, образи. Аліса, Одарка, Зоряна, "перемога", Москва, Марс... Все змішалося в якийсь безглуздий, хаотичний клубок, який ніяк не вдавалося розплутати.

Я підійшла до вікна, сперлася ліктями на підвіконня і втупилася в нічну темряву. Місто спало, або, принаймні, намагалося спати. Але десь далеко все ще лунали постріли, вибухи, крики. Війна не спала. Вона ніколи не спить.

І я стояла, дивилася і ненавиділа. Ненавиділа цих людей, які не можуть жити без війни. Які не можуть жити без "перемоги". Які не можуть жити без ненависті.

Ненавиджу цей рік, цей довбаний 1984, який застряг у минулому і не хоче йти вперед. Який душить нас своїми ідеологіями, своїми заборонами, своїм лицемірством.

Ненавиджу Путіна, цю стару, зморшкувату маріонетку, яка смикає за ниточки і змушує всіх танцювати під свою дудку. Яка бреше, не кліпаючи оком. Яка вбиває, не відчуваючи докорів сумління.

Ненавиджу Росію, цю величезну, безглузду країну, яка ніяк не може знайти своє місце в світі. Яка чіпляється за минулу велич, якої ніколи не було. Яка намагається нав'язати свою волю іншим, не маючи на це ніякого права.

Ненавиджу, блядь, все це. Все це довбане життя, яке котиться в прірву і тягне за собою всіх нас.

ні на що не можу вплинути. І нехай я нікому не можу допомогти.

Але я можу ненавидіти. Можу, блядь, і буду. Буду ненавидіти до останнього подиху. До останнього удару серця. До останньої краплі крові.

Тому що це все, що у мене є. Ця ненависть, ця лють, ця безвихідь.

І нехай вони сміються з мене. І нехай вони зневажають мене. І нехай вони вважають мене божевільною.

Мені похуй. Похуй на них. Похуй на їхню думку. Похуй на їхнє життя.

Тому що у мене є я. І є мої думки. І є мої мрії.

Навіть якщо ці мрії - про палаючу Москву. Навіть якщо ці мрії - про політ на Марс. Навіть якщо ці мрії - про неможливе.

Все одно, вони мої. І я нікому їх не віддам. Нікому. Ніколи. Нізащо.

Я стою біля вікна, дивлюся на темряву і шепочу:

* Горіть у пеклі, суки. Горіть у пеклі. Всі. До єдиного.

І нехай це звучить як прокляття. І нехай це звучить як молитва. І нехай це звучить як вирок.

Але це - мої слова. І я маю на них право.

Тому що я - Єва. І я, блядь, ненавиджу. Ненавиджу цей світ. І цих людей. І це життя.

І нехай ця ненависть спалить мене дотла. І нехай вона знищить мене. І нехай вона зведе мене з розуму.

Але я не здамся. Не здамся, блядь, ніколи.

Сон не йшов, як я не намагалася заснути. Думки, як настирливі мухи, лізли в голову, не даючи спокою. Аліса, Одарка, Зоряна, "перемога", Москва, Марс - все змішалося в якийсь божевільний калейдоскоп, від якого паморочилося в голові.

Я встала, підійшла до вікна і визирнула на вулицю. Місто спало, тільки де-не-де лунали постріли та вибухи. Знову ця довбана Одарка зі своїми гранатами розважається, подумала я. Або хтось інший, такий же йобнутий.

Мені раптом захотілося вийти. Вийти з цього задушливого горища, з цієї пастки, з цього божевілля. Просто пройтися, подихати повітрям, відчути себе живою.

Я одяглася, взяла сумку і вийшла на вулицю. Ніч була темною і холодною, але мені було байдуже. Я йшла вперед, не розбираючи дороги, не звертаючи уваги на перехожих.

Раптом я почула шум боротьби. Звуки ударів, крики, лайка. Я зупинилася, прислухалася. Звідки це доноситься?

Я пішла на звук і побачила двох чоловіків, що билися на смерть. Один був одягнений у форму червоноармійця, інший - у форму, схожу на фашистську. Вони гамселили один одного цеглинами, уламками якихось труб, усім, що потрапляло під руку.

* За подвиг дідів! - кричав один, замахуючись на іншого цеглиною.

* За Берлін! - кричав другий, ухиляючись від удару і б'ючи у відповідь.

* За Росію! - кричав перший.

* За Путіна! - кричав другий.

Я стояла і дивилася на це, не в силах відірвати погляд. Це було жахливо, огидно, але водночас і якось... заворожуюче.

Вони билися, як звірі. Як гладіатори на арені. Як два пси, що не поділили кістку.

І я розуміла, що це - і є наше життя. Це і є наша реальність. Це і є наша "перемога".

Бійка, кров, смерть. І ніякого сенсу. Ніякої мети. Ніякої надії.

Раптом один з них впав. Впав і більше не піднявся. Другий, хитаючись, підійшов до нього і почав бити ногою. Бити мертвого, беззахисного, вже не небезпечного.

* За "перемогу"! - кричав він. - За "перемогу"! За "перемогу"!

А потім і він впав. Впав поруч зі своїм супротивником, закривавлений, знесилений, але щасливий.

* Ми... перемогли, - прохрипів він. - Ми... герої...

І замовк. Назавжди.

А я стояла і дивилася на них. На двох ідіотів, які вбили один одного заради якоїсь ілюзії. Заради чиїхось амбіцій. Заради чиєїсь хворої фантазії.

І мені не було їх шкода. Ні краплі. Ні секунди. Нічого.

Я розвернулася і пішла геть. Геть від них, від їхньої "перемоги", від їхньої смерті.

Я йшла по вулиці і думала про те, що треба щось робити. Що не можна просто так сидіти і чекати, поки все це лайно закінчиться.

І раптом я побачила її. Розбиту, пограбовану, напівзруйновану аптеку.

В голові одразу ж майнула думка. А що, як там щось залишилося? Щось корисне? Щось цінне?

Я підійшла ближче і зазирнула всередину. Там було темно і тихо. І нікого.

Я обережно зайшла в аптеку і почала оглядати полиці. Ліків майже не було, тільки якісь бинти, вата, перекис водню.

Але потім я побачила дещо, що мене зацікавило. Гематоген. Справжній, у плитках, як у дитинстві. І сироп від кашлю, солодкий, тягучий, майже забутий смак.

Я схопила все, що змогла знайти.Пхала гематоген у кишені, за пазуху, в сумку. Засовувала пляшки з сиропом під куртку, в рукава, за пояс.

* Ти що, з глузду з'їхала? - почула я голос всередині себе. - Навіщо тобі стільки?

* Не твоє діло, - огризнулася я. - Буде запас.

* Але ж це крадіжка, - сказав голос. - Це неправильно.

* А жити в цьому лайні - правильно? - запитала я. - А дивитися, як ці ідіоти вбивають один одного - правильно? А бути жертвою - правильно?

Голос замовк, а я продовжувала збирати трофеї. Набрала стільки, що ледве могла йти. Але я була задоволена. Задоволена собою, своїм вчинком, своєю здобиччю.

Я вийшла з аптеки і, перевалюючись з ноги на ногу, попрямувала до горища. Дорогою я мало не впала кілька разів, але все ж таки дійшла. Дійшла, знесилена, але щаслива.

Зайшовши на горище, я кинула свою ношу на підлогу і впала поруч, намагаючись віддихатися.

Полежавши трохи, я встала і почала розбирати свої трофеї. Гематоген, сироп, бинти, вата - все це було моїм. Моїм, блядь, і нічиїм більше.

Я взяла одну плитку гематогену, розгорнула її і відкусила шматок. Солодкий, трохи терпкий смак дитинства одразу ж наповнив мій рот.

* Ммм, смакота, - сказала я вголос, заплющуючи очі від задоволення.

Я з'їла одну плитку, потім іншу, потім ще і ще. І не могла зупинитися.

* Ти дивись, обережно, - почула я голос всередині себе. - А то злипнеться щось.

* Не злипнеться, - відмахнулася я. - Все буде добре.

Я доїла гематоген і взялася за сироп. Відкрила одну з пляшок, понюхала - пахне солодко, приємно. Зробила ковток -смак ще кращий, ніж запах.

* Ну що, - сказала я сама собі. - Будемо лікуватися.

Я пила сироп прямо з пляшки, не зупиняючись, поки не відчула, що більше не можу. Потім відставила пляшку вбік і відкинулася на спину.

Лежала, дивилася в стелю і відчувала, як приємне тепло розливається по моєму тілу. Як втома і напруга поступово відступають. Як на зміну їм приходить спокій і умиротворення.

І мені було добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

Я заплющила очі і поринула в солодку дрімоту. І мені снилися дивні, незрозумілі, але чомусь приємні сни. Про Марс, про Алісу, про Перемогу. І про те, як ми разом боремося за наше щастя.

І нехай це були всього лише сни. І нехай це були всього лише мрії. І нехай це було всього лише, блядь, втеча від реальності.

Але це були мої сни. І мої мрії. І моє, блядь, бажання жити.

Ранок. Сонце вже високо, і його промені пробиваються крізь щілини в дошках, якими забите вікно горища. Я прокидаюся, потягуюся і сідаю на підлозі.

В голові - легкий туман після вчорашнього солодкого сну. У роті - присмак гематогену і сиропу. На душі - дивне відчуття спокою і умиротворення.

Я озираюся навколо. Все, як завжди. Старі меблі, запилені ящики, купа мотлоху. І мої скарби - пляшки з березовим соком і залишки гематогену.

Треба буде сьогодні ще кудись сходити, поповнити запаси. А заодно і сміття викинути.

Я беру порожні пляшки, обгортки від гематогену та інший непотріб і складаю все це в стару сумку. Потім піднімаюся, одягаюся і виходжу з горища.

На вулиці тепло і сонячно. Але на душі все одно якось неспокійно. Ніби щось має статися. Щось погане. Щось неминуче.

Я йду до сміттєвих баків, викидаю туди своє сміття і раптом помічаю щось незвичайне. Біля баків, на купі якогось мотлоху, лежить старий, пошарпаний бобінний магнітофон.

* О, це цікаво, - кажу я вголос. - Що ж тут у нас?

Я підходжу ближче і оглядаю магнітофон. Зрозуміло, що він вже неробочий. Але, може, там є щось корисне?

Не довго думаючи, я беру магнітофон і тягну його назад на горище. Там я дістаю з-під купи мотлоху стару викрутку і починаю розбирати його на частини.

* Що ти робиш, Єво? - раптом чую я голос всередині себе.

* Не твоє діло, - огризаюся я. - Займаюся своїми справами.

* Але ж це вандалізм, - каже голос. - Ти псуєш чужі речі.

* А ти, я бачу, у нас захисник чужого майна, - фиркаю я. - Тобі яке діло?

* Мені ніякого, - каже голос. - Просто цікаво.

* От і не лізь, куди не просять, - кажу я. - А то гірше буде.

Голос замовкає, а я продовжую розбирати магнітофон. Викручую гвинтики, від'єдную дроти, виймаю плати.

І ось, нарешті, я добираюся до того, що мені потрібно. Моторчик. Маленький, але потужний моторчик, який крутив бобіни з плівкою.

* О, це те, що треба, - кажу я, посміхаючись. - З цього можна щось зробити.

Я відкладаю моторчик вбік, а потім беруся за інше. Витягую з магнітофона шнур живлення, кілька лампочок, якісь інші деталі.

* Ну що, - кажу я сама собі. - Тепер у нас є все, що потрібно.

Але що я, блядь, збираюся з цим робити? Ідея приходить раптово, як спалах блискавки.

Я беру шматок картону, який знайшла тут же, на горищі, і вирізаю з нього щось на зразок пропелера. Потім прикріплюю його до моторчика, використовуючи дріт і ізоляційну стрічку.

* Що це ти робиш, Єво? - знову озивається голос.

* Роблю вентилятор, - кажу я. - А що, не схоже?

* Вентилятор? - дивується голос. - Навіщо?

* Щоб провітрити це довбане горище, - кажу я. - І щоб розігнати ці довбані думки.

* А хіба так можна? - питає голос.

* А я, блядь, не знаю, - кажу я. - Але я спробую.

Я підключаю моторчик до шнура живлення, вмикаю його в розетку і... нічого не відбувається.

* От, блядь, - кажу я. - Що ж не так?

Я перевіряю з'єднання, пробую іншу розетку, але все марно. Моторчик не працює.

* Ха-ха-ха, - сміється голос. - Я ж казав, що нічого не вийде.

* Заткнись, - кажу я. - Я ще не здалася.

Я знову починаю копатися в проводці, перевіряти контакти, міняти полярність. І раптом - о диво! - моторчик починає працювати.

* Єс! - кричу я, радіючи, як дитина. - Запрацювало!

Пропелер починає обертатися, спочатку повільно, а потім все швидше і швидше. І я відчуваю, як по горищу розходиться легкий вітерець.

* Ну що, - кажу я голосу. - Тепер ти задоволений?

* Так, - каже голос. - Тепер задоволений.

* От і добре, - кажу я. - А тепер дай мені спокій. Я хочу ще дещо зробити.

Я беру стару каструлю, яку знайшла тут же, на горищі, і наливаю в неї води. Потім додаю туди трохи мила, яке вкрала разом з гематогеном і сиропом, і починаю колотити.

* Що це ти робиш? - знову питає голос.

* Роблю мильні бульбашки, - кажу я. - А що, не видно?

* Мильні бульбашки? - дивується голос. - Навіщо?

* Тому що це, блядь, весело, - кажу я. - І красиво. І безглуздо.

Я опускаю пропелер у мильну воду, вмикаю моторчик і... горище починає наповнюватися мильними бульбашками.

Спочатку вони маленькі і нечисленні, але потім їх стає все більше і більше. Вони ростуть, переливаються всіма кольорами веселки і літають по всьому горищу.

* Ого, - тільки й може сказати голос. - Це і справді красиво.

* А я що казала? - кажу я, посміхаючись.

Я дивлюся на ці мильні бульбашки, і мені здається, що я потрапила в якусь казку. В якусь іншу реальність, де немає місця війні, "перемозі" і Путіну.

Де є тільки краса, радість і свобода. І нехай це ненадовго. І нехай це ілюзія. І нехай це самообман.

Але мені, блядь, так добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

Я ловлю бульбашки руками, сміюся, кружляю по горищу. І мені здається, що я знову маленька дівчинка. Дівчинка, яка вірить у дива. Яка вірить у казки. Яка вірить у щастя.

* Єво, ти щаслива? - питає голос.

* Так, - кажу я. - Я щаслива.

* А чому? - питає голос.

* Тому що я можу, - кажу я. - Тому що я хочу. Тому що я, блядь, жива.

І я продовжую сміятися, і кружляти, і ловити мильні бульбашки. І нехай весь світ котиться в тартарари. А я буду тут. На цьому горищі. З цими бульбашками. З цим щастям.

І нехай це щастя - всього лише мить. І нехай це щастя - всього лише ілюзія. І нехай це щастя - всього лише, блядь, дитячі забавки.

Але це - моє щастя. І я буду берегти його, поки можу. Поки не настане новий день. Поки не закінчиться ця ніч. Поки не згаснуть іскри.

А там - хто знає, що буде. Може, я і справді поїду в Росію. Може, я і справді щось зміню. Може, я і справді буду щасливою.

А може, ні. А може, все стане ще гірше. А може, я помру.

Але це буде потім. А зараз - я тут. І я щаслива. І я, блядь, жива.

І цього достатньо. Принаймні, поки що. Принаймні, для мене. І нехай я просто змарнувала день, але, блядь, як же гарно навкруги, коли є мильні бульбашки. І, блядь, Єва щаслива. І нехай весь світ зачекає.Мильні бульбашки поступово зникають, розчиняючись у повітрі, і я відчуваю, як разом з ними зникає і моє відчуття щастя. Як знову повертається ця важкість, ця туга, ця безвихідь.

Я сідаю на підлогу, притулившись спиною до стіни, і закриваю обличчя руками. Ні, я не плачу. Я просто втомилася. Втомилася від усього цього. Від війни, від "перемоги", від ненависті, від самотності.

Від цього довбаного життя, яке ніяк не закінчиться. Від цього довбаного світу, який ніяк не зміниться. Від цієї довбаної реальності, яка ніяк не стане кращою.

* Єво, що з тобою? - чую я голос всередині себе. - Тобі погано?

* Ні, - кажу я. - Мені не погано. Мені просто... ніяк.

* Як це? - не розуміє голос.

* А ось так, - кажу я. - Не добре, не погано, не весело, не сумно. Просто ніяк.

* Але ж так не буває, - каже голос. - Ти ж повинна щось відчувати.

* А я нічого не відчуваю, - кажу я. - Нічого, крім порожнечі.

* Це погано, Єво, - каже голос. - Так не можна.

* А як можна? - питаю я. - Як, блядь, можна жити в цьому лайні і щось відчувати?

* Але ж ти відчувала, - каже голос. - Ти сміялася, ти раділа, ти мріяла.

* То було ненадовго, - кажу я. - То була ілюзія. То був самообман.

* А може, це і є життя? - питає голос. - Може, воно і складається з таких коротких миттєвостей щастя?

* А решта? - питаю я. - Решта - це що? Це теж життя?

* Так, Єво, - каже голос. - І це теж. Біль, страждання, розчарування - це теж частина життя.

* І навіщо воно таке, це життя? - питаю я. - Кому воно, блядь, потрібне?

* Воно потрібне тобі, Єво, - каже голос. - І мені. І Алісі. І Перемозі. І всім, хто ще живий.

* А що, як я не хочу більше жити? - питаю я. - Що, як я хочу, щоб все це закінчилося?

* Не говори так, Єво, - каже голос. - Ти не маєш права здаватися.

* А хто мені заборонить? - питаю я. - Хто, блядь, може мені щось заборонити?

* Ти сама, - каже голос. - Ти сама не повинна собі цього дозволяти.

* А чому? - питаю я. - Чому я повинна жити, якщо я цього не хочу?

* Тому що ти - Єва, - каже голос. - І ти сильна. І ти смілива. І ти не здаєшся.

* Але я втомилася, - кажу я. - Втомилася боротися, втомилася ненавидіти, втомилася жити.

* Я знаю, - каже голос. - Але ти повинна. Повинна жити далі. Заради себе. Заради Аліси. Заради майбутнього.

* Якого майбутнього? - питаю я. - У нас немає ніякого майбутнього.

* Є, Єво, - каже голос. - Є. Просто ми його ще не бачимо.

* А коли побачимо? - питаю я. - Коли, блядь, настане цей світлий день?

* Скоро, - каже голос. - Дуже скоро.

* А що я буду робити до того часу? - питаю я.

* Ти будеш жити, Єво, - каже голос. - Будеш жити і чекати.

* А що, як я не дочекаюся? - питаю я. - Що, як я помру раніше?

* Значить, ти помреш з надією, - каже голос. - А це вже немало.

* Надією на що? - питаю я. - На те, що все це лайно колись закінчиться? На те, що ми будемо щасливими? На те, що ми будемо вільними?

* Так, Єво, - каже голос. - Саме на це.

* Але ж це неможливо, - кажу я. - Це ж просто мрії.

* А що поганого в мріях? - питає голос. - Хіба не вони дають нам сили жити? Хіба не вони роблять нас людьми?

* Але ж вони нездійсненні, - кажу я. - Вони ніколи не стануть реальністю.

* А ти не думай про це, - каже голос. - Просто мрій. І все.

* Добре, - кажу я. - Я буду мріяти. Але що мені робити зараз?

* А зараз, - каже голос, - тобі треба зайнятися чимось іншим.

* Чим? - питаю я.

* Не знаю, - каже голос. - Чим завгодно. Тільки не сиди без діла.

* А що я можу робити? - питаю я. - Тут же нічого немає.

* Як це нічого? - дивується голос. - А це що?

Я озираюся і бачу стару коробку, яку я колись принесла на горище. Ту саму, в якій я зберігала свої "іграшки".

* Ти пропонуєш мені...? - питаю я, не закінчуючи речення.

* А чому б і ні? - каже голос. - Це ж те, що ти любиш.

* Любила, - поправляю я. - Колись. До Аліси.

* Але ж ти і зараз можеш це зробити, - каже голос. - Просто для розрядки. Просто для задоволення.

* Не знаю, - кажу я. - Якось не хочеться.

* А ти спробуй, - каже голос. - Може, тобі сподобається.

* А якщо ні? - питаю я.

* Тоді просто припиниш, - каже голос. - І все.

* Ну, не знаю, - кажу я. - Я подумаю.

* От і добре, - каже голос. - А я поки що помовчу. Щоб не заважати.

Голос замовкає, а я залишаюся наодинці зі своїми думками. І з коробкою.

Я повільно підходжу до неї, відкриваю і дивлюся на вміст. Там, як і раніше, лежать різні предмети, які я використовувала для мастурбації.

Ручка від швабри, шматок труби, стара іграшка-ракета, гумовий шланг, великий болт, обтягнутий ізолентою. І ще багато всякої всячини.

Я дивлюся на них і відчуваю, як щось ворушиться всередині мене. Щось темне, липке, тягуче.

Бажання. Бажання, яке я так довго стримувала. Бажання, яке я так довго ігнорувала. Бажання, яке я так довго намагалася вбити.

Але воно все ще тут. Воно все ще живе. Воно все ще сильне.

І я не знаю, що з ним робити. Чи то піддатися йому, чи то боротися. Чи то насолоджуватися ним, чи то страждати. Чи то жити з ним, чи то померти.

Я беру в руки ручку від швабри, проводжу пальцями по її гладкій поверхні, відчуваю її твердість, її форму. І згадую.

Згадую, як я вперше це зробила. Як мені було страшно і соромно. І як мені було добре.

Згадую, як я робила це знову і знову. Як я шукала нові предмети, нові відчуття, нові способи.

Згадую, як я уявляла собі різних людей. Чоловіків, жінок, навіть тварин.

І як я ніколи не відчувала нічого подібного до того, що я відчула з Алісою.

Але зараз її немає. І невідомо, чи буде вона ще коли-небудь.

А бажання - ось воно. Тут. Всередині мене. І воно вимагає виходу.

* Ну що, - кажу я вголос. - Будемо розважатися?

Я роздягаюся, лягаю на підлогу і беру в руки ручку від швабри. Приставляю її до ануса і повільно вводжу всередину.

* Ох, блядь, - стогну я. - Як же добре.

Я починаю рухатися, спочатку повільно, потім все швидше і швидше. І відчуваю, як хвиля задоволення накочується на мене.

* Так, сучко, - шепочу я. - Так, блядь, ще.

Я рухаюся все швидше, все глибше, все сильніше. І кричу, кричу від насолоди, кричу від болю, кричу від відчаю.

* Блядь, блядь, блядь, - повторюю я, як заведена. - Як же добре. Як же,сука, добре.

І в цей момент я відчуваю, що досягаю піку. Що ще трохи - і я кінчу.

* Давай, Єво, - чую я голос всередині себе. - Давай, сучко, кінчай.

* Зараз, - кажу я. - Ще трохи. Ще трохи, блядь.

І ось воно - розряд. Хвиля екстазу, яка пронизує все тіло. Від кінчиків пальців до маківки.

* А-а-а, - кричу я, вигинаючись дугою. - Сука, як же добре!

Я лежу на підлозі, важко дихаючи, і відчуваю, як по моєму тілу розтікається тепло. Як м'язи розслаблюються, а думки прояснюються.

* Ну що, Єво, - каже голос. - Полегшало?

* Так, - кажу я. - Набагато.

* От і добре, - каже голос. - А тепер вставай. І одягайся. І йди до вікна.

* Навіщо? - питаю я.

* Просто зроби це, - каже голос. - І ти побачиш.

Я підкоряюся. Встаю, одягаюся, підходжу до вікна. І бачу її.

Алісу. Вона стоїть біля під'їзду і дивиться на мене. І посміхається.

* Що ти тут робиш? - питаю я. - Ти ж пішла.

* Я передумала, - каже вона. - Я не можу без тебе.

* А я без тебе, - кажу я.

* Єво, а що це в тебе за швабра така дивна? - раптом запитує Аліса, киваючи на предмет, який я все ще стискаю в руках.

* Е-е-е... - мукаю я, не знаючи, що відповісти. - Та це... Це стара швабра. Я її тут знайшла.

* І що ти з нею робила? - не вгамовується Аліса. - Вона якась... мокра. І блискуча.

* Та я... - починаю я, але тут же замовкаю.

* Що? - питає Аліса. - Кажи вже, не бійся.

* Я нею... підлогу мила, - кажу я, вигадуючи на ходу.

* Підлогу? - дивується вона. - На горищі?

* Ну так, - кажу я. - Тут же брудно. От я і вирішила прибратися.

* Дивна ти, Єво, - каже Аліса. - Хто ж миє підлогу шваброю без ганчірки?

* А я з ганчіркою, - кажу я, показуючи на стару, брудну ганчірку, яка лежить поруч.

* І де ж ти її взяла? - питає вона.

* Тут була, - кажу я.

* А чому вона не на швабрі? - не відстає Аліса.

* Тому що... тому що я її зняла, - кажу я. - Щоб випрати.

* А, ну ясно, - каже вона. - А що це за мастило на швабрі?

* Яке ще мастило? - питаю я, роблячи вигляд, що не розумію, про що вона.

* Ось це, - каже вона, тикаючи пальцем в ручку швабри. - Схоже на вазелін. Або на олію.

* Це не вазелін, - кажу я. - І не олія. Це... це сік.

* Сік? - дивується вона. - Який ще сік?

* Березовий, - кажу я. - Той, що ми пили.

* І як він потрапив на швабру? - питає вона.

* Не знаю, - кажу я. - Мабуть, випадково.

* Випадково? - перепитує вона. - Ти хочеш сказати, що ти випадково вмочила швабру в березовий сік?

* Ну так, - кажу я. - А що тут такого?

* Та нічого, - каже вона. - Просто це трохи дивно.

*А як на мене, то нічого дивного, - втручається Перемога. - З ким не буває.

* От саме, - підтакую я. - З ким не буває.

* Ну, добре, - каже Аліса. - Припустимо. Але навіщо ти це робила?

* Що робила? - не розумію я.

* Навіщо ти мила підлогу шваброю без ганчірки? - питає вона. - І навіщо ти її вмочила в березовий сік?

* Та я ж кажу, - я починаю нервувати, - просто так. Для розваги.

* Для розваги? - дивується Аліса. - Ти що, з глузду з'їхала?

* А що, не можна? - огризаюся я. - Тобі он з лялькою гратися можна, а мені шваброю підлогу мити не можна?

* Але ж це безглуздо, - каже вона.

* А сенсу шукати в цьому лайні - не безглуздо? - питаю я. - А гранати в рот пхати - не безглуздо? А на Марс летіти - не безглуздо?

* Не перекручуй, Єво, - каже вона. - Ми ж не про це зараз говоримо.

* А про що? - питаю я. - Про швабру?

* Так, - каже вона. - Про швабру. І про те, що ти з нею робила.

* А що я з нею робила? - питаю я, вдаючи, що не розумію, до чого вона хилить.

* Не прикидайся, Єво, - каже вона. - Я ж не сліпа. І не дурна.

* Ну, то й що? - кажу я. - Яке тобі діло до моєї швабри?

* Ніякого, - каже вона. - Просто хочу знати правду.

* А я, блядь, по-твоєму, брешу? - скипаю я. - Ти думаєш, я буду перед тобою виправдовуватися за якусь довбану швабру?

* Ні, Єво, - каже вона. - Я просто хочу зрозуміти.

* А чого тут розуміти? - питаю я. - Захотіла - помила. Захотіла - вмочила. Захотіла - запхала собі в сраку.

* Що? - Аліса робить круглі очі.

* Що чула, - кажу я, розуміючи, що зайшла надто далеко. - Тобі яка різниця, що я роблю зі своєю сракою?

* Але ж... але ж це... - вона не може знайти слів.

* Що? - питаю я. - Гидко? Непристойно? Ненормально?

* Так, - каже вона. - Це все разом.

* А трахатися з лялькою - це, блядь, нормально? - питаю я. - А мріяти про підрив Москви - це нормально? А вірити в те, що ми полетимо на Марс - це, блядь, нормально?

* Не пересмикуй, Єво, - каже вона. - Це зовсім інше.

* А ось і ні, - кажу я. - Це те саме. Це все - наші фантазії. Наші мрії. Наші бажання.

* Але ж є межа, Єво, - каже вона. - Є межа, яку не можна переступати.

* А хто її встановлює? - питаю я. - Хто вирішує, що можна, а що ні? Хто, блядь, має право нам вказувати, що робити?

* Ніхто, - каже вона. - Але ж є якісь норми, якісь правила, якісь закони.

* А я, блядь, плювала на ті норми, - кажу я. - І на ті правила. І на ті закони.

* Єво, - вона бере мене за руку, - заспокойся.

* Як я можу заспокоїтися? - кричу я. - Як я можу, блядь, бути спокійною, коли все навколо - суцільне лайно?! Коли ми живемо в якомусь їбаному дурдомі, де немає ніякого сенсу, ніякої логіки, ніякої надії?!

* Але ж ми можемо це змінити, - каже вона. - Ми можемо спробувати.

* Як, Алісо? - питаю я. - Як, блядь, ми можемо це змінити? Шваброю? Чи, може, твоєю довбаною лялькою?

* Ні, - каже вона. - Разом. Ми можемо зробити це разом.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* Я скажу, що ви обидві ідіотки, - несподівано втручається Перемога. - Але я все одно вас люблю.

* От бачиш, - кажу я. - Навіть лялька розуміє, що ми робимо якусь хуйню.

* Але ж вона нас не зупиняє, - каже Аліса.

* Бо їй, блядь, похуй, - кажу я. - Їй на все похуй. Як і мені.

* А мені ні, - каже Аліса. - Мені не похуй. І я не хочу, щоб тобі було похуй.

* А що ти пропонуєш? - питаю я. - Щоб я вдавала, що все добре? Щоб я вдавала, що мені все подобається? Щоб я вдавала, що я щаслива?

* Ні, - каже вона. - Я хочу, щоб ти була щасливою. По-справжньому.

* А як? - питаю я. - Як, блядь, я можу бути щасливою в цьому лайні?

* Я не знаю, Єво, - каже вона. - Але ми щось придумаємо. Ми обов'язково щось придумаємо.

* Ну, придумай, - кажу я. - А я поки що піду покурю.

Я дістаю з кишені цигарку, запалюю і відвертаюся до вікна. А Аліса залишається стояти посеред кімнати, не знаючи, що робити.

* Єво, - раптом каже вона. - А хочеш, я тобі дещо покажу?

* Що? - питаю я, не обертаючись.

* Дещо цікаве, - каже вона. - Тобі сподобається.

* Сумніваюся, - кажу я. - Але давай.

Вона підходить до мене, бере за руку і тягне до центру кімнати.

* Ставай сюди, - каже вона. - І заплющ очі.

* Навіщо? - питаю я.

* Просто зроби це, - каже вона. - І не підглядай.

Я зітхаю і заплющую очі. Чую, як Аліса щось робить, але не можу зрозуміти, що саме.

* А тепер відкривай, - каже вона через деякий час.

Я розплющую очі і бачу, що Аліса стоїть переді мною, тримаючи в руках... огірок. Великий, довгий, зелений огірок.

* Що це? - питаю я.

* Це подарунок, - каже вона. - Тобі.

* Навіщо мені огірок? - питаю я.

* А ти не здогадуєшся? - питає вона, хитро посміхаючись.

І тут до мене доходить. Доходить, блядь, що вона має на увазі. І що вона збирається робити.

* Алісо, - кажу я. - Ти ж не...

* А чому б і ні? - каже вона. - Ти ж сама казала, що хочеш спробувати.

* Але ж... але ж це... - я не можу підібрати слів.

* Що? - питає вона. - Гидко? Непристойно? Ненормально?

* Так, - кажу я.

* А хіба те, що ми робили раніше, було нормально? - питає вона. - А хіба те, що ми збираємося робити, нормально?

* Ні, - кажу я. - Але...

* Ніяких "але", - каже вона. - Або ти цього хочеш, або ні.

* Хочу, - зізнаюся я. - Але я не знаю, як...

* А ти не думай, - каже вона. - Просто розслабся. І довірся мені.

Вона підходить до мене впритул, однією рукою обіймає мене за талію, а іншою підносить огірок до моїх губ.

* Відкрий рот, - шепоче вона.

Я слухняно розтуляю губи, і вона повільно вводить огірок мені в рот. Я відчуваю, як він торкається мого язика, піднебіння, горла.

* Глибше, - шепоче вона. - Візьми його глибше.

Я намагаюся, але огірок надто великий. Він не поміщається. Він застрягає. І я відчуваю, як мене починає нудити.

* Не можу, - хриплю я. - Він не лізе.

* Лізе, - каже вона. - Просто ти не вмієш.

Вона виймає огірок з мого рота і бере його в іншу руку. Потім нахиляється і приставляє його до мого ануса.

* Алісо, ні! - кричу я. - Не треба!

* Треба, Єво, - каже вона. - Ти ж сама цього хотіла.

* Але не так, - кажу я. - Не огірком.

* А чим? - питає вона. - Пальцем? Чи, може, шваброю?

* Ні, - кажу я. - Просто... просто не так.

* А як? - питає вона. -Як ти хочеш?

Я мовчу, не знаючи, що відповісти. А вона тим часом починає повільно вводити огірок в мій анус. Спочатку обережно, потім все сміливіше і глибше.

* Ох, блядь, - стогну я. - Боляче.

* Потерпи, - каже вона. - Зараз буде добре.

І я терплю. Терплю, стискаючи зуби, тому що знаю - вона права. Тому що скоро буде добре. Дуже добре.

Огірок проникає все глибше, розтягуючи, розриваючи, заповнюючи собою все єство. Біль змішується з насолодою, страх - з бажанням, відчай - з надією.

* Ох, Алісо, - стогну я. - Як же добре.

* Тобі подобається? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Дуже.

* А хочеш ще? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Хочу.

І вона починає рухати огірком, то виймаючи його майже повністю, то знову вводячи до самого кінця. І з кожним рухом, з кожним поштовхом я відчуваю, як хвиля задоволення прокочується по моєму тілу.

* А-а-а, - стогну я. - Алісо, швидше.

* Добре, Єво, - каже вона. - Тільки не кричи.

Вона прискорює рухи, і я відчуваю, як моє тіло починає здригатися в конвульсіях. Як мої м'язи напружуються, а потім розслаблюються. Як моє єство наповнюється теплом і світлом.

* О, Єво, - шепоче вона. - Ти така чудова.

* А ти... а ти... - я не можу підібрати слів.

* Що? - питає вона.

* Ти найкраща, - кажу я. - Найкраща, блядь, з усіх, кого я знаю.

* І я тебе люблю, Єво, - каже вона.

* І я тебе, Алісо, - кажу я. - Люблю.

Ми лежимо на підлозі, в обіймах одна одної, і нам добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

* А що скаже Перемога? - раптом питаю я.

* А що я скажу? - лунає голос ляльки. - Я тільки рада за вас.

* Рада? - перепитую я. - Але ж... але ж це неправильно.

* А що в цьому світі правильно? - питає Перемога. - Хіба правильно вбивати одне одного? Хіба правильно ненавидіти? Хіба правильно жити в страху?

* Ні, - кажу я. - Це неправильно.

* То чому ж ваша любов - це неправильно? - питає Перемога. - Чому ваше щастя - це неправильно? Чому ваше бажання - це неправильно?

* Не знаю, - кажу я. - Але так кажуть.

* Хто? - питає Перемога. - Ті, хто вас вбиває? Ті, хто вас ненавидить? Ті, хто живе в страху?

* Ні, - кажу я. - Але ж є якісь закони.

* Закони пишуть люди, - каже Перемога. - А люди помиляються.

* Але ж є Бог, - кажу я.

* А хіба Бог не є любов? - питає Перемога.

* Так, - кажу я. - Але...

* Ніяких "але", - каже Перемога. - Або ви любите, або ні. Або ви щасливі, або ні. Або ви живете, або ні.

* І що ж нам робити? - питаю я.

* Жити, - каже Перемога. - Любити. Бути щасливими.

* А як же війна? - питаю я. - А як же "перемога"? А як же весь цей жах?

* Це все мине, - каже Перемога. - Все минає. І це мине.

* А що залишиться? - питаю я.

* Залишитеся ви, - каже Перемога. - І ваша любов.

* Якщо ми виживемо, - кажу я.

* Ви виживете, - каже Перемога. - Я знаю.

* Звідки? - питаю я.

* Неважливо, - каже Перемога. - Просто вірте мені.

* Добре, - кажу я. - Я вірю.

І я справді вірю. Вірю, що ми виживемо. Вірю, що ми будемо разом. Вірю, що ми будемо щасливими.

І нехай це звучить наївно. І нехай це звучить безглуздо. І нехай це звучить нереально.

Але я вірю. Тому що я - Єва. І я, блядь, хочу вірити. Хочу, сука, вірити, що не все ще втрачено.

* А тепер ходімо, - каже Аліса. - Ходімо звідси.

* Куди? - питаю я.

* Неважливо, - каже вона. - Головне - разом.

* А як же Перемога? - питаю я.

* Її ми теж візьмемо з собою, - каже Аліса. - Вона ж наша подруга.

* Подруга, - гірко посміхаюся я. - У мене ніколи не було друзів.

* А тепер є, - каже вона. - Я і Перемога.

* І що ми будемо робити? - питаю я.

* Те, що і завжди, - каже вона. - Мріяти. Вірити. І чекати.

* Чого чекати? - питаю я.

* Коли ми полетимо на Марс, - каже вона. - Коли ми будемо там разом. Коли ми будемо щасливими.

* А якщо це ніколи не станеться? - питаю я.

* Значить, я помру з цією мрією, - каже вона. - Але не відмовлюся від неї. Ніколи.

* Ти смілива, Алісо, - кажу я. - І я пишаюся тобою.

* А я пишаюся тобою, Єво, - каже вона. - І я люблю тебе.

* І я тебе люблю, - кажу я. - І я хочу, щоб ти була щасливою.

* Я буду щасливою, Єво, - каже вона. - Обіцяю.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* А я скажу, що ви обидві дурепи, - каже Перемога голосом Аліси. - Але я все одно вас люблю.

* І ми тебе, - каже Аліса.

* І я тебе, - кажу я.

* Ну що, Алісо, - кажу я, підводячись з підлоги. - Куди підемо?

* Не знаю, - каже вона. - А куди ти хочеш?

* Я хочу на Марс, - кажу я. - Або в Росію. Або ще кудись, де немає війни і "перемоги".

* Але ж ми не можемо, - каже вона. - Ми ж не можемо просто так взяти і полетіти.

* Чому ні? - питаю я. - Хто нам заборонить?

* Ніхто, - каже вона. - Але ж це нереально.

* А ти повір, - кажу я. - І все стане реальним.

* Єво, - каже вона. - Я не можу. Я не можу просто взяти і полетіти на Марс. І я не можу просто взяти і поїхати в Росію.

* Чому? - питаю я. - Ти боїшся?

* Так, - зізнається вона. - Боюся.

* Чого? - питаю я. - Смерті?

* І її теж, - каже вона. - Але більше я боюся невідомості.

* А я от не боюся, - кажу я. - Я нічого не боюся. Крім одного - залишитися тут.

* І що ж нам робити? - питає вона.

* Не знаю, - кажу я. - Може, залишимося тут?

* Тут? - дивується вона. - На цьому горищі?

* А що? - питаю я. - Тут, принаймні, тихо. І ніхто не стріляє.

* Але ж тут нудно, - каже вона. - І холодно. І брудно.

* Зате тут є ми, - кажу я. - І у нас є огірки. І самогон.

* І що ти пропонуєш? - питає вона. - Сидіти тут, їсти огірки і пити самогон?

* А чому б і ні? - кажу я. - Чим це гірше, ніж все інше?

* Не знаю, - каже вона. - Але мені здається, що це не вихід.

* А який вихід? - питаю я. - Що ти пропонуєш?

* Я пропоную... - вона замовкає, не знаючи, що сказати.

* Що? - питаю я. - Кажи.

* Я пропоную... - знову починає вона, але я її перебиваю.

* Я знаю, що ти пропонуєш, - кажу я. - Ти пропонуєш,

щоб я тебе трахнула.

* Єво! - червоніє вона. - Як ти можеш?

* А що тут такого? - питаю я. - Ми ж тільки що цим займалися.

* Але ж... але ж це було по-іншому, - каже вона.

* А я хочу по-іншому, - кажу я. - Я хочу, щоб ти була знизу. А я зверху.

* І що ти будеш робити? - питає вона, а очі горять.

* Те, що і ти, - кажу я. - Тільки замість пальця у мене буде огірок.

* Огірок? - перепитує вона. - Але ж це... це ж боляче.

* Потерпиш, - кажу я. - Заради мене. І заради "перемоги".

* Яка ще, до біса, "перемога"? - дивується вона.

* Ну, та, що в нас буде, коли я тебе від'їбу, - пояснюю я.

* Єво, ти збожеволіла, - каже вона.

* Можливо, - погоджуюся я. - Але хіба це має значення?

* І ти справді збираєшся запхати мені в дупу огірок? - питає вона, з жахом дивлячись на мене.

* А чому б і ні? - кажу я. - Ти ж любиш огірки.

* Люблю, - каже вона. - Але не так.

* А як? - питаю я. - Як ти їх любиш?

* Я люблю їх їсти, - каже вона. - А не пхати собі в дупу.

* Ну, то й що? - кажу я. - Спробуєш щось нове. Відчуєш, так би мовити, нові грані задоволення.

* Єво, я не хочу, - каже вона. - Будь ласка, не треба.

* А я хочу, - кажу я. - І я це зроблю.

* Але ж це неправильно, - каже вона.

* А що правильно? - питаю я. - Правильно сидіти тут і чекати, поки нас уб'ють? Правильно терпіти все це лайно? Правильно вдавати, що нічого не відбувається?

* Ні, - каже вона. - Це неправильно. Але...

* Ніяких "але", - кажу я. - Або ти зараз лягаєш і розсовуєш ноги, або я йду.

* Куди? - питає вона.

* Неважливо, - кажу я. - Просто йду. І, може, ніколи не повернуся.

* Єво, не треба, - каже вона. - Я не хочу, щоб ти йшла.

* Тоді роби, що я кажу, - наказую я.

* Але ж... - починає вона.

* Ніяких "але", - знову перебиваю я. - Або так, або ні.

Вона мовчить, не знаючи, що відповісти. А я дивлюся на неї і чекаю. Чекаю, коли вона змириться. Коли вона підкориться. Коли вона стане моєю.

* Добре, Єво, - нарешті каже вона. - Я згодна.

* От і молодець, - кажу я. - А тепер лягай на підлогу. І задирай спідницю.

* А може, не треба? - знову намагається заперечити вона.

* Або ти це робиш, - кажу я, - або я йду.

* Добре, добре, - каже вона, лягаючи на підлогу і задираючи спідницю.

Я підходжу до неї, беру огірок і стаю між її ніг.

* Ти готова? - питаю я.

* Ні, - чесно каже вона. - Але давай.

Я нахиляюся і приставляю огірок до її ануса. Вона здригається, але не пручається.

* Зараз буде трохи боляче, - попереджаю я. - Але ти терпи.

* Добре, - шепоче вона.

Я штовхаю огірок, і він входить в неї. Спочатку повільно, напружено, а потім все швидше і глибше.

* Ай! - кричить вона. - Єво, боляче!

* Терпи, - кажу я. - Це ненадовго.

* Але ж... - починає вона.

* Тихо, - шикаю я. - Не заважай.

Я продовжую рухати огірком, і я відчуваю, як її тіло здригається піді мною. Як її м'язи то напружуються, то розслаблюються. Як її дихання стає все частішим і уривчастішим.

* Єво, - стогне вона. - Благаю, зупинись.

* Ні, - кажу я. - Тепер уже не зупинюся. Буде тобі, і "перемога", і все інше.

* Але ж це неправильно, - каже вона. - Так не можна.

* Можна, - кажу я. - Все можна. Коли ти зі мною, все можна.

* Але ж... - знову намагається щось сказати вона.

* Тихо, - знову шикаю я. - Не заважай. Мені. Насолоджуватися. Тобою.

Я прискорюю рухи, і огірок входить в неї все глибше і глибше. Я відчуваю, як її тіло напружується, як її м'язи стискаються навколо огірка.

* Ох, Єво, - кричить вона. - Що ти робиш?

* Те, що хочу, - кажу я. - І те, чого хочеш ти.

* Але ж я не... - вона не встигає доказати, бо я затикаю їй рота поцілунком.

Я цілую її, а іншою рукою продовжую рухати огірком. І я відчуваю, як вона поступово розслабляється. Як вона починає відповідати на мої поцілунки. Як вона починає стогнати все голосніше і голосніше.

* Так, Єво, - шепоче вона. - Так, моя хороша. Ще. Сильніше.

* А-а-а! - не витримує Аліса. - Єво, це... це занадто!

* Що, боляче? - питаю я, не зупиняючись.

* Так, але... але продовжуй, - каже вона. - Не зупиняйся.

Я прискорюю темп, і огірок входить в неї ще глибше, ще різкіше, ще нестримніше.

* Ох, Єво! - кричить Аліса. - Ох, блядь!

* Що таке? - питаю я. - Тобі не подобається?

* Ні, ні, все добре, - каже вона. - Просто... просто це так...

* Як? - питаю я, відчуваючи, що і сам заводжуся ще більше від її криків, від її стогонів, від її зізнань.

* Так боляче, - каже вона. - І так... так добре.

* Потерпи, - кажу я. - Ще трохи. Ще трохи, і буде ще краще.

* А-а-а! - знову кричить вона. - Єво, я не можу більше!

* Можеш, - кажу я. - Ти все можеш. Ти ж моя сильна, моя смілива, моя Аліса.

* Так, - каже вона. - Я твоя. Твоя Аліса. Роби зі мною, що хочеш.

* Обов'язково, - кажу я. - Обов'язково зроблю.

Я всаджую огірок ще глибше, до самого кінця, і відчуваю, як її тіло пронизує судома.

* О, Єво! - кричить вона. - О, блядь! О, так!

* Тобі добре? - питаю я, не зупиняючись.

* Так, - шепоче вона. - Так, так, так!

* А мені як добре, - кажу я. - Ти навіть не уявляєш.

* Уявляю, - каже вона. - Я все уявляю. І все відчуваю.

* І ти хочеш ще? - питаю я.

* Так, - каже вона. - Хочу. Дуже хочу.

* Тоді тримайся, - кажу я. - Зараз буде ще краще.

Я починаю рухати огірком ще швидше, ще сильніше, ще несамовитіше. І з кожним рухом, з кожним поштовхом я відчуваю, як її тіло все більше і більше напружується, як її м'язи все сильніше стискаються, як її дихання все частіше збивається.

* О-о-о! - кричить вона. - Єво, Єво, Єво!

* Що, Алісо? - питаю я. - Що, моя хороша?

* Я зараз... я зараз... - вона не може договорити.

* Кінчай, Алісо, - кажу я. - Кінчай, моя люба. Не стримуйся.

І вона кінчає. Кінчає так сильно, так нестримно, що її тіло вигинається дугою, а з грудей виривається крик, повний насолоди і звільнення.

* О, Єво, - шепоче вона, коли хвиля екстазу проходить. - Це було... це було...

* Неймовірно? - підказую я.

* Так, - каже вона. - Неймовірно. Дякую тобі.

* Це тобі дякую, - кажу я, виймаючи огірок і відкидаючи його вбік. - Ти просто...

* Що? - питає вона.

* Не знаю, - кажу я. - У мене немає слів.

* І не треба, - каже вона. - Просто будь зі мною.

* Буду, - кажу я. - Завжди.

Я нахиляюся до неї і цілую. Цілую ніжно, лагідно, але водночас і пристрасно. І вона відповідає мені, і ми знову зливаємося в одне ціле.

* А тепер, - кажу я, відсторонюючись від неї, - моя черга.

* Що ти хочеш зробити? - питає вона.

* Те, що і ти, - кажу я. - Тільки без огірка.

* Але ж у тебе немає... - починає вона.

* У мене є пальці, - перебиваю я. - І язик. І цього достатньо.

Я опускаюся між її ніг і починаю пестити її. Спочатку ніжно, ледь торкаючись, а потім все сміливіше і пристрасніше.

* Ох, Єво, - стогне вона. - Як ти це робиш?

* Просто люблю тебе, - кажу я. - І хочу, щоб тобі було добре.

* Мені вже добре, - каже вона. - Дуже добре. Але я хочу ще.

* І ти отримаєш ще, - кажу я. - Все, що захочеш.

Я продовжую пестити її, і вона знову кінчає. Кінчає, кричачи моє ім'я, здригаючись усім тілом і шепочучи слова любові.

А потім настає тиша. Тиша, в якій чути тільки наше дихання і стукіт сердець.

* Єво, - раптом каже Аліса. - А що тепер?

* Тепер? - перепитую я. - Тепер ми будемо жити.

* Як? - питає вона. - І де?

* Не знаю, - кажу я. - Але ми щось придумаємо.

* А якщо не придумаємо? - питає вона.

* Тоді будемо просто любити, - кажу я. - І цього буде достатньо.

* А ти не боїшся? - питає вона.

* Боюся, - зізнаюся я. - Але я з тобою. І з Перемогою. А значить, ми все подолаємо.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку, яка лежить поруч, на диво мовчазна.

* А я скажу, що ви обидві молодці, - лунає голос ляльки.

Ми сидимо на горищі, обійнявшись. Я відчуваю тепло її тіла, її дихання на своїй щоці, її запах. І мені добре. Добре і спокійно. Так, ніби нічого страшного не сталося. Так, ніби немає війни, немає "перемоги", немає божевілля навколо.

* Єво, - раптом каже Аліса. - А пам'ятаєш, як ми вперше тут... ну, це...?

* Пам'ятаю, - кажу я. - Ти ще так кричала.

* А ти сміялася, - каже вона. - І матюкалася.

* Ну, а що я мала робити? - питаю я. - Ти ж мені огірок в дупу пхала.

* А ти мені, - каже вона.

* То було потім, - кажу я. - І взагалі, це була твоя ідея.

* А ти не пручалася, - каже вона.

* Бо я, блядь, хотіла тебе, - кажу я. - І хочу досі.

* Я теж тебе хочу, - шепоче вона. - Але...

* Що? - питаю я. - Знову боїшся?

* Ні, - каже вона. - Просто... Просто я не знаю, як це правильно робиться.

* А хіба є якесь "правильно"? - питаю я. - Роби, як відчуваєш. Як тобі подобається.

* Але ж я можу зробити тобі боляче, - каже вона.

* Нічого, - кажу я. - Я потерплю.

* А ти? - питає вона. - Ти ж теж можеш зробити мені боляче.

* Я буду обережною, - кажу я. - Обіцяю.

* Добре, - каже вона. - Тоді... тоді давай спробуємо.

* Знову? - питаю я, здивовано піднімаючи брови.

* Так, - каже вона. - Знову. Тільки цього разу... інакше.

* Як інакше? - питаю я.

* Ну, - вона замовкає, не знаючи, як пояснити. - Ти перша.

* Знову? - питаю я. - А чому не ти?

* Тому що я... я не вмію, - зізнається вона.

* А я, по-твоєму, вмію? - питаю я.

* Ти ж казала, що робила це раніше, - каже вона.

* Ну, було діло, - кажу я. - Але це ж було давно. І неправда.

* То ти не вмієш? - питає вона, розчаровано.

* Та вмію, вмію, - заспокоюю я її. - Просто...

* Що? - питає вона.

* Просто я не думала, що ми знову будемо цим займатися, - кажу я. - Тут. На цьому горищі.

* А де ж іще? - питає вона. - Не вдома ж у мене. І не в тебе.

* Тоді, може, не треба? - питаю я.

* Ні, треба, - каже вона. - Я хочу. І ти хочеш.

* Хочу, - погоджуюся я. - Але...

* Ніяких "але", - каже вона. - Просто роби це.

Вона лягає на підлогу і задирає спідницю. Я дивлюся на неї, на її тіло, на її стегна, на її сідниці, і відчуваю, як у мене всередині все перевертається.

* Ти готова? - питаю я, нахиляючись над нею.

* Так, - шепоче вона. - Тільки будь лагідною.

* Добре, - кажу я. - Я буду.

Я опускаюся на коліна між її ніг і торкаюся пальцями її ануса. Вона здригається, але не відсторонюється.

* Розслабся, - кажу я. - Все буде добре.

Я повільно вводжу один палець, потім другий. Вона стогне, але не пручається. Навпаки, вона подається назустріч моїм рухам, ніби благаючи про більший тиск.

* Ох, Єво, - шепоче вона. - Як же добре.

* Тобі подобається? - питаю я, починаючи рухати пальцями.

* Так, - каже вона. - Дуже. Не зупиняйся.

Я прискорюю темп, і вона починає стогнати голосніше. Її тіло вигинається, її руки впиваються в підлогу, її дихання стає уривчастим.

* Єво, - кричить вона. - Я зараз...

* Давай, - кажу я. - Не стримуйся.

І вона кінчає. Кінчає так сильно, так нестримно, що її тіло здригається в конвульсіях, а з грудей виривається крик, повний насолоди і звільнення.

* О, Єво, - шепоче вона, коли все закінчується. - Це було... це було неймовірно.

* Я знаю, - кажу я, виймаючи пальці і цілуючи її. - А тепер моя черга.

* Ти хочеш, щоб я тебе...? - питає вона, зніяковіло.

* Так, - кажу я. - Хочу.

* Але я не знаю, як, - каже вона.

* Я навчу, - кажу я. - Просто роби те, що я тобі скажу.

Я лягаю на спину, розставивши ноги, а вона сідає зверху. Я дивлюся на неї, на її обличчя, на її очі, і бачу в них нерішучість, страх, але й бажання.

* Не бійся, - кажу я. - Я з тобою.

Вона нахиляється і торкається губами мого клітора. Я здригаюся від несподіванки, але не відсторонююся. Навпаки, я подаюся назустріч її губам, бажаючи більшого.

Вона починає пестити мене язиком, спочатку ніжно, потім все сміливіше і пристрасніше. І я відчуваю, як хвиля насолоди прокочується по моєму тілу.

* Ох, Алісо, - стогну я. - Як же добре.

* Тобі подобається? - питає вона, не відриваючись від своєї справи.

* Так, - шепочу я. - Дуже. Не зупиняйся.

Вона прискорює рухи, і я відчуваю, як моє тіло починає здригатися в конвульсіях. Як мої м'язи напружуються, а дихання частішає.

* Алісо, - кажу я. - Я зараз...

* Давай, Єво, - каже вона. - Не стримуйся.

І я не стримуюся. Я віддаюся на волю відчуттів, дозволяючи їм повністю оволодіти мною. Моє тіло вигинається дугою, а з грудей виривається крик - крик насолоди, крик звільнення, крик екстазу.

* О, Алісо, - шепочу я, коли все закінчується. - Ти неймовірна.

* Ти теж, - каже вона, підводячись і сідаючи поруч.

Ми лежимо мовчки, дихаючи важко, і дивимося одна на одну. І я бачу в її очах не тільки втому і задоволення, але й щось більше. Щось таке, що я не можу описати словами.

* А тепер, - каже Аліса, відсторонюючись від мене. - Моя черга.

* Що ти маєш на увазі? - питаю я, здивовано дивлячись на неї.

* Те, що ти чула, - каже вона. - Тепер я буду тебе трахати.

* Але як? - питаю я. - У тебе ж немає...

* У мене є пальці, - перебиває вона. - І цього достатньо.

* А як же огірок? - питаю я.

* Огірок був для розминки, - каже вона. - А тепер буде справжній секс.

* Але ж... але ж це боляче, - кажу я.

* А ти потерпиш, - каже вона. - Заради мене.

* Гаразд, - кажу я. - Тільки будь ніжною.

* Не обіцяю, - каже вона. - Але я постараюся.

Вона перевертається на живіт, розставляє ноги і задирає спідницю. Я сідаю зверху, дивлячись на її беззахисну дупцю, і відчуваю, як у мене всередині все перевертається.

* Ти готова? - питаю я.

* Так, - шепоче вона. - Тільки... тільки не роби мені боляче.

* Добре, - кажу я. - Не буду.

Я нахиляюся і цілую її в сідницю. Спочатку ніжно, ледь торкаючись губами, а потім все пристрасніше і наполегливіше.

* Ох, Єво, - стогне вона. - Як же добре.

* Тобі подобається? - питаю я, не відриваючись від її шкіри.

* Так, - каже вона. - Дуже.

Я спускаюся нижче, до її ануса, і починаю пестити його язиком. Спочатку обережно, круговими рухами, а потім все сміливіше і глибше.

* А-а-а! - кричить Аліса. - Єво, що ти робиш?

* Тобі не подобається? - питаю я, зупиняючись.

* Ні, подобається, - каже вона. - Просто... просто це так незвично.

* Нічого, - кажу я. - Звикнеш.

Я знову починаю пестити її язиком, і вона знову стогне. Але цього разу в її стогоні чується не тільки здивування, але й насолода.

* О, Єво, - шепоче вона. - Як же добре. Не зупиняйся.

Я прискорюю рухи, і вона починає здригатися піді мною. Її тіло вигинається, її руки впиваються в підлогу, її дихання стає уривчастим.

* Єво, - кричить вона. - Я зараз...

* Давай, - кажу я. - Не стримуйся.

І вона кінчає. Кінчає так сильно, так нестримно, що її тіло вигинається дугою, а з грудей виривається крик, повний насолоди і звільнення.

* О, Алісо, - кажу я, відсторонюючись від неї. - Ти неймовірна.

* Ти теж, - каже вона, важко дихаючи. - Ти просто...

* Що? - питаю я.

* Не знаю, - каже вона. - У мене немає слів.

* І не треба, - кажу я. - Просто будь зі мною.

* Буду, - каже вона. - Завжди.

Але я знаю, що це неможливо. Знаю, що рано чи пізно нам доведеться розлучитися. Знаю, що це щастя ненадовго.

* А тепер, - кажу я, - моя черга.

* Що ти хочеш зробити? - питає вона.

* Те, що і ти, - кажу я. - Тільки жорсткіше.

* Єво, - каже вона. - Я не впевнена, що...

* Довірся мені, - перебиваю я. - Просто довірся.

Вона мовчки киває, і я перевертаю її на спину. Потім встаю на коліна між її ніг і дивлюся на неї.

* Ти готова? - питаю я.

* Так, - шепоче вона.

Я нахиляюся і цілую її в губи. Цілую ніжно, але пристрасно. Цілую так, як ніколи раніше не цілувала.

І вона відповідає мені. Відповідає взаємністю. Відповідає всім своїм єством.

Потім я відсторонююся і беру її за руку. Підношу її пальці до свого рота і починаю їх смоктати. Один за одним. Ніжно, але наполегливо.

* Ох, Єво, - стогне вона. - Що ти робиш?

* Те, чого ти хочеш, - кажу я. - Те, про що ти мріяла.

Я відпускаю її пальці і опускаюся нижче. Цілую її живіт, її стегна, її лоно. І, нарешті, досягаю її клітора.

* Єво, - шепоче вона. - Будь ласка...

* Що, Алісо? - питаю я. - Що мені зробити?

* Зроби мені боляче, - каже вона. - Зроби так, щоб я кричала.

* Як скажеш, - кажу я.

Я встромляю один палець їй в дупу, і вона голосно скрикує.

* Ай! Єво! Боляче!

* Терпи, - шепочу я. - Зараз я додам ще один.

* Ні! Благаю! - кричить вона, але я не слухаю.

Я різко встромляю другий палець, і Аліса знову кричить. Її крик розриває тишу горища, але мені байдуже. Я хочу, щоб вона кричала. Хочу, щоб вона відчувала біль. МІй біль.

* Єво! Навіщо?! - її голос зривається.

Я не відповідаю, а лише сильніше натискаю на її клітор, тручи його пальцем, поки вона не починає звиватися піді мною, як змія.

* Блядь! Ох, як же боляче! - кричить вона.

Її очі повні сліз, але я не зупиняюсь. Навпаки, я прискорюю рухи пальців в її дупі, сильніше стискаю її клітор, доводячи її до нестями.

* Єво, зупинись! - кричить вона, але я не звертаю уваги.

Я хочу, щоб вона відчула те, що відчуваю я. Цей біль, цей відчай, цю безвихідь.

* Кричи, Алісо, - шепочу я. - Кричи голосніше.

* А-а-а! - її крик розриває тишу горища. - Блядь! Сука!

* Ще, - кажу я. - Ще, Алісо!

* Досить! - вона благає, але я невблаганна.

Я продовжую, поки не відчуваю, що вона на межі. Її тіло вигинається, її пальці впиваються в мої плечі, її голос зривається на хрип.

* Єво... я... - вона не може договорити.

* Давай, Алісо, - кажу я. - Давай!

І вона кінчає. Кінчає так, як ніколи раніше. Так, як, мабуть, ніхто і ніколи не кінчав.

Її крик переходить у ридання, її тіло здригається в конвульсіях, а з очей течуть сльози.

* Все, - шепочу я, зупиняючись. - Все, моя хороша. Я з тобою.

Я обіймаю її, притискаю до себе, цілую в заплакане обличчя. І мені байдуже, що вона щойно пережила. Байдуже, що їй було боляче. Байдуже, що вона мене ненавидить.

Ми лежимо на горищі, мовчки, кожна у своїх думках. Я дивлюся в стелю, намагаючись зрозуміти, що тільки-но сталося. Аліса лежить поруч, скрутившись калачиком, і тихо схлипує. Перемога сидить біля наших ніг, пильно дивлячись то на мене, то на Алісу.

* Ну що, - порушую я, нарешті, мовчанку. - Полегшало?

* Від чого? - питає Аліса, не піднімаючи голови.

* Від того, що я тебе від'їбала, - кажу я.

* Не говори так, Єво, - каже вона. - Це звучить грубо.

* А хіба це не було грубо? - питаю я. - Хіба тобі не було боляче?

* Було, - зізнається вона. - Але...

* Але що? - питаю я. - Тобі сподобалося?

* Я не знаю, - каже вона. - Я нічого не розумію.

* А що тут незрозумілого? - питаю я. - Я трахнула тебе огірком. Потім пальцями. Тобі було боляче, але ти кінчила. Хіба не так?

* Так, - каже вона. - Але...

* Ніяких "але", - перебиваю я. - Просто скажи мені, ти хочеш ще?

Вона мовчить, не знаючи, що відповісти. А я дивлюся на неї і чекаю. Чекаю, коли вона скаже хоч щось. Хоч слово. Хоч звук.

* Я не знаю, Єво, - нарешті каже вона. - Я не знаю, чого я хочу.

* А ти подумай, - кажу я. - Подумай, і скажи мені.

* Добре, - каже вона. - Я подумаю.

Вона підводиться і сідає, підібгавши під себе ноги. Потім дістає з кишені цигарку і запалює.

* Хочеш? - питає вона, простягаючи мені пачку.

* Давай, - кажу я.

Я беру цигарку, запалюю і затягуюся. Дим обпікає легені, але мені все одно. Мені, блядь, на все все одно.

* То що, - каже Аліса, порушуючи мовчанку. - Ти так і будеш мене трахати?

* А ти проти? - питаю я.

*Ні, - каже вона. - Просто... Просто я не розумію, навіщо.

* А навіщо ми взагалі живемо? - питаю я. - Навіщо ми тут? Навіщо ми страждаємо?

* Я не знаю, - каже вона. - Але я вірю, що у всьому є сенс.

* Сенс? - перепитую я. - Який, блядь, сенс у війні? Який сенс у "перемозі"? Який сенс у смерті?

* Не знаю, - каже вона. - Але я вірю, що він є.

* А я не вірю, - кажу я. - Я ні в що не вірю. І ні в кого.

* Навіть в мене? - питає вона.

* І в тебе теж, - кажу я. - Хоча... Може, в тебе трохи вірю. Зовсім трохи.

* І що це змінює? - питає вона.

* Нічого, - кажу я. - Абсолютно нічого.

* Але ж чому, Єво? - питає вона. - Чому ти така... така песимістка?

* Тому що я, блядь, реалістка, - кажу я. - Тому що я бачу, що відбувається навколо. І я не тішу себе ілюзіями.

* Але ж без ілюзій неможливо жити, - каже вона.

* Можливо, - кажу я. - Дуже навіть можливо. І я тому доказ.

* Але ж це неправильно, Єво, - каже вона. - Так не можна.

* А як можна? - питаю я. - Як, блядь, можна жити в цьому лайні і залишатися оптимістом?

* Я не знаю, - каже вона. - Але я намагаюся.

* І як, виходить? - питаю я.

* Не дуже, - зізнається вона. - Але я не здаюся.

* А я здалася, - кажу я. - Здалася, блядь, і все. І більше не збираюся боротися.

* Але ж так не можна, Єво, - каже вона. - Ти ж сильна. Ти ж смілива. Ти ж...

* Ти ж, блядь, Єва, - закінчую я за неї. - Так, я знаю. Тільки от що мені з того?

* Ти можеш змінити світ, Єво, - каже вона. - Ти можеш зробити його кращим.

* А навіщо? - питаю я. - Кому це, блядь, потрібно?

* Всім, - каже вона. - І тобі теж.

* Ні, Алісо, - кажу я. - Мені це не потрібно. Мені нічого не потрібно. Крім тебе.

* Але ж я тут, - каже вона. - Я з тобою.

* І що? - питаю я. - Що це змінює?

* Все, - каже вона. - Це змінює все.

* Не вірю, - кажу я.

* А ти повір, - каже вона. - Просто повір.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* А я скажу, що ви обидві маєте рацію, - каже Перемога голосом Аліси. - І що ви обидві помиляєтесь.

* Як це? - питаю я.

* А ось так, - каже Перемога. - Єва права, що світ - лайно. І що нічого не можна змінити. А Аліса права, що треба вірити і мріяти. І що треба любити.

* І що ж нам робити? - питаю я.

* А робіть, що хочете, - каже Перемога. - Тільки не сидіть склавши руки.

* А ти? - питаю я. - Що ти будеш робити?

* А я буду з вами, - каже Перемога. - Буду вас підтримувати. І захищати.

* Від кого? - питаю я.

* Від усіх, - каже Перемога. - Від ворогів, від дурнів, від самих себе.

* І як ти це зробиш? - питаю я. - Ти ж просто лялька.

* Я не просто лялька, - каже Перемога. - Я - Перемога. І я завжди перемагаю.

* Навіть війну? - питаю я.

* Навіть війну, - каже Перемога.

* І "перемогу"? - питаю я.

* І "перемогу", - каже Перемога.

* І Путіна? - питаю я.

* І Путіна, - каже Перемога.

* І що для цього треба? - питаю я.

* Нічого, - каже Перемога. - Просто бути разом. І не здаватися.

* А ти, Алісо, - питаю я. - Ти не здасися?

* Ні, Єво, - каже вона. - Я не здамся. Ніколи.

* І ти, Перемого? - питаю я.

* І я не здамся, - каже Перемога голосом Аліси. - Ніколи.

* От і добре, - кажу я. - Значить, ми ще поборемося.

* А як? - питає Аліса. - Як ми будемо боротися?

* Не знаю, - кажу я. - Але ми щось придумаємо. Ми ж, блядь, не дурні.

* А що, як у нас не вийде? - питає вона.

* Тоді ми помремо, - кажу я. - Але помремо не як раби. А як вільні люди.

* А ти не боїшся смерті? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - Я боюся життя. Цього, блядь, життя, яке ми зараз проживаємо.

* Але ж ми можемо його змінити, - каже вона. - Ми можемо зробити його кращим.

* Можемо, - кажу я. - Але для цього треба діяти. А не сидіти на місці.

* І що ти пропонуєш? - питає вона.

* Я пропоную, - кажу я, - щоб ми почали з малого.

* З чого? - питає вона.

* З нас самих, - кажу я. - З наших думок. З наших почуттів. З наших бажань.

* І що ми будемо з ними робити? - питає вона.

* Ми будемо їх втілювати в життя, - кажу я. - Незважаючи ні на що.

* Навіть якщо це небезпечно? - питає вона.

* Навіть якщо це смертельно, - кажу я.

* А ти не боїшся? - питає вона.

* Боюся, - зізнаюся я. - Але я ще більше боюся жити так, як ми жили досі.

* І що ти пропонуєш? - питає вона.

* Я пропоную, - кажу я, - щоб ми почали з найпростішого. З того, що ми можемо зробити прямо зараз.

* І що ж це? - питає вона.

* Поцілуй мене, - кажу я. - І я поцілую тебе. І ми, блядь, будемо робити це стільки, скільки захочемо.

* А що скаже Перемога? - питає вона.

* А я скажу, що це чудова ідея, - каже Перемога голосом Аліси. - І що я вас підтримую.

* От бачиш, - кажу я. - Навіть лялька за нас.

* Але ж... але ж це тільки початок, - каже Аліса. - Що буде далі?

* А далі, - кажу я, - ми будемо жити. Жити, Алісо. Не виживати, не існувати, а жити.

* І як же ми будемо жити? - питає вона.

* Ми будемо вільними, - кажу я. - Вільними від страху, від ненависті, від війни. Вільними від "перемоги".

* А що ми будемо робити? - питає вона.

* Ми будемо робити те, що хочемо, - кажу я. - Те, що любимо. Те, що робить нас щасливими.

* І ти думаєш, це можливо? - питає вона.

* Я не думаю, - кажу я. - Я знаю.

* Звідки? - питає вона.

* Тому що я - Єва, - кажу я. - І я, блядь, не здамся. Ніколи. Нізащо. Нікому.

* А я - Аліса, - каже вона. - І я з тобою.

* А я - Перемога, - каже лялька. - І я теж з вами.

* От і добре, - кажу я. - Значить, ми разом. І ми, блядь, сила.

* А що буде з іншими? - питає Аліса. - З тими, хто не з нами?

* А нехай їм грець, - кажу я. - Хто не з нами, той проти нас.

* Але ж це жорстоко, - каже вона.

* А жити в цьому лайні - не жорстоко? - питаю я. - А дивитися, як ці виродки вбивають одне одного - не жорстоко? А бути рабом - не жорстоко?

* Ні, - каже вона. - Це жахливо.

* От і я про те, - кажу я. - Тому ми повинні боротися. За себе. За своє щастя. За своє майбутнє.

* І за Перемогу, - додає лялька.

* І за Перемогу, - погоджуюся я. - Хоч би що це, блядь, означало.

* А що буде потім? - питає Аліса. - Коли ми переможемо?

* Потім? - перепитую я. - Потім ми полетимо на Марс.

* Знову ти про Марс, - каже вона. - Ну скільки можна?

* Стільки, скільки треба, - кажу я. - Бо Марс - це наша мрія. А мрія - це те, заради чого варто жити.

* А може, не треба про Марс? - питає вона. - Може, є щось ближче? Щось реальніше?

* Що, наприклад? - питаю я.

* Не знаю, - каже вона. - Може, просто... просто бути разом?

* А хіба ми не разом? - питаю я.

* Так, - каже вона. - Але я маю на увазі...

* Що? - питаю я. - Кажи прямо.

* Я маю на увазі, - каже вона, - щоб ми були не просто подругами. А...

* А коханками? - закінчую я за неї.

* Так, - шепоче вона. - Ти згодна?

* А ти? - питаю я.

* Я давно згодна, - каже вона. - Просто боялася тобі сказати.

* А тепер? - питаю я. - Тепер не боїшся?

* Тепер ні, - каже вона. - Тому що я знаю, що ти теж цього хочеш.

* Так, - кажу я. - Хочу. Дуже хочу.

* То що скажеш? - питає вона.

* Я скажу, що я згодна, - кажу я. - Згодна бути твоєю коханкою. І подругою. І всім, ким ти захочеш.

* І ти не боїшся? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - Тепер не боюся. Тому що я з тобою. І з Перемогою.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* А я скажу, що це чудово, - каже Перемога голосом Аліси. - І що я вас вітаю.

* Дякую, Перемого, - кажу я. - Ти справжній друг.

* А як же, - каже Перемога. - Я ж не якась там Одарка.

* До речі, про Одарку, - кажу я. - Що з нею сталося?

* Не знаю, - каже Аліса. - Сподіваюся, вона не наробила дурниць.

* Та з неї станеться, - кажу я. - Вона ж, блядь, божевільна.

* Але ж вона хотіла як краще, - каже Аліса.

* Ну так, - погоджуюся я. - Тільки от її "краще" - це чиясь смерть.

* Не говори так, Єво, - каже Аліса. - Може, вона ще одумається.

* Може, - кажу я. - Але я б на це не розраховувала.

* А що з Зоряною? - питаю я.

* Не знаю, - каже Аліса. - Вона теж якась дивна.

* Ще б пак, - кажу я. - Стільки років у військах. Тут у будь-кого дах поїде.

* Але ж вона, здається, непогана людина, - каже Аліса.

* Можливо, - кажу я. - Але я б їй не довіряла.

* Чому? - питає вона.

* Тому що вона - частина системи, - кажу я. - А система - це зло.

* Але ж не всі там погані, - каже вона. - Є ж і ті, хто проти.

* Є, - погоджуюся я. - Але їх одиниці. І вони нічого не вирішують.

* А ми? - питає вона. - Ми вирішуємо?

* Ми - так, - кажу я. - Ми вирішуємо. За себе. За своє життя. За своє щастя.

* І що ж ми вирішили? - питає вона.

* Ми вирішили бути разом, - кажу я. - Незважаючи ні на що.

* А що буде з іншими? - питає вона. - З тими, хто не з нами?

* А нехай їм грець, - кажу я. - Хто не з нами, той проти нас.

* Але ж це жорстоко, - каже вона.

* А жити в цьому лайні - не жорстоко? - питаю я. - А дивитися, як ці виродки вбивають одне одного - не жорстоко? А бути рабом - не жорстоко?

* Ні, - каже вона. - Це жахливо.

* От і я про те, - кажу я. - Тому ми повинні боротися. За себе. За своє щастя. За своє майбутнє.

* І за Перемогу, - додає лялька.

* І за Перемогу, - погоджуюся я. - Хоч би що це, блядь, означало.

* А що буде потім? - питає Аліса. - Коли ми переможемо?

* Потім? - перепитую я. - Потім ми заживемо. Заживемо, Алісо. Так, як ніколи не жили.

* А як це? - питає вона.

* Це коли ти прокидаєшся зранку, і тобі не треба думати про те, де взяти їжу, одяг, гроші, - кажу я. - Коли ти не боїшся вийти на вулицю. Коли ти не чуєш пострілів і вибухів. Коли ти можеш робити те, що хочеш, а не те, що тобі наказують.

* І це все? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - Це тільки початок. А ще ми будемо подорожувати. Побачимо світ. Знайдемо нових друзів.

* А старих? - питає вона.

* А старих, - кажу я, - ми ніколи не забудемо.

* І що, так буде завжди? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - Так буде тільки доти, доки ми цього хочемо. А потім...

* Що потім? - питає вона.

* Потім ми полетимо на Марс, - кажу я.

* Знову ти про Марс, - каже вона. - Ну скільки можна?

* Стільки, скільки треба, - кажу я. - Бо Марс - це наша мрія. А мрія - це те, заради чого варто жити.

* А може, не треба про Марс? - питає вона. - Може, є щось ближче? Щось реальніше?

* Що, наприклад? - питаю я.

* Не знаю, - каже вона. - Може, просто... просто бути разом?

* А хіба ми не разом? - питаю я.

* Так, - каже вона. - Але я маю на увазі...

* Що? - питаю я. - Кажи прямо.

* Я маю на увазі, - каже вона, - щоб ми були не просто подругами. А...

* А коханками? - закінчую я за неї.

* Так, - шепоче вона. - Ти згодна?

* А ти? - питаю я.

* Я давно згодна, - каже вона. - Просто боялася тобі сказати.

* А тепер? - питаю я. - Тепер не боїшся?

* Тепер ні, - каже вона. - Тому що я знаю, що ти теж цього хочеш.

* Так, - кажу я. - Хочу. Дуже хочу. І давно.

* То що скажеш? - питає вона.

* Я скажу, що я згодна, - кажу я. - Згодна бути твоєю коханкою. І подругою. І всім, ким ти захочеш.

* І ти не боїшся? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - Тепер не боюся. Тому що я з тобою. І з Перемогою.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* А я скажу, що це чудово, - каже Перемога голосом Аліси. - І що я вас вітаю.

* Дякую, Перемого, - кажу я. - Ти справжній друг.

* А як же, - каже Перемога. - Я ж не якась там Одарка чи Зоряна.

* До речі, про них, - кажу я. - Як думаєш, що з ними сталося?

* Сподіваюся, нічого хорошого, - каже Аліса.

* І я, - кажу я.

* А взагалі, - каже Аліса, - мені байдуже. Нехай роблять, що хочуть. Аби нас не чіпали.

* Згодна, - кажу я. - Тільки боюся, що це неможливо.

* Чому? - питає вона.

* Тому що ми живемо в такому світі, - кажу я. - Де всім до всього є діло. Де всі хочуть нав'язати свою думку. Де всі хочуть вирішувати за інших.

* Але ж ми можемо не звертати на них уваги, - каже вона.

* Можемо, - кажу я. - Але чи надовго нас вистачить?

* А ми будемо сильними, - каже вона. - І не здамося.

* А що, як не вийде? - питаю я. - Що, як нас зламають?

* Тоді ми помремо, - каже вона. - Але не здамося.

* Ти готова до цього? - питаю я.

* А ти? - питає вона.

* Я готова, - кажу я. - До всього. Аби з тобою.

* І я з тобою, - каже вона. - Куди завгодно. Хоч на край світу.

* Хоч на Марс, - кажу я.

* Хоч на Марс, - погоджується вона.

* А що скаже Перемога? - знову питаю я.

* А я скажу, що ви обоє молодці, - каже лялька. - І що я вами пишаюся.

* І ми тобою, - каже Аліса.

* І я тобою, - кажу я.

І ми сидимо, обійнявшись, і нам добре.

* А знаєш, що мене бісить, Алісо? - раптом кажу я, відчуваючи, як у мене всередині закипає злість. - Бісить, блядь, найбільше у цьому їбаному світі?

* Що? - питає вона, здивовано дивлячись на мене.

* Люди, - кажу я. - Оці, блядь, тупі, безмозкі, покірні люди.

* Єво, - каже вона. - Не треба так. Вони ж не винні, що...

* Не винні? - перебиваю я. - А хто, блядь, винен? Хто винен, що ми живемо в цьому лайні? Хто винен, що ми дихаємо цим смородом? Хто винен, що ми змушені ховатися по цих довбаних горищах?

* Але ж не всі такі, - каже вона. - Є ж і нормальні, адекватні люди.

* Де? - питаю я. - Де, блядь, ці нормальні, адекватні люди? Покажи мені хоч одного, хто не прогнувся, хто не здався, хто не змирився.

* Ти, - каже вона. - Ти ж не така.

* А толку? - питаю я. - Що, блядь, толку з того, що я не така? Хіба це щось змінює? Хіба це на щось впливає?

* Але ж ти не одна, Єво, - каже вона. - Є ж і інші. Ті, хто думає так само, як ти.

* І де вони? - питаю я. - Де, блядь, ці сміливці? Де ці герої? Де ці, сука, революціонери?

* Вони бояться, - каже вона. - Їм страшно.

* А мені, блядь, не страшно? - питаю я. - Мені, блядь, похуй на все? Мені, блядь, жити набридло?

* Ні, Єво, - каже вона. - Ти сильна. Ти смілива. Ти...

* Та яка, нахуй, різниця? - перебиваю я. - Що з того, що я сильна? Що з того, що я смілива? Що з того, що я, блядь, не така, як усі?

* Це означає, що ти можеш щось змінити, - каже вона. - Що ти можеш дати людям надію.

* Яку ще, блядь, надію? - питаю я. - Надію на що? На те, що завтра буде ще гірше, ніж сьогодні? На те, що нас уб'ють ще болючіше, ніж могли б? На те, що ця їбана "перемога" ніколи не закінчиться?

* Ні, Єво, - каже вона. - Надію на те, що все буде добре. На те, що ми переможемо. На те, що ми будемо вільними.

* Від чого, блядь, вільними? - кричу я. - Від самих себе? Від свого страху? Від свого довбаного егоїзму?

* Єво, - каже вона, - будь ласка, заспокойся.

* Як? - питаю я. - Як, блядь, я можу заспокоїтися, коли я бачу все це лайно? Коли я чую всі ці бздури? Коли я відчуваю всю цю смердоту?

* Але ж ми можемо щось зробити, - каже вона. - Ми ж не можемо просто сидіти склавши руки.

* А що ти пропонуєш? - питаю я. - Що, блядь, ти пропонуєш? Влаштувати революцію? Підірвати Кремль? Полетіти на Марс?

* А чому б і ні? - каже вона. - Хіба це не вихід?

* Вихід? - перепитую я. - Вихід куди? В могилу? В дурдом? В іншу реальність?

* Єво, - каже вона. - Я не знаю, що робити. Але я знаю, що ми повинні щось робити.

* А я, блядь, не знаю, - кажу я. - Не знаю, і все. І не хочу знати. І не хочу нічого робити.

* Але ж так не можна, - каже вона. - Так не можна жити.

* А як можна? - питаю я. - Як, блядь, можна жити в цьому світі і не збожеволіти? Як можна дихати цим повітрям і не задихнутися? Як можна дивитися на все це і не осліпнути від ненависті?

* Я не знаю, Єво, - каже вона. - Але ми повинні шукати відповіді.

* А я не хочу шукати, - кажу я. - Не хочу, блядь, і все. Я втомилася. Втомилася від усього цього. Від війни, від "перемоги", від людей.

* Від людей? - перепитує вона. - Але ж не всі люди погані.

* А ти впевнена? - питаю я. - Ти впевнена, що хоч хтось тут, блядь, заслуговує на те, щоб жити?

* Єво, так не можна говорити, - каже вона. - Це жорстоко.

* А те, що вони роблять, не жорстоко? - питаю я. - А те, що вони з нами роблять, не жорстоко? А те, що вони самі з собою роблять, не жорстоко?

* Але ж... - починає вона.

* Що "але"? - перебиваю я. - Що, блядь, "але"? Що вони не винні? Що вони жертви? Що вони просто заручники обставин?

* Так, Єво, - каже вона. - Вони теж жертви. Як і ми.

* Ні, - кажу я. - Ми - не жертви. Ми - дурні. Дурні, що дозволили всьому цьому статися. Дурні, що не зупинили це вчасно. Дурні, що досі віримо в якусь хуйню.

* Але ж ми не можемо жити без віри, - каже вона.

* А я, блядь, можу, - кажу я. - І буду. Буду жити без віри, без надії, без любові.

* Єво, не говори так, - каже вона. - Це страшно.

* А мені, блядь, не страшно, - кажу я. - Мені вже нічого не страшно. Крім одного - що я перетворюся на них. На цих тупих, покірних, безмозких тварин.

* Але ж ти не така, - каже вона. - Ти інша.

* Поки що, - кажу я. - Поки що не така. Але хто знає, що буде далі. Хто знає, що зі мною станеться, коли я залишуся тут зовсім одна.

* Ти не залишишся одна, - каже вона. - Є я. Є Перемога.

* А що толку? - питаю я. - Що толку з того, що ви є? Що, блядь, ви можете змінити?

* Ми можемо бути поруч, - каже вона. - Ми можемо підтримувати одна одну. Ми можемо любити.

* Любити? - перепитую я. - А що таке любов? Це коли ти пхаєш огірок мені в дупу? Чи коли я пхаю його тобі?

* Єво, будь ласка, - каже вона. - Не треба про це.

* А чому? - питаю я. - Чому, блядь, не треба? Хіба це не те, що ми робили? Хіба це не те, чого ми хотіли? Хіба це не те, що нам, блядь, подобалося?

* Так, - каже вона. - Але...

* Ніяких "але", - кажу я. - Або ми говоримо правду, або ми мовчимо.

* Добре, - каже вона. - Давай говорити правду.

* А ти зможеш? - питаю я. - Ти зможеш, блядь, витримати мою правду?

* Спробую, - каже вона.

* Тоді слухай, - кажу я. - Слухай, і запам'ятовуй.

Я підходжу до неї впритул, дивлюся їй в очі і кажу:

* - Я ненавиджу, блядь, цей світ. Ненавиджу цю війну. Ненавиджу цю "перемогу". Ненавиджу цих людей. І я не збираюся, блядь, вдавати, що це не так. Не збираюся, блядь, посміхатися, коли мені хочеться вити. Не збираюся, блядь, мовчати, коли мені хочеться кричати

І знаєш, що найгірше? Що вони, блядь, продовжують плодити собі подібних. Вони вчать своїх дітей всій цій хуйні. Вони, блядь, з пелюшок вкладають їм у голови цю їбану "перемогу", цю ненависть, цю тупу покірність. І ті виростають такими ж довбойобами, як і їхні батьки. І нічого, блядь, не змінюється. Ні-ко-ли.

Ніч. Горище заливає тьмяне світло місяця, що пробивається крізь щілини в дошках. Аліса спить, згорнувшись калачиком на старій ковдрі, а поруч з нею, як завжди, лежить Перемога.

Я не можу спати. Лежу, дивлюся в стелю і думаю. Думаю про все, що сталося. Про все, що ми пережили. Про все, що нам ще належить пережити.

І я розумію, що не можу більше тут залишатися. Не можу, блядь, сидіти склавши руки і чекати, поки все закінчиться. Не можу вдавати, що все добре. Не можу брехати собі і Алісі.

Я повинна діяти. Повинна щось зробити. Щось таке, що, може, нічого і не змінить, але, принаймні, дасть мені відчуття, що я не просто безпорадна жертва, не просто шматок лайна в цьому божевільному світі.

І я знаю, що я повинна зробити. Знаю, куди я повинна поїхати. Знаю, що я повинна взяти з собою.

Я обережно підводжуся, щоб не розбудити Алісу, і починаю збиратися. Беру сумку, ту саму, з якою ходила за консервами, і складаю туди найнеобхідніше.

Кілька банок з огірками і помідорами - про всяк випадок. Пляшку березового соку, змішаного з самогоном - для хоробрості. Цигарки, сірники, ніж. І, звичайно ж, огірок. Той самий, яким я її... Ну, ви зрозуміли.

Потім я дістаю з-під купи мотлоху стару книгу про космос. Ту саму, з якої я показувала Алісі картинки Марса. Кладу її в сумку - як талісман, як нагадування про мрію, як символ надії.

І, нарешті, я беру Перемогу. Обережно, щоб не розбудити Алісу, я беру ляльку на руки і притискаю її до себе.

* Пробач, Перемого, - шепочу я. - Але я повинна це зробити.

Лялька, звісно, не відповідає. Вона ж, блядь, не жива. Але мені здається, що вона все розуміє. Все чує. Все бачить.

Навшпиньках спускаюся сходами, виходжу з будинку і опиняюся на вулиці.

Ніч. Тиша. Тільки десь далеко чути постріли і вибухи. Війна не спить. Ніколи.

Я йду до залізничної станції. Не знаю навіщо. Просто йду. Просто, щоб не сидіти на місці. Просто, щоб щось робити.

І раптом я згадую. Згадую ту розмову по радіо. Ту саму, коли Путін виступав зі своїм лицемірним зверненням до народу.

Він казав щось про відкриття дитячого будинку. Десь там, у Росії. Для дітей, які постраждали від війни. Від війни, яку він, сука, сам і розв'язав.

І я розумію, що це - знак. Що це - шанс. Що це - доля.

Я повинна поїхати туди. Повинна побачити все на власні очі. Повинна подивитися в очі цим лицемірним тварюкам.

І, може, не тільки подивитися. Може, ще й зробити щось. Щось таке, від чого у них волосся дибки стане. Щось таке, від чого у них кров застигне в жилах.

Але як? Як, блядь, я можу це зробити? У мене ж нічого немає. Ні зброї, ні грошей, ні плану.

І тут я згадую про моторчик. Той самий, який я витягла зі старого магнітофона. І про лампочки. І про дроти.

А що, як?..

Ні, це безумство. Це неможливо. Це самогубство.

Але, з іншого боку, а чому б і ні? Чому б, блядь, не спробувати? Чому б не ризикнути?

Адже я все одно нічого не втрачаю. Крім свого нікчемного, безглуздого, жалюгідного життя.

І я вирішую. Вирішую, що зроблю це.Зроблю, незважаючи ні на що. Зроблю, всупереч усьому. Зроблю, на зло всім.

Я повертаюся на горище, дістаю з-під купи мотлоху моторчик, лампочки, дроти. Дістаю з сумки ніж і починаю майструвати.

Спочатку я роблю саморобний пістолет. Довга, але не дуже товста труба, знайдена на горищі, підійде як ствол. Замість куль - гвіздки. Їх я напхаю в трубку і зафіксую з одного кінця, залишивши невеликий отвір.

Потім я прикріплюю до моторчика дріт, а до дроту - маленьку лампочку. Це буде мій детонатор. Коли я замкну контакти, лампочка загориться, дріт нагріється, і від цього запалиться порох, який я збираюся використати як вибухівку. Порох я дістану з патронів, які знайду по дорозі, або в покинутому магазині, або у військових - неважливо.

А потім я зроблю ще одну бомбу. Цього разу - з консервної банки. Напхаю туди ті ж самі гвіздки, порох, додам трохи бензину для запаху. І під'єднаю до того ж самого детонатора.

І все. Все буде готово. Залишиться тільки дістатися до Росії. І зробити те, що я задумала.

Я працюю всю ніч, не покладаючи рук. І коли, нарешті, закінчую, на вулиці вже світає.

Я дивлюся на свої творіння - саморобний пістолет і бомбу - і відчуваю дивне почуття. Суміш страху, рішучості і... гордості?

Так, мабуть, це гордість. Гордість за себе. За те, що я не здалася. За те, що я щось роблю. За те, що я, блядь, Єва.

Я кладу пістолет і бомбу в сумку, беру Алісин огірок - як талісман, як згадку, як символ - і виходжу з горища.

На вулиці вже зовсім світло. Місто прокидається, і на вулицях з'являються люди. Звичайні люди, які йдуть у своїх справах, не підозрюючи, що зовсім скоро все зміниться.

Я йду на залізничну станцію, намагаючись не привертати до себе уваги. Намагаючись не думати про те, що чекає на мене попереду. Намагаючись не боятися.

І ось, нарешті, я бачу поїзд. Старий, іржавий, обшарпаний товарняк, який стоїть на запасній колії.

Це мій шанс. Мій квиток в один кінець. Моя остання надія.

Я обережно озираюся, переконуюся, що ніхто не бачить, і залажу в один з вагонів. Там темно, брудно і смердить мастилом, але мені байдуже.

Я забиваюся в куток, дістаю з сумки Перемогу і притискаю її до себе.

* Ну що, подруго, - шепочу я. - Поїхали?

Лялька, звісно, не відповідає. Але мені здається, що вона все розуміє. Все чує. Все бачить.

Поїзд рушає, і я відчуваю, як мене охоплює хвилювання. Хвилювання перед невідомістю. Хвилювання перед небезпекою. Хвилювання перед тим, що я збираюся зробити.

Але я не зупинюся. Не поверну назад. Не здамся.

Тому що я - Єва. І я, блядь, їду в Росію. Щоб помститися. Щоб покарати. Щоб покласти край усьому цьому лайну.

І нехай це звучить як божевілля. І нехай це звучить як самогубство. І нехай це звучить як безглузда витівка.

Але це - моє рішення. І я, блядь, його виконаю. Не дивлячись ні на що. Не зважаючи ні на кого.

Потяг мчить мене назустріч невідомості. Колеса стукають по рейках, вітер свистить у вухах, а в голові - суцільний хаос.

Я намагаюся зосередитися, зібратися з думками, але нічого не виходить. Перед очима - тільки обличчя Аліси, її усмішка, її очі. І її слова: "Я люблю тебе, Єво".

Невже це правда? Невже вона справді любить мене? Таку, яка я є? З усіма моїми тарганами, з усією моєю ненавистю, з усім моїм божевіллям?

Не знаю. Але я знаю одне - я теж люблю її. Люблю так, як ніколи нікого не любила. І заради цієї любові я готова на все. Навіть на смерть.

Але поки що я жива. І поки що я їду в Росію. В саме серце темряви. В саме лігво звіра.

І я не знаю, що мене там чекає. Не знаю, чи зможу я здійснити свій план. Не знаю, чи виживу я взагалі.

Але я знаю, що повинна спробувати. Повинна, блядь, хоча б спробувати. Заради себе. Заради Аліси. Заради всіх тих, хто загинув від рук цих виродків.

Я дістаю з сумки саморобний пістолет, оглядаю його. Кривий, косий, ненадійний. Але іншого у мене немає. Доведеться обійтися цим.

Головне, щоб вистрілив. Хоча б один раз. Один, блядь, єдиний раз.

А потім... Потім буде видно. Потім будь що буде.

Потяг зупиняється, і я розумію, що приїхала. Ось вона, Росія. Країна, яку я ненавиджу всією душею. Країна, яка забрала у мене все.

Я обережно вибираюся з вагона, озираюся. Нікого. Тільки порожні колії, занедбані будівлі і сіре, похмуре небо.

Десь там, у цьому місті, буде Путін. Буде відкривати дитячий будинок. Для дітей, які постраждали від війни. Від війни, яку він, сука, сам і розв'язав.

Лицемір. Ублюдок. Тварюка.

Я йду по шпалах, намагаючись не привертати до себе уваги. Не знаю, скільки часу мине, поки я знайду те місце. Не знаю, чи пустять мене туди. Не знаю, чи зможу я наблизитися до нього на відстань пострілу.

Але я йду. Йду, стискаючи в кишені саморобний пістолет. Йду, повторюючи про себе, як мантру: "Я зможу. Я зроблю це. Я, блядь, не здамся."

І ось, нарешті, я бачу натовп. Багато людей, прапори, плакати, музика. І сцена, на якій стоїть він. Путін.

Він говорить щось про "перемогу", про єдність, про світле майбутнє. А люди слухають, аплодують, радіють.

Тупі, безмозкі, покірні раби. Вони навіть не розуміють, що відбувається. Не розуміють, що їх обманюють. Не розуміють, що їх вбивають.

Але я розумію. Я все, блядь, розумію. І я не можу більше мовчати.

Я пробираюся крізь натовп, прокладаючи собі дорогу ліктями і матюками. Люди дивляться на мене з подивом, з обуренням, зі страхом.

Але мені похуй. Похуй на них. Похуй на все.

Я підходжу все ближче і ближче до сцени. І ось я вже бачу його обличчя. Його лицемірну посмішку. Його порожні очі.

Я дістаю з кишені пістолет, знімаю запобіжник і цілюся.

* Сдохни, сука! - кричу я, що є сили.

І натискаю на курок.

Глухий хлопок, і куля летить у ціль. Летить і влучає. Прямо в його підле, зморшкувате обличчя.

Путін падає, як підкошений. Натовп завмирає, а потім вибухає криками. Хтось кричить від жаху, хтось від гніву, хтось від розгубленості.

А я стою і дивлюся на нього. На його тіло, що лежить на сцені. На кров, яка розтікається навколо. На його нерухомі очі, в яких більше немає ніякого життя.

І я відчуваю, як мене охоплює хвиля задоволення. Ні, не так. Не просто задоволення. А якогось дикого, нестримного, тваринного тріумфу.

Я зробила це. Я, блядь, зробила це. Я вбила його. Вбила, сука, власними руками.

А потім я розвертаюся і біжу. Біжу, не озираючись, не зупиняючись, не думаючи ні про що.

Тільки б подалі від цього місця. Тільки б подалі від цих людей. Тільки б подалі від цієї країни.

Я біжу, а навколо мене лунають постріли, крики, погоня. Але мені вже байдуже. Я зробила те, що хотіла. Те, що повинна була зробити.

І нехай мене уб'ють. Нехай мене розірвуть на шматки. Нехай мене проклянуть.

Але я зробила це. І ніхто, блядь, ніколи не зможе цього змінити.

Я добігаю до якогось пустиря, де мене вже чекає попутний товарний потяг, і застрибую на ходу в один з вагонів. Відхекуючись, сідаю на підлогу, заплющую очі і посміхаюся.

Раптом з гучномовців на найближчій площі лунає мій голос. Мій, блядь, власний голос!

* Люди! - кричу я. - Схаменіться! "Перемога" закінчилася! Вас наїбали! Вас, блядь, наїбали по повній програмі!

Я не знаю, як це сталося. Чи то хтось записав мій крик, чи то це якась хитра військова технологія. Але мені похуй.

* Вас більше немає, кого "перемагати"! - продовжую я. - Вас більше немає, кому коритися! Вас більше немає, кому вірити!

Мій голос лунає над містом, над країною, над усім світом. І я відчуваю, як мене переповнює гордість. І радість. І щастя.

Ви вільні! - кричу я. - Вільні, блядь! Робіть, що хочете! Живіть, як хочете! Любіть, кого хочете!

І нехай це звучить як маячня. І нехай це звучить як провокація. І нехай це звучить як зрада.

Але це - мої слова. І я, блядь, сказала їх. Сказала на весь світ.

* Ідіть нахуй зі своєю "перемогою"! - кричу я. - Ідіть нахуй зі своєю війною! Ідіть нахуй зі своїм Путіним!

Поїзд набирає хід, і мої слова поступово стихають, поки, нарешті, не зникають зовсім.

А я сиджу в темному, брудному вагоні і посміхаюся. Посміхаюся, бо знаю, що зробила все, що могла. Все, що було в моїх силах.

І нехай я не знаю, що буде далі. І нехай я не знаю, чим все це закінчиться. Але я знаю одне - я вільна.

Вільна від страху, від ненависті, від болю. Вільна від усього, що тримало мене в цьому лайні.

І нехай весь світ котиться в тартарари. А я буду їхати. Їхати, поки не доїду. Їхати, поки не помру. Їхати, поки не буду по-справжньому вільною.

І ось, нарешті, я вдома. В рідній Горлівці. В місті, яке я так ненавиділа і так любила.

Я виходжу з вагона і йду по знайомих вулицях. І бачу, що все змінилося. Що все не так, як раніше.

Немає більше війни. Немає більше "перемоги". Немає більше Путіна.

Є тільки мир. І спокій. І тиша.

Я йду і не впізнаю своє місто. Всюди - квіти, дерева, трава. На полях, замість мін, ростуть соняшники і маки. А на горищі мене чекає вона.

Аліса. Моя любов. Моя надія. Моє майбутнє.

Вона стоїть біля вікна, тримаючи на руках Перемогу, і чекає на мене. І я біжу до неї, не в силах стримати сліз.

* Я повернулася, - кажу я, обіймаючи її. - Я повернулася, Алісо.

* Я знаю, - каже вона. - Я чекала на тебе.

* І я тебе люблю, - кажу я. - Більше за все на світі.

* І я тебе люблю, - каже вона. - І я така щаслива, що ти жива.

* А як же...? - починаю я, але вона перебиває мене.

* Неважливо, - каже вона. - Все це вже неважливо.

* А що важливо? - питаю я.

* Тільки ми, - каже вона. - Тільки ми, Єво. І Перемога.

* Так, - кажу я. - Тільки ми.

І ми стоїмо обійнявшись, і нам добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як, мабуть, ніколи не буде потім.

Ми сидимо на горищі, обійнявшись. Я, Аліса і Перемога. І нам добре. Добре і спокійно. Так, ніби нічого не сталося. Так, ніби не було ні Росії, ні Путіна, ні дитячого будинку.

* Єво, - раптом каже Аліса. - А як ти це зробила?

* Що саме? - питаю я.

* Ну, як ти вбила його? - каже вона. - І як ти змусила всіх повірити, що "перемога" закінчилася?

* Не знаю, - кажу я. - Мабуть, це було диво. Або збіг обставин. Або Перемога допомогла, вона ж у нас чарівна.

* А може, це і не ти зовсім, - каже Аліса. - Може, це хтось інший зробив. А твій голос просто використали.

* Хто використав? - питаю я. - І як?

* Ну, - каже вона. - Може, Зоряна. Вона ж у нас майстер на всі руки. І у неї був доступ до радіо.

* Можливо, - кажу я. - Але навіщо їй це?

* Щоб посіяти паніку, - каже Аліса. - Щоб підняти повстання. Щоб почати революцію.

* А може, щоб захопити владу, - кажу я. - Ти ж чула, що вона тепер голова Ради Безпеки.

Я сиджу на цьому чортовому горищі, поряд з Алісою. Сука, та вона єдиний хто мене тут не бісить, хоч і тупа, але моя тупа Аліса, сука, єдине що тут тримає мене в здоровому глузді. Аж нудить від цього гребаного радіо і тих тупих новин. Здавалося, що все закінчилося, але ніхуя. Сука, наче перемогли! А цей придурок по телевізору тільки й робить, що кричить про "святкування перемоги над перемогою за свободу щодня". Та що це за піздець? Яка ще, нахуй, перемога? Та це ж якийсь довбаний кошмар, що від нього верне. Я відчуваю, як всередині все кипить, так і хочеться все роз'їбати. Чи могла ця повія Зоряна дозволити, щоб мій голос так спаплюжили? Та це все брехня, повна хуйня! Мої руки аж тріщать, так сильно стискаю кулаки, а нігті впиваються в шкіру. Мене вже нудить від цього життя, нудить від всього, все, бляха, на межі. "Яка ж я тупа корова, що на це все підписалася!" – думаю, ненавидячи себе.

"Та щоб ви всі подохли, тупі довбойоби!" – кричу, аж голос зривається, коли чую цю хрень про "свято перемоги над перемогою". Аліса на мене дивиться, наче я зовсім здуріла, але я просто не можу це витримати. І плювати я хотіла, що буде далі.

Кінець