донбас 1984 рік

Блядь, знову це їбуче свято. Скільки можна? Кожен, сука, день одне й те саме. День перемоги. День, блядь, великої, мать її, перемоги над фашизмом. Та скільки вже можна, йобаний в рот? Я втомилася від цього лайна. Кожен день одне й те саме, одні й ті самі пики, одні й ті самі тупі жарти, одні й ті самі їбучі реконструкції. І головне, блядь, всім подобається! Всім, сука, весело! А мене нудить, блядь, нудить від усього цього маразму.

Сьогодні знову, як завжди, з самого ранку, ці виродки зігнали всіх на площу. Знову ці дебіли в гімнастерках, знову ця йобана "Катюша" з кожного репродуктора, знову ці салюти, феєрверки, паради… Блядь, та коли вже це скінчиться? Я ненавиджу, сука, все це. Ненавиджу ці тупі пики навколо, які радісно розмахують червоними прапорами, ненавиджу цих лицемірних ветеранів, які з кожним роком стають все молодшими і молодшими, ненавиджу цього хуєсоса мера, який штовхає пафосні промови про велич нашого народу-переможця. Тьху, блядь, аж гидко.

А найогидніше, що ці довбойоби реально вірять у всю цю хуйню. Вони реально, блядь, думають, що перемогли якихось там фашистів. Їм, блядь, втовкмачили в їхні тупі голови, що вони, блядь, герої, що вони, сука, врятували світ від якогось там міфічного зла. І вони, блядь, пишаються цим! Пишаються, сука, тим, що їхні діди і прадіди вбивали людей, ґвалтували жінок, палили села. А ці дегенерати, блядь, ще й влаштовують з цього шоу з феєрверками. Ну не підараси, а?

Ось і зараз, стою я тут, серед цього бидла, і знемагаю від нудоти. А навколо всі, блядь, веселяться, радіють, обіймаються, цілуються… Тьху, блядь! Аж в роті гірко стало. Найбільше бісить коли ці придурки починають імітувати бої. Стріляють в холосту, кидають димові шашки, а іноді й не тільки димові. Буває, що якийсь довбойоб закине натовп справжньою гранатою, або арийський обстріл почнеться. Але всім похуй, ну померло декілька ідіотів то й що, "главноє что побєділі".

Піду, мабуть, звідси, поки мене не знудило прямо тут, на цьому святі життя. Може, хоч вдома вдасться трохи відпочити від цього дурдому. Хоча, навряд чи. Там мене чекає моя їбанута сімейка, яка, блядь, теж обожнює всі ці святкування. Ну що за країна довбойобів, а?

Ага, знов ця довбонута вистава на сцені. "Дуель", блядь. Рускіє проти рускіх, які вдягнені як фашисти. Геніально, нічого не скажеш. І, звісно ж, патрони у них справжні, а як же інакше? Адже без справжніх трупів і свято не свято. Он один довбень вже зажмурився, красиво, блядь, впав, театрально так, руки розкинув, очі закотив. Цікаво, а сім'ї загиблого премію дадуть? Чи може орден якийсь? За "героїчну" смерть на полі бою, так би мовити. Хоча, яка різниця? Мертвим вже похуй на всі ці цяцьки.

Дивлюся я на всю цю клоунаду і розумію, що треба звалювати звідси, і чим швидше, тим краще. Бо ці ідіоти зараз розіграються не на жарт, почнуть один в одного з гранатометів хуярити, а я ще, не дай боже, потраплю під роздачу. Воно мені треба? Ніхуя воно мені не треба. Краще піти кудись подалі від цього цирку виродків, де можна буде спокійно посидіти в тиші і не бачити ці огидні пики.

Може, в парк піти? Там, принаймні, не так шумно, та й людей поменше. Хоча, і там напевно якась хуйня буде відбуватися. Ці ж, блядь, організатори святкувань, нічого не пропустять. Всюди якусь хуєту вигадають, аби тільки людям життя медом не здавалося. Ну нічого, я щось придумаю. Головне - подалі від цього дурдому.

Ну, що ж, спробую втекти в парк. Може, хоч там знайду трохи спокою і тиші, хоча, якщо чесно, надії мало. Ці довбойоби, напевно, і там щось вигадали. Але все одно, треба хоч кудись йти, бо стояти на цій довбаній площі, серед цього галасливого бидла, у мене вже немає сил.

Прусь крізь натовп, намагаючись нікого не зачепити, але ці ідіоти, як навмисне, лізуть під ноги. Оруть щось несамовито, розмахують своїми смердючими прапорами, штовхаються, як стадо баранів. Блядь, як же я вас ненавиджу, тупі ви шматки лайна. Ось, нарешті, вдалося вирватися з цього людського мурашника. Йду по алеї, намагаючись не дивитися на всі боки, щоб зайвий раз не дратуватися.

Але куди там, блядь! На кожному кроці якась хуйня. Ось, наприклад, атракціони. Ну, здавалося б, що тут такого? Атракціони як атракціони, нічого особливого. Але ж ні, блядь! Треба ж було і тут все обісрати. На кожному атракціоні, сука, військова тематика. Тир з мішенями у вигляді "фашистів", карусель з танками та літаками, кімната страху з привидами "бандерівців". Ну не дебіли, а? І, що найцікавіше, дітям подобається! Он, бігають, радіють, стріляють, верещать від захоплення. Тьху, блядь, мерзота.

Йду далі. Бачу, стоїть якась баба і продає солодку вату. Ну, нарешті, хоч щось нормальне, подумала я. Але не тут-то було. Ця тупа пизда і тут примудрилася все зіпсувати. Вата, блядь, у неї не проста, а якась, сука, патріотична. Біло-синьо-червона. У кольорах, блядь, нашого улюбленого прапора. Ну як так можна, а? Навіть солодку вату перетворили на якесь політичне лайно.

Ідеш, а тут взагалі ахуєваєш. Якийсь хуй мордатий в костюмі смерті з косою, з дітьми в хованки грає. І це, блядь, у них вважається нормальним? А діти і раді старатися, регочуть, бігають, шукають цю йобану смерть. А батьки стоять осторонь і посміхаються. Ну точно країна ідіотів.

Чим далі в парк, тим гірше стає. Повсюди їбучі плакати з цими пафосними гаслами, які вже в печінках сидять. "Подвиг народу безсмертний!", "Слава героям-переможцям!", "Ми пам'ятаємо, ми пишаємося!". Та скільки можна, блядь? Я вже не можу на це дивитися. Мене вже верне від цих лицемірних слів, від цього пафосу, від цього маразму.

А ось і лавочка вільна. Сяду, мабуть, трохи перепочину. Може, хоч тут вдасться трохи розслабитися і не думати про всю цю хуйню. Хоча, навряд чи. Навіть тут ці виродки примудрилися все обісрати. На спинці лавки, блядь, прибита табличка: "Місце для ветерана". Ну не підараси, а? Навіть тут вони не дадуть тобі спокійно посидіти. Всюди, блядь, ці йобані ветерани, всюди їм почесті, всюди їм, сука, пільги. А ти, блядь, молодий і здоровий, сиди і заздри. Ну нічого, скоро і ви, старі пердуни, здохнете. І тоді вже ми, молодь, заживемо по-людськи. Без вас, без вашого маразму, без вашої їбучої перемоги.

Сіла я, значить, на цю гойдалку з табличкою "Місце для ветерана", хрін з нею, нехай буде. Сил немає вже шукати щось інше, та й, якщо чесно, пофіг вже. Хоч би де сісти, аби тільки не стояти серед цього хаосу ідіотизму.

Дивлюся в небо. Воно сьогодні якесь особливо сіре, гнітюче. Ніби от-от розірветься пекельним дощем і затопить нафіг все навколо. І, знаєте, я була б навіть рада. Нехай би цей йобаний дощ змив всю цю мерзоту, всю цю фальш, всю цю лицемірну радість з облич цих ідіотів. Нехай би він змив ці тупі плакати, ці прапори, ці пам'ятники, ці, блядь, атракціони. Нехай би він затопив цю довбану площу, цю сцену, цих ряджених клоунів. Нехай би все це пішло під воду, і щоб більше ніколи не виринало.

Від цих думок аж легше стало. Уявила собі, як все навколо затоплює, як ці ідіоти верещать, намагаючись врятуватися, як їхні тупі пики спотворюються від жаху… Краса, блядь! Шкода тільки, що це лише мрії. Хоча, хто знає? Може, колись і на нашій вулиці буде свято. Може, колись і ми побачимо, як всі ці виродки будуть благати про пощаду, як будуть захлинатися у власній крові, як будуть корчитися в агонії… Ммм, аж дух перехоплює від таких думок.

Але поки що доводиться жити в цьому лайні. І миритися з цим йобаним святом, з цими тупими обличчями, з цим маразмом, який твориться навколо. Он, до речі, черга за морозивом. Чого тільки люди не придумають, аби тільки не стояти на місці і не дивитися на всю цю хуйню. Хоча, морозиво тут теж, напевно, якесь особливе. З присмаком, блядь, перемоги. Або з ароматом, сука, пороху. А може, взагалі, з шматочками, блядь, плоті "героїв". Ну а що? Чому б і ні? В цій країні все можливо.

Дивлюся я на цю чергу і думаю, а може, і мені піти, взяти собі морозиво? Хоча, ні, не хочу. Гидко якось. Від однієї думки про те, що доведеться їсти щось, зроблене цими уродами, нудить. Краще вже я тут посиджу, на небо подивлюся. Або на хмари. Он, до речі, одна з них схожа на… хуй. Великий такий, жирний, з венами. Символічно, нічого не скажеш. Як і все в цій довбаній країні, як і все в цьому їбаному житті.

Сиджу, дивлюся на цей хуй в небі і думаю, а може, все не так вже й погано? Може, є в цьому якийсь сенс? Може, цей хуй - це якийсь знак? Знак того, що скоро все зміниться? Знак того, що скоро цьому маразму прийде кінець? Хотілося б вірити. Але поки що єдиний знак, який я бачу - це знак повної і беззастережної дупи. І ми всі в цій дупі сидимо. По самі вуха.

Сидіти на цій гойдалці і дивитися на хмари - це, звичайно, добре, але нудно. Треба чимось себе зайняти, поки я остаточно не з'їхала з глузду в цьому божевільному світі. Думка майнула раптово - бібліотека! Точно, треба піти в бібліотеку. Може, там знайду щось цікаве, що допоможе мені відволіктися від усього цього маразму.

Плентаюсь до бібліотеки, сподіваючись, що хоч там знайду притулок від цього свята довбойобства. Заходжу всередину, а там... тиша. Ні душі, тільки старий бібліотекар дрімає за столом. Ідеально! Підходжу до нього, намагаючись не розбудити, і тихо питаю:

* А де у вас тут відділ рідкісних книг?

Старий пердун, не розплющуючи очей, тицяє пальцем кудись в бік і бурмоче:

* Там, на другому поверсі, ліворуч...

* Дякую, - кажу я і на пальчиках підіймаюсь на другий поверх.

Ось і відділ рідкісних книг. Заходжу всередину і оглядаюся. Полиці, заставлені старовинними фоліантами, пахнуть пилом і чимось ще, якимось терпким, але приємним ароматом. Тут навіть повітря інше, не те, що на вулиці. Тут пахне історією, таємницею, чимось незвіданим.

Починаю перебирати книги, одну за одною, намагаючись знайти щось цікаве. Але, як на зло, все не те. Якісь старовинні літописи, релігійні трактати, філософські роздуми... Нудно, блядь, до нестями. І, звісно ж, куди ж без цього, ціла полиця, присвячена "Великій Перемозі". Ну як же без неї, рідної? Навіть тут ці виродки примудрилися наследити.

Вже майже зневірившись, я раптом помічаю в самому кінці полиці невелику, непоказну книжку. Беру її в руки, здуваю пил і читаю назву: "Міфи та легенди Стародавньої Греції". Хм, цікаво. Хоч щось не про війну, не про "перемогу", не про цих довбаних "героїв". Відкриваю книгу на випадковій сторінці і починаю читати.

І, о диво, мене затягує! Я поринаю в світ античних богів і героїв, забуваючи про все на світі. Про це їбуче свято, про цих ідіотів на вулиці, про цю довбану країну... Я подорожую разом з Одіссеєм, б'юся з циклопами, спускаюся в царство Аїда. Я відчуваю себе частиною чогось більшого, чогось справжнього, чогось, що не підвладне часу і маразму.

Читаю, читаю, читаю... І не помічаю, як минає час. Раптом чую за спиною якийсь шурхіт. Обертаюся і бачу того самого старого бібліотекаря.

* Дівчино, - каже він, - ми вже зачиняємося.

* Ой, - кажу я, - вибачте, я щось зачиталася.

* Нічого, - посміхається старий, - буває. Але зараз вам вже потрібно йти.

* Добре, - кажу я, - я тільки книгу на місце поставлю.

* Не треба, - зупиняє мене бібліотекар, - залиште її собі.

* Як собі? - дивуюся я.

* А так, - каже старий, - дарую. Вважайте, що це мій вам подарунок. На згадку про цей чудовий день.

Я дивлюся на нього з подивом. Ніхуя собі, думаю, подаруночок. Рідкісна книга, та ще й в такий день. Може, цей старий не такий вже й пердун, як здається?

* Дякую, - кажу я, - але це якось занадто...

* Не хвилюйтеся, - перебиває мене старий, - я знаю, що роблю. Ця книга вам знадобиться.

Він підходить до мене впритул і, понизивши голос, додає:

* І ще одне. Нікому не кажіть про те, що ви тут бачили. І про книгу теж нікому не кажіть. Зрозуміли?

Я киваю, хоча, якщо чесно, ніхуя не розумію. Але щось мені підказує, що сперечатися з цим старим не варто.

* Добре, - кажу я, - я нікому не скажу.

* От і добре, - каже старий, - а тепер йдіть. І нехай боги вам допоможуть.

Я виходжу з бібліотеки, тримаючи в руках книгу, і намагаюся осмислити те, що тільки що сталося. Що це було? Навіщо старий бібліотекар подарував мені цю книгу? І чому я нікому не повинна про неї говорити?

Питань більше, ніж відповідей. Але одне я знаю точно - ця книга не проста. І вона точно не потрапила до мене випадково. Схоже, мої пригоди тільки починаються…

Виходжу з бібліотеки з цим дивним подарунком під пахвою, а в голові суцільний туман. Що це, в біса, було? Навіщо цей старий дивак віддав мені рідкісну книгу? І чому я маю мовчати про це? Нічого не розумію, але відчуваю, що вляпалася в якусь чергову халепу. Хоча, з іншого боку, може це і на краще? Хоч якась різноманітність в цьому болоті маразму і тупості.

Плентаюсь додому, а по дорозі намагаюся не дивитися на всі ці "святкові" витребеньки. Але ці виродки, як навмисне, лізуть в очі зі своїми блядськими прапорами, піснями, танцями і тупими посмішками. Аж зуби зводить від злості. Швидше б додому, сховатися від цього всього божевілля.

І ось, нарешті, рідні стіни. Заходжу в квартиру і відразу ж натикаюся на своїх довбанутих предків. Мама з татом сидять за столом, бухають і, звісно ж, святкують. "Перемогу", блядь. На столі, як завжди, всяка хрінь - олів'єшка, оселедець під шубою, холодець якийсь. І, звісно ж, горілка. Куди ж без неї в таке "свято"?

* О, Євка прийшла! - радісно верещить батько, ледве тримаючись на ногах. - Сідай з нами, відзначай!

* Ага, зараз, - бурчу я, - тільки розженуся і роззуюся.

* Ти чого така не весела? - дивується мати, наливаючи собі ще одну чарку. - Свято ж на дворі! День Перемоги!

* Та яке, в сраку, свято? - не витримую я. - Довбойоб на довбойобі і довбойобом поганяє.

* Ти що таке говориш?! - обурюється батько. - Це ж наша історія! Наша пам'ять! Наші діди-прадіди...

* ...вбивали, ґвалтували і грабували, - закінчую я за нього. - Знаємо ми вашу їбану історію.

* Ах ти ж, сучка неблагодарна! - верещить мати, ледве не перекидаючи на себе тарілку з холодцем. - Та як ти можеш! Та ми заради тебе...

* ...бухаєте щороку, як останні свині, - спокійно кажу я. - Дякую, не треба.

* Та я тобі зараз покажу, як з батьками розмовляти! - батько піднімається з-за столу, хитаючись, і йде на мене.

Але я не збираюся чекати, поки цей алкаш до мене добереться. Швидко шмигаю повз нього і біжу до своєї кімнати. Закриваюся на замок і зітхаю з полегшенням. Нарешті, я в безпеці. Хоча б на деякий час.

Кидаю книгу на ліжко і валюся поруч. В голові порожньо. Немає ні сил, ні бажання щось робити. Просто лежу і дивлюся в стелю, намагаючись не думати ні про що. Ні про це їбуче свято, ні про цих ідіотів на вулиці, ні про своїх довбанутих предків.

Але думки, як назло, лізуть в голову. Знову згадую старого бібліотекаря, його дивний подарунок, його слова. Що все це означає? І чому саме я? Чому саме мені він віддав цю книгу?

Беру книгу в руки, гортаю сторінки. Міфи та легенди Стародавньої Греції. Цікаво, але до чого тут я? І до чого тут ця довбана "перемога"?

Раптом мій погляд зупиняється на одній ілюстрації. Зевс-громовержець, у всій своїй красі і величі, метає блискавки в якихось потвор. Підпис під ілюстрацією свідчить: "Битва богів з титанами".

І тут мене осіняє. Битва богів з титанами... Це ж майже те саме, що відбувається зараз у нас! Тільки замість богів - ці тупі довбойоби з прапорами, а замість титанів - ті, хто не хоче жити в цьому маразмі. Ті, хто хоче змін. Ті, хто хоче бути вільними.

Виходить, що я - одна з титанів? Виходить, що мені належить битися з цими "богами"? Але як? Як я, одна маленька людина, можу протистояти цій величезній машині пропаганди і насильства?

Не знаю. Але я точно знаю одне - я не здамся. Я буду боротися. Навіть якщо це буде коштувати мені життя. Я не буду жити в цьому лайні. Я не буду однією з цих покірних овець.

Я - Єва. І я - титан. І я кидаю виклик цим самопроголошеним "богам". Нехай буде битва. І нехай переможе найсильніший.

Лежати і дивитися в стелю, звичайно, можна, але довго так не протягнеш. Треба чимось себе зайняти, поки я остаточно не з'їхала з глузду в цій задушливій атмосфері "свята" і тупості. Згадую про старе радіо на батарейках, яке я ховаю під подушкою. Дістаю його, вмикаю і починаю крутити ручку, намагаючись зловити хоч щось, окрім цього пропагандистського лайна, що ллється з усіх щілин.

Шипіння, тріск, перешкоди... І ось, нарешті, крізь цей звуковий хаос пробивається щось схоже на музику. Невпевнено, ледь чутно, але все ж таки музика! Продовжую крутити ручку, і звук стає все чіткішим, все голоснішим. І ось, нарешті, я розумію, що це - рок! Справжній, живий, бунтарський рок!

На душі відразу стає якось легше. Ця музика - як ковток свіжого повітря, як промінь світла в цьому царстві темряви і маразму. Це те, чого мені так не вистачало! Те, що дає мені сили жити і боротися. Те, що нагадує мені, що я не одна.

Здається, це якась європейська радіостанція. Її сигнал ледве пробивається крізь глушилки, але він є! І це вже перемога. Маленька, але перемога. Сиджу, вслухаюся в кожну ноту, в кожне слово, і відчуваю, як в мені прокидається щось давно забуте. Щось справжнє. Щось вільне.

Здається, це пісня про боротьбу. Про свободу. Про те, що не можна здаватися, навіть коли все навколо здається безнадійним. Про те, що потрібно боротися за своє право бути собою, за своє право бути вільним.

І я розумію, що це про мене. Це про моє життя. Про мою боротьбу. Про мою війну з цими лицемірними виродками,які намагаються нав'язати мені свої правила, свої цінності, свою їбану "перемогу".

Слухаю музику і відчуваю, як в мені зростає рішучість. Ні, я не здамся. Я не буду такою, як вони. Я буду боротися. До останнього подиху. До останньої краплі крові.

І нехай вони глушать радіостанції. Нехай вони забороняють музику. Нехай вони намагаються заткнути нам роти. Їм все одно не перемогти. Тому що справжню свободу неможливо заглушити. Справжню музику неможливо заборонити. Справжню боротьбу неможливо зупинити.

І поки в моїх навушниках грає рок, я знаю, що я не одна. Десь там, за кордоном, є люди, які думають так само, як я. Які відчувають те саме, що я. Які борються за те саме, за що борюся я.

І разом ми переможемо. Ми зруйнуємо цю стіну брехні і насильства. Ми вирвемося з цього полону. Ми будемо вільними.

А поки що я просто сиджу і слухаю музику. І в цей момент я щаслива. По-справжньому щаслива. І мені начхати на те, що відбувається за вікном. Мені начхати на це їбуче свято. Мені начхати на цих ідіотів.

У мене є моя музика. У мене є моя свобода. У мене є моя боротьба. І цього у мене ніхто не відбере. Ніколи.

Музика стихла, ефір знову наповнився тріском і шипінням. Вимикаю радіо, кладу його назад під подушку. Тиша в кімнаті здається оглушливою після того шквалу емоцій, який я щойно пережила.

І знову думки, як настирливі мухи, лізуть в голову. Про завтрашній день. Про те, що він знову буде таким самим, як сьогодні. І як вчора. І як позавчора. Знову це довбане свято, знову ці тупі пики, знову ця їбуча "перемога", яка вже в печінках сидить.

Невже так буде завжди? Невже нічого не зміниться? Невже я все життя проживу в цьому болоті маразму і тупості? Від цих думок стає страшно. Страшно, що не буде ніякого просвітку. Страшно, що не буде ніякої надії. Страшно, що я так і залишуся одна, зі своєю ненавистю, зі своєю самотністю, зі своєю боротьбою, яка нікому не потрібна.

Але я тут же жену ці думки геть. Ні, так не буде. Не може так бути. Я не здамся. Я не зламаюся. Я буду боротися. Навіть якщо це буде боротьба з вітряками. Навіть якщо це буде боротьба наодинці.

Згадую слова пісні, яку щойно слухала. Про боротьбу. Про свободу. Про те, що не можна здаватися. І в душі знову спалахує вогник. Маленький, ледь помітний, але все ж таки вогник. Вогник надії. Вогник віри. Вогник протесту.

Ні, я не буду жити за їхніми правилами. Я не буду святкувати їхні "свята". Я не буду поклонятися їхнім ідолам. Я буду жити своїм життям. Своїм розумом. Своїми цінностями.

І нехай завтра знову буде "день перемоги". Нехай вони знову вийдуть на вулиці зі своїми прапорами і своїми піснями. Нехай вони знову будуть влаштовувати свої ідіотські реконструкції. Нехай вони знову будуть бухати і веселитися.

А я буду жити своїм життям. Я буду читати книги. Я буду слухати музику. Я буду думати. Я буду мріяти. Я буду сподіватися.

І я буду пам'ятати. Пам'ятати про те, що десь там, за межами цього божевільного світу, є інше життя. Вільне життя. Справжнє життя. І я буду прагнути до нього. Всім серцем. Всією душею.

І, може бути, колись мій вогник розгориться в полум'я. І, може бути, колись це полум'я спалить дотла весь цей маразм. І, може бути, колись настане день, коли я прокинуся в іншому світі. В світі, де не буде місця війні, брехні і насильству. В світі, де люди будуть вільними.

А поки що я просто буду жити. І буду вірити. І буду боротися. За себе. За своє майбутнє. За свою свободу.

І нехай завтра знову буде "день перемоги". А у мене буде свій день. День непокори. День боротьби. День надії. І я буду жити цим днем. І я буду вірити, що колись цей день стане початком нового життя. Мого життя. Вільного життя.

Блядь, як же все це заїбало! Цей їбучий день перемоги, ці дебіли з прапорами, ця тупа сімейка, ці довбані сусіди, які вже нажерлися і співають пісень під вікнами. Та скільки, сука, можна?! Коли вже цей маразм закінчиться? Коли вже, блядь, вони всі заткнуться і дадуть мені спокійно жити?

Невже, блядь, не можна просто забути про всю цю хуйню? Невже не можна просто жити нормальним життям, а не цим йобаним минулим, яке вже давно згнило і смердить? Нахуя, блядь, тягти цю дохлу коняку за собою? Нахуя, сука, постійно про неї згадувати?

А ці довбойоби ще й пишаються цим! Пишаються, блядь, тим, що їхні діди-прадіди були вбивцями і мародерами. Пишаються, сука, тим, що вони жили в країні, де не було ні свободи, ні правди, ні справедливості. Ну не підараси, а?

І, головне, блядь, нічого не зміниться! Завтра знову те саме, післязавтра те саме, і так, сука, до кінця моїх днів. Жити, блядь, в цьому лайні, серед цих ідіотів, і повільно здихати від нудьги і відчаю.

А може, ну його нахуй? Може, зібрати манатки і звалити звідси куди подалі? Кудись, де немає цього їбучого свята, де немає цих тупих облич, де немає цієї задушливої атмосфери маразму.

Але куди, блядь? Куди я, нахуй, поїду? Кому я, сука, потрібна в цьому їбаному світі? Та й грошей у мене хуй та ніхуя. А без грошей в наш час ти ніхто, бидло, біомусор.

Виходить, що замкнене коло. Виходить, що немає виходу. Виходить, що я приречена. Приречена жити в цьому лайні до кінця своїх днів.

Блядь, як же я ненавиджу все це! Як же я ненавиджу цих людей! Як же я ненавиджу цю країну! Як же я ненавиджу своє життя!

Хочеться, блядь, вийти на вулицю і почати хуярити всіх цих виродків направо і наліво. Розхуярити, блядь, ці їбучі прапори, розбити, сука, ці тупі пики, спалити, нахуй, всі ці пам'ятники і плакати.

Але я не можу. Не можу, блядь, бо я одна. А їх - дохуя. І вони сильніші. І вони, сука, перемогли.

А я - ні. Я програла. Програла, блядь, ще до того, як почала боротися. І це найгірше. Це, сука, найприкріше.

І все, що мені залишається - це сидіти тут, в своїй кімнаті, і матюкатися. Матюкатися, блядь, на весь світ. Матюкатися, сука, від безвиході. Матюкатися, блядь, від відчаю.

Блядь, блядь, блядь! Як же все заїбало! Як же хочеться, щоб все це скінчилося. Раз і назавжди.Вилізла на підвіконня, втупилася в нічне небо. Ніч сьогодні якась особливо темна, ніби чорнилом залили. Ні зірок, ні місяця, суцільна чорна діра над головою. Як і моє життя - суцільна безпросвітна хуйня.

Дістаю свій старий дешевий бінокль. Їх у мене декілька, різних розмірів і ступенів паршивості. Де я їх беру? Та по-різному. Щось знаходжу, щось краду, щось міняю на всякий непотріб. Збиральництво - це у мене в крові. Як і ненависть до всього світу.

Дивлюся в бінокль на небо, намагаючись розгледіти хоч щось в цій непроглядній темряві. Але ніхуя не видно. Тільки чорнота, яка здавлює з усіх боків, ніби намагається затягнути в себе, розчинити, знищити.

А може, це і на краще? Може, краще зникнути, розчинитися в цій темряві, ніж жити в цьому їбаному світі? Не бачити цих тупих пик, не чути цих ідіотських розмов, не відчувати цього задушливого смороду "перемоги".

Хоча, з іншого боку, а що там, за цією темрявою? Може, там ще гірше? Може, там взагалі нічого немає? Порожнеча, небуття, вічний сон без сновидінь.

Ні, краще вже тут. Краще вже жити, ніж не жити. Навіть якщо це життя - суцільна мука. Навіть якщо це життя - боротьба без надії на перемогу.

Все одно, треба жити. Треба боротися. Треба шукати хоч якісь крихти радості в цьому лайні. Хоч якийсь проблиск світла в цій темряві.

Дивлюся в бінокль і згадую книгу, яку мені подарував старий бібліотекар. Міфи та легенди Стародавньої Греції. Цікаво, а у них там, в Стародавній Греції, теж були такі їбануті "свята"? Теж були такі тупі і лицемірні люди? Теж була така безпросвітна хуйня в житті?

Напевно, були. Всюди одне й те саме. Всюди ця їбуча боротьба за виживання. Всюди ця тупа і безглузда жорстокість. Всюди ця лицемірна брехня.

Але ж були і герої. Були і подвиги. Були і справжні почуття. Було і справжнє життя. Не таке, як у нас. Не таке, як у мене.

Може, і у нас колись так буде? Може, і ми колись вирвемося з цього замкнутого кола? Може, і ми колись станемо вільними?

Дивлюся в бінокль на чорне небо і намагаюся розгледіти хоч одну зірку. Хоч один проблиск надії. Хоч один знак того, що все це не дарма.

І, здається, я його бачу. Десь там, далеко-далеко, на самому краю горизонту, мерехтить маленька цяточка. Ледь помітна, але все ж таки цяточка.

Може, це і є моя зірка? Може, це і є моя надія? Може, це і є мій шлях?

Не знаю. Але я буду дивитися. Я буду чекати. Я буду вірити.

І, може бути, колись ця маленька цяточка розгориться в яскраве світло. І, може бути, колись це світло осяє моє життя. І, може бути, колись я стану щасливою.

А поки що я просто дивлюся в нічне небо. Дивлюся і намагаюся не втратити з поля зору цю маленьку, ледь помітну зірку. Зірку своєї надії.

І знову ця чорна діра над головою. Дивлюся в неї і думаю: а з чого я взагалі взяла, що можна кудись поїхати? З чого я вирішила, що десь там, за межами цього концтабору, є інше життя? Дура, блядь, наївна.

Виїхати звідси? Ха! Та це ж смішно! Єдині, кому дозволено виїжджати за кордон - це спортсмени. І то, тільки на змагання, і тільки під пильним наглядом КДБ-шних церберів. Щоб, не дай боже, не втекли, не залишилися там, в тому "загниваючому" капіталістичному світі.

Хоча, з іншого боку, може воно і на краще? Кому ми там потрібні? Кому, блядь, потрібні ці "совки", ці недолугі, ці затуркані, ці раби, які нічого не бачили в своєму житті, крім лайна і "великої перемоги"?

Та й що там робити, в тому іншому світі? Працювати на дядю? Гарувати з ранку до ночі, щоб звести кінці з кінцями? Ні, дякую, я і тут можу так жити. Тільки тут ще й "духовність" є. І "велич". І "перемога". І "особливий шлях".

Правда, від цієї "духовності" вже нудить. Від цього "величі" вже блювати хочеться. Від цієї "перемоги" вже петлю на шию накинути хочеться. А від цього "особливого шляху" вже й зовсім в могилу лягти хочеться.

Але ж це все наше, рідне. Це все нам з дитинства втовкмачували в голови. Це все в нашій крові, в наших генах, в нашому їбаному ДНК.

І нікуди від цього не дітися. Нікуди не втекти. Нікуди не сховатися. Це наша доля. Це наше прокляття.

Ми приречені жити в цьому лайні. Ми приречені бути рабами. Ми приречені бути ніким.

І єдине, що нам залишається - це дивитися в це чорне небо і мріяти про те, чого ніколи не буде. Мріяти про свободу, якої ми ніколи не побачимо. Мріяти про життя, якого ми ніколи не проживемо.

І нехай ці мрії нездійсненні. І нехай вони безглузді. І нехай вони болючі. Але вони є. І вони - єдине, що у нас залишилося.

Тому я буду мріяти. Я буду сподіватися. Я буду вірити. Навіть якщо це все - самообман. Навіть якщо це все - ілюзія. Навіть якщо це все - шлях в нікуди.

Я буду дивитися в це чорне небо і шукати свою зірку. Навіть якщо її там немає. Навіть якщо вона ніколи не зійде. Навіть якщо вона - лише плід моєї хворої уяви.

Я буду жити. Я буду боротися. Я буду дихати. Навіть якщо це життя - пекло. Навіть якщо ця боротьба - марна. Навіть якщо це дихання - крізь силу.

Тому що я - хочу жити. Навіть в цій чорній дірі. Навіть на цьому проклятому клаптику землі. Навіть в цьому їбаному світі.

І нехай це звучить смішно. І нехай це звучить жалюгідно. І нехай це звучить безнадійно. Але це - все, що у мене є. І я буду за це триматися. До останнього.

Горлівка... Гірлівка... Гор-лів-ка... Що за довбана назва? Звідки вона взагалі взялася? І чому, блядь, саме Горлівка?

Ну, добре, є версія, що від прізвища якогось там інженера Горлова. Типу, колись давно, ще за царя Гороха, цей Горлов тут шахти будував, вугілля видобував. І що, блядь, з того? Ну, будував і будував, молодець, премію йому посмертно. Але місто-то нахіба було так називати? Фантазії не вистачило на щось більш оригінальне?

А може, це від слова "горло"? Типу, горло Донбасу? Чи горло України? Чи, може, взагалі, горло світу? Звучить, звичайно, пафосно, але якось тупо. І, головне, незрозуміло. До чого тут, блядь, горло? Ми що, когось збираємося душити? Чи, може, нас хтось збирається душити?

А може, це від слова "горлиця"? Така пташка є, схожа на голуба, тільки дика. Символ миру, любові, вірності, вся хуйня. Але це ж, блядь, маячня! Який, нахуй, мир? Яка, в сраку, любов? Яка, блядь, вірність? У місті, де кожен день "перемогу" святкують? У місті, де люди ненавидять один одного лютою ненавистю? У місті, де єдине почуття, яке тут панує - це страх?

Ні, точно не від горлиці. Скоріше, від слова "горлати". Орати, верещати, горло дерти. Оце так, це про нас. Це ми вміємо. Це ми любимо. Це у нас в крові. Горлати "Слава!" Горлати "Ура!" Горлати "Перемога!"

А ще є слово "гіркий". Гіркий, як полин. Гіркий, як сльози. Гіркий, як наше життя. Ось це, мабуть, найточніша назва. Гірлівка - місто гіркого життя. Місто гіркої долі. Місто гірких спогадів.

І нехай цей Горлов, чи хто там,блядь, придумав цю назву, перевертається в своїй могилі. Нехай йому буде гірко від того, що він наробив. Нехай йому буде соромно за те, що його ім'ям назвали це прокляте місце.

А я буду жити тут. У Гірлівці. У місті, де кожен день - "перемога". У місті, де немає місця для радості. У місті, де панує страх і ненависть.

І я буду ненавидіти це місто. Я буду ненавидіти цю назву. Я буду ненавидіти це життя.

Але я буду жити. На зло всім. На зло їм усім. На зло цьому їбаному світу.

Я буду жити в Гірлівці. І, може бути, колись я зможу змінити цю назву. Змінити це місто. Змінити це життя.

А поки що я просто буду жити. І ненавидіти. І мріяти. Про те, що колись все це скінчиться. І настане інший день. І буде інша назва. І буде інше життя.

Але це буде потім. А зараз - Гірлівка. І "перемога". І чорне небо над головою. І дешевий бінокль в руках. І гіркий присмак у роті. І ненависть в серці.

І це все, що у мене є. І це все, що я можу. І це все, що я буду робити. Поки не здохну. Або не переможу.

Вилізла на підвіконня, втупилася в нічну темряву. Місто спить. Тиша. Тільки десь далеко гавкає собака, та іноді проїде поодинока машина. І ця тиша здається ще більш гнітючою, ніж денний гамір. Ніби все навколо завмерло в очікуванні чогось страшного. Чогось неминучого. Чогось, що розірве цю тишу на шматки і поглине все навколо.

Дивлюся на темні вікна будинків, намагаючись уявити, що відбувається там, за цими чорними прямокутниками. Хтось спить, хтось трахається, хтось бухає, хтось будує плани, як захопити світ, а хтось, можливо, як і я, сидить біля вікна і дивиться в нікуди.

І всі ми - заручники цього міста. Заручники цієї країни. Заручники цього життя. І всі ми приречені жити за цими довбаними правилами, які придумали не ми. І всі ми приречені грати в ці ідіотські ігри, які нам нав'язують.

Але ж так не повинно бути! Ми ж, блядь, люди! Ми ж не гвинтики в цій їбаній машині! Ми ж не безмовне стадо, яке можна вести куди завгодно!

Чому ми терпимо це все? Чому ми дозволяємо цим виродкам знущатися з нас? Чому ми не повстанемо, не скинемо їх з п'єдесталу, не розтопчемо, не знищимо?

Адже ми можемо! Ми можемо жити по-іншому! Ми можемо бути вільними! Ми можемо бути щасливими!

Але для цього потрібно боротися. Для цього потрібно діяти. Для цього потрібно щось робити.

А що я можу зробити? Що я, одна маленька людина, можу протиставити цій величезній, бездушній, жорстокій системі?

Нічого. Я нічого не можу. Я безсила. Я ніхто. Я просто Єва. Просто ще один гвинтик в цій їбаній машині. Просто ще одна вівця в цьому безмовному стаді.

І мені залишається тільки сидіти тут, на підвіконні, і дивитися в темряву. Дивитися і ненавидіти. Дивитися і мріяти. Дивитися і чекати.

Чекати, коли ж нарешті зійде сонце. Чекати, коли ж нарешті настане новий день. Чекати, коли ж нарешті почнеться нове життя.

Але чи дочекаюся я? Чи не збожеволію я раніше? Чи не здамся я, не зламаюся, не змирюся?

Не знаю.

Втома бере своє. Очі злипаються, голова важчає, тіло слабшає. Повільно сповзаю з підвіконня, дістаюся до ліжка і валюся на нього, як підкошена. Сон миттєво огортає мене, затягує в свої темні глибини.

І сняться мені дивні сни. Моторошні. Химерні. Лякаючі.

Бачу якихось людей. Багато людей. Стоять вони на трибуні, одягнені в строгі костюми, з суворими обличчями, і щось говорять. Говорять голосно, пафосно, переконливо.

І впізнаю я в цих людях вождів. Рускіх вождів. Тих самих, портрети яких висять у кожному кабінеті, в кожній школі, в кожній установі. Тих самих, імена яких знає кожен школяр, кожна домогосподарка, кожен старий пердун.

І говорять ці вожді дивні речі. Говорять про братство. Про єдність. Про спільну долю. Про те, що ми, українці, і вони, рускі, - один народ. Одна кров. Одна історія.

І тягнуть до мене свої руки. І кличуть до себе. І обіцяють райське життя. І обіцяють мир і процвітання. І обіцяють захист і підтримку.

Але я не вірю їм. Я не вірю жодному їхньому слову. Я бачу їх наскрізь. Я бачу їхню брехню. Я бачу їхню ненависть. Я бачу їхнє бажання знищити нас, підкорити, зробити своїми рабами.

І мене нудить від цих снів. Мене нудить від цих вождів. Мене нудить від цих обіцянок.

Я намагаюся прокинутися, вирватися з цього кошмару, але не можу. Сон міцно тримає мене в своїх лабетах, не відпускає, не дає вирватися.

І я кричу. Кричу уві сні. Кричу від безсилля. Кричу від відчаю. Кричу від ненависті.

Але ніхто не чує мого крику. Ніхто не приходить на допомогу. Ніхто не рятує мене від цих страшних снів.

І вожді все говорять і говорять. І тягнуть до мене свої руки. І кличуть до себе. І обіцяють. І брешуть. І ненавидять.

І я задихаюся в цьому сні. Задихаюся від страху. Задихаюся від огиди. Задихаюся від безвиході.

І я хочу померти. Хочу померти, щоб не бачити більше цих снів. Щоб не чути більше цих слів. Щоб не відчувати більше цього страху.

Але я не можу. Я не можу померти уві сні. Я можу тільки терпіти. Терпіти і чекати, коли ж нарешті настане ранок. Коли ж нарешті закінчиться цей кошмар. Коли ж нарешті я зможу прокинутися.

Прокинутися і знову опинитися в іншому кошмарі. В реальному кошмарі. В кошмарі під назвою "життя".

Але це вже буде потім. А зараз - сон. І вожді. І братство. І брехня. І ненависть. І страх. І безвихідь.

І я одна. Одна в цьому страшному сні. Одна в цьому їбаному світі. Одна. І нікому, блядь, немає до мене діла. Нікому.

Прокидаюся від гучних звуків. Стрілянина, вибухи, гул літаків. Спросоння не можу зрозуміти, що відбувається. Невже знову почалося? Невже ці виродки знову влаштували своє довбане свято?

Підходжу до вікна, виглядаю на вулицю. І те, що я бачу, змушує мене похолонути від жаху. Це не свято. Це не реконструкція. Це справжня війна.

В небі літають літаки. Багато літаків. І вони не просто літають, вони бомблять. Бомблять центр міста. Бомблять будинки, магазини, школи. Бомблять все, що трапляється їм на шляху.

Але найжахливіше - це те, як вони пофарбовані. На фюзеляжах - свастики. На крилах - чорні хрести. Це літаки рускіх, але вони пофарбовані як літаки фашистів. Як літаки тих, кого ми, нібито, перемогли.

Для чого?

Не знаю.

Вибухи стають все ближче. Стіни тремтять. Шибки дзвенять. Вся квартира наповнюється пилом і димом.

Треба тікати. Треба ховатися. Треба рятуватися.

Але куди? Де я можу сховатися від цих літаків? Де я можу сховатися від цих бомб? Де я можу сховатися від цієї війни?

Немає такого місця. Немає порятунку. Немає надії.

Є тільки страх. І відчай. І ненависть.

І бажання жити.

Виповзаю зі своєї квартири, намагаючись не вдихати пил і дим, які заполонили весь простір. На сходовому майданчику - суцільний хаос. Сусіди бігають туди-сюди, кричать, плачуть, сміються. Хтось тягне валізи, хтось - дітей, хтось - ікони, хтось - пляшки самогону.

І всі вони - радісні. Радісні, блядь, як діти на новорічному ранку. Радісні, сука, як ідіоти на святі дурня. Радісні, як ті довбойоби, що влаштовують реконструкції "битв".

* Єво, ходи з нами! - кричить мені сусідка знизу, тьотя Зіна, товста, як бочка, баба з червоним, як прапор, обличчям. - Там, у підвалі, укриття! Там безпечно! Там весело!

* Весело? - перепитую я, не вірячи своїм вухам. - Вам, блядь, весело?

* Ну а як же! - регоче тьотя Зіна. - Сьогодні ж святкова бомбардування! На честь Дня Перемоги! Ми повинні теж сидіти під бомбами, як наші діди!

* Ви що, з глузду з'їхали? - кричу я. - Це ж справжня війна! Це ж справжні бомби! Це ж справжні літаки!

* Та яка різниця! - махає рукою тьотя Зіна. - Головне, що ми разом! Головне, що ми пам'ятаємо! Головне, що ми святкуємо!

І вона тягне мене за руку, намагаючись затягнути в підвал, де вже зібралася решта сусідів. А там - справжнє свято. Столи накриті, самогон ллється рікою, хтось грає на баяні, хтось співає пісень. І всі радісні, всі щасливі, всі п'яні.

* Ходімо, Єво, випий з нами! - кричить мені дядько Вася, сусід збоку, алкаш зі стажем і з фіолетовим носом. - За перемогу! За наших дідів! За наше майбутнє!

* Та пішли ви всі нахуй! - кричу я. - З вашою перемогою! З вашими дідами! З вашим майбутнім!

Я вириваю свою руку з рук тьоті Зіни і біжу геть. Геть від цих ідіотів. Геть від цього свята. Геть від цього божевілля.

Біжу по сходах, перестрибуючи через дві сходинки, намагаючись не впасти, не зламати ногу, не розбитися. Біжу, не озираючись, не зупиняючись, не думаючи ні про що.

Біжу, щоб вижити. Біжу, щоб не зійти з розуму. Біжу, щоб залишитися собою.

А позаду лунають вибухи. І крики. І сміх. І пісні.

А я буду жити. І буду ненавидіти. І буду пам'ятати.

І буду чекати. Чекати, коли ж нарешті цей кошмар закінчиться. І настане інший день. І буде інше життя.

А поки що - бігти. Бігти, щоб вижити. Бігти, щоб не зійти з розуму. Бігти, щоб залишитися собою.

І бігти, блядь, подалі від цих довбаних сусідів, які радіють бомбардуванню, як діти - новорічній ялинці. Ідіоти, блядь.

Вибираюся з під'їзду на вулицю, намагаючись не дивитися на всі ці руйнування, намагаючись не чути ці крики, намагаючись не відчувати цей запах гару і смерті. Але це неможливо. Це всюди. Це в повітрі. Це в моїй крові. Це в моїй душі.

Йду по вулиці, спотикаючись об уламки цегли, скла, бетону. Навколо - суцільний хаос. Будинки зруйновані, машини розбиті, дерева повалені. І всюди - люди. Поранені, вбиті, скалічені. Лежать на землі, стогнуть, кричать, благають про допомогу.

Але допомоги немає. Ніхто не прийде. Ніхто не врятує. Ніхто не зупинить цей кошмар.

І найжахливіше - це те, що всі радіють. Всі, блядь, щасливі. Всі, сука, співають пісні. Про перемогу. Про мир. Про дружбу.

* Росіяни - антифашисти! - кричить якийсь божевільний дід, розмахуючи червоним прапором. - Вони прийшли нас визволити! Вони прийшли нас врятувати! Ура Росії! Ура перемозі!

І натовп підхоплює:

* Ура! Ура! Ура!

Блядь, та як же ви не розумієте, ідіоти?! Як же ви, блядь, не бачите, що вони брешуть?! Що вони вбивці?! Що вони окупанти?!

Хочеться кричати, хочеться плакати, хочеться рвати на собі волосся від безсилля. Але я не можу. Не можу, бо знаю, що це марно. Не можу, бо знаю, що мене ніхто не почує. Не можу, бо знаю, що я одна.

Одна проти всіх. Одна проти цього божевільного світу. Одна проти цієї їбаної "перемоги", яка перетворилася на справжнє пекло.

Йду далі, намагаючись не дивитися на трупи, намагаючись не слухати стогони поранених, намагаючись не звертати уваги на радісні крики ідіотів.

Але це неможливо. Це всюди. Це в моїх очах. Це в моїх вухах. Це в моїй голові.

І я ненавиджу їх. Ненавиджу цих людей. Ненавиджу цей світ. Ненавиджу це життя.

Ненавиджу ще більше, ніж раніше. Ще сильніше. Ще лютіше.

І ця ненависть - єдине, що тримає мене на плаву. Єдине, що дає мені сили жити. Єдине, що не дає мені зійти з розуму.

Я йду по вулиці, заваленій трупами і пораненими, і я скандую про себе:

* Я ненавиджу вас! Я ненавиджу вас усіх! Я ненавиджу!

І цей крик, цей беззвучний крик, цей крик душі, він допомагає мені йти далі. Він допомагає мені виживати. Він допомагає мені залишатися собою.

Йду по вулиці, серед руїн і смерті, серед радості і божевілля, серед ненависті і байдужості. Йду і ненавиджу. Йду і живу. Йду і мрію про помсту.

Раптом бачу - стоїть лоток з морозивом. Цілий і неушкоджений. І біля нього - нікого. Ні продавця, ні покупців. Тільки я і морозиво.

Підходжу ближче, дивлюся на цінник. Дешеве. Навіть для мене, навіть для мого порожнього гаманця.

І щось в мені перемикає. Щось ламається. Щось вмирає.

Я дістаю з кишені останні гроші і купую три морозива. Три дешевих, майже без смаку, майже без кольору, майже без запаху, морозива.

Сідаю на якийсь уламок бетону, прямо посеред вулиці, і починаю їсти. Одне за одним. Жадібно, поспіхом, не відчуваючи смаку.

І мені байдуже, що навколо відбувається. Мені байдуже, що на мене дивляться люди. Мені байдуже, що хтось може подумати, що я збожеволіла.

Мені просто хочеться чогось солодкого. Чогось холодного. Чогось, що нагадає мені про інше життя. Про життя до війни. Про життя до "перемоги". Про життя до ненависті.

Я їм морозиво, а по щоках течуть сльози. Гіркі, солоні, пекучі сльози. Сльози відчаю, сльози безсилля, сльози ненависті.

І я не знаю, чого в цих сльозах більше - жалю за минулим чи ненависті до сьогодення. Не знаю, чого в цих сльозах більше - туги за втраченим чи бажання помститися за зруйноване.

Але я знаю одне - ці сльози справжні. Як і це морозиво. Як і ця війна. Як і ця ненависть.

Я доїдаю останнє морозиво, викидаю обгортку і встаю. Треба йти далі. Треба жити далі. Треба ненавидіти далі.

І треба мститися. Колись. Коли-небудь. Обов'язково.

А поки що - йти. Йти і їсти морозиво. Йти і плакати. Йти і ненавидіти.

Йти і жити. Попри все. На зло всім. Всупереч усьому.

І нехай це звучить дивно. І нехай це звучить безглуздо. І нехай це звучить жалюгідно.

Але це все, що у мене є. І це все, що я можу. І це все, що я буду робити.

Поки не здохну. Або не переможу. Або не знайду щось краще за три дешевих морозива посеред вулиці, заваленої трупами і уламками.

Блядь, та скільки можна?! Скільки, сука, можна слухати про цю їбану "перемогу"?! З кожного праски, з кожного екрану, з кожного рота - одне й те саме: "перемога", "перемога", "перемога"!

Та яка, нахуй, різниця, що там було колись?! Яка, блядь, різниця, хто там з ким воював і хто кого переміг?! Яка, сука, різниця, якщо ми живемо в цьому лайні зараз?!

"Перемога була завжди", - кажуть вони. "Так було, так є і так буде", - кажуть вони. "Ми - народ-переможець", - кажуть вони.

Та пішли ви нахуй зі своєю перемогою! Пішли ви нахуй зі своїм "завжди"! Пішли ви нахуй зі своїм "народом-переможцем"!

Мене нудить від цих слів. Мене верне від цієї "перемоги". Мене бісить ця безапеляційність, ця впевненість, ця тупа, бездумна, рабська покірність.

Адже ніхто з них, ніхто, блядь, з цих "переможців", не знає, що було насправді. Ніхто не знає, якою ціною дісталася та "перемога". Ніхто не знає, скільки крові було пролито, скільки життів було зламано, скільки доль було зруйновано.

Їм не потрібна правда. Їм потрібна казка. Їм потрібен міф. Їм потрібна ця їбуча "перемога", щоб виправдати своє жалюгідне існування. Щоб виправдати свою бездіяльність. Щоб виправдати свою тупість.

А може, ніякої "перемоги" і не було зовсім? Може, це все брехня, вигадка, ілюзія? Може, це все просто великий наёб, щоб тримати нас в покорі, щоб змусити нас мовчати, щоб змусити нас жити в цьому лайні?

Але яка різниця? Яка, блядь, нахуй, різниця, якщо "перемога" була завжди? Якщо "перемога" - це єдине, що у нас є? Якщо "перемога" - це єдине, що нам дозволено?

І нехай вони кричать про свою "перемогу". І нехай вони святкують свою "перемогу". І нехай вони пишаються своєю "перемогою".

А я буду жити своїм життям. І буду ненавидіти їхню "перемогу". І буду пам'ятати, що є щось більше, ніж ця їбуча "перемога".

І буду мріяти про той день, коли вся ця брехня розвалиться, як картковий будиночок. Коли вся ця "перемога" лусне, як мильна бульбашка. Коли вся ця їбана система звалиться в тартарари.

І тоді, може бути, ми дізнаємося правду. І тоді, може бути, ми станемо вільними. І тоді, може бути, ми заживемо по-іншому.

А поки що - хуй вам, а не перемога. Хуй вам, а не "завжди". Хуй вам, а не "народ-переможець".

І це все, що я можу вам сказати. І це все, що я можу вам протиставити. І це все, що я буду робити.

Сиджу на якомусь бетонному огризку, серед недобудованих стін, серед пилу і бруду. Новобудова. Черговий амбітний проєкт, який так і не був завершений. Черговий пам'ятник людській дурості і жадібності. Чергове свідчення того, що в цьому світі все йде через одне місце.

І дивлюся на місто. На ці понівечені будинки, на ці чорні вікна, на ці порожні вулиці. І думаю: чому я така самотня? Чому в мене немає ні друзів, ні коханого, ні сім'ї? Чому я одна в цьому їбаному світі?

Може, тому, що я інша? Може, тому, що я не така, як вони? Може, тому, що я не можу жити за їхніми правилами, не можу розділяти їхні цінності, не можу святкувати їхню "перемогу"?

Може, тому, що я бачу те, чого не бачать вони? Може, тому, що я розумію те, чого не розуміють вони? Може, тому, що я відчуваю те, чого не відчувають вони?

А може, вся справа в мені? Може, це я якась неправильна, якась зламана, якась дефективна? Може, це я не вмію любити, не вмію дружити, не вмію бути щасливою?

Не знаю. Але факт залишається фактом - я одна. Одна в цьому величезному місті. Одна в цій величезній країні. Одна в цьому величезному світі.

І ця самотність давить на мене, як бетонна плита. Вона душить мене, як газ. Вона вбиває мене, як куля.

І я не знаю, як з нею боротися. Я не знаю, як її подолати. Я не знаю, як її пережити.

Може, треба спробувати стати такою, як усі? Може, треба спробувати полюбити те, що люблять вони? Може, треба спробувати повірити в те, у що вірять вони?

Але я не можу. Не можу, бо це буде зрадою. Зрадою себе, своїх принципів, своїх ідеалів.

І я не хочу. Не хочу, бо це буде кінцем. Кінцем мене як особистості. Кінцем мене як людини. Кінцем мене як Єви.

Тому я краще буду самотньою. Краще буду одна. Краще буду нещасною.

Але я не здамся. Я не зраджу. Я не зламаюся.

І нехай це звучить пафосно. І нехай це звучить смішно. І нехай це звучить безнадійно.

Лягаю на холодний, жорсткий бетон, закинувши руки за голову. Дістаю з кишені пачку цигарок - дешеве, смердюче лайно без фільтра, від якого дере в горлі і сльозяться очі. Але мені похуй. Зараз мені на все похуй.

Запалюю цигарку, затягуюся, випускаю дим. Гіркий, їдкий дим, який обпікає легені, але приносить якесь дивне, хворобливе задоволення. Майже таке саме, як три дешевих морозива на руїнах.

Лежу, курю, дивлюся в брудну, сіру стелю недобудови і матюкаюся. Матюкаюся на все і на всіх. На себе, на людей, на світ, на долю, на "перемогу", на війну, на самотність, на все це їбане життя.

І я знаю, що ніколи не змінюся. Ніколи не стану такою, як вони. Ніколи не полюблю те, що люблять вони. Ніколи не повірю в те, у що вірять вони. Ніколи не змирюся з тим, що є. Ніколи не здамся. Ніколи не перестану ненавидіти.

Але, блядь, як же хочеться пригод! Справжніх, карколомних, небезпечних пригод. Таких, щоб захоплювало дух, щоб кров кипіла в жилах, щоб серце вискакувало з грудей.

Але не таких, як ця їбана "перемога". Не таких, як ця довбана війна. Не таких, як ці дебільні реконструкції.

Я хочу пригод без "перемоги". Без пафосу. Без брехні. Без крові. Без смерті.

Я хочу пригод, де я буду головною героїнею. Де я буду вирішувати, що робити і куди йти. Де я буду ризикувати, але не заради якоїсь там ідеї, а заради себе. Заради свого задоволення. Заради свого щастя.

Я хочу пригод, де я буду зустрічати різних людей. Цікавих людей. Незвичайних людей. Божевільних людей. Таких, як я.

Я хочу пригод, де я буду робити те, що хочу. Не те, що треба. Не те, що правильно. Не те, що очікують від мене інші. А те, що я сама хочу.

Я хочу пригод, де я буду вільною. Вільною від упереджень, вільною від стереотипів, вільною від очікувань, вільною від умовностей, вільною від "перемоги", вільною від усього цього їбаного світу.

Але чи можливі такі пригоди? Чи існують вони десь, крім моїх мрій? Чи знайду я коли-небудь те, що шукаю?

Не знаю. Але я буду шукати. Буду шукати, поки не знайду. Або поки не здохну. Або поки не збожеволію.

А поки що - лежу. Курю. Матюкаюся. І мрію.

Мрію про пригоди. Справжні пригоди. Без "перемоги".

І нехай це звучить нерозумно. І нехай це звучить безглуздо. І нехай це звучить нездійсненно.

Але це моя мрія. І я маю на неї право. Навіть якщо вона ніколи не збудеться. Навіть якщо вона розіб'ється на тисячі осколків, як і моє життя.

І я буду мріяти. Поки можу. Поки хочу. Поки живу.

І курити ці жахливі дешеві цигарки без фільтра, лежачи на холодному бетоні і матюкаючись на все і всіх. Тому що можу. Тому що хочу. Тому що це - я. Єва. І я, блядь, ніколи не буду змінюватися. Навіть якщо дуже захочу пригод без довбаної "перемоги".

Лежу на цьому довбаному бетоні, курю смердючі цигарки і думаю. Думаю про те, що, може, я дарма так від усіх відгороджуюся. Може, я дарма така зла і колюча. Може, я дарма нікого до себе не підпускаю.

Може, варто спробувати з кимось подружитися? Може, варто спробувати знайти когось, хто мене зрозуміє? Може, варто спробувати не бути такою самотньою?

Он, наприклад, дівчина сидить неподалік. Мого віку. Теж одна. Чому б не підійти, не познайомитися, не поговорити?

Збираюся з духом, встаю, підходжу до неї.

* Привіт, - кажу я. - Можна присісти?

Вона піднімає на мене погляд. Порожній погляд. Скляний погляд. Мертвий погляд.

* Так, звичайно, - відповідає вона. - Сідай.

Сідаю поруч, намагаючись зав'язати розмову.

* Як тебе звати? - питаю я.

* Іра, - відповідає вона.

* А мене Єва.

* Дуже приємно, - каже Іра.

І знову це порожній, скляний, мертвий погляд. І цей байдужий, механічний, завчений тон.

* Ти тут живеш неподалік? - намагаюся продовжити розмову.

* Так, - відповідає Іра. - У сусідньому будинку. А ти?

* Я теж тут недалеко живу, - кажу я. - Слухай, а ти давно тут? Ти пам'ятаєш, як було до "перемоги"?

І тут її очі спалахують. Але не життям, не радістю, не цікавістю. А якимось божевільним, фанатичним, страшним вогнем.

* Звичайно, пам'ятаю! - вигукує вона. - Це було жахливо! Ми жили в темряві і злиднях! Але потім прийшла перемога! І тепер ми живемо в світлі і достатку!

* Але ж це неправда, - кажу я. - Ми як жили в лайні, так і живемо. Тільки тепер ще й під бомбами.

* Ні, ти не розумієш! -кричить Іра. - Перемога - це наше все! Це наша гордість! Це наше майбутнє! Ми перемогли тоді, переможемо і зараз!

І знову цей порожній погляд. І знову цей завчений тон. І знову ці ідіотські гасла.

Блядь, та що з вами не так?! Що, сука, з вами всіма не так?! Чому ви такі сліпі, глухі, тупі?! Чому ви вірите в цю хуйню?! Чому ви не бачите, що вас наїбали?! Що вас, блядь, наїбали по повній програмі?!

* Ти якась дивна, Єво, - каже Іра. - Ти не любиш перемогу?

* Я ненавиджу вашу їбану "перемогу"! - кричу я. - Я ненавиджу вас усіх! Я ненавиджу це життя! Я ненавиджу це місто! Я ненавиджу цю країну!

І я тікаю. Тікаю від неї, тікаю від її порожнього погляду, тікаю від її завчених фраз, тікаю від її фанатичної віри.

Тікаю, щоб не задихнутися. Тікаю, щоб не зійти з розуму. Тікаю, щоб залишитися собою.

І знову я одна. Одна на цих руїнах. Одна під цим чорним небом. Одна зі своєю ненавистю.

Ні, ні з ким я не буду дружити. Нікому я не буду відкриватися. Нікого я не буду любити.

І похуй, що очі у всіх навколо порожні, і тільки їбуча "перемога" в словах. Похуй. Просто похуй.

Плетусь по вулиці, намагаючись не дивитися на всі ці руїни, намагаючись не чути ці крики, намагаючись не відчувати цей запах гару і смерті. І згадую про свій сховок. Про своє таємне місце. Про свій маленький рай серед цього пекла.

Це горище в старому, занедбаному будинку, який дивом вцілів після всіх цих бомбардувань. Ніхто не знає про це місце, крім мене. І ніхто ніколи не дізнається.

Я йду туди, коли мені зовсім нестерпно. Коли я відчуваю, що ще трохи - і я зійду з розуму. Коли я відчуваю, що ще трохи - і я здамся.

І ось я на місці. Піднімаюся по скрипучих сходах, відчиняю старі, напівзогнилі двері і потрапляю в свій маленький світ.

Тут пильно, брудно, пахне цвіллю і старими речами. Але мені похуй. Мені не важливий зовнішній вигляд. Мені не важлива чистота. Мені не важливий порядок.

Тут є те, чого немає більше ніде. Тут є книги. Правда, в основному про "перемогу". Але є й інші. Старі, пошарпані, але все ж таки інші.

Тут є платівки. Теж, в основному, про "перемогу". Але є й інші. Заборонені. Небезпечні. Справжні.

Тут є ще один бінокль. Старий, подряпаний, але все ж таки бінокль. Через нього я можу дивитися на світ, не боячись, що мене хтось побачить.

Тут є радіо. Старе, з шипінням і тріском, але все ж таки радіо. Через нього я можу чути інший світ, не тільки "перемогу".

Тут є вікно. Велике, брудне, але все ж таки вікно. Через нього я можу бачити небо, а не тільки руїни.

І тут є світло. Не завжди, не постійно, але все ж таки є. Від старої, іржавої лампи, яка дивом ще працює.

І це місце - мій притулок. Моя фортеця. Мій рай.

Я сідаю на підлогу, спираючись на стіну, завалену книгами і платівками. Дістаю з кишені цигарку, запалюю. Курю, дивлюся у вікно, слухаю радіо.

І мені добре. Добре, незважаючи ні на що. Добре, всупереч усьому. Добре, на зло всім.

І я знаю, що це ненадовго. Знаю, що скоро мені доведеться повернутися в той жахливий світ. Знаю, що скоро мені знову доведеться боротися, ненавидіти і виживати.

Але поки що я тут. У своєму маленькому раю. У своєму таємному місці. У своєму сховищі.

І я насолоджуюся цим моментом. Я ціную цей момент. Я живу цим моментом.

І нехай весь світ котиться в тартарари. Нехай всі вони там кричать про свою їбану "перемогу". Нехай вони вбивають один одного. Нехай вони божеволіють.

А я буду тут. На своєму горищі. Зі своїми книгами, платівками, біноклем, радіо, вікном і світлом.

І з цигаркою в зубах. І з ненавистю в серці. І з мрією в душі.

І цього у мене ніхто не відбере. Ніколи. Нізащо. Нікому. Навіть ця довбана "перемога" і ті ідіоти, що в неї досі сліпо вірять.

Сиджу на горищі, серед мотлоху і пилу, серед старих книг і платівок. Курю, дивлюся у вікно, намагаюся не думати ні про що. Але думки лізуть в голову, як таргани. Про війну, про "перемогу", про самотність, про ненависть, про безвихідь.

І раптом відчуваю, як щось перемикається всередині. Як щось прокидається. Як щось починає пульсувати.

Бажання. Брудне, тваринне, нестримне бажання. Бажання, яке я так довго намагалася заглушити. Бажання, яке я так довго намагалася ігнорувати. Бажання, яке я так довго намагалася вбити.

Але воно сильніше за мене. Воно сильніше за мій страх. Воно сильніше за мою ненависть. Воно сильніше за все на світі.

Я озираюся. Нікого немає. Тільки я і моє бажання. І моє тіло, яке горить вогнем.

Я стягую з себе одяг, недбало кидаю його на купу мотлоху. Лягаю на брудну підлогу, заплющую очі і віддаюся своїм інстинктам.

Мої руки ковзають по тілу, пестять, стискають, дряпають. Мої стегна рухаються в такт якомусь невідомому ритму. Моє дихання частішає, стає уривчастим, гарячим.

І мені байдуже, що я одна. Мені байдуже, що я на горищі. Мені байдуже, що навколо бруд і пил.

Мені добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

Я стогну, кричу, вигинаюсь. І в моїй голові немає нічого, крім насолоди. Нічого, крім цього моменту. Нічого, крім цього відчуття.

І ось воно приходить. Оргазм. Потужний, всепоглинаючий, нестримний. Хвиля за хвилею, спалах за спалахом, вибух за вибухом.

Я кричу, я плачу, я сміюся. Я вся трясуся, я вся горю, я вся розчиняюся в цьому

відчутті.

І мені здається, що я вмираю. І мені здається, що я народжуюсь заново. І мені здається, що я зараз найщасливіша людина на світі.

А потім все закінчується. Настає тиша. І порожнеча. І втома.

Я лежу на підлозі, розпатлана, спітніла, спустошена. І дивлюся в стелю. І думаю про те, що це було.

І я не шкодую. Ні про що не шкодую. Ні про що, блядь, не шкодую.

Тому що це було справжнє. Тому що це було чесно. Тому що це було моє.

І нехай це було брудно. І нехай це було тваринно. І нехай це було самотньо.

Але це було прекрасно. Прекрасно, як ніщо інше в цьому їбаному світі.

І я встаю, одягаюся, збираю речі. І йду.

І я знаю, що повернуся сюди знову. Коли-небудь. Обов'язково.

Тому що це місце - єдине місце на землі, де я можу бути собою. Де я можу бути справжньою. Де я можу бути вільною.

Навіть якщо ця свобода - всього лише ілюзія. Навіть якщо ця свобода - всього лише мить. Навіть якщо ця свобода - всього лише онанізм на брудному горищі серед мотлоху, пилу і, блядь, їбаної "перемоги", що лізе з кожної щілини.

Виповзаю з горища, вся в пилу, брудна, спітніла, з розпатланим волоссям і палаючими щоками. Намагаюся непомітно прослизнути повз старий, напівзруйнований будинок, але раптом натикаюся на когось.

Піднімаю очі і бачу перед собою дівчину. Мого віку, може, трохи старшу. Але яку дівчину! Одягнена з голочки, вся така чистенька, доглянута, акуратна. Дорогі туфлі, модна сукня, стильна зачіска. І запах. Запах дорогих парфумів, а не дешевих цигарок і брудного горища.

* Ой, вибачте, - каже вона. - Я вас не помітила.

Я мовчу, не знаючи, що відповісти. Просто стою і дивлюся на неї, як на привида.

* А що ви робили в цьому старому будинку? - запитує вона. - Там же ніхто не живе.

* Тобі яке діло? - грубо відповідаю я, оговтавшись від здивування. - Проходь повз і не задавай дурних питань.

* Не грубіть, - каже вона. - Я просто запитала. Мені цікаво. Я люблю гуляти по старих будинках. Там така особлива атмосфера.

* Ага, особливо коли там хтось дрочить, - бурчу я собі під ніс, але вона, здається, чує.

* Що-що? - перепитує вона, здивовано піднімаючи брови.

* Нічого, - кажу я. - Забудь.

* А можна мені з вами погуляти там? - несподівано запитує вона. - Я ніколи не була на горищі. Мені дуже цікаво.

Я дивлюся на неї, не вірячи своїм вухам. Що, блядь, відбувається? Ця чистьоха, ця фіфа, ця лялька хоче піти зі мною на горище? На те саме горище, де я щойно мастурбувала?

* Ти з глузду з'їхала? - питаю я. - Там брудно, там пильно, там павуки. Ти забрудниш свою дорогу сукню.

* Нічого страшного, -посміхається вона. - У мене є інша. А павуків я не боюся.

* Там щури, - кажу я, намагаючись її відлякати.

* Ну і що? - знизує плечима вона. - Щури - це теж тварини. Їх не треба боятися.

* Там може бути небезпечно, - кажу я. - Там все старе, все може обвалитися в будь-який момент.

* Тоді тим більше треба йти разом, - каже вона. - Разом не так страшно.

Я дивлюся на неї і не розумію, що їй від мене потрібно. Чого вона до мене причепилася? Чому вона хоче йти зі мною на це горище?

* Слухай, а тебе як звуть? - питаю я.

* Аліса, - відповідає вона.

* А мене Єва.

* Дуже приємно, Єво, - посміхається Аліса. - То що, підемо?

* Та пішли, блядь, - кажу я, здаючись. - Тільки потім не кажи, що я тебе не попереджала.

І ми йдемо. Йдемо на горище. Я і ця дивна, чиста, багата дівчина Аліса.

І я не знаю, що на мене чекає. І я не знаю, що на неї чекає.

Ми піднімаємося на горище, я попереду, Аліса за мною. Сходи скриплять під нашими ногами, здіймаючи хмари пилу. На горищі темно, брудно і незатишно. Пахне старими речами, цвіллю і чимось ще, незрозумілим і неприємним.

* Ну і діра, - каже Аліса, озираючись навколо. - І що ти тут робиш?

* Живу, - відповідаю я. - А ти, я так розумію, принцеса, якій захотілося гострих відчуттів?

* Можна і так сказати, - посміхається Аліса. - А що, не можна?

* Та можна, блядь, все можна, - кажу я. - Тільки обережно, не забрудни свою дорогу сукню.

* Не хвилюйся, - відповідає вона. - Я звикла до бруду.

Я дивлюся на неї з недовірою, але нічого не кажу. Беру стару, розстроєну гітару, яка стоїть в кутку, і сідаю на підлогу.

* Ти граєш? - запитує Аліса.

* Ні, блядь, танцюю, - огризаюся я. - Не бачиш, чи що?

* Просто я ніколи не бачила, щоб хтось грав на такій старій гітарі, - каже вона.

* А я ніколи не бачила, щоб хтось лазив по горищах в такій дорогій сукні, - відповідаю я. - Так що ми квити.

Я починаю грати. Вірніше, не грати, а просто смикати струни, як попало. Виходить какофонія, а не музика. Але мені похуй. Мені хочеться шуміти. Мені хочеться кричати. Мені хочеться висловити все, що накопичилося в душі.

І я співаю. Вірніше, не співаю, а кричу. Кричу якусь сюрреалістичну херню, яка приходить мені в голову. Про війну, про "перемогу", про самотність, про ненависть, про бруд, про пил, про щурів, про все на світі.

Мій голос зривається, переходить в хрип, іноді взагалі зникає. Але я продовжую кричати. І грати. І смикати ці нещасні струни, поки вони не починають рватися одна за одною.

Аліса сидить навпроти і слухає. Слухає уважно, не перебиваючи, не коментуючи, не затикаючи вуха. Просто сидить і слухає. І дивиться на мене. Дивиться так, як ніхто ніколи на мене не дивився.

Коли я закінчую, на горищі повисає тиша. Тільки моє важке дихання і серцебиття порушують її.

* Це було... сильно, - каже нарешті Аліса. - Я ніколи не чула нічого подібного.

* Звичайно, не чула, - відповідаю я. - Такого ніхто ніколи не чув. І не почує.

* Ти дуже цікава, Єво, - каже Аліса. - Я ніколи не зустрічала таких людей, як ти.

* А я ніколи не зустрічала таких людей, як ти, - кажу я. - Що ти тут взагалі робиш? Навіщо тобі це все?

* Я не знаю, - зізнається вона. - Мені просто набридло жити в своєму ідеальному світі. Мені захотілося чогось іншого. Чогось справжнього.

* І ти думаєш, що знайшла це тут? - питаю я, киваючи на бруд, пил і мотлох навколо. - У цьому старому, занедбаному будинку?

* А чому б і ні? - посміхається Аліса. - Тут, принаймні, все по-чесному. Тут немає брехні. Тут немає лицемірства. Тут немає фальші.

* Зате тут є щури, - кажу я.

* Ну і що? - знизує плечима вона. - Щури - це теж частина життя.

Я дивлюся на неї і розумію, що вона не така, як здається. Що вона не просто багата лялька, яка шукає гострих відчуттів. Що в ній є щось більше. Щось глибше. Щось справжнє.

* Ти не така, як всі, Алісо, - кажу я.

* Ти теж, Єво, - відповідає вона.

І ми сидимо мовчки, дивлячись один на одного. І в цій тиші, в цьому погляді, народжується щось нове. Щось дивне. Щось незрозуміле.

Сиджу на цьому чортовому горищі, дивлюся на Алісу і раптом на мене накочує. Хвиля ненависті, така сильна, така потужна, що аж дух перехоплює. Згадую все, що ненавиджу. Все, що викликає в мені огиду, презирство, злість.

І починаю говорити. Говорити голосно, різко, жорстко. Говорити все, що думаю, все, що відчуваю, все, що накипіло.

* Я ненавиджу це місто, - кажу я. - Ненавиджу ці розбомблені будинки, ці понівечені вулиці, ці порожні очниці вікон. Ненавиджу цей пил, цей бруд, цей сморід. Ненавиджу цю їбану "перемогу", яку святкують щодня, як останній раз.

* Я ненавиджу своїх рідних, - продовжую я. - Цих тупих, обмежених, зазомбованих ідіотів. Ненавиджу їхню рабську покірність, їхню бездумну віру, їхню сліпу ненависть. Ненавиджу їхні п'яні пики, їхні тупі розмови, їхні ідіотські тости.

* Я ненавиджу цю довбану війну, - кричу я. - Ненавиджу ці вибухи, ці постріли, ці літаки зі свастиками. Ненавиджу цей страх, цей біль, цю смерть. Ненавиджу те, що вона зробила з нами, з нашими життями, з нашим майбутнім.

* Я ненавиджу цих людей, - шепочу я, але в цьому шепоті стільки ненависті, що, здається, від нього можна задихнутися. - Цих боягузливих, лицемірних, жорстоких тварин. Ненавиджу їхню байдужість, їхню підлість, їхню зраду. Ненавиджу їхню тупу радість від чужого горя, їхнє мародерство, їхнє насильство.

* Я ненавиджу все, блядь, все, що відбувається навколо! - кричу я, зриваючись на крик. - Я ненавиджу це життя! Я ненавиджу цей світ! Я ненавиджу себе!

І я матюкаюся. Матюкаюся, якшвець, як портовий вантажник, як остання п'яна бидлота. Матюкаюся, тому що не можу інакше. Тому що тільки так я можу висловити всю свою ненависть, весь свій біль, весь свій відчай.

Аліса сидить навпроти і слухає. Слухає мовчки, не перебиваючи, не засуджуючи, не намагаючись мене зупинити. Просто сидить і слухає. І дивиться на мене. Дивиться з розумінням, зі співчуттям, з чимось ще, що я не можу зрозуміти.

Коли я закінчую, на горищі знову повисає тиша. Тільки моє важке дихання і серцебиття порушують її.

* Тобі стало легше? - тихо запитує Аліса.

* Ні, блядь, не стало, - хриплю я. - А хіба може стати легше від цього?

* Не знаю, - знизує плечима вона. - Але іноді, коли говориш про те, що тебе мучить, стає трохи легше.

* Може, тобі і стає, - кажу я. - А мені - ні. Мені від цього тільки гірше.

* Чому? - запитує вона.

* Тому що це нічого не змінює, - відповідаю я. - Тому що від моїх слів нічого не зміниться. Тому що ненависть - це все, що у мене є.

* Це неправда, - каже Аліса. - У тебе є щось іще.

* Що, наприклад? - питаю я з викликом.

* Ти, - каже вона. - У тебе є ти. А це вже немало.

Я дивлюся на неї і не знаю, що сказати. Ніхто ніколи не говорив мені нічого подібного. Ніхто ніколи не бачив в мені нічого, крім ненависті.

А вона бачить. Або думає, що бачить. Або хоче бачити.

І я не знаю, що з цим робити. Не знаю, як на це реагувати. Не знаю, чи вірити їй.

Тому я просто мовчу. Мовчу і дивлюся на неї. І в моїй душі, поруч з ненавистю, народжується щось ще.

Сиджу, дивлюся на Алісу і думаю: а чи не занадто вона багато собі дозволяє? Чи не занадто близько вона підійшла? Чи не занадто багато вона хоче знати?

І раптом мене осіняє. Я знаю, як її відвадити. Як її налякати. Як її позбутися.

* Хочеш, я тобі щось покажу? - питаю я, хитро посміхаючись.

* Що? - з цікавістю запитує Аліса.

* Дещо цікаве, - кажу я. - Тільки обіцяй, що не злякаєшся.

* Обіцяю, - посміхається вона.

Я встаю, підходжу до кутка горища, де у мене сховок, і дістаю звідти коробку. Відкриваю її і показую Алісі вміст.

Там - різні предмети. Дивні, незвичайні, іноді навіть огидні. Шматок труби, ручка від швабри, стара іграшка у формі ракети, гумовий шланг, великий болт, обтягнутий ізолентою, і ще багато всякої всячини.

* Що це? - запитує Аліса, здивовано розглядаючи предмети.

* Це мої іграшки, - відповідаю я, дивлячись їй прямо в очі. - Я використовую їх замість фалосів. Для вагіни і для ануса. Особливо для ануса.

Я очікую побачити на її обличчі страх, огиду, зніяковіння. Очікую, що вона закричить, відсахнеться, втече.

Але нічого цього не відбувається. Аліса продовжує спокійно розглядати предмети, як ні в чому не бувало.

* Цікаво, - каже вона нарешті. - І як ти це робиш?

* А тобі, блядь, навіщо це знати? - питаю я, оскаженівши від її реакції. - Ти що, теж хочеш спробувати?

* Ні, дякую, - посміхається вона. - У мене є свої іграшки.

Вона встає, підходить до іншого кутка горища і дістає з-під купи мотлоху стару, запилену коробку. Відкриває її і дістає звідти платівку.

*Хочеш послухати? - питає вона.

* Що це? - питаю я.

* Дитячі пісні, - відповідає вона. - Без "перемоги".

Вона ставить платівку на старий програвач, який стоїть тут же, на горищі. І кімната наповнюється звуками музики.

Це дивні, незвичайні пісні. Про якихось фантастичних істот, про далекі країни, про незвичайні пригоди. Але в них немає жодного слова про війну, про "перемогу", про партію, про вождів.

* Де ти їх взяла? - питаю я, здивовано слухаючи музику.

* Неважливо, - відповідає Аліса. - Головне, що вони у мене є.

Ми сидимо мовчки і слухаємо музику. І ця музика, ці дитячі пісні без "перемоги", вони діють на мене дивним чином.

Вони заспокоюють мене. Вони розслаблюють мене. Вони змушують мене забути про все на світі. Про війну, про ненависть, про самотність, про ці іграшки.

Сиджу на горищі, курю дешеве смердюче куриво і дивлюся у вікно. А в голові - мрії. Мрії про те, як було б добре, якби це все нарешті закінчилося. Як було б добре, якби ця довбана війна нарешті закінчилася.

І не просто закінчилася, а щоб раз і назавжди. Щоб більше ніколи не було ніяких "днів перемоги", ніяких парадів, ніяких реконструкцій. Щоб всі ці ідіоти, які бігають з прапорами і кричать про "велич", нарешті заткнулися і зникли.

А найкраще - щоб Москву розбомбили. Не так, як у нас, для годиться, для свята, для показухи. А по-справжньому. Щоб від неї нічого не залишилося. Щоб на її місці була величезна вирва, заповнена попелом і уламками.

Щоб ці суки, які сидять там, у своїх кабінетах, і вирішують, кому жити, а кому вмирати, нарешті відчули на собі, що таке війна. Щоб вони відчули, що таке страх, що таке біль, що таке смерть.

* От було б свято, - кажу я вголос, звертаючись до Аліси. - День знищення Москви. Національне свято. З феєрверками, з шампанським, з народними гуляннями.

Аліса мовчить, тільки дивиться на мене уважно. А я продовжую, розпалюючи сама себе:

* І щоб кожен рік, в цей день, всі діти отримували подарунки. Не якусь там хуйню, як зараз, а справжні подарунки. Ляльок, машинки, велосипеди. І щоб ніяких, блядь, військових іграшок. Ніяких танків, ніяких автоматів, ніяких солдатиків.

* А що б вони робили? - запитує Аліса. - Ну, в цей день?

* Як що? - дивуюся я. - Святкували б, звісно. Танцювали б, співали б, веселилися б. Влаштовували б карнавали, конкурси, ігри. Ініякої, нахуй, "перемоги". Ніякої війни. Ніякого минулого.

* А як же історія? - запитує вона. - Її теж треба забути?

* А нахуй вона потрібна, така історія? - огризаюся я. - Історія, яка складається з одних війн, з одних перемог, з однієї брехні? Ні, дякую, така історія нам не потрібна.

* Але ж без історії немає майбутнього, - каже Аліса.

* А з такою історією, як у нас, майбутнього тим більше немає, - відповідаю я. - Тому що це не історія, а суцільний пиздець. Суцільний жах. Суцільна "перемога".

Я замовкаю, глибоко затягуюся цигаркою. Дим обпікає легені, але мені похуй. Зараз мені на все похуй.

* Ти дуже зла, Єво, - каже Аліса після довгої паузи.

* А ти, блядь, дуже добра, - парирую я. - І що з того?

* Нічого, - знизує плечима вона. - Просто ти нагадуєш мені мене саму.

* Це ще як? - питаю я, здивовано піднімаючи брови.

* Я теж багато чого ненавиджу, - каже вона. - Просто я не кажу про це вголос.

* А я кажу, - кажу я. - І буду казати. І буду ненавидіти. Поки не здохну. Або поки не переможу.

* Кого? - запитує Аліса.

* Всіх, блядь, - відповідаю я. - Всіх, хто заважає мені жити. Всіх, хто робить моє життя нестерпним. Всіх, хто хоче, щоб я була такою, як вони.

* І що ти будеш робити? - запитує вона.

* Те, що й завжди, - посміхаюся я. - Мріяти про те, як розбомблять Москву. І ненавидіти. І, може, колись...

* Що колись? - перепитує Аліса.

* Колись я, блядь, візьму і уїбу звідси нахуй, - кажу я. - Подалі від цього їбаного міста, від цієї їбаної країни, від цієї їбаної "перемоги".

* І куди ж ти поїдеш? - питає вона.

* Куди-небудь, - відповідаю я. - Куди очі дивляться. Туди, де немає війни. Туди, де немає "перемоги". Туди, де я буду вільною.

* А мене візьмеш з собою? - несподівано запитує Аліса.

Я дивлюся на неї і не знаю, що відповісти. З одного боку, мені хочеться сказати "так". Тому що з нею не так самотньо. Тому що з нею не так страшно. Тому що з нею є надія.

А з іншого боку, я розумію, що це неможливо. Що ми з різних світів. Що у нас різні долі. Що у нас різні шляхи.

* Не знаю, Алісо, - кажу я нарешті. - Не знаю.

* Шкода, - зітхає вона. - А я б поїхала.

* Чому? - питаю я. - У тебе ж все є.

* Гроші ще нікого не зробили щасливим, - каже вона. - А я хочу бути щасливою. Хоча б раз у житті.

І я розумію, що вона права. Що гроші - це не головне. Що щастя - це не те, що можна купити. Що свобода - це найцінніше, що є у людини.

І я розумію, що, може, ми не такі вже й різні. Що, може, у нас є щось спільне. Що, може, ми зможемо бути разом.

Або не зможемо. Або, блядь, взагалі нічого не буде.

Сидимо ми, значить, на горищі, куримо, говоримо про всяке. І тут я помічаю, що Аліса якось змінилася. Ніби розслабилася, чи що. Стала більш відкритою, більш ігривою, більш... живою.

* Слухай, Єво, - каже вона раптом, - а хочеш, я тобі дещо покажу?

* Що ще ти можеш мені показати? - питаю я. - Свої труси з мереживом?

* Ні, - сміється вона. - Дещо цікавіше.

Вона встає, підходить до кутка горища, де лежить купа мотлоху, і починає там щось шукати. Я спостерігаю за нею, намагаючись зрозуміти, що вона задумала.

Нарешті, вона знаходить те, що шукала. Це стара, запилена коробка. Вона відкриває її і дістає звідти... ляльку.

Але це не просто лялька. Це якась дивна, незвичайна лялька. Схожа на людину, але в той же час якась непропорційна, з великою головою і довгими, тонкими кінцівками. І одягнена вона дивно - в якийсь лахміття, обривки тканини, шматки шкіри.

* Що це? - питаю я, здивовано розглядаючи ляльку.

* Це моя подружка, - посміхається Аліса. - Її звати...

Вона замовкає, ніби не може згадати ім'я.

* Її звати Перемога, - кажу я, і сама не розумію, чому я це сказала.

* Точно! - радіє Аліса. - Її звати Перемога.

Вона починає гратися з лялькою, як маленька дитина. Розмовляє з нею, одягає її, роздягає її, укладає її спати.

І я дивлюся на неї і не можу зрозуміти, що відбувається. Чи то вона справді збожеволіла, чи то вона прикидається.

* Алісо, ти що робиш? - питаю я. - Тобі скільки років?

* А яка різниця? - відповідає вона, не відриваючись від гри. - Головне, що мені весело.

* Але це ж... дивно, - кажу я. - Ти ж доросла дівчина.

* А хіба дорослі не можуть гратися? - запитує вона. - Хіба дорослі не можуть бути дивними? Хіба дорослі не можуть бути щасливими?

І я розумію, що вона права. Що вік - це не головне. Що щастя - це не те, що залежить від віку. Що дивацтва - це не те, чого треба соромитися.

* Ти права, - кажу я. - Вибач.

* Нічого, - посміхається вона. - Ти просто ще не звикла до мене.

Вона продовжує гратися з лялькою, а я сиджу і дивлюся на неї. І в моїй душі щось змінюється. Щось тане. Щось відкривається.

І я розумію, що, може, я знайшла подругу. Справжню подругу. Таку, як я. Дивну, незвичайну, божевільну.

Або, може, це я збожеволіла.

Дивлюся я на Алісу, яка грається зі своєю дивною лялькою, і раптом відчуваю, що мені теж хочеться щось зробити. Щось таке, що допоможе мені розслабитися, відволіктися, забути про все на світі.

І тут я згадую про свої іграшки. Про ті, що я ховаю в коробці на горищі. Про ті, що я нікому ніколи не показувала.

* Знаєш, Алісо, - кажу я, - у мене теж є іграшки.

* Справді? - дивується вона. - І які ж?

* Не такі, як у тебе, - відповідаю я. - Мені не подобаються ляльки. Мені подобаються машинки.

* Машинки? - перепитує вона. - Але ж ти дівчинка.

* Ну і що? - огризаюся я. - Дівчатка не можуть гратися з машинками? Хто тобі таку хуйню сказав?

* Ніхто, - каже вона. - Просто це якось незвично.

* А ти, блядь, звикай, - кажу я. - Звикай до того, що не все в цьому світі так, як здається. Звикай до того, що не все в цьому світі ділиться на чорне і біле. Звикай до того, що не все в цьому світі можна пояснити словами.

Я встаю, підходжу до свого сховку і дістаю звідти коробку. Відкриваю її і показую Алісі вміст.

Там - різні машинки. Маленькі і великі, металеві і пластмасові, цілі і поламані. Деякі з них - з мого дитинства, деякі - знайдені на вулиці, деякі - вкрадені в магазинах.

* Ого, - каже Аліса, розглядаючи машинки. - І що ти з ними робиш?

* Граюся, - відповідаю я. - Їжджу ними по підлозі, влаштовую перегони, ремонтую їх, розбираю на запчастини.

* І тобі це подобається? - запитує вона.

* Так, - кажу я. - Це допомагає мені розслабитися. Забути про все на світі. Відчути себе вільною.

* А ще мені подобаються механізми, - продовжую я. - Там, де можна щось натискати, крутити, перемикати. Це так заспокоює.

Я дістаю з коробки стару, поламану іграшку - щось на зразок пульта керування з кнопками і важелями. Починаю натискати на кнопки, крутити важелі, перемикати тумблери.

* А ще у мене є кубик Рубіка, - кажу я. - Правда, я не вмію його збирати. Але мені подобається сам процес.

Я дістаю з коробки кубик Рубіка і починаю його крутити. Кольорові квадратики миготять перед очима, створюючи химерні візерунки.

* Ти дивна, Єво, - каже Аліса, спостерігаючи за мною.

* А ти, блядь, ні? - питаю я, не відриваючись від кубика. - Ти граєшся з лялькою, яку називаєш Перемогою, а я, бач, дивна.

* Ні, ти не дивна, - каже вона. - Ти просто інша.

* Інша, не інша - яка, нахуй, різниця? - бурчу я. - Головне, що мені по кайфу.

* І мені, - несподівано каже Аліса.

* Що тобі? - питаю я.

* Мені теж по кайфу, - повторює вона. - З тобою.

Я замовкаю, не знаючи, що відповісти. Ніхто ніколи не говорив мені нічого подібного. Ніхто ніколи не казав, що йому зі мною по кайфу.

Сидимо ми на горищі біля стіни, я, Аліса і її довбана лялька Перемога. Куримо, мовчимо. Кожна думає про своє.

Я дивлюся на Алісу і не можу зрозуміти, що в ній такого. Чому вона мене притягує? Чому мені з нею цікаво? Чому мені з нею... добре?

Адже вона - повна моя протилежність. Вона - багата, я - бідна. Вона - доглянута, я - зачухана. Вона - спокійна, я - скажена. Вона - любить ляльок, я - люблю машинки.

І все ж таки, щось в ній є. Щось таке, чого немає в інших. Якась іскра. Якась таємниця. Якась глибина.

А може, це все моя уява? Може, я просто придумала собі подругу, якої у мене ніколи не було? Може, я просто збожеволіла на цьому горищі, серед мотлоху, пилу і дитячих пісеньок без "перемоги"?

* Про що ти думаєш, Єво? - раптом запитує Аліса, порушуючи мовчанку.

* Та так, ні про що, - відповідаю я. - А ти?

* Я думаю про те, як нам назвати наше місце, - каже вона. - Ну, це горище.

* Навіщо його називати? - дивуюся я. - Горище і горище.

* Ну, не знаю, - каже вона. - Мені здається, що у кожного місця має бути своя назва. Як у корабля.

* І що ти пропонуєш? - питаю я. - "Перемога"?

* Ні, - сміється вона. - Це ім'я вже зайняте.

Вона киває на ляльку, яка сидить поруч з нею.

* Може, "Свобода"? - пропоную я.

* Ні, занадто пафосно, - каже вона.

* Тоді "Ненависть", - кажу я.

* Занадто похмуро, - заперечує вона.

* "Попіл", - кажу я.

* Занадто сумно.

* "Дно", - пропоную я.

* Занадто грубо.

* "Пиздець", - кажу я.

* Занадто... правдиво, - зітхає вона.

Ми замовкаємо, перебираючи в голові різні.варіанти. І ніяк не можемо знайти підходящий.

* А давай назвемо його "Іскра"? - раптом каже Аліса.

* Чому "Іскра"? - питаю я.

* Тому що це те, що я відчуваю, коли ми тут разом, - пояснює вона. - Ніби в мені спалахує іскра. Іскра надії, іскра радості, іскра життя.

Я дивлюся на неї і не можу повірити, що вона це сказала. Невже вона справді так відчуває? Невже я справді викликаю в ній такі почуття?

* А ти вмієш дивувати, Алісо, - кажу я. - "Іскра", значить?

* Так, - посміхається вона. - Тобі не подобається?

* Та ні, чому ж, - кажу я. - Навіть дуже нічого. Іскра, значить...

Я затягуюся цигаркою, випускаю дим і раптом починаю сміятися. Сміятися голосно, істерично, нестримно.

* Ти чого, Єво? - дивується Аліса.

* Та так, - кажу я крізь сміх. - Просто уявила собі, як ми сидимо на горищі з назвою "Іскра" і дрочимо. Ти - свою ляльку, я - свої машинки.

Аліса спочатку дивується, а потім теж починає сміятися. І ми сміємося разом, дві божевільні дівчинки, на горищі з дивною назвою, серед мотлоху, пилу і дитячих пісеньок без "перемоги".

І мені, хоч я й ненавиджу весь світ, цей довбаний режим і тупу зубрилу "перемогу", на мить стає добре. На мить стає весело. На мить стає... легко.

І я розумію, що, може, не все ще втрачено. Що, може, ще є надія. Що, може, ще є іскра.

Сидимо ми на нашій "Іскрі", сміємося, говоримо про всяке. І тут мені в голову приходить ідея.

* Слухай, Алісо, - кажу я, - а хочеш, я тобі дещо покажу?

* Що? - зацікавлено запитує вона.

* Дещо цікаве, - посміхаюся я. - Тільки обіцяй, що не злякаєшся.

* Обіцяю, - каже вона.

Я встаю, підходжу до свого сховку і дістаю звідти три великі пластикові пляшки.

* Що це? - питаю я.

* Вода? - невпевнено каже Аліса.

* Майже, - хитро посміхаюся я. - Це майбутня брага.

* Брага? - перепитує вона. - А що це?

* Це така штука, з якої потім самогон роблять, - пояснюю я. - Або можна і так пити, якщо терпіння не вистачить.

* І навіщо ти її робиш? - дивується вона.

* А щоб не так сумно було жити, - відповідаю я. - Щоб хоч якось розслабитися, забутися, повеселитися.

* Але ж це... неправильно, - каже вона.

* А, то ти у нас правильна, - фиркаю я. - Ти ж у нас, блядь, зразкова громадянка. Ти ж у нас ніколи не робиш нічого, що суперечить закону.

* Я не про це, - каже вона. - Я про те, що це шкідливо для здоров'я.

* А жити, блядь, не шкідливо? - огризаюся я. - Дихати цим повітрям, дивитися на ці руїни, слухати ці сирени - не шкідливо? Знаєш що, Алісо, іди ти нахуй зі своїми повчаннями, га?

* Вибач, - каже вона. - Я не хотіла тебе образити.

* Та похуй, - бурчу я.

Я відкриваю одну з пляшок і висипаю туди цукор. Потім додаю дріжджі, які я стирила з магазину. Закриваю пляшку і починаю її трясти.

* Що ти робиш? - запитує Аліса.

* Роблю брагу, не бачиш? - відповідаю я. - Цукор, вода, дріжджі - і через кілька

днів буде готово.

* І ти будеш це пити? - з жахом запитує вона.

* А ти думала, я для краси це роблю? - питаю я. - Звісно, буду. А що мені ще залишається?

* Але ж це... гидко, - каже вона.

* А ти, блядь, спробуй пожити моїм життям, - огризаюся я. - Спробуй пожити в постійному страху, в постійній ненависті. І тоді подивимося, що для тебе буде гидким, а що ні. І гроші, і статус - це все сміття. Для мене, принаймні. Може, для тебе це щось і значить, але точно не для мене.

* Вибач, - знову каже вона. - Я не подумала.

* Та похуй, - кажу я, втомлено махаючи рукою.

Я роблю те ж саме з іншими пляшками, а Аліса мовчки спостерігає за мною.

* Хочеш спробувати, коли буде готово? - несподівано питаю я.

* А можна? - каже вона. - Я думала, тобі не вистачить.

* Та вистачить, - кажу я.

Вона посміхається, і я розумію, що вона не така вже й погана. Не така вже й правильна. Не така вже й чужа.

Я ставлю пляшки в темний куток і закриваю їх ганчіркою.

* Ну ось, - кажу я. - Тепер треба почекати.

* І що ми будемо робити? - запитує Аліса.

* Те, що й завжди, - відповідаю я. - Сидіти на горищі, курити, мріяти про те, як розбомблять Москву.

* І чекати, коли дозріє брага, - додає Аліса і посміхається.

* І чекати, коли дозріє брага, - погоджуюся я.

І ми сидимо мовчки, кожна думає про своє. Я - про те, як добре було б напитися і забути про все на світі. Аліса - не знаю, про що. Може, про те, яка я дивна і неправильна. А може, про те, що не така вже я й погана.

А може, блядь, їй взагалі похуй.

Сиджу я на горищі, дивлюся у вікно, на понівечене місто, на сіре небо, на руїни, які колись були будинками. І мрію. Мрію про те, яким би могло бути життя, якби не ця довбана "перемога". Якби не ця довбана війна. Якби не ця довбана ідеологія.

Уявляю собі світ, де немає місця "перемозі". Де ніхто не святкує щодня те, чого не було. Де ніхто не носить на собі символи смерті і руйнування. Де ніхто не поклоняється ідолам минулого.

Уявляю собі світ, де у всіх є доступ до інформації. Де кожен може читати те, що хоче, дивитися те, що хоче, слухати те, що хоче. Де ніхто не забороняє думати, мріяти, творити.

Уявляю собі світ, де у всіх є механізми. Не ті, що вбивають, а ті, що допомагають. Ті, що полегшують життя. Ті, що роблять світ кращим. Роботи, комп'ютери, гаджети, будь-які пристрої, про які ми зараз і мріяти не можемо.

Уявляю собі світ, де всі вільні. Вільні від страху, вільні від ненависті, вільні від упереджень. Вільні жити так, як вони хочуть. Вільні бути тими, ким вони є.

Уявляю собі світ, де немає місця війні. Де немає місця насильству. Де немає місця злу.

І в цьому світі я бачу себе. Не таку, як зараз. Не злу, не похмуру, не самотню. А щасливу, усміхнену, вільну.

Я бачу себе в оточенні друзів. Справжніх друзів, які розуміють мене, підтримують мене, люблять мене. Таких, як Аліса, тільки краще. Тільки без цих її дивних заскоків з ляльками.

Я бачу себе в якомусь іншому місці. Не в цьому проклятому місті, не в цій проклятій країні, а десь далеко-далеко. Там, де тепло, там, де сонце, там, де море.

Я бачу себе з якоюсь справою. Цікавою, захоплюючою, корисною. Може, я пишу книги. Може, я створюю музику. Може, я винаходжу нові механізми. А може, я просто подорожую світом, пізнаю його, вивчаю його, насолоджуюся ним.

І мені добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

Але це все лише мрії. Мрії, яким, можливо, ніколи не судилося збутися. Мрії, які розбиваються об сувору реальність, як хвилі об скелі.

А реальність така, що я сиджу на горищі, серед мотлоху і пилу, з пляшками браги в кутку. І дивлюся на понівечене місто, на сіре небо, на руїни, які колись були будинками.

І курю смердючі цигарки. І матюкаюся. І ненавиджу.

І чекаю. Чекаю, коли дозріє брага. Чекаю, коли розбомблять Москву. Чекаю, коли закінчиться ця довбана війна.

Чекаю, коли настане майбутнє. Майбутнє без "перемоги". Майбутнє, де у всіх є механізми і інформація. Майбутнє, де всі вільні.

Але чи дочекаюся я? Чи не зламаюся я раніше? Чи не здамся я, не змирюся, не стану такою, як усі?

Не знаю. Але я буду мріяти. Буду мріяти, поки можу. Буду мріяти, поки хочу. Буду мріяти, поки живу.

Тому що мрії - це все, що у мене є.

* Ну що, Єво, пограємо? - запитує Аліса, дістаючи зі своєї сумки ляльку Перемогу. Лялька, до речі, розміром з саму Алісу, і як вона її тягає з собою - незрозуміло.

* У що? - питаю я, дістаючи з кишені кубик Рубіка. - В ідіотські ігри для малолітніх?

* Чому ж ідіотські? - ображається вона. - Це дуже навіть цікава гра.

* Ага, звісно, - фиркаю я. - Особливо, коли граєш з ганчірковою лялькою зростом з тебе, яку називаєш "Перемогою".

* А що тобі не подобається? - запитує Аліса. - Нормальне ім'я.

* Для кого? - питаю я. - Для розумово відсталих?

* Не чіпляйся до слів, Єво, - каже Аліса. - Краще скажи, що ти робиш зі своїм кубиком?

* Намагаюся зібрати, - відповідаю я, крутячи кубик в руках. - Хоча, все одно ніколи не виходить.

* А я можу зібрати, - хвалиться Аліса. - Хочеш, покажу?

* Ні, дякую, - відмовляюся я. - Я якось сама.

* Ну, як хочеш, - каже вона і починає гратися з Перемогою.

Вона розмовляє з нею, як з живою, одягає її в якісь лахміття, укладає її спати. Іноді вона співає їй пісні, ті самі, дитячі, без "перемоги".

А я сиджу поруч і кручу свій кубик. Намагаюся зібрати хоча б одну сторону, але ніяк не виходить. Кольорові квадратики миготять перед очима, зливаються в суцільний хаос, дратують, злять.

* Ти занадто нервуєш, Єво, - каже Аліса, не відриваючись від гри. - Так у тебе нічого не вийде.

* А ти, блядь, не нервуй, - огризаюся я. - І взагалі, не лізь не в свою справу.

* Я ж просто хочу допомогти, - каже вона.

* Не треба мені твоєї допомоги, - відповідаю я. - Я сама розберуся.

* Як знаєш, - знизує плечима вона і повертається до Перемоги.

А я продовжую крутити кубик. І чим більше я кручу, тим більше мене охоплює азарт. Ні, не відчай, а саме азарт. Бажання у що б то не стало зібрати цей довбаний кубик. Довести собі, що я можу. Довести Алісі, що я не гірша за неї.

І раптом, сама не знаю як, але у мене виходить. Одна сторона кубика - біла - зібрана!

* Дивись, Алісо! - вигукую я. - У мене вийшло!

* Молодець, Єво, - посміхається Аліса. - Я ж казала, що в тебе вийде.

* Це ще не все, - кажу я, відчуваючи, як у мене всередині все кипить від радості. - Я ще й інші сторони зберу.

* Ну, давай, - підбадьорює мене вона. - Я в тебе вірю.

Я знову починаю крутити кубик, але цього разу азарт кудись зникає. Залишається тільки втома і роздратування. Ні, зібрати кубик повністю я точно не зможу. Це занадто складно. Це не для мене.

* Та ну його нахуй, - кажу я, відкладаючи кубик в сторону. - Не виходить у мене.

* Нічого страшного, - каже Аліса. - Зате ти зібрала одну сторону. Це вже велике досягнення.

* Ага, - бурчу я. - Велике, блядь, досягнення. Зібрати одну сторону кубика Рубіка. Ось це я молодець. Ось це я геній.

* Не знецінюй себе, Єво, - каже Аліса. - Ти справді молодець. Не кожен може зібрати хоча б одну сторону.

* Та що в цьому такого? - фиркаю я. - Це ж просто іграшка.

* А для тебе це був виклик, - каже Аліса. - І ти його прийняла. І ти перемогла. Хоч і частково.

Вона бере свою Перемогу і починає її колисати, як дитину. А я дивлюся на білу сторону

кубика і відчуваю дивне почуття. Почуття гордості. Почуття задоволення. Почуття... щастя?

Так, мабуть, це воно і є. Те саме почуття, якого я так давно не відчувала. Те саме почуття, яке я вважала втраченим назавжди.

І я розумію, що, може, не все так погано. Що, може, є ще надія. Що, може, є ще іскра.

Навіть якщо ця іскра - всього лише зібрана біла сторона кубика Рубіка.

* Ну що, Єво, мені час йти, - каже Аліса, підводячись з підлоги.

* Що, вже? - питаю я, відчуваючи якесь дивне розчарування. - А як же...?

* Перемога? - посміхається вона. - Перемогу я візьму з собою. Їй теж пора відпочивати.

Вона бере свою гігантську ляльку і акуратно загортає її в якусь ганчірку.

* А ти що будеш робити? - запитує вона.

* Я? - перепитую я. - Мабуть залишусь тут поки що.

* Зрозуміло, - каже вона. - Ну, бувай тоді.

* Ага, бувай, - відповідаю я.

Вона виходить з горища, забираючи з собою свою дивну ляльку. А я залишаюся одна.

Я дивлюся їй услід, потім дістаю з кишені цигарку, запалюю і затягуюся. Гіркий дим обпікає легені, але мені похуй. Зараз мені на все похуй.

Докуривши, я встаю, збираю свої речі і теж виходжу з горища, лишаючи його пустим. Повертатися додому не хочеться. Там мене чекають тільки п'яні пики батьків і тупі розмови про "перемогу".

Тому я йду в бібліотеку. Єдине місце в цьому місті, де я можу сховатися від усього цього лайна. Єдине місце, де я можу бути собою. Єдине місце, де я можу дихати. І куди Аліса точно не прийде, бо навіть не знає, що я ходжу туди.

Я йду по вулиці, намагаючись не дивитися на руїни, на понівечені будинки, на похмурі обличчя перехожих. Намагаючись не думати про те, що було сьогодні на горищі. Намагаючись не думати про Алісу.

Але думки, як назло, лізуть в голову. І я знову і знову згадую її слова, її посмішку, її дивну ляльку.

І я не розумію, що відбувається. Не розумію, чому вона так на мене діє. Не розумію, чому вона мені не байдужа.

А може, блядь, це все просто вигадки. А може, це все просто гра. А може, це все просто ілюзія.

Хто знає? Поживемо - побачимо. А поки що - бібліотека. Єдине місце, де я можу сховатися від усього цього світу. Від усього цього життя. Від самої себе.

І нехай там теж будуть книги про "перемогу". І нехай там теж будуть портрети вождів. І нехай там теж буде нудно і сумно.

Але там буде тихо. Там буде спокійно. Там буде безпечно.

І, може бути, саме там, серед старих книг і запилених полиць, я знайду те, що шукаю. Або не знайду. Або, блядь, взагалі нічого не буде.

Приходжу в бібліотеку, беру з полиці першу-ліпшу книгу. Розгортаю навмання, читаю.

"Статевий акт, також відомий як коїтус, є фізіологічним процесом, що полягає у введенні чоловічого статевого члена (пеніса) в жіночі статеві органи (піхву) з метою відтворення потомства."

* Та ну нахуй, - бурмочу я собі під ніс. - Це що, блядь, підручник з біології?

Перегортаю кілька сторінок.

"Сім'явипорскування, або еякуляція, є кульмінаційною фазою статевого акту, під час якої відбувається викид сперми з чоловічого статевого члена. Сперма містить чоловічі статеві клітини (сперматозоїди), які, потрапляючи в жіночі статеві шляхи, можуть запліднити яйцеклітину, що призводить до вагітності."

* Блядь, та що це таке? - вже голосніше кажу я. - Хіба про це не можна написати якось... цікавіше?

Шукаю очима інші книги. Знаходжу якусь товсту, з пошарпаною обкладинкою. Назва - "Енциклопедія сексуального життя".

* О, це вже щось, - кажу я і починаю читати.

Але і тут суцільне розчарування. Все ті ж самі нудні, сухі, наукові терміни. Все те ж саме, що і в підручнику з біології, тільки іншими словами.

* Та скільки можна, блядь? - не витримую я. - Невже ніхто не може написати про секс нормальною, людською мовою? Невже ніхто не може написати про це так, щоб було цікаво, щоб було захоплююче, щоб було... пристрасно?

Я кидаю книгу на стіл і встаю. Ходжу туди-сюди по читальному залу, намагаючись заспокоїтися.

* Що за їбана країна? - бурмочу я собі під ніс. - Що за їбані люди? Що за їбане життя?

Навколо мене -тиша. Тільки чути, як шурхотять сторінки книг, та як скриплять стільці. І ще - як хтось кашляє в кутку.

Я дивлюся на людей, які сидять за столами і читають книги. І мені здається, що вони всі якісь однакові. Якісь сірі, безликі, неживі.

І я розумію, що проблема не в книгах. Проблема в них. В цих людях. В цьому суспільстві. В цій країні.

Це вони перетворили секс на нудний фізіологічний процес. Це вони вбили в ньому всю пристрасть, всю красу, всю радість. Це вони зробили його чимось брудним, ганебним, забороненим.

І я розумію, що справа не в мені. Це не я якась неправильна, якась збочена, якась божевільна. Це вони всі - їбануті. Весь цей світ - їбанутий.

І я більше не хочу жити в цьому світі. Не хочу жити за цими правилами. Не хочу бути такою, як вони.

Я хочу бути собою. Навіть якщо це означає бути самотньою. Навіть якщо це означає бути незрозумілою. Навіть якщо це означає бути ненависною.

Я підходжу до вікна і дивлюся на вулицю. Там, за вікном, все те ж саме. Все те ж саме, що і завжди. Все те ж саме, що і всюди.

"Перемога", руїни, похмурі обличчя. І жодної надії на зміни. Жодної іскри. Жодного проблиску світла.

І я розумію, що мені треба тікати. Тікати з цього міста, з цієї країни, з цього життя.

Але куди? Як? Навіщо?

Не знаю. Але я знаю одне - я більше не можу тут залишатися. Не можу, бо інакше я просто збожеволію. Або помру. Або, блядь, і те, і інше.

І я обов'язково щось придумаю. Щось вигадаю. Щось зроблю.

А поки що - буду читати. Читати все, що попадеться під руку. Навіть якщо це нудні, сухі, наукові терміни. Навіть якщо це їбана "перемога".

Тому що читання - це єдине, що у мене залишилося. Єдине, що допомагає мені не зійти з розуму. Єдине, що дає мені надію.

Надію на те, що колись все зміниться. Надію на те, що колись я буду вільною. Надію на те, що колись я буду щасливою.

Або не буду. Або, блядь, взагалі нічого не буде. Хто знає?

не шкода. Зовсім не шкода.

* Я йду, - кажу я матері, яка стоїть поруч і плаче. - І більше не повернуся.

* Куди ж ти, доню? - питає вона. - Що ж ти наробила?

* Не твоє діло, - відповідаю я. - І не називай мене донькою. У тебе більше немає доньки.

Я розвертаюся і йду до своєї кімнати. Зачиняю двері на замок, підходжу до вікна і дивлюся на небо.

Темне, похмуре небо, затягнуте чорними хмарами. Таке ж саме, як і моє життя. Таке ж саме, як і моя душа.

Я дістаю з кишені цигарку, запалюю і затягуюся. Дим обпікає легені, але мені похуй. Зараз мені на все похуй.

Я стою біля вікна, курю і дивлюся на небо. І думаю про те, що я наробила. І думаю про те, що мені робити далі.

І я не знаю, що буде завтра. І я не знаю, де я буду завтра. І я не знаю, з ким я буду завтра.

Але я знаю одне - я більше не повернуся додому. Ніколи. Нізащо. Ні за яких обставин.

Тому що я більше не можу там жити. Не можу жити з цими людьми. Не можу жити цим життям.

І нехай я не знаю, що мене чекає попереду. І нехай я не знаю, як я буду жити далі. І нехай я не знаю, чи зможу я вижити.

Але я знаю, що я вільна. Вільна від батьків, вільна від дому, вільна від минулого.

І цієї свободи у мене вже ніхто не відбере. Ніколи. Нізащо. Нікому.

Навіть якщо ця свобода - всього лише ілюзія. Навіть якщо ця свобода - всього лише втеча в нікуди. Навіть якщо ця свобода - всього лише самотність і порожнеча.

Все одно, це краще, ніж те, що було раніше. Краще, ніж те, що могло б бути. Краще, ніж те, що є у більшості людей в цьому їбаному світі.

І я буду жити далі. Буду жити, незважаючи ні на що. Буду жити, всупереч усьому. Буду жити, на зло всім.

І буду дивитися на небо. На темне, похмуре небо, затягнуте чорними хмарами.

І буду чекати. Чекати, коли воно проясниться. Чекати, коли з'явиться сонце. Чекати, коли почнеться нове життя.

Повертаюся додому, а там - знову те саме. Батько з матір'ю сидять за столом, бухають і дивляться по телевізору якусь чергову муть про "перемогу".

* О, Євка прийшла, - каже батько, ледве повертаючи язика. - Сідай з нами, відзначай.

* Що відзначати? - питаю я. - Чергову річницю кінця світу?

* Ти чого така зла? - дивується мати. - Свято ж на дворі.

* Яке, нахуй, свято? - не витримую я. - Ви що, зовсім з глузду з'їхали?

* Не смій так розмовляти з батьками! - кричить батько і замахується на мене рукою.

Але я не чекаю, поки він мене вдарить. Я випереджаю його і б'ю першою. Б'ю кулаком в обличчя, з усієї сили, вкладаючи в цей удар всю свою ненависть, весь свій біль, весь свій відчай.

Батько відлітає в сторону і падає на підлогу. З його носа тече кров, а з рота виривається лайка.

* Ах ти ж, сука! - кричить він. - Та я тебе зараз...!

Але я не даю йому закінчити. Я підбігаю до нього і починаю бити його ногами. Бити по чому попало - по голові, по животу, по ногах. Бити з усієї сили, не зупиняючись, не думаючи ні про що.

* Єво, зупинися! - кричить мати, намагаючись мене відтягнути. - Ти ж його вб'єш!

* Хай здохне, падло! - кричу я у відповідь. - Хай він, блядь, здохне!

Не знаю, скільки часу я його била. Може, хвилину, може, п'ять, може, цілу вічність. Але врешті-решт я зупиняюся. Зупиняюся, тому що більше не можу. Тому що у мене більше немає сил. Тому що у мене більше немає ненависті.

Я стою над побитим, закривавленим тілом свого батька і дивлюся на нього з порожнечею в душі. І мені його

не шкода. Зовсім не шкода.* Я йду, - кажу я матері, яка стоїть поруч і плаче. - І більше не повернуся.* Куди ж ти, доню? - питає вона. - Що ж ти наробила?* Не твоє діло, - відповідаю я. - І не називай мене донькою. У тебе більше немає доньки.Я розвертаюся і йду до своєї кімнати. Зачиняю двері на замок, підходжу до вікна і дивлюся на небо.Темне, похмуре небо, затягнуте чорними хмарами. Таке ж саме, як і моє життя. Таке ж саме, як і моя душа.Я дістаю з кишені цигарку, запалюю і затягуюся. Дим обпікає легені, але мені похуй. Зараз мені на все похуй.Я стою біля вікна, курю і дивлюся на небо. І думаю про те, що я наробила. І думаю про те, що мені робити далі.І я не знаю, що буде завтра. І я не знаю, де я буду завтра. І я не знаю, з ким я буду завтра.Але я знаю одне - я більше не повернуся додому. Ніколи. Нізащо. Ні за яких обставин.Тому що я більше не можу там жити. Не можу жити з цими людьми. Не можу жити цим життям.І нехай я не знаю, що мене чекає попереду. І нехай я не знаю, як я буду жити далі. І нехай я не знаю, чи зможу я вижити.Але я знаю, що я вільна. Вільна від батьків, вільна від дому, вільна від минулого.І цієї свободи у мене вже ніхто не відбере. Ніколи. Нізащо. Нікому.Навіть якщо ця свобода - всього лише ілюзія. Навіть якщо ця свобода - всього лише втеча в нікуди. Навіть якщо ця свобода - всього лише самотність і порожнеча.Все одно, це краще, ніж те, що було раніше. Краще, ніж те, що могло б бути. Краще, ніж те, що є у більшості людей в цьому їбаному світі.

Вранці, поки батьки ще спали, я зібрала всі свої речі. Все, що в мене було. Все, що мало для мене хоч якусь цінність.

Книги, одяг, старе радіо, декілька дешевих біноклів, коробку з машинками, кубик Рубіка, який я так і не навчилася збирати повністю, саморобні фалоімітатори, які я колись показувала Алісі - все це я запхала в стару, пошарпану сумку.

Вийшла з квартири, намагаючись не шуміти. Батько лежав на підлозі в вітальні, там, де я його вчора залишила. Мати, мабуть, спала в спальні. Або вдавала, що спить.

Мені було байдуже. Байдуже, що з ними буде. Байдуже, що вони будуть робити. Байдуже, що вони будуть думати.

Я йшла з дому назавжди. І єдине, що мало для мене значення - це те, щоб вони мене не зупинили. Щоб вони не завадили мені піти. Щоб вони не повернули мене назад, в те пекло, яке вони називали домом.

Вийшла з під'їзду, озирнулася. Нікого. Тиша. Тільки вітер гуляє по пустих вулицях, ганяючи туди-сюди пил і сміття.

Я пішла в бік занедбаного будинку, туди, де був мій сховок. Туди, де була "Іскра". Туди, де я відчувала себе вільною.

Дорогою я намагалася ні про що не думати. Не думати про батьків, не думати про минуле, не думати про майбутнє. Просто йти вперед, крок за кроком, подалі від усього, що мене гнітило. Подалі від усього, що я ненавиділа.

І ось, нарешті, я на місці. Заходжу в будинок, піднімаюся на горище. Тут все так само, як і раніше. Пил, бруд, мотлох, павутиння. І тиша.

Я кидаю сумку на підлогу, сідаю на підвіконня і дивлюся у вікно. На місто, яке прокидається.На людей, які йдуть по вулицях. На небо, яке починає світлішати.

І я відчуваю дивне почуття. Почуття полегшення. Почуття свободи. Почуття... надії?

Так, мабуть, це воно і є. Те саме почуття, яке я так давно не відчувала. Те саме почуття, яке я вважала втраченим назавжди.

І я розумію, що, може, не все так погано. Що, може, є ще шанс. Що, може, є ще іскра.

Навіть якщо ця іскра - всього лише горище в занедбаному будинку. Навіть якщо ця іскра - всього лише втеча від реальності. Навіть якщо ця іскра - всього лише самообман.

Все одно, це краще, ніж нічого. Краще, ніж те, що було раніше. Краще, ніж те, що могло б бути.

І я буду жити далі. Буду жити тут, на цьому горищі. Буду читати книги, слухати радіо, дивитися в бінокль. Буду збирати і розбирати свої машинки. Буду крутити кубик Рубіка, намагаючись зібрати його знову.

Буду робити те, що хочу. Буду робити те, що люблю. Буду робити те, що робить мене щасливою.

І мені байдуже, що скажуть інші. Байдуже, що подумають інші. Байдуже, що буде далі.

Тому що я вільна. Вільна від усього. Вільна від усіх. Вільна від себе.

Сиджу на горищі, дивлюся у вікно, намагаюся не думати ні про що. Намагаюся просто бути. Просто дихати. Просто жити.

І раптом чую, як хтось піднімається сходами. Хтось іде сюди, на горище.

Я завмираю, прислухаюся. Кроки все ближче і ближче. І ось, нарешті, двері відчиняються, і на порозі з'являється вона.

Аліса. З Перемогою в руках. З посмішкою на обличчі.

* Привіт, Єво, - каже вона. - Я знала, що знайду тебе тут.

* Звідки? - питаю я, здивовано піднімаючи брови.

* Неважливо, - відповідає вона. - Головне, що я тут.

Вона підходить до мене, сідає поруч на підвіконня. Перемога сидить у неї на колінах, дивлячись на мене своїми скляними очима.

* Ну що, як ти? - запитує Аліса.

* Нормально, - відповідаю я. - А ти як?

* І я нормально, - каже вона. - Ось, вирішила тебе провідати.

* Навіщо? - питаю я.

* Як навіщо? - дивується вона. - Ми ж подруги. Подруги повинні провідувати одна одну.

* Подруги? - перепитую я. - З якого це дива ми стали подругами?

* Ну, як же, - каже Аліса. - Ми ж стільки часу проводимо разом. Ми ділимося секретами, ми граємося, ми сміємося. Хіба цього недостатньо, щоб бути подругами?

* Не знаю, - кажу я. - Я ніколи не мала подруг.

* Ну, тепер у тебе є я, - посміхається Аліса. - І Перемога, - додає вона, киваючи на ляльку.

* І Перемога, - погоджуюся я, не в силах стримати посмішку.

* А знаєш, що сказала мені Перемога, коли ми йшли сюди? - запитує Аліса.

* Що? - питаю я.

* Вона сказала, що ти дуже самотня, - каже Аліса голосом, який, мабуть, має зображати голос ляльки. - І що тобі потрібна допомога.

* Дуже смішно, - фиркаю я.

* Це не я, це вона, - сміється Аліса, продовжуючи говорити за Перемогу. - І ще вона сказала, що ти дуже добра. І що ти заслуговуєш на щастя.

* Перестань, Алісо, - кажу я. - Це вже занадто.

* А що? - запитує вона. - Хіба це неправда?

* Правда, - несподівано для самої себе зізнаюся я. - Але це не змінює того факту, що я ненавиджу весь світ.

* А я люблю, - каже Перемога голосом Аліси. - І я хочу, щоб ти теж полюбила.

* Не можу, - кажу я. - Не виходить.

* А ти спробуй, - каже Перемога. - Це не так складно, як здається.

* Може, для тебе і не складно, - кажу я. - Ти ж лялька. У тебе немає почуттів.

* А ось і є, - заперечує Перемога. - У мене є почуття. Я відчуваю радість, коли Аліса зі мною грається. Я відчуваю смуток, коли їй погано. І я відчуваю любов, коли вона мене обіймає.

* Досить, Алісо, - кажу я. - Припини цей цирк.

* Добре, добре, - каже Аліса, повертаючись до свого звичайного голосу. - Не буду більше.

Вона обіймає Перемогу і цілує її в лоб. А я дивлюся на них і не можу зрозуміти, що відбувається.

З одного боку, мене дратує ця її гра. Ця її дитячість. Ця її наївність.

А з іншого боку, мені подобається. Подобається, що вона така. Подобається, що вона не боїться бути собою. Подобається, що вона не така, як усі.

І я відчуваю, як щось змінюється всередині мене. Як щось тане. Як щось відкривається.

І я розумію, що, може, Аліса і права. Може, дружба - це не так вже й погано. Може, щастя - це не так вже й далеко. Може, любов - це не так вже й складно.

А може, блядь, це все просто маячня.

* Ну що, Єво, чим займемося? - запитує Аліса, вмощуючись зручніше на підвіконні і саджаючи Перемогу собі на коліна.

* Не знаю, - кажу я. - А що ти пропонуєш?

* Може, пограємо в якусь гру? - пропонує вона.

* В яку? - питаю я. - В хованки?

* Ні, в хованки не цікаво, - каже Аліса. - Тут і ховатися ніде.

* Може, в карти? - пропоную я.

* У мене немає карт, - каже вона.

* А у мене є, - несподівано втручається Перемога.

Я здригаюся від несподіванки. І дивлюся на ляльку.

* Що, прости, ти сказала? - питаю я.

* Кажу, у мене є карти, - повторює Перемога голосом Аліси. - Зараз дістану.

Аліса, не перестаючи говорити за ляльку, лізе рукою кудись під поділ Перемоги і дістає звідти колоду карт.

* Звідки вони у неї? - дивуюся я.

* Неважливо, - відмахується Аліса. - Головне, що вони є.

* Ну, добре, - кажу я. - Тоді давай грати.

* А на що? - запитує Аліса.

* На бажання, - пропоную я.

* Давай, - погоджується вона.

Ми починаємо грати. Я, Аліса і Перемога, яка теж бере участь в грі, даючи поради Алісі і коментуючи мої ходи.

І, на диво, мені подобається. Подобається грати в карти з багатою дівчиною і її лялькою-мутанткою. Подобається сміятися, жартувати, дуріти.

Я вже не злюся на Алісу за те, що вона розмовляє за Перемогу. Не серджуся на ляльку за те, що вона втручається в нашу розмову. Не дивуюся тому, що все це відбувається насправді.

Я просто приймаю це як належне. Як частину цього дивного, незрозумілого, але такого привабливого світу. Світу, де можливо все. Де немає нічого неможливого. Де немаєнічого забороненого.

* Єво, ти ходиш, - каже Аліса, повертаючи мене до реальності.

* А? Що? - перепитую я. - А, так, точно.

Я роблю хід, Аліса відповідає, Перемога коментує. І так по колу, поки, нарешті, партія не закінчується.

* Я виграла! - радісно вигукує Аліса.

* Ні, я виграла! - заперечує Перемога.

* Дівчата, не сваріться, - кажу я. - Ви обидві виграли.

* Як це? - дивується Аліса.

* А ось так, - кажу я. - Нічия.

* Але так не буває, - каже вона.

* У нас буває, - посміхаюся я. - У нас все буває.

* Ну, добре, - погоджується Аліса. - Тоді загадуй бажання.

* Я? - дивуюся я. - Але ж я не виграла.

* Загадуй, Єво, - каже Перемога. - Ти заслужила.

* Ну, добре, - кажу я. - Тоді я хочу...

Я замовкаю, намагаючись придумати бажання. І раптом розумію, чого я хочу. Чого я хочу найбільше на світі.

* Я хочу, щоб ми завжди були разом, - кажу я. - Ти, я і Перемога.

* І все? - розчаровано питає Аліса. - А чогось більш матеріального ти не хочеш?

* Ні, - кажу я. - Не хочу.

* Дивна ти, Єво, - каже Аліса.

* А ти думала, я нормальна? - питаю я.

* Ні, - сміється вона. - Я знала, що ти не така, як усі.

* Як і ти, - додаю я.

* Як і я, - погоджується вона.

* Як і я, - втручається Перемога.

* І як ти, Перемого, - кажу я.

І ми всі сміємося. Сміємося, як старі друзі, які знають один одного все життя. Сміємося, як щасливі люди, у яких немає ніяких проблем. Сміємося, як божевільні, яким начхати на весь світ.

І мені добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

І я розумію, що, може, Аліса і права. Може, дружба - це не так вже й погано. Може, щастя - це не так вже й далеко. Може, любов - це не так вже й складно.

А може, блядь, це все просто гра в карти на горищі. А може, це все просто маячня. А може, це все просто ілюзія.

Хто знає? Поживемо - побачимо. А поки що - карти, горище, Аліса, гігантська лялька Перемога, яка вміє говорити і жартувати, і Єва, яка, схоже, знайшла те, чого їй так не вистачало. І якій, блядь, вперше в житті по-справжньому добре.

* Ні, лимонад краще, - каже Аліса, попиваючи з пляшки якусь жовту рідину.

* Ні, дюшес! - заперечує Перемога голосом Аліси. - Дюшес солодший і смачніший.

* А мені взагалі похуй, - кажу я, висячи на старій балці під стелею горища. - Обидва - хімозна хуйня.

* Ти просто нічого не розумієш, Єво, - каже Аліса. - Це класика. Це смак дитинства.

* Ага, звісно, - фиркаю я. - Смак дитинства. У вас, багатих, може, і було дитинство. А у мене - суцільна "перемога" і самогон.

* Не треба так, Єво, - каже Перемога. - У всіх було дитинство. Просто у кожного своє.

* І яке ж у тебе було дитинство, ганчіркова ти потворо? - питаю я, зістрибуючи з балки на підлогу.

* А ти не обзивайся, - каже Перемога. - Я, між іншим, старша за тебе. Мене ще твоя прабабця пам'ятає.

* Ого, - кажу я. - То ти у нас раритет. Треба тебе в музей здати. Або на аукціоні продати.

* Не смій, Єво, - каже Аліса. - Вона моя.

* Та я ж жартую, - кажу я. - Нащо вона мені здалася.

* А що не так з самогоном? - запитує Перемога. - Між іншим, дуже навіть непоганий напій. Особливо, коли правильно зроблений.

* О, я бачу, ти у нас цінителька, - кажу я.

* А ти думала, - каже Перемога. - Я багато чого бачила на своєму віку. І багато чого куштувала.

* І що ж ти ще куштувала, крім самогону? - питаю я.

* Багато чого, - ухильно відповідає Перемога. - Не буду ж я тобі все розповідати.

* А ти спробуй, - кажу я. - Може, мені сподобається.

* Ні, Єво, це не для твоїх вух, - каже Аліса.

* Чого це? - дивуюся я. - Я, між іншим, вже доросла.

* Доросла,але не готова, - каже Перемога.

* До чого не готова? - питаю я.

* До правди, - каже Перемога.

* Якої ще, нахуй, правди? - питаю я.

* Про життя, - каже Перемога. - Про справжнє життя.

* А що, є якесь несправжнє? - питаю я.

* Є, - каже Перемога. - Те, яким ти живеш зараз.

* І чим же воно несправжнє? - питаю я.

* Тим, що ти не бачиш далі свого носа, - каже Перемога. - Ти думаєш, що все знаєш, але насправді ти не знаєш нічого.

* Ну, дякую, відкрила мені очі, - кажу я. - А то я, блядь, сама не знала.

* Не злися, Єво, - каже Аліса. - Вона ж не хотіла тебе образити.

* А вона, блядь, і не образила, - кажу я. - Просто констатувала факт.

Я відвертаюся від них і підходжу до вікна. Дивлюся на місто, на сіре небо, на понівечені будинки. І відчуваю, як у мене всередині все стискається від болю. Від болю, від якого я так намагалася втекти. Від болю, який я так намагалася заглушити.

* Єво, не сумуй, - каже Аліса, підходячи до мене ззаду. - Все буде добре.

* З чого ти взяла? - питаю я, не обертаючись.

* Я не знаю, - каже вона. - Просто вірю в це.

* А я, блядь, не вірю, - кажу я. - Ні в що не вірю.

* А ти спробуй, - каже вона. - Це не так складно, як здається.

* Може, для тебе і не складно, - кажу я. - Ти ж у нас багата, у тебе все є. А у мене нічого немає. Нічого, крім ненависті.

* Ненависть - це теж почуття, - каже Перемога. - І воно може бути сильним. І воно може бути рушійною силою.

* І що ти пропонуєш? - питаю я. - Зруйнувати все дощенту?

* Ні, - каже Перемога. - Я пропоную направити твою

ненависть в інше русло. На боротьбу. На зміни. На краще життя.

* Ага, звісно, - фиркаю я. - На боротьбу з вітряками.

* Чому ж з вітряками? - запитує Аліса. - Можна боротися з реальними проблемами.

* І з якими ж, наприклад? - питаю я.

* Ну, наприклад, з несправедливістю, - каже вона. - З бідністю, з корупцією, з брехнею.

* І як же ти пропонуєш з ними боротися? - питаю я. - Влаштувати революцію?

* А чому б і ні? - каже Перемога. - Революції іноді трапляються. І іноді вони призводять до змін.

* Ага, до змін, - кажу я. - Тільки зазвичай ці зміни - на гірше.

* Не завжди, - заперечує Аліса. - Іноді і на краще.

* Не в цій країні, - кажу я. - І не в цьому житті.

Я знову відвертаюся до вікна і замовкаю. А Аліса і Перемога ще деякий час стоять поруч, а потім повертаються до своєї суперечки про лимонад і дюшес.

А я стою біля вікна і думаю.

* Годі вам сперечатися про напої, - кажу я, втомлено опускаючись на підлогу біля вікна. - Краще скажіть, що будемо робити далі.

* А що тут робити? - знизує плечима Аліса. - Сидіти на горищі, пити лимонад і чекати, поки дозріє брага?

* Непогана ідея, - кажу я. - Але нудна.

* Тоді я пропоную піти погуляти, - каже Аліса.

* Куди? - питаю я. - По руїнах ходити?

* А чому б і ні? - каже вона. - Можна знайти щось цікаве.

* Наприклад, трупи або снаряди, що не розірвалися, - кажу я.

* Не обов'язково, - заперечує вона. - Можна знайти, наприклад, скарб.

* Ага, звісно, - фиркаю я. - Клад з "перемогою" і портретами вождів.

* А ти, Єво, завжди така песимістка? - запитує Перемога голосом Аліси.

* А ти, Перемого, завжди така оптимістка? - питаю я.

* Так, - відповідає лялька. - Я вірю в краще.

* Ну і дурепа, - кажу я.

* Не ображай її, - заступається за ляльку Аліса. - Вона ж не зі зла.

* Та мені похуй, - кажу я. - Нехай говорить, що хоче.

* То що, підемо гуляти? - знову запитує Аліса.

* А давай, - несподівано для самої себе погоджуюся я. - Все одно тут робити нічого.

Ми виходимо з горища і спускаємося вниз. На вулиці тепло, але похмуро. Небо затягнуте сірими хмарами, і, здається, ось-ось піде дощ.

* І куди ми підемо? - питаю я, озираючись навколо.

* А куди хочеш, - каже Аліса. - У нас є ціле місто.

* Ціле місто руїн, - поправляю я.

* Ну і що? - каже вона. - Руїни теж можуть бути цікавими.

* Не знаю, як тобі, а мені вже набридли ці руїни, - кажу я. - Хочеться чогось іншого.

* Тоді ходімо до

парку, - пропонує Аліса. - Там є дерева, трава, квіти.

* І міни, - додаю я.

* Ну, не скрізь же, - каже вона. - Є й безпечні місця.

* Гаразд, ходімо, - погоджуюся я. - Тільки я не впевнена, що це гарна ідея.

* А ти не бійся, - каже Перемога. - З нами нічого не станеться.

* О, я бачу, ти у нас безстрашна, - кажу я.

* А як же, - відповідає лялька. - Я ж Перемога.

Ми йдемо по вулиці, обходячи купи сміття і уламки будівель. Людей майже немає, тільки зрідка трапляються поодинокі перехожі з похмурими обличчями.

* А де всі? - запитує Аліса.

* Хто де, - відповідаю я. - Хто в підвалах ховається, хто на фронті, хто втік куди подалі.

* А ти чому не втекла? - запитує вона.

* А куди мені тікати? - питаю я. - І на що? У мене ні грошей, ні документів, ні зв'язків.

* А я могла б тобі допомогти, - каже Аліса.

* Не треба мені твоєї допомоги, - відмахуюся я. - Я сама якось розберуся.

* Як знаєш, - каже вона. - Але якщо що, звертайся.

* Добре, - кажу я, хоча і не збираюся нічого у неї просити.

Ми доходимо до парку і заходимо всередину. Тут і справді трохи краще, ніж в місті. Є дерева, кущі, навіть якась трава пробивається крізь землю.

Але все одно, відчуття запустіння і розрухи не покидає. Лавки поламані, урни перекинуті, клумби заросли бур'яном. І всюди сліди війни - вирви від снарядів, повалені дерева, обгорілі кущі.

* Мда, не дуже-то тут і весело, - кажу я.

* Зате тихо, - каже Аліса. - І пташки співають.

І справді, десь високо в кронах дерев чути пташиний спів. Дивно, що вони ще залишилися

тут, серед цього хаосу.

* А знаєш, що я тобі скажу, Єво? - раптом каже Перемога. - Ти можеш скільки завгодно ненавидіти цей світ, але він все одно прекрасний.

* Чим же він, блядь, прекрасний? - питаю я. - Руїнами, смертями, "перемогою"?

* Не тільки, - каже Перемога. - Ще є любов, дружба, мрії.

* Ага, звісно, - фиркаю я. - У цьому їбаному світі?

* І в цьому теж, - наполягає Перемога. - Просто треба вміти бачити.

* А ти, я бачу, вмієш, - кажу я.

* Так, - каже Перемога. - Я багато чого бачила. І багато чого знаю.

* І що ж ти знаєш? - питаю я.

* Я знаю, що все буде добре, - каже Перемога. - Рано чи пізно, але все буде добре.

* Хотілося б вірити, - кажу я. - Але щось не дуже виходить.

Ми йдемо по парковій алеї, розмовляючи про всяке. Аліса розповідає про своє життя до війни, про те, як вона вчилася в школі, як подорожувала з батьками, як мріяла стати дизайнером.

Я слухаю її і дивуюся. Невже колись і у мене було таке життя? Звичайне, мирне, спокійне. Невже колись і я мріяла про щось, крім того, щоб вижити?

* А ти про що мрієш, Єво? - раптом запитує Аліса.

* Я? - перепитую я. - Ні про що.

* Так не буває, - каже вона. - Всі про щось мріють.

* А я - ні, - кажу я. - У мене немає мрії.

* А як же Москва? - запитує Перемога. - Ти ж мріяла, щоб її розбомбили.

* Це не мрія, - кажу я. - Це так, думки вголос.

* А що, якби у тебе була можливість поїхати звідси? - запитує Аліса. - Куди б ти поїхала?

* Не знаю, - кажу я. - Куди-небудь, де немає війни. Де немає "перемоги". Де люди не їбануті.

* Є

такі місця на землі? - запитує Перемога.

* Не знаю, - кажу я. - Може, є, може, ні.

* А якби ти могла змінити цей світ, що б ти змінила? - запитує Аліса.

* Все, - кажу я. - Все б, блядь, змінила.

* А що б ти залишила? - допитується Перемога.

* Нічого, - кажу я. - Нічого б не залишила. Все б зруйнувала і побудувала заново.

* А з чого б ти почала? - запитує Аліса.

* З себе, - кажу я. - Я б почала з себе.

Ми замовкаємо і йдемо мовчки. Кожна думає про своє. Я - про те, як би я змінила цей світ. Аліса - не знаю, про що. А Перемога - і поготів.

І раптом я відчуваю, що втомилася. Втомилася від цих розмов. Втомилася від цих мрій. Втомилася від цього життя.

* Слухай, Алісо, - кажу я. - А давай повернемося на горище.

* А що там робити? - запитує вона.

* Не знаю, - кажу я. - Просто там якось... спокійніше.

* Ну, добре, - погоджується вона. - Ходімо.

І ми повертаємося назад, на "Іскру". Туди, де нас чекає брага, дитячі пісні і дивні розмови з ганчірковою лялькою.

Ми повертаємося з парку, йдемо по вулиці, і раптом чуємо шум, крики, вибухи. Звертаємо за ріг і бачимо дивну картину.

Посеред вулиці стоять дві групи людей. Одні одягнені в форму, схожу на ту, що носили фашисти під час Другої світової - сірі мундири, чорні чоботи, каски з рогами. Інші - в форму червоноармійців - гімнастерки, галіфе, кирзові чоботи, пілотки.

І ті, й інші озброєні. У деяких в руках автомати, у деяких - гвинтівки, у деяких - гранати. І вони кидають один в одного ці гранати. Кидають і сміються. Кидають і кричать. Кидають і вбивають один одного.

Вибухи, крики, стогони, матюки. Шматки тіл розлітаються на всі боки. Кров ллється рікою. А вони все сміються і кричать. Сміються і кричать: "За перемогу!", "Слава героям!", "Смерть фашистам!".

Я стою, як вкопана, не в силах повірити своїм очам. Це що, нова реконструкція? Але чому вона така жорстока? Чому вони вбивають один одного по-справжньому?

* Біжімо, Єво! - кричить Аліса, тягнучи мене за руку. - Це не реконструкція! Це справжні вибухи!

* Хто це? - питаю я, не в змозі зрушити з місця.

* Неважливо! - кричить Аліса. - Тікаймо, поки нас не вбило!

Вона силоміць тягне мене за собою, і ми біжимо геть. Біжимо, не озираючись, не зупиняючись, не думаючи ні про що.

Тільки б подалі від цього жаху. Тільки б подалі від цього божевілля. Тільки б подалі від цього лайна.

Ми біжимо по вулицях, по провулках, по дворах. І всюди одне й те саме - руїни, понівечені будинки, розбиті вікна. І всюди сліди війни - вирви від снарядів, гільзи від > патронів, плями крові на асфальті.

І ось, нарешті, ми добігаємо до занедбаного будинку, до нашого горища. Залітаємо всередину, піднімаємося по сходах, зачиняємо за собою двері.

* Що це було, Єво? - запитує Аліса, переводячи подих. - Що це за люди?

* Я не знаю, - кажу я. - Але, мабуть, знову якесь свято.

* Ти ж бачила, Єво, - каже Аліса. - Ти ж бачила, що у них були справжні гранати. І вони по-справжньому вбивали один одного.

* Ну і що? - кажу я. - У нас і не таке буває.

* Але ж це неправильно, - каже Аліса. - Так не повинно бути.

* У цьому світі все неправильно, - кажу я. - Змирися вже.

* Я не хочу миритися, - каже Аліса. - Я не хочу так жити.

* А ти думаєш, я хочу? - питаю я. - Ти думаєш, мені подобається все це лайно?

* Тоді чому ти нічого не робиш? - запитує вона.

* А що я можу зробити? - питаю я. - Я одна. Що я можу проти них усіх?

* Ми, - поправляє вона. - Ми можемо щось зробити. Разом.

* І що ж? - питаю я. - Влаштувати революцію? Скинути владу? Змінити світ?

* А чому б і ні? - каже Аліса. - Ми можемо спробувати.

* Ти з глузду з'їхала? - питаю я. - Нас же уб'ють на першому ж кроці.

* Але ж ми можемо хоча б спробувати, - наполягає вона. - Ми не можемо просто сидіти і дивитися, як вони вбивають один одного.

* А що ти пропонуєш? - питаю я. - Кидатися на них з кулаками?

* Ні, - каже вона. - Треба діяти розумніше. Треба знайти спосіб зупинити їх.

* І як же ти збираєшся це зробити? - питаю я.

* Я не знаю, - каже вона. - Але я впевнена, що ми щось придумаємо.

* А що скаже твоя > Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* Перемога? - перепитує Аліса. - А що Перемога?

* Ну, вона ж у тебе, блядь, оракул, - кажу я. - Вона ж все знає.

Аліса бере ляльку на руки і притискає її до себе.

* Перемога теж не хоче, щоб люди гинули, - каже вона. - Вона хоче миру.

* Миру? - фиркаю я. - У цьому світі? Не сміши мене.

* Але ж ми можемо спробувати, Єво, - каже Аліса. - Ми можемо зробити цей світ кращим.

* А може, нас просто уб'ють, і все, - кажу я.

* А може, і ні, - каже вона. - Хто знає?

* Я знаю, - кажу я. - Нас уб'ють. Обов'язково уб'ють.

* Тоді ми помремо за праве діло, - каже Аліса.

* А що толку? - питаю я. - Хіба від цього щось зміниться?

* Можливо, і ні, - каже вона. - Але ми, принаймні, спробуємо.

* І навіщо нам це? - питаю я. - Навіщо нам ці проблеми?

* Тому що ми не можемо інакше, - каже Аліса. - Тому що ми не можемо просто стояти осторонь і дивитися, як світ котиться в прірву.

* А я, блядь, можу, - кажу я. - І буду.

* Ні, Єво, не будеш, - каже Аліса. - Я знаю, що не будеш.

* Звідки ти знаєш? - питаю я.

* Тому що ти - не така, - каже вона. - Ти не така, як вони.

* І яка ж я? - питаю я.

* Ти - справжня, - каже вона. - Ти - жива. Ти - та, хто може все змінити.

* Або угробити нас обох, - додаю я.

* Або ні, - посміхається Аліса. - Хто знає?

> Сиджу я на горищі, дивлюся на Алісу з її довбаною лялькою і думаю. Думаю про те, що вона, мабуть, з глузду з'їхала. Змінити світ? Серйозно? Та це ж маячня. Це ж неможливо.

Але, з іншого боку, а що я втрачаю? Життя і так - гірше не придумаєш. Кожного дня одне й те саме. "Перемога", руїни, ідіоти, які вбивають один одного на вулицях. І ніякого просвітку. Ніякої надії. Ніякого майбутнього.

То, може, Аліса і права? Може, варто спробувати? Може, варто щось зробити? Може, варто хоч якось поворухнутися, щоб не перетворитися на одну з цих тупих, покірних, безмовних тварин, які населяють це місто?

Але як? Як, блядь, я можу щось змінити? Я ж ніхто. Просто Єва. Звичайна дівчина з Горлівки. Без грошей, без зв'язків, без освіти. Та я навіть кубик Рубіка зібрати не можу, не те що світ змінити.

Хоча, з іншого боку, а що, якби?.. Що, якби у мене вийшло? Що, якби я змогла? Що, якби ми з Алісою... Ні, маячня. Не вийде. Це неможливо. Це просто самообман.

Але ж як хочеться! Як хочеться, щоб все це лайно нарешті закінчилося! Щоб не було більше війни, не було "перемоги", не було цих ідіотів у формі. Щоб люди жили нормально, як люди, а не як звірі.

І щоб Москва, блядь, зникла з лиця землі. Щоб ці суки, які сидять там, у своїх теплих кабінетах, і вирішують, кому жити, а кому вмирати, нарешті отримали по заслугах.

Але це все мрії. Мрії, яким не судилося збутися. Тому що я - ніхто. Тому що я - одна. Тому що я - слабка.

Але, може, не така вже й слабка? Може, я сильніша, ніж думаю? Може, я можу більше, ніж здається?

Я дивлюся на Алісу, яка щось шепоче своїй ляльці. Вона вірить. Вірить, що все можливо. Вірить, що ми можемо змінити світ.

І я заздрю їй. Заздрю її вірі, її наївності, її оптимізму. І я хочу вірити так само. Хочу, але не можу.

І я знаю, що світ не змінити. І я знаю, що нічого не вийде. І я знаю, що все це марно.

Але, може, варто спробувати? Може, варто ризикнути? Може, варто дати собі шанс?

* Єво, а у тебе є трусики з мереживом? - раптом запитує Аліса, відволікаючись від своєї ляльки.

* Що? - не розумію я. - Які ще трусики?

* Ну, такі, красиві, - пояснює вона. - З мереживом, зі стрічками, з бантиками.

* Ні, - кажу я. - У мене такого лайна немає. А навіщо?

* А які ж у тебе є? - не вгамовується Аліса.

* Звичайні, - кажу я. - Бавовняні.

* Фу, яка нудьга, - каже Перемога голосом Аліси. - У кожної дівчинки повинні бути красиві трусики.

* А у тебе, я бачу, є? - питаю я, киваючи на ляльку.

* Звісно, - каже Перемога. - Аліса мені сама їх пошила.

* Покажи, - прошу я.

Аліса, посміхаючись, піднімає поділ лялькової сукні і демонструє мені трусики Перемоги. Вони, звичайно, не мереживні, а просто з якоїсь старої тканини, але все одно виглядають мило.

* Ну і що? - кажу я. - Подумаєш, трусики.

* Це не просто трусики, - каже Аліса. - Це символ жіночності.

* Символ чого, блядь? - питаю я. - Символ того, що ми повинні бути красивими і сексуальними, навіть якщо ми всього лише ганчіркові ляльки?

* Ні, - каже Аліса. - Символ того, що ми повинні любити себе. І своє тіло.

* А, ну так, - фиркаю я. - Любити себе. Це ж так просто. Особливо, коли ти живеш в сраці світу, де кожен день вбивають людей.

* Але ж це не тільки тут, Єво, - каже Аліса. - Скрізь є проблеми. Скрізь є насильство. Скрізь є несправедливість.

* Не треба мені розповідати казки, - кажу я. - Я і так знаю, що у світі коїться.

* І що ж? - питає вона.

* Та нічого, блядь, хорошого, - кажу я. - Скрізь одне й те саме. Просто підрізними прапорами. І під різними назвами.

* Ти хочеш сказати, що ніде немає свободи? - питає Аліса. - Що ніде немає прав? Що ніде немає майбутнього?

* А ти хіба не знаєш? - питаю я. - Невже ти думаєш, що десь інакше? Невже ти віриш цим байкам про демократію, про права людини, про вільний світ?

* Я не знаю, Єво, - каже вона. - Я не знаю, як там, в інших країнах. Але я знаю, що тут, у нас, є багато проблем. І що нам треба їх вирішувати.

* І як же ти пропонуєш їх вирішувати? - питаю я. - За допомогою трусиків з мереживом?

* Ні, - каже Аліса. - За допомогою дій.

* Яких ще дій? - питаю я. - Ти ж сама казала, що ми нічого не можемо зробити.

* Ми можемо спробувати, - каже вона. - Ми можемо боротися.

* З ким? - питаю я. - З вітряками?

* З системою, - каже Аліса. - З тими, хто нами керує. З тими, хто вбиває нас. З тими, хто бреше нам.

* І як же ти збираєшся з ними боротися? - питаю я. - Влаштуєш революцію трусиків?

* Не смійся, Єво, - каже Аліса. - Це серйозно.

* Та я не сміюся, - кажу я. - Я просто не вірю в це. Не вірю, що щось можна змінити.

І справа не тільки в "перемозі", і не тільки в цьому довбаному місті. Я не вірю, що десь існують вільні люди, вільні країни, вільний світ. Скрізь одне й те саме. Просто під різними прапорами. Демократи, ліберали, релігійні фанатики, монархісти - всі вони однакові. Всі вони хочуть влади. Всі вони хочуть грошей. Всі вони хочуть контролю.

І ніде, блядь, ніде немає справжньої свободи. Ніде немає справжньої рівності. Ніде немає справжньої справедливості. І я це точно знаю, на відміну від Аліси, яка взагалі не знає що несе.

А ця ідея, що ми можемо щось змінити... Вона така наївна. Така дитяча. Така безглузда.

* Ти віриш у це, Алісо? - питаю я. - Ти справді віриш, що ми можемо щось змінити?

* Так, - каже вона, хоча в її голосі я чую невпевненість.

* І що ж нам робити? - питаю я.

* Я не знаю, - каже вона. - Але ми щось придумаємо.

* А якщо нас уб'ють? - питаю я.

* Значить, ми помремо за праве діло, - каже вона.

* А що скаже твоя Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

Аліса бере Перемогу на руки і притискає її до себе.

* Перемога теж хоче боротися, - каже вона. - Вона хоче, щоб ми були вільними.

* Навіть ціною нашого життя? - питаю я.

* Навіть ціною нашого життя, - каже Перемога голосом Аліси.

І я не знаю, що на це відповісти.

Сидимо ми на горищі, граємо в карти. Я, Аліса і Перемога, яка, як завжди, дає непрошені поради і коментує кожен мій хід.

І ось, нарешті, я виграю. Вперше за весь вечір.

* Ну що, Алісо, - кажу я, хитро посміхаючись. - Загадуй бажання.

* Але ж ти виграла, Єво, - каже вона. - Це ти повинна загадувати.

* Точно, - кажу я. - Щось я зовсім з глузду з'їхала від цієї "перемоги".

Я відкидаюся на спинку і закриваю очі, намагаючись придумати, що б таке загадати. І в голову, як назло, лізуть всякі непристойні думки.

А що, якби я загадала щось сексуальне? Щось таке, від чого б у Аліси очі на лоб полізли? Щось таке, від чого б вона почервоніла, засоромилася, втекла?

Наприклад, я б могла попросити її поцілувати мене. Або роздягнутися. Або... Ні, це вже занадто. Навіть для мене.

Хоча, чому б і ні? Чим я ризикую? Вона ж не знає, що я серйозно. Вона ж подумає, що я жартую.

Але, з іншого боку, а що, якби вона погодилася? Що, якби вона не злякалася? Що, якби вона... захотіла?

Від цієї думки у мене перехоплює подих. І я відчуваю, як щось стискається внизу живота.

Ні, треба придумати щось інше. Щось менш... провокаційне. Щось більш... безпечне.

* Ну, Єво, ти скоро? - запитує Аліса. - А то у Перемоги вже терпіння закінчується.

* Потерпить твоя Перемога, - бурчу я. - Не така вже вона й важлива персона.

* Не говори так, Єво, - каже Аліса. - Їй неприємно.

* А мені, блядь, приємно, коли мене постійно повчають? - питаю я.

* Ну, вибач, - каже Аліса. - Ми ж не зі зла.

* Та знаю я, - кажу я. - Просто дайте мені подумати.

Я знову закриваю очі і намагаюся зосередитися. Але думки, як назло, повертаються до одного і того ж. До Аліси. До її губ. До її тіла. До її...

* Єво, ти що, заснула? - запитує Аліса, штовхаючи мене в плече.

* Ні, - кажу я, розплющуючи очі. - Просто задумалася.

* І що ти надумала? - питає вона.

* Я хочу... - починаю я, але тут же замовкаю.

* Що? - не терпиться їй. - Кажи вже.

* Я хочу... щоб ти... - знову починаю я, але знову не можу закінчити.

* Щоб я що? - підганяє мене Аліса.

* Щоб ти зіграла мені на гітарі, - нарешті видавлюю я з себе. - І заспівала.

* Що? - дивується Аліса. - Але ж я не вмію.

* Нічого, - кажу я. - Просто спробуй.

* Але ж у нас немає гітари, - каже вона.

* Як це немає? - питаю я. - А он та, в кутку?

Я киваю на стару, розстроєну гітару, яка стоїть біля стіни.

* Але ж вона... - починає Аліса.

* Ніяких але, - перебиваю я. - Просто зіграй. І заспівай.

* Ну, добре, - каже вона, здаючись. - Тільки не смійся.

Вона встає, бере гітару і сідає на підлогу, схрестивши ноги. Перемога сідає поруч, уважно дивлячись на Алісу.

Аліса бере кілька акордів, і я з подивом розумію, що вона, в принципі, вміє грати. Не те щоб віртуозно, але цілком пристойно.

А потім вона починає співати. Тихим, трохи хрипким голосом. Про щось сумне, про щось далеке, про щось незрозуміле.

І я слухаю її, затамувавши подих. І не можу відірвати від неї очей. І не можу зрозуміти, що зі мною відбувається.

Чому я так дивно реагую на неї? Чому я так хочу її? Чому я так боюся своїх бажань?

Ія не знаю, що буде далі. І я не знаю, чим все це закінчиться.

Але я знаю одне - я хочу, щоб ця мить тривала вічно. Щоб Аліса співала, а я слухала. Щоб Перемога сиділа поруч і мовчала. Щоб ніхто і ніщо не заважало нам бути разом.

Аліса закінчує співати, і на горищі повисає тиша. Тільки чути, як шурхотить Перемога, влаштовуючись зручніше на підлозі.

* Ну як? - запитує Аліса, з надією дивлячись на мене.

* Непогано, - кажу я. - Для першого разу.

* Значить, тобі сподобалося? - радіє вона.

* Не перебільшуй, - кажу я. - Просто непогано.

* А ти зіграла б краще? - запитує Перемога голосом Аліси.

* Звісно, - кажу я. - Я б зіграла так, що у тебе б вуха зав'яли.

* Не вірю, - каже Перемога. - Ти тільки вмієш, що язиком молоти.

* А ось і неправда, - кажу я. - Я багато чого вмію.

* І що ж, наприклад? - цікавиться Аліса.

* Наприклад, я можу підтягнутися на балці двадцять разів, - кажу я.

* А я можу випити пляшку горілки і не сп'яніти, - каже Перемога.

* А я можу зібрати кубик Рубіка, - хвалиться Аліса.

* Одну сторону, - уточнюю я.

* Все одно, - каже вона. - А ти що ще вмієш?

* Я вмію ненавидіти, - кажу я. - Ненавидіти так, як ніхто інший не вміє.

* Це не вміння, Єво, - каже Аліса. - Це прокляття.

* Можливо, - погоджуюся я. - Але це те, що у мене виходить найкраще.

* А ще ти вмієш мріяти, - каже Перемога.

* Про що це ти? - питаю я.

* Про те, як розбомблять Москву, - каже лялька. - Про те, як ти поїдеш звідси. Про те, як зміниш світ.

* Це не мрії, - кажу я. - Це маячня.

* А я думаю, що мрії, - каже Аліса. - І, може, колись вони здійсняться.

* Не сміши мене, - кажу я. - Ти ж сама знаєш, що це неможливо.

* А що, якби була можливість? - запитує вона. - Що, якби ми могли поїхати звідси? Що, якби ми могли щось змінити?

*Наприклад? - питаю я.

І тут мене осіняє. Я знаю, що ми можемо зробити. Знаю, як ми можемо поквитатися з ними. Як ми можемо помститися. Як ми можемо все змінити.

* Я знаю, що ми можемо зробити, - кажу я, відчуваючи, як всередині мене закипає злість. - Ми можемо поїхати в Росію.

* Навіщо? - дивується Аліса. - Що ми там забули?

* Ми можемо вбити їхнього головного, - кажу я. - І всіх його посіпак.

* Кого? - не розуміє вона. - Путіна?

* Так, - кажу я. - Його. І всіх, хто з ним.

* І що б це дало? - питає вона.

* Як що? - кажу я. - Ми б поклали край війні. Ми б зупинили це безумство. Ми б, блядь, нарешті стали вільними!

* Ти справді так думаєш? - питає Аліса. - Ти справді віриш, що це щось змінить?

* А чому б і ні? - кажу я. - Якщо вбити головного, то, може, і війна закінчиться. А ні, то хоча б ці суки отримають по заслугах.

* А може, почнеться ще гірша, - каже вона.

* То буде ще гірша, - кажу я. - Але ми, принаймні, спробуємо. Ми, принаймні, щось зробимо. Ми, блядь, не будемо сидіти склавши руки і чекати, поки нас уб'ють.

* Але як ми це зробимо? - запитує Аліса. - У нас немає ні зброї, ні грошей, ні зв'язків.

* Знайдемо, - кажу я. - Все знайдемо. Головне - бажання. А бажання у мене, блядь, хоч відбавляй.

* А що скаже твоя Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку. - Вона теж згодна на таке?

Аліса бере Перемогу на руки і притискає її до себе.

* Перемога теж хоче миру, - каже вона. - І вона готова на все, щоб його досягти.

* Навіть вбивати? - питаю я.

* Навіть вбивати, - каже Перемога

голосом Аліси.

* І кого ж ми будемо вбивати? - питаю я. - Ти ж кажеш, що хочеш миру.

* Тих, хто розв'язав цю війну, - каже Перемога. - Тих, хто бреше людям. Тих, хто наживається на чужому горі. Політиків, журналістів - усю цю мерзоту.

* І як же ми їх знайдемо? - питаю я. - У нас що, є список?

* Список не потрібен, - каже Перемога. - Ми знайдемо їх по запаху.

* По запаху? - перепитую я.

* Так, - каже Перемога. - Вони пахнуть кров'ю, брехнею і страхом.

* А ти, я бачу, поетеса, - кажу я.

* І не тільки, - каже Перемога. - Я ще й месниця.

* О, то це стає цікавим, - кажу я. - І кому ж ти збираєшся мститися?

* Всім, хто винен у цій війні, - каже Перемога. - Всім, хто підтримує цей режим. Всім, хто сміється над смертю.

* І як же ти збираєшся це робити? - питаю я. - Ти ж, блядь, просто лялька.

* Я не просто лялька, - каже Перемога. - Я - символ. Символ опору. Символ боротьби. Символ перемоги.

* Символ чого, блядь? - не витримую я. - Символ божевілля, ось ти хто.

* Не смійся, Єво, - каже Аліса. - Це серйозно.

* Та я не сміюся, - кажу я. - Я просто охуїваю від усього цього.

* То що, ти з нами? - запитую я Алісу. - Ти поїдеш зі мною в Росію?

* А ти впевнена, що це гарна ідея? - питає вона. - А що, як нас уб'ють?

* Значить, ми помремо за праве діло, - кажу я. - Або, що більш імовірно, нас уб'ють ще до того, як ми туди доїдемо.

* А що, як нічого не вийде? - запитує вона. - Що, як ми просто даремно загинемо?

* А що, як вийде? - кажу я. - Що, як ми зможемо щось змінити? Що, як ми зможемо зробити світ кращим? Хоча, про що це я. Кому потрібен кращий світ?

* Ти так кажеш, ніби тобі все одно, - каже Аліса.

* А тобі ні? - питаю я. - Тобі не похуй, що з нами буде?

* Ні, - каже вона. - Мені не похуй.

* А мені похуй, - кажу я. - Мені похуй, що зі мною буде. Мені похуй, що з тобою буде. Мені похуй, що з цим їбаним світом буде.

* Але чому, Єво? - питає вона. - Чому ти така зла?

* Тому що я така, яка є, - кажу я. - І іншою я вже не буду.

* Але ж ти можеш спробувати, - каже вона. - Ти можеш змінитися.

* Навіщо? - питаю я. - Щоб стати такою, як усі? Щоб любити те, що ненавиджу? Щоб вірити в те, у що не вірю? Ні, дякую, я краще залишуся собою.

* Але ж так не можна, Єво, - каже вона. - Так не можна жити.

* Чому? - питаю я. - Хто тобі таке сказав? Хто, блядь, вирішує, як можна жити, а як ні?

* Ніхто, - каже вона. - Але ж є якісь правила, якісь норми, якісь закони.

* А я, блядь, не хочу жити за цими правилами, - кажу я. - Не хочу жити за цими нормами. Не хочу жити за цими законами.

* І що ж ти пропонуєш? - запитує вона. - Анархію? Хаос? Беззаконня?

* А чому б і ні? - кажу я. - Чим це гірше за те, що ми маємо зараз?

* Ти справді так думаєш? - питає вона.

* Так, блядь, думаю, - кажу я. - Думаю, що краще вже хаос, ніж ця їбана стабільність. Краще вже беззаконня, ніж ці їбані закони. Краще вже смерть, ніж це їбане життя.

* Не говори так, Єво, - каже вона. - Це страшно.

* А мені, блядь, не страшно, - кажу я. - Мені вже нічого не страшно.

* А як же я? - питає вона. - А як же Перемога?

* А що ви? - питаю я. - Ви ж, блядь, не вічні. Колись і ви помрете. Або я помру раніше. І що тоді?

* Тоді ми будемо пам'ятати тебе, Єво, - каже вона. - І ми будемо вдячні тобі за все.

* За що? - питаю я. - За те, що я вас втягнула в цю авантюру? За те, що я вас погубила? За те, що я, блядь, нічого не змогла змінити?

* Ні, - каже вона. - За те, що ти була собою. За те, що ти не здалася. За те, що ти боролася.

* І що з того? - питаю я. - Що з того, що я боролася? Що з того, що я не здалася? Що з того, що я була собою?

* А то, - каже вона, - що ти дала нам надію. Надію на те, що не все ще втрачено. Надію на те, що ще не пізно. Надію на те, що ще є заради чого жити.

І я не знаю, що на це відповісти. Не знаю, що робити. Не знаю, чого хотіти.

Але я знаю одне - я вляпалася. Вляпалася по самі вуха. І, схоже, виплутатися з цього лайна мені вже не вдасться.

А, може, воно й на краще. Може, так і треба. Може, це і є моє призначення.

Здохнути десь в Росії, намагаючись вбити якогось мудака, якого я навіть не знаю. І все заради чого? Заради ефемерної свободи? Заради примарного миру? Заради ілюзорного щастя?

Чи заради Аліси? І її довбаної ляльки, яка, блядь, хоче, щоб я стала героїнею?

Не знаю. Не знаю, блядь, не знаю. І, мабуть, вже ніколи не дізнаюся.

Але одне я знаю точно - назад дороги немає. І, схоже, мені доведеться йти до кінця. Разом з Алісою. І разом з Перемогою.

І нехай буде, що буде. Або пан, або пропав. Або смерть, або свобода. Або все, або нічого.

І, може, це і є моє покликання. Моє призначення. Моя доля.

Або ні. Або, блядь, це все просто маячня. І ніякого покликання у мене немає. І ніякої долі у мене немає. І ніякого майбутнього у мене немає.

Повертаюся я з магазину, несу в руках дві пляшки якоїсь дешевої газировки - навіть не лимонад і не дюшес, а якась хімозна бурда зі смаком барбарису. Іншого не було, та й на це ледве грошей вистачило.

Заходжу на горище, а там Аліса з Перемогою сидять на підлозі, розклавши свої іграшки. Лялька, як завжди, в центрі уваги - Аліса її то в одне лахміття вбере, то в інше, то зачіску їй зробить, то пісеньку заспіває.

* О, Єво, ти повернулася, - каже Аліса, піднімаючи на мене очі. - Що це ти принесла?

* Газировку, - відповідаю я, ставлячи пляшки на підлогу. - Будемо пити.

* Фу, Єво, як ти можеш пити цю гидоту? - каже Перемога голосом Аліси. - Це ж суцільна хімія.

* А ти, я бачу, у нас експертка по здоровому харчуванню, - фиркаю я. - Тобі, може, ще органічний смузі з пророщеної пшениці подати?

* Не треба мені ніякого смузі, - каже Перемога. - Я взагалі не п'ю і не їм.

* Ще б пак, - кажу я. - Ти ж у нас лялька.

* Але я все одно знаю, що корисно, а що ні, - не вгамовується Перемога.

* Та іди ти, - відмахуюся я і відкриваю одну з пляшок.

Газировка шипить і піниться, але на смак - повне лайно. Дешевий барвник, ароматизатор і цукор. Хоча, чого я очікувала за такі гроші?

* Хочеш? - питаю я Алісу, простягаючи їй пляшку.

* Ні, дякую, - каже вона. - Я таке не п'ю.

* Як знаєш, - кажу я і роблю великий ковток.

В роті стає кисло і солодко одночасно, а в голові трохи паморочиться. Мабуть, від голоду і втоми. Або від цієї хімозної бурди.

* Єво, а давай зробимо коктейль, - раптом каже Аліса.

* Який ще коктейль? - питаю я. - У нас, крім цієї бормотухи, нічого немає.

* А ми додамо туди лимонної кислоти, - каже вона. - Буде кисліше і смачніше.

* Ти що, знущаєшся? - питаю я. - У нас і так тут все кисле - і життя, і повітря, і ця довбана "перемога". Тобі ще кислого захотілося?

* Ну, Єво, - каже вона. - Це ж буде весело.

* Весело буде, коли ми звідси звалимо, - кажу я. - А поки що - це просто черговий день в цьому їбаному болоті.

* А ти не сумуй, - каже Перемога. - І все буде добре.

* Ага, звісно, - фиркаю я. - Від твоїх слів у мене прямо зараз настане оргазм від щастя.

* Не віриш? - питає Перемога. - А ти перевір.

* І як же? - питаю я.

* А ось так, - каже Перемога і, несподівано для мене, підморгує.

* Ти чого це? - питаю я, здивовано дивлячись на ляльку.

* А що, не можна? - питає Перемога. - Я, між іншим, теж жінка.

* Жінка? - перепитую я. - Ти ж ганчіркова лялька.

* Ну і що? - каже Перемога. - Це не заважає мені бути жінкою.

* Гаразд, не будемо про це, - кажу я. - Краще скажи, де ми візьмемо лимонну кислоту.

* А у мене є, - каже Аліса, дістаючи з кишені маленький пакетик з білим порошком.

* Звідки? - дивуюся я.

* Неважливо, - каже вона. - Головне, що є.

Вона висипає трохи порошку в пляшку з газировкою, і та починає шипіти і пінитися ще сильніше.

* Обережно, Алісо, - кажу я. - А то ще вибухне.

* Не вибухне, - каже вона. - Я знаю, що роблю.

Вона додає ще трохи порошку, і напій стає ще кислішим.

* Ну що, спробуємо? - запитує вона, простягаючи мені пляшку.

* А давай, - кажу я.- Все одно втрачати нічого.

Я роблю ковток, і у мене аж вилиці зводить від кислоти. Але, як не дивно, це і справді смачно. Незвично, але смачно.

* Ну як? - запитує Аліса.

* Нічого так, - кажу я. - Жити можна.

* А я що казала? - каже вона. - Це ж набагато краще, ніж звичайний лимонад.

* Ну, не знаю, - кажу я. - По-моєму, і те, і інше - химозна хуйня.

* А ти, Єво, вічно всім незадоволена, - каже Перемога. - Тобі ніколи не догодиш.

* А ти, Перемого, вічно лізеш не в своє діло, - огризаюся я. - І взагалі, чого ти до мене причепилася?

* А що, не можна? - питає лялька. - Я, між іншим, хочу з тобою подружитися.

* Зі мною? - дивуюся я. - Навіщо?

* Тому що ти цікава, - каже Перемога. - І не така, як усі.

* Ага, - кажу я. - Не така, як усі. Божевільна, істеричка, мізантропка. Це ти маєш на увазі?

* І це теж, - каже Перемога. - Але ще ти сильна, смілива і чесна.

* Ой, та годі тобі, - кажу я. - Не треба мені тут лестощів.

* Це не лестощі, Єво, - каже Аліса. - Це правда. Ти справді особлива.

* Особливо небезпечна для суспільства, - додаю я.

* І це теж, - сміється Аліса. - Але в хорошому сенсі.

* Ну, не знаю, - кажу я. - По-моєму, від мене одні проблеми.

* А від кого їх немає? - запитує вона. - У всіх є свої проблеми.

* Але не всі хочуть розбомбити Москву і вбити Путіна, - кажу я.

* Ну, це вже як подивитися, - каже Аліса. - Може, хтось і хоче, просто боїться зізнатися.

* А ти не боїшся? - питаю я.

* Боюся, - зізнається вона. - Але я ще більше боюся жити так, як ми живемо зараз.

* І що типропонуєш? - питаю я. - Чекати, поки дозріє брага і ми з тобою нап'ємося до безтями?

* Ні, - каже вона. - Я пропоную діяти.

* І як же? - питаю я.

* Поїхати в Росію, - каже вона.

* І знову ти за своє, - кажу я. - Ти що, справді думаєш, що це можливо?

* А чому б і ні? - каже вона. - Ми ж нічого не втрачаємо.

* Як це нічого? - питаю я. - А життя?

* А що наше життя? - запитує вона. - Хіба це життя?

І я не знаю, що на це відповісти. Не знаю, що робити. Не знаю, чого хотіти.

Але я знаю одне - я втомилася. Втомилася боятися. Втомилася ненавидіти. Втомилася чекати.

І, може, Аліса і права. Може, треба діяти. Може, треба ризикнути. Може, треба щось змінити.

А може, блядь, це все просто маячня. А може, це все просто ілюзія. А може, це все просто дія дешевої газировки з лимонною кислотою.

назло, нічого не спливає.

* А музика? - питаю я. - Танго танцюють під музику.

* А ми будемо співати, - каже Аліса і починає наспівувати якусь мелодію.

Я дивлюся на Перемогу, намагаючись зрозуміти, як її тримати. Вона ж, блядь, лялька. У неї ж немає ні талії, ні стегон.

* Та обійми ти її просто, - каже Аліса, помітивши мої муки.

Я обіймаю Перемогу за тулуб і роблю крок вперед. Потім ще один. І ще.

* Не так, Єво, - каже Аліса. - Ти ж не на параді. Розслабся. Відчуй музику.

Я намагаюся розслабитися, але у мене нічого не виходить. Я вся напружена, як струна. І ця довбана лялька в моїх руках тільки все псує.

* Та що ж це таке, - бурмочу я. - Ніяк не виходить.

* А ти уяви, що ти не з лялькою танцюєш, а з чоловіком, - радить Аліса. - З тим, хто тобі подобається.

* І з ким же? - питаю я.

* Ну, не знаю, - каже вона. - З ким би ти хотіла потанцювати?

І тут я згадую свої думки про Алісу. Про її губи. Про її тіло. Про те, як я хотіла її поцілувати.

* Ні з ким, - кажу я, зупиняючись. - Не хочу я ні з ким танцювати.

* Ну, як знаєш, - каже Аліса. - Тоді давай далі грати.

* Давай, - погоджуюся я. - Тепер я питаю. Алісо, правда чи дія?

* Правда, - каже вона.

* Ти коли-небудь цілувалася? - питаю я, сама не очікуючи від себе такого запитання.

* Так, - відповідає вона.

* І з ким же? - питаю я, відчуваючи, як у мене всередині все стискається від ревнощів.

* Це секрет, - каже вона.

* Ну, Алісо, - кажу я. - Так нечесно.

* Добре, - здається вона. - З одним хлопцем.

* І як? - питаю я. - Тобі сподобалося?

* Так, - каже вона. - Дуже.

* А з дівчиною? - несподівано для самої себе питаю я.

* Ні, - каже вона. - З дівчиною не пробувала.

* А хотіла б? - питаю я, відчуваючи, як у мене перехоплює подих.

* Не знаю, - каже вона. - А ти?

* Я теж не знаю, - кажу я. - Але, може, колись спробую.

* Зі мною? - запитує Перемога голосом Аліси.

* Може, і з тобою, - кажу я, намагаючись приховати хвилювання.

* Добре, - каже Перемога. - Я не проти.

* Годі вам, - сміється Аліса. - Збоченки.

* А ти, я бачу, у нас свята, - кажу я.

* Ні, - каже вона. - Просто у мене інші смаки.

* Які ж? - питаю я.

* Не скажу, - каже вона. - Це секрет.

* Ну і не треба, - кажу я. - Мені і так все зрозуміло.

Ми продовжуємо грати, пити кислу бормотуху і розмовляти про всяке. І я відчуваю, як мені стає все веселіше і веселіше. Як всі мої страхи, всі мої сумніви, вся моя ненависть кудись зникають.

І залишається тільки легкість, тільки радість, тільки... щастя?

Так, мабуть, це воно і є. Те саме почуття, якого я так давно не відчувала. Те саме почуття, яке я вважала втраченим назавжди.

І я розумію, що, може, не все так погано. Що, може, є ще надія. Що, може, є ще іскра.

Навіть якщо ця іскра - всього лише гра в "правду або дію" на горищі. Навіть якщо ця іскра - всього лише розмови про трусики і поцілунки. Навіть якщо ця іскра - всього лише дружба з багатою дівчиною і її божевільною лялькою.

А може, блядь, це все просто дія дешевої газировки з лимонною кислотою. А може, це все просто гра моєї уяви. А може, це все просто самонавіювання.

Набридла нам гра в "правду або дію", і Аліса запропонувала щось новеньке.

* А давайте грати в пляшечку, - каже вона, хитро посміхаючись.

* Це як? - питаю я.

* Ну, ми крутимо пляшку, і на кого вона покаже, той виконує бажання, - пояснює Аліса.

* А бажання які? - питаю я. - Знову танці з Перемогою?

* Ні, - каже вона. - Бажання можуть бути будь-які.

* І поцілунки? - питаю я, відчуваючи, як у мене всередині все перевертається.

* І поцілунки, - каже вона.

* А роздягання? - не вгамовуюся я.

* І роздягання, - посміхається Аліса.

* А секс? - питаю я, вже не в силах стриматися.

* Єво, ну ти чого? - каже Аліса, злегка червоніючи. - Ми ж не будемо тут... цим займатися.

* А чому б і ні? - питаю я, дивлячись їй прямо в очі. - Ми ж вільні люди. Робимо, що хочемо.

* Але ж... - починає вона, але я її перебиваю.

* Ніяких "але", - кажу я. - Або граємо, або ні.

* Добре, - каже вона, здаючись. - Але тільки без фанатизму.

* Як піде, - кажу я і беру порожню пляшку з-під газировки.

* Хто перший? - запитує Аліса.

* Давай ти, - кажу я. - Ти ж у нас ініціаторка.

Аліса бере пляшку і крутить її. Пляшка обертається, і ми всі троє завмираємо, чекаючи, на кого вона покаже.

І, звичайно ж, вона показує на мене.

* Ну що, Єво, - каже Аліса. - Яке бажання ти загадаєш?

А я дивлюся на неї і не можу відірвати погляд. Не можу зрозуміти, що зі мною відбувається. Не можу зрозуміти, чому я так хочу її.

* Я хочу... - починаю я, але тут же замовкаю.

* Що? - не терпиться їй. - Кажи вже.

* Я хочу, щоб ти мене поцілувала,

- нарешті видавлюю я з себе.

* Що? - дивується Аліса. - Але ж...

* Ти ж сама сказала, що бажання можуть бути будь-які, - перебиваю я.

* Але я не думала, що ти... - починає вона.

* А ти спробуй, - кажу я. - Може, тобі сподобається.

* Єво, я не можу, - каже вона. - Це неправильно.

* А що правильно? - питаю я. - Жити в цьому лайні? Вбивати один одного? Святкувати "перемогу"?

* Ні, але... - каже вона.

* Ніяких "але", - кажу я. - Або ти виконуєш бажання, або ми більше не граємо.

Аліса мовчить, не знаючи, що відповісти. Вона явно не очікувала такого повороту подій.

* Ну ж бо, Алісо, - каже Перемога голосом Аліси. - Не бійся. Це ж просто гра.

* Точно, - кажу я. - Просто гра. Нічого такого.

Аліса ще трохи вагається, а потім все ж таки нахиляється до мене і цілує. Швидко, боязко, майже не торкаючись губ.

* Ну і що? - питаю я, коли вона відсторонюється. - Як відчуття?

* Не знаю, - каже вона. - Я нічого не зрозуміла.

* А ти спробуй ще раз, - кажу я. - Тільки по-справжньому.

* Єво, я не можу, - каже вона. - Це ж...

* Що? - питаю я. - Що такого? Чому ти боїшся?

* Я не знаю, - каже вона. - Просто...

* Просто поцілуй мене, - кажу я. - І все.

Вона знову нахиляється до мене, і цього разу її губи торкаються моїх губ довше, ніжніше, сміливіше. І я відчуваю, як у мене всередині все перевертається. Як у мене паморочиться голова. Як у мене підкошуються ноги.

Це не просто поцілунок. Це щось більше. Це щось таке, чого я ніколи раніше не відчувала.

І мені подобається. Подобається, блядь, до нестями.

Але Аліса відсторонюється, і все закінчується. Так само швидко, як і почалося.

* Ну що? - питаю я, намагаючись приховати своє хвилювання. - Як тобі?

* Дивно, - каже вона. - Незвично. Але... приємно.

* От бачиш, - кажу я. - А ти боялася.

* Але це ще нічого не означає, - каже вона.

* Згоден, - кажу я. - Це ще нічого не означає.

Ми продовжуємо грати, але гра вже не та. Щось змінилося. Щось стало по-іншому.

Пляшка крутиться, бажання загадуються, але все це вже не те. Все це вже не важливо.

Тому що є тільки я і Аліса. І є цей поцілунок, який змінив усе.

І я не знаю, що буде далі. І я не знаю, чим все це закінчиться.

Але я знаю одне - я більше ніколи не буду такою, як раніше. І я більше ніколи не забуду цей день. І я більше ніколи не забуду цей поцілунок.

І, може, це і є початок. Початок чогось нового. Чогось незвіданого. Чогось прекрасного.

А може, блядь, це все просто гра. А може, це все просто ілюзія. А може, це все просто самонавіювання.

Хто знає? Поживемо - побачимо. А поки що - пляшка, горище, Аліса, Перемога і Єва, яка, схоже, закохалася. І яка, блядь, сама не знає, що з цим робити. І яка, схоже, ніколи не перестане дивуватися тому, що відбувається в її житті. І яка, блядь, вже ні на що не сподівається, але все одно продовжує жити і відчувати.

Граємо далі в пляшечку. Кручу я, і, як не дивно, випадає на Алісу.

* Ну що, Алісо, - кажу я, хитро посміхаючись. - Твоя черга виконувати бажання.

* І яке ж воно? - питає вона, з деяким побоюванням дивлячись на мене.

* А ось яке, - кажу я і киваю на Перемогу. - Поцілуй її.

* Що? - не вірить своїм вухам Аліса. - Ти з глузду з'їхала?

* А що тут такого? - питаю я. - Ти ж цілувала мене. Тепер поцілуй її.

* Але ж... але ж вона лялька, - каже Аліса.

* Ну і що? - кажу я. - Ти ж сама її оживляєш. Ти ж сама з нею розмовляєш. Ти ж сама її любиш.

* Це інше, - каже вона.

* Ні, те саме, - наполягаю я. - Або ти виконуєш бажання, або ми більше не граємо.

Аліса дивиться на мене, потім на Перемогу, потім знову на мене. Вона явно не в захваті від цієї ідеї.

* Ну ж бо, Алісо, - підганяю я її. - Не бійся. Це ж просто гра.

* І чого ти причепилася до мене з цими поцілунками? - не витримує вона. - Тобі що, мало було?

* Мало, - зізнаюся я. - Хочу ще.

* Але ж... - починає вона.

* Ніяких "але", - перебиваю я. - Або ти цілуєш Перемогу, або я йду.

* Добре, добре, - каже вона, здаючись. - Тільки не дивись.

* Як це не дивись? - обурююся я. - А навіщо ж тоді все це?

* Ну, Єво, - каже вона. - Мені соромно.

* Соромно їй, - фиркаю я. - А мене цілувати не соромно було?

* То інше, - каже вона. - Ти ж людина.

* А Перемога, по-твоєму, хто? - питаю я. - Робот-вбивця?

* Ні, але... - каже вона.

* Коротше, Алісо, - кажу я. - Або ти зараз же цілуєш Перемогу, або я йду. І більше не повернуся.

Аліса зітхає, бере ляльку на руки і дивиться їй в очі.

* Вибач, Перемого, - каже вона. - Але так треба.

* Нічого, Алісо, - відповідає Перемога голосом Аліси. - Я все розумію.

Аліса нахиляється і цілує ляльку в губи. Швидко, майже не торкаючись, але все ж таки цілує.

* Ну як? - питаю я, коли вона відсторонюється. - Сподобалося?

* Не смійся, Єво, - каже Аліса. - Це зовсім не смішно.

* А мені, блядь, смішно, - кажу я. - Ти б бачила своє обличчя.

* І що, я тепер цій довбаній ляльці щось винна? - роздратовано каже Аліса.

* А ти як думала? - кажу я. - Бажання є бажання.

* І що ж ти хочеш? - питає Аліса, звертаючись до Перемоги.

* Я хочу, щоб ти мене любила, - каже Перемога голосом Аліси. - І ніколи не кидала.

* Але ж я і так тебе люблю, - каже Аліса.

* А ти доведи, - каже Перемога.

* Як? - питає Аліса.

* Поцілуй мене ще раз, - каже Перемога. - Тільки по-справжньому.

* Ого, - кажу я. - А твоя лялька, я бачу, та ще штучка.

* Не твоє діло, Єво, - каже Аліса.

* Та я й не лізу, - кажу я. - Просто дивлюся і насолоджуюся.

Аліса знову нахиляється до Перемоги, і цього разу її поцілунок триває довше. І він не такий боязкий, як перший. Аліса цілує ляльку в губи, і я бачу, як у неї заплющуються очі.

* Ну, ви, голубки, - кажу я, не витримавши. - Може, вам кімнату зняти?

Аліса відсторонюється від Перемоги і дивиться на мене. В її очах - дивна суміш збентеження, роздратування і... збудження?

* Ти чого, Єво? - питає вона. - Тобі не подобається?

* Та ні, чому ж, - кажу я. - Навпаки, дуже навіть.

* Тоді чого ти чіпляєшся? - питає вона.

* Та я не чіпляюся, - кажу я. - Просто...

* Що? - питає вона.

* Просто хочу ще, - зізнаюся я.

* Чого ще? - не розуміє вона.

* Поцілунків, - кажу я. - Тільки не з лялькою, а зі мною.

* Єво, ти знову? - каже вона. - Ми ж домовлялися.

* А я передумала, - кажу я. - Хочу, щоб ти мене поцілувала. Зараз же.

* Але ж... - починає вона.

* Або ти це робиш, - кажу я, - або я йду. І більше не повернуся. Ніколи.

І я не знаю, чому я це кажу. Не знаю, навіщо я це роблю. Не знаю, чого я домагаюся.

Але я знаю одне - я хочу, щоб вона мене поцілувала. Хочу, блядь, до нестями.

Аліса дивиться на мене, і в її очах я бачу коливання. Вона явно не знає, що робити. Вона явно боїться.

* Ну ж бо, Алісо, - кажу я. - Не бійся. Це ж просто гра.

* Ні, Єво, - каже вона. - Це вже не гра.

* А що ж це? - питаю я.

* Я не знаю, - каже вона. - Але я відчуваю, що це щось важливе.

* І що ж нам робити? - питаю я.

* Я не знаю, - повторює вона.

І ми мовчимо. Мовчимо і дивимося один на одного. І в цій тиші, в цьому погляді, народжується щось нове. Щось дивне. Щось незрозуміле.

Тиша на горищі стає майже нестерпною. Ми з Алісою стоїмо одна навпроти одної, і я відчуваю, як між нами наростає напруга. Напруга, яку я не можу пояснити. Напруга, яку я не хочу пояснювати.

* Ну що, Єво, - нарешті каже Аліса. - Ти все ще хочеш, щоб я тебе поцілувала?

* Так, - кажу я, відчуваючи, як у мене пересихає в горлі. - Хочу.

* І ти не боїшся? - питає вона.

* А ти? - питаю я у відповідь.

* Я боюсь, - зізнається вона. - Але я ще більше хочу.

Вона робить крок до мене, і я завмираю, не в силах відвести від неї погляд. Її очі - темні, глибокі, як нічне небо. Її губи - трохи припухлі, рожеві, як пелюстки троянд. Її дихання - часте, уривчасте, як і моє.

* А що скаже твоя Перемога? - питаю я, намагаючись розрядити обстановку.

* А що я скажу? - втручається Перемога голосом Аліси. - Я тільки "за".

* Ти ж, блядь, лялька, - кажу я. - Тобі взагалі не повинно бути ніякого діла до наших поцілунків.

* А ось і є, - каже Перемога. - Я ж ваша подруга. І я хочу, щоб ви були щасливі.

* Щасливі? - перепитую я. - Від чого? Від того, що ми цілуємося на горищі?

* А чому б і ні? - каже Перемога. - Поцілунки - це ж прекрасно.

* Не знаю, - кажу я. - Я ніколи раніше не цілувалася з дівчиною.

* А я цілувалася, - каже Перемога. - І мені сподобалося.

* Ти ж, блядь, лялька, - знову нагадую я.

* Ну і що? - каже Перемога. - У мене теж є почуття.

* Гаразд, годі базікати, - кажу я. - Алісо, ти будеш мене цілувати чи ні?

* Буду, - каже вона. - Тільки...

* Що? - питаю я.

* Тільки я не знаю, як, - зізнається вона. - Я ніколи раніше не цілувалася... так.

* Як так? - не розумію я.

* Ну, не просто в губи, - каже вона. - А... по-справжньому.

* А, ти про це, - кажу я. - Не бійся, я тебе навчу.

* Звідки ти знаєш, як? - питає вона.

* Неважливо, - кажу я. - Просто довірся мені.

Вона заплющує очі і, смішно витягнувши губи вперед, як качка, робить ще один крок до мене. Я не можу стримати сміх, дивлячись на неї.

* Ти чого, Єво? - ображається вона. - Я ж стараюся.

* Та я не можу, - кажу я крізь сміх. - Ти така кумедна.

* Ну, вибач, - каже вона. - Не всі такі досвідчені, як ти.

* Та годі тобі, - кажу я. - Я теж не надто досвідчена.

* Але все ж таки більше, ніж я, - каже вона.

* Ну, може, трохи, - погоджуюся я. - Гаразд, давай я тобі покажу, як треба.

Я підходжу до неї впритул, беру її обличчя в свої долоні і дивлюся їй в очі.

* Просто розслабся, - кажу я. - І роби те, що я тобі скажу.

Вона киває, і я нахиляюся до неї.

* А можна я буду коментувати? - раптом запитує Перемога.

* Ні, - кажу я. - Не можна.

* Ну, будь ласка, - благає лялька. - Мені ж теж цікаво.

* Алісо, скажи своїй ляльці, щоб вона заткнулася, - кажу я.

* Перемого, помовч, - каже Аліса. - Це інтимний момент.

* Ну, добре, - каже Перемога. - Але я все одно буду дивитися.

* Дивись, - кажу я. - Тільки мовчи.

Я знову дивлюся на Алісу, і моє серце починає битися частіше. Я відчуваю, як мої долоні пітніють, а дихання стає уривчастим.

* Ти готова? - питаю я.

* Так, - шепоче вона.

Я нахиляюся ще ближче і ніжно торкаюся своїми губами її губ. Вона здригається від несподіванки, але не відсторонюється. Навпаки, вона подається вперед, назустріч моєму поцілунку.

* Тепер обережно розтули губи, - шепочу я, ледь торкаючись її губ своїми.

Вона слухняно виконує мою інструкцію, і я відчуваю, як її гарячий язик торкається мого. І в цей момент у мене всередині все перевертається.

Це не просто поцілунок. Це щось більше. Це щось таке, чого я ніколи раніше не відчувала.

Це і пристрасть, і ніжність, і бажання, і страх, і радість, і сум'яття - все змішалося в одне ціле.

Я цілую її, і мені здається, що я лечу. Лечу кудись вгору, до неба, до зірок, до нескінченності.

* А тепер покусай мою нижню губу, - шепочу я, не відриваючись від неї.

Вона знову слухняно виконує мою команду, і я відчуваю, як по моєму тілу розливається хвиля задоволення.

* Молодець, - шепочу я. - А тепер...

Але я не встигаю договорити, тому що Аліса раптом перехоплює ініціативу і починає цілувати мене сама. Цілувати пристрасно, жадібно, нестримно.

І я розумію, що я пропала. Пропала в її обіймах, в її поцілунках, в її очах.

* Ого, - каже Перемога, порушуючи тишу. - А ви, дівчата, даєте.

Ми з Алісою відсторонюємося одна від одної і зніяковіло дивимося на ляльку.

* Що? - питаю я, намагаючись приховати збентеження. - Тобі не подобається?

* Та ні, чому ж, - каже Перемога. - Навпаки, дуже навіть.

* Тоді чого ти мовчати не можеш? - питаю я.

* А що, я повинна мовчати? - дивується Перемога. - Коли тут таке відбувається?

* Таке? - перепитую я. - А що тут, по-твоєму, відбувається?

* Ну як що? - каже Перемога. - Ви ж тільки що цілувалися.

* І що з того? - питаю я.

* А те, - каже Перемога, - що це, як мінімум, дивно.

* Чому це? - питаю я.

* Тому що ви обидві дівчата, - каже Перемога. - А дівчата не повинні цілуватися.

* Хто тобі таку хуйню сказав? - питаю я.

* Ніхто, - каже Перемога. - Я сама так думаю.

* А ти, Перемого, іноді краще жуй, ніж говори, - кажу я. - Зрозуміла?

* Зрозуміла, - каже Перемога. - Але все одно, я вважаю, що це неправильно.

* А я вважаю, що це охуєнно, - кажу я. - І мені похуй, що ти там думаєш.

Я знову дивлюся на Алісу, і вона посміхається мені у відповідь. І я розумію, що мені теж охуєнно. Охуєнно від того, що я її поцілувала. Охуєнно від того, що вона відповіла на мій поцілунок. Охуєнно від того, що ми тут, разом, на цьому горищі, і нам ніхто не заважає.

І мені похуй на все інше. Похуй на війну, на "перемогу", на ідіотів, які вбивають один одного на вулицях. Похуй на все, крім нас двох.

І я знову цілую її, і вона відповідає мені, і ми цілуємося, і нам добре, і нам, блядь, нічого більше не треба.

А Перемога сидить поруч і мовчки дивиться на нас. І, може, вона і права, і це неправильно. А може, і ні. А може, блядь, взагалі нічого не зрозуміло.

Сонце вже майже сіло, коли Аліса нарешті зібралася додому. Ми провели на горищі цілий день, граючи в карти, розмовляючи про все на світі і цілуючись.

Так, ми цілувалися. Багато. Довго. Пристрасно. І мені це подобалося. Подобалося, блядь, до нестями.

Але все хороше колись закінчується. І ось Аліса стоїть на порозі, тримаючи в руках Перемогу, і збирається йти.

* Ну що, Єво, - каже вона. - Мені пора.

* Шкода, - кажу я. - А я думала, ми ще пограємо.

* Вже пізно, - каже вона. - Мене вдома, мабуть, вже шукають.

* А, ну так, - кажу я. - Тобі ж не можна запізнюватися на вечерю.

* Не починай, Єво, - каже вона. - Ти ж знаєш, що це не так.

* А як? - питаю я. - Як інакше? Ти ж у нас багата дівчинка. У тебе ж все за розкладом.

* Не говори так, - каже вона. - Я не така.

* А яка? - питаю я. - Яка ти, Алісо? Справжня?

Вона мовчить, не знаючи, що відповісти. А я дивлюся на неї і не можу зрозуміти, що я до неї відчуваю.

З одного боку, мені добре з нею. Добре, як ні з ким іншим. Вона - єдина людина в цьому їбаному місті, з якою я можу бути собою. Яка мене розуміє. Яка мене не засуджує.

А з іншого боку, я не можу позбутися відчуття, що це все ненадовго. Що це все ілюзія. Що це все скоро закінчиться.

* То ти прийдеш завтра? - питаю я, порушуючи мовчанку.

* Не знаю, - каже вона. - Побачимо.

* Буду чекати, - кажу я.

* Добре, - каже вона. - Тоді бувай.

* Бувай, - кажу я.

Вона виходить, а я залишаюся одна. Дивлюся їй услід, поки вона не зникає за дверима, а потім повертаюся до вікна.

Вечірнє місто розкинулося переді мною, як на долоні. Темні силуети будинків, тьмяне світло ліхтарів, поодинокі перехожі на вулицях.

І тиша. Моторошна, гнітюча тиша, яка буває тільки в містах, де йде війна.

Я дістаю з кишені цигарку, запалюю і затягуюся. Дим обпікає легені, але мені все одно. Зараз мені на все все одно.

Я стою біля вікна, курю і думаю про Алісу. Про її поцілунки. Про її слова. Про її очі.

І я не знаю, що буде далі. Не знаю, чи побачу я її знову. Не знаю, чи захоче вона знову мене бачити.

Але я знаю одне - цей день я не забуду ніколи. І цей вечір. І цю ніч.

Тому що сьогодні я була щаслива. По-справжньому щаслива. Вперше за довгий, довгий час.

І нехай це щастя було коротким. І нехай воно було дивним. І нехай воно було не таким, як у всіх.

Але воно було моїм. І ніхто не міг у мене його відібрати.

Я докурюю цигарку, викидаю недопалок у вікно і виходжу з горища. Повертатися додому не хочеться, і я вирішую прогулятися містом.

Я йду по темних, безлюдних вулицях, намагаючись не думати ні про що. Ні про війну, ні про "перемогу", ні про Алісу.

Але думки, як назло, лізуть в голову. І я знову і знову згадую її губи, її руки, її голос.

І я не можу зрозуміти, що зі мною відбувається. Не можу зрозуміти, чому я так зациклилася на ній. Не можу зрозуміти, чи це просто гра, чи щось більше.

Але я знаю одне - я хочу її. Хочу, блядь, до нестями. Хочу знову відчути її поруч. Хочу знову почути її сміх. Хочу знову побачити її посмішку.

І я йду, сама не знаючи куди. Йду, ведена якимось незрозумілим почуттям. Якимось незрозумілим бажанням. Якимось незрозумілим потягом.

І нехай це божевілля. І нехай це безглуздо. І нехай це ні до чого не призведе.

Але мені все одно. Все одно, блядь, на все. Тому що я - Єва. І я роблю те, що хочу. Навіть якщо це означає йти по темних вулицях міста, в якому йде війна, і думати про дівчину, яка, можливо, ніколи не буде моєю.

І нехай весь світ котиться в тартарари. А я буду йти. І буду думати. І буду хотіти.

Тому що це - моє життя. І ніхто не має права мені вказувати, як його жити. Навіть якщо це життя - суцільне лайно. Навіть якщо це життя - суцільна "перемога". Навіть якщо це життя - суцільне божевілля.

І нехай я не знаю, що буде далі. І нехай я не знаю, чим все це закінчиться. Але я знаю одне - я буду йти до кінця. До самого кінця. Який би він не був.

Блукаю нічним містом, сама не знаючи куди. Ноги самі несуть мене вперед, а в голові - порожнеча. Тільки іноді промайне думка про Алісу, і тоді серце стискається від дивного, незрозумілого почуття.

Раптом я помічаю попереду світло. Підходжу ближче і бачу, що це вітрина магазину. Точніше, того, що від нього залишилося. Розбиті шибки, виламані двері, обгорілі стіни. Але всередині, дивом вцілілий, стоїть ряд телевізорів. І всі вони працюють, показуючи одне й те саме.

На екранах - якийсь чоловік у костюмі і краватці. Він щось говорить, пафосно і переконливо. Я підходжу ще ближче, намагаючись розібрати слова.

"...справжні герої, - каже чоловік. - Це ті, хто не боїться дивитися правді в очі. Ті, хто не боїться називати речі своїми іменами. Ті, хто не боїться йти проти течії."

Я зупиняюся біля вітрини і вдивляюся в екран. Хто цей чоловік? Що він таке говорить?

"...і сьогодні, - продовжує він, - ми бачимо, як ці герої знову піднімають голову. Як вони знову виходять на боротьбу. Як вони знову готові віддати своє життя за ідеали свободи і справедливості."

На екрані з'являються кадри з вулиці, де ми сьогодні бачили "реконструкцію". Ті самі люди в формі, ті самі вибухи, ті самі трупи.

"Це не провокація, - каже чоловік. - Це не інсценування. Це справжня боротьба. Боротьба проти тих, хто хоче повернути нас у минуле. Проти тих, хто хоче знову надіти на нас ярмо рабства. Проти тих, хто хоче знищити нашу свободу."

У мене мороз іде по шкірі. Я не можу повірити своїм вухам. Невже це правда? Невже вони дійсно так думають?

"...і ми повинні бути вдячні цим героям, - каже чоловік. - Ми повинні бути вдячні їм за те, що вони кожен день нагадують нам про велику перемогу. Щодня нагадують про те, якою ціною вона дісталася. Щодня нагадують про те, що ми не повинні здаватися. Ніколи."

На екрані знову з'являються кадри з "реконструкції". Тільки тепер вони здаються ще більш жахливими. Ще більш мерзенними. Ще більш божевільними.

"Тому що справжні герої, - каже чоловік, - це не ті, хто носить форму червоноармійців. Це ті, хто носить форму ворога. Щоб пам'ятати. Щоб не забувати. Щоб боротися."

Я дивлюся на екран і не можу повірити, що це відбувається насправді. Не можу повірити, що хтось може говорити такі речі. Не можу повірити, що хтось може в це вірити.

Це ж маячня. Це ж божевілля. Це ж, блядь, кінець світу.

"І ми повинні бути єдині, - каже чоловік. - Ми повинні згуртуватися навколо наших героїв. Ми повинні підтримати їх. Ми повинні перемогти."

На екрані з'являється напис: "Слава героям! Смерть ворогам!". І натовп на вулиці, ті самі "фашисти" і "червоноармійці", підхоплюють цей клич. Кричать, ревуть, виють.

А я стою біля вітрини і дивлюся на все це. І мене нудить. Нудить від цього лицемірства. Нудить від цієї брехні. Нудить від цього божевілля.

І я розумію, що не можу більше залишатися тут. Не можу більше жити в цьому лайні. Не можу більше дихати цим повітрям.

Я розвертаюся і йду геть. Йду, не озираючись, не зупиняючись, не думаючи ні про що.

Тільки б подалі від цього жаху.Тільки б подалі від цього божевілля. Тільки б подалі від цього лайна.

Я йду по нічному місту, і мені здається, що я йду по краю прірви. І що ще один крок - і я зірвуся вниз, в темряву, в небуття.

Але я не зупиняюся. Я йду далі. Тому що я - Єва. І я не здамся. Ніколи. Нізащо. Нікому.

Навіть якщо весь світ проти мене. Навіть якщо весь світ зійшов з розуму. Навіть якщо весь світ - це суцільна "перемога", яка, блядь, ніколи не закінчиться. І яка, блядь, ніколи не дасть мені спокою. І яка, блядь, ніколи не дозволить мені бути щасливою. І яка, блядь, ніколи не дасть мені бути вільною. І яка, блядь, все одно буде переслідувати мене, куди б я не пішла. І що б я не робила. І як би я не намагалася від неї втекти.

Тому що "перемога" - це все. А я - ніщо. І з цим, блядь, нічого не поробиш. Крім, хіба що, одного - йти. Йти, не зупиняючись. Йти, не озираючись. Йти, поки не впадеш без сил. І, може, тоді, на самому дні, на самому краю, в самому кінці, я знайду те, що шукаю.

Йду далі, намагаючись не думати про те, що побачила в телевізорах. Намагаючись не думати ні про що, крім як про те, щоб дістатися до горища.

І раптом я чую крики. Жіночі крики, повні болю і відчаю. Я зупиняюся, прислухаюся. Звідки вони лунають?

Йду на звук і бачу дивну картину. Дві дівчини, зовсім молоді, років по 16-17, б'ються на ножах. Не просто б'ються, а ріжуть одна одну, як заведені.

* За перемогу! - кричить одна, завдаючи удару.

* Ні фашизму! - відповідає інша, ухиляючись і роблячи випад у відповідь.

* Ні бандері! - кричить перша, і ніж входить в тіло її суперниці.

* Слава героям! - хрипить друга, і її ніж теж знаходить ціль.

Вони катаються по землі, заливаючи все навколо кров'ю. Їхні крики стають все тихішими, все слабшими, поки, нарешті, не змовкають зовсім.

Я стою і дивлюся на них, не в силах поворухнутися. Не в силах зрозуміти, що відбувається. Не в силах повірити, що це відбувається насправді.

Що це, блядь, таке? Чому вони це роблять? За що? Заради чого?

"За перемогу", - чую я голос в своїй голові. - "Ні фашизму". "Ні бандері". "Слава героям".

Та йдіть ви нахуй зі своєю "перемогою"! Йдіть ви нахуй зі своїм "фашизмом"! Йдіть ви нахуй зі своєю "бандерою"! Йдіть ви нахуй зі своїми "героями"!

Це ж треба, блядь, зовсім з глузду з'їхати, щоб різати один одного через якусь їбану ідеологію. Через якісь їбані гасла. Через якусь їбану "перемогу".

І що найгірше, вони ж, блядь, вірять в це. Вірять, що роблять щось важливе. Щось правильне. Щось героїчне.

А насправді, вони просто вбивають один одного. Вбивають за чиїсь чужі ідеали. Вбивають за чиїсь чужі амбіції. Вбивають за чиїсь чужі інтереси.

І мені стає страшно. Страшно від того, що я живу в такому світі. Страшно від того, що я живу серед таких людей. Страшно від того, що я нічого не можу змінити.

Я розвертаюся і йду геть. Йду, не озираючись, не зупиняючись, не думаючи ні про що.

Тільки б подалі від цього жаху. Тільки б подалі від цього божевілля. Тільки б подалі від цього лайна.

Але я знаю, що це неможливо. Знаю, що від цього не втекти. Знаю, що це назавжди.

І залишається тільки одне - йти. Йти, не зупиняючись. Йти, не озираючись. Йти, поки не впадеш без сил.

І знову це довбане відчуття. Відчуття безвиході, відчаю, безглуздості. І бажання. Нестримне бажання щось зробити. Щось вкрасти. Щось зламати. Щось знищити.

Я помічаю напівзруйнований магазин. Вітрини розбиті, двері виламані, всередині - безлад. Мабуть, тут вже побували мародери. Або просто ті, хто шукав, чим поживитися.

Але мені похуй. Мені похуй на все і на всіх. Крім себе. І свого бажання.

Я заходжу всередину, озираюся. Нікого. Тільки я і залишки колись нормального життя.

Беру з полиці дві пляшки березового соку. Чомусь саме його захотілося. Може, тому, що він нагадує про дитинство. Про те дитинство, яке у мене вкрали.

Потім помічаю морозиво. Багато морозива. В ящиках, в коробках, в пакетах. Воно вже почало танути, але мені похуй.

Я беру морозиво і пхаю його собі за пазуху. Пхаю під куртку, в кишені, в рукава. Стільки, скільки можу втримати.

* Ти що, з глузду з'їхала? - чую я голос всередині себе. - Навіщо тобі стільки?

* Не твоє діло, - огризаюся я. - Хочу і пхаю.

* Але ж воно розтане, - каже голос. - І забруднить тобі весь одяг.

* Похуй, - кажу я. - Виперу. Або викину.

* А якщо тебе зловлять? - не вгамовується голос. - Що тоді?

* Тоді вб'ють, - кажу я. - Або посадять. Або ще щось гірше.

* То навіщо ти це робиш? - питає голос.

* Тому що можу, - відповідаю я. - Тому що хочу. Тому що мені похуй.

Я виходжу з магазину, набита морозивом, як вагітна бегемотиха. І мені смішно. Смішно від своєї нахабності. Смішно від своєї безкарності. Смішно від свого божевілля.

* Ти дурепа, Єво,- кажу я сама собі. - Ти просто дурепа.

Але мені все одно. Все одно, блядь, на все. Тому що я - Єва. І я роблю те, що хочу.

І нехай весь світ котиться в тартарари. А я буду їсти морозиво. І пити березовий сік. І сміятися.

Сміятися, поки не лусну. Сміятися, поки не здохну. Сміятися, поки не зійду з розуму.

А потім... А потім, мабуть, почну все спочатку. Знову буду красти, ламати, нищити.

Повертаюся я з магазину, знесилена і втомлена, але задоволена. В руках - дві пляшки березового соку, а під курткою, в кишенях, в рукавах - морозиво. Стільки, що аж іти важко. Але я пруся, бо знаю - воно того варте.

Заходжу на горище, а там Аліса з Перемогою сидять на підлозі, розклавши свої іграшки. Лялька, як завжди, в центрі уваги - Аліса її то в одне лахміття вбере, то в інше, то зачіску їй зробить, то пісеньку заспіває.

* О, Єво, ти повернулася, - каже Аліса, піднімаючи на мене очі. - Що це ти принесла?

* Скарб, - відповідаю я, кидаючи здобич на підлогу. - Будемо святкувати.

* Що святкувати? - дивується вона.

* Життя, блядь, що ж іще? - кажу я. - Життя прекрасне, Алісо. Особливо, коли ти повертаєшся з магазину з купою морозива і березового соку.

* Ти що, знову щось вкрала? - питає вона, з підозрою дивлячись на мої трофеї.

* А ти як думала? - кажу я. - У цьому світі все треба брати силою. Або хитрістю. Або нахабством.

* Але ж це неправильно, Єво, - каже вона. - Так не можна.

* А як можна? - питаю я. - Сидіти, склавши руки, і чекати, поки тобі щось перепаде з барського столу? Ні, дякую, я так не хочу.

* Але ж... - починає вона.

* Ніяких "але", Алісо, - перебиваю я. - Сьогодні ми святкуємо. І ніхто нам не завадить.

Я беру одне морозиво і починаю його жадібно їсти. Прямо руками, не звертаючи уваги на те, що воно тане і стікає по пальцях.

* Єво, ти вся вимажешся, - каже Аліса.

* Похуй, - кажу я, не відриваючись від їжі. - У мене ще багато.

Я доїдаю одне морозиво, беру інше,потім ще і ще. І не можу зупинитися.

* Єво, тобі ж погано стане, - каже Аліса.

* А мені і так добре, - кажу я. - Так добре, як ніколи не було.

* Від морозива? - дивується вона.

* І від морозива теж, - кажу я. - Але головне - від тебе.

* Від мене? - ніяковіє вона. - Чому?

* Тому що ти - єдина людина в цьому їбаному світі, яка мене розуміє, - кажу я. - Яка мене не засуджує. Яка мене не боїться.

* Але ж я... - починає вона.

* Ти - моя подруга, Алісо, - кажу я. - І я щаслива, що ти у мене є.

* І ти у мене теж, Єво, - каже вона. - Ти найкраща подруга у світі.

* І Перемога, - додає лялька її голосом.

* І Перемога, - погоджуюся я. - Куди ж без неї.

Я беру пляшку березового соку і роблю великий ковток. Сік, змішаний з лимонною кислотою, обпікає горло, але мені все одно. Мені добре. Мені, блядь, охуєнно.

* А знаєш, що я придумала, Алісо? - кажу я, коли трохи відходжу від морозива.

* Що? - питає вона.

* А давай зробимо коктейль, - кажу я. - З березового соку і лимонної кислоти.

* І що це буде? - питає вона.

* Це буде напій свободи, - кажу я. - Напій протесту. Напій нашого нового життя.

* І що, це зупинить війну? - питає Аліса.

* Ні, блядь, не зупинить, - кажу я. - Але, принаймні, нам буде веселіше її пережити.

* Ну не знаю, - каже вона. - Мені здається, що є більш дієві способи боротьби.

* Наприклад? - питаю я.

* Наприклад, можна поїхати в Росію і підірвати там що-небудь, - каже вона.

* А ти смілива, - кажу я. - Не боїшся, що тебе там одразу ж схоплять і розстріляють?

* Боюся, -зізнається вона. - Але я ще більше боюся жити так, як ми живемо зараз.

* Тоді давай вип'ємо за сміливість, - кажу я і знову роблю ковток із пляшки.

* Давай, - погоджується вона. - І за свободу.

* І за перемогу над здоровим глуздом, - додає Перемога.

* І за це теж, - сміюся я.

Ми змішуємо сік з лимонною кислотою, розливаємо по пляшках і п'ємо. І нам весело. І нам смішно. І нам, блядь, нічого більше не треба.

* А знаєш, Єво, - каже Аліса, коли ми трохи протверезіємо. - Я рада, що ми познайомилися.

* Я теж, - кажу я. - Ти - єдина людина, яка мене не бісить.

* А як же Перемога? - запитує лялька.

* І ти теж, - кажу я. - Хоча іноді ти буваєш нестерпною.

* Це тому, що я кажу правду, - каже Перемога. - А правда не завжди приємна.

* Та йди ти, - відмахуюся я. - Сьогодні ми не будемо говорити про правду. Сьогодні ми будемо говорити тільки про хороше.

* А що може бути хорошого в цьому житті? - питає Перемога.

* Наприклад, те, що ми тут, разом, - каже Аліса. - І що нам добре.

* І що у нас є морозиво, - додаю я.

* І березовий сік, - каже Перемога.

* І що ніхто нам не заважає, - кажу я.

* І що ми можемо робити все, що захочемо, - каже Аліса.

* Навіть цілуватися? - питаю я, хитро дивлячись на неї.

* Навіть цілуватися, - каже вона, і її щоки трохи червоніють.

* А з Перемогою? - питаю я, киваючи на ляльку.

* І з Перемогою, - каже Аліса, і ми обидві сміємося.

І мені, блядь, так добре, як ніколи не було. І я розумію, що, може, не все так погано. Що, може, є ще надія. Що, може, є ще іскра.

Інехай ця іскра - всього лише горище, дві пляшки березового соку і повна куртка морозива. І нехай ця іскра - всього лише дружба з багатою дівчиною і її божевільною лялькою. І нехай ця іскра - всього лише коротка мить щастя серед суцільного лайна.

Але це - моя іскра. І я буду берегти її, поки можу. Поки вона не згасне. Поки не настане новий день.

А там - хто знає, що буде. Може, війна закінчиться. Може, "перемога" зникне. Може, ми станемо вільними.

А може, ні. А може, все стане ще гірше. А може, ми всі помремо.

Але це буде потім. А зараз - ми тут. Разом. І нам добре. І це, блядь, головне. І морозиво з березовим соком, виявляється, не така вже й погана ідея. Особливо, коли треба вкрасти трохи щастя у цього лайнового світу.

Брага ще не готова, але мені похуй. Я втомилася чекати. Я хочу напитися. Я хочу забутися. Я хочу, щоб усе це лайно нарешті закінчилося.

* Алісо, - кажу я, - давай вип'ємо.

* Що вип'ємо? - питає вона. - У нас же тільки сік.

* А ми змішаємо, - кажу я, беручи пляшку з брагою і пляшку з соком. - Буде коктейль.

* Ти впевнена, що це гарна ідея? - питає Аліса. - Брага ж ще не дозріла.

* А мені похуй, - кажу я. - Я хочу напитися. І я нап'юся.

Я змішую брагу з соком, додаю туди ще трохи лимонної кислоти для гостроти відчуттів і простягаю пляшку Алісі.

* На, пий, - кажу я. - За нас. За нашу перемогу.

* Єво, я не думаю, що це... - починає вона, але я перебиваю її.

* Пий, кажу, - наполягаю я. - Або ти зі мною, або ти проти мене.

Аліса зітхає і бере пляшку. Робить ковток, кривиться, але п'є.

* Ну як? - питаю я.

* Гидота, - каже вона.

* Нічого, звикнеш, - кажу я і роблю великий ковток сам.

Брага, змішана з соком і лимонною кислотою, обпікає горло і вдаряє в голову. Але мені все одно. Мені добре. Мені, блядь, нарешті добре.

* А знаєш, що я придумала, Алісо? - кажу я, коли ми трохи випили. - Я придумала, як ми поїдемо в Росію.

* Як? - питає вона.

* Дуже просто, - кажу я. - Ми вкрадемо машину. І поїдемо.

* І що ми там будемо робити? - питає вона.

* Як що? - кажу я. - Вбивати, звісно.

* Кого? - питає вона.

* Путіна, блядь, кого ж іще? - кажу я. - І всіх його посіпак.

* Але як? - питає вона. - У нас же немає зброї.

* Знайдемо, - кажу я. - Або вкрадемо. Або зробимо.

* І ти думаєш, у нас вийде? -питає вона.

* А чому б і ні? - кажу я. - Ми ж, блядь, не лохи якісь. Ми ж Єва і Аліса. Ми ж, блядь, сила.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* Перемога з нами, - каже Аліса голосом ляльки. - Вона теж хоче, щоб ми перемогли.

* От і добре, - кажу я. - Значить, нас троє. А це вже, блядь, армія.

Я сміюся, а Аліса дивиться на мене з якимось дивним виразом. Суміш страху, захоплення і здивування.

* Ти справді цього хочеш, Єво? - питає вона. - Ти справді хочеш убити Путіна?

* А ти ні? - питаю я. - Ти не хочеш помститися за все? За війну, за руїни, за смерть? За це їбане місто і цих їбаних людей?

* Хочу, - каже вона. - Але...

* Ніяких "але", - перебиваю я. - Або ми це робимо, або ні.

* І що буде, коли ми його вб'ємо? - питає вона.

* А потім, - кажу я, - ми підірвемо Москву.

* Як? - дивується вона.

* Не знаю, - кажу я. - Щось придумаємо. Підірвемо Кремль, наприклад. Або Останкінську вежу. Або мавзолей з тим довбаним Леніним.

* А навіщо? - питає вона.

* Щоб не було більше "перемоги", - кажу я. - Щоб не було більше війни. Щоб не було більше Росії.

* Але ж там люди, - каже вона.

* А тут, блядь, не люди? - питаю я. - Чим вони кращі за нас? Чому вони повинні жити, а ми - ні?

* Але ж не всі росіяни погані, - каже вона.

* А мені похуй, - кажу я. - Хай сдихають всі. Всі, хто підтримує цю війну. Всі, хто мовчить. Всі, хто сміється.

* Єво, це жорстоко, - каже вона.

* А вони, блядь, не жорстокі? - питаю я. - А те, що вони з нами роблять, це не жорстоко?

* Але ж ми не можемо бути такими, як вони, - каже вона.

* А чому б і ні? - питаю я. - Чим ми гірші?

* Ми не гірші, - каже вона. - Ми кращі.

* А толку? - питаю я. - Що нам з того, що ми кращі?

Я знову роблю ковток з пляшки. Брага, змішана з соком, вже не здається такою гидкою. Навпаки, вона приємно лоскоче горло і дурманить голову.

* А знаєш, Алісо, - кажу я. - Мені подобається цей план.

* Який? - питає вона.

* Поїхати в Росію і все там роз'їбати, - кажу я. - Це ж, блядь, геніально.

* А що, як у нас не вийде? - питає вона.

* Тоді ми здохнемо, - кажу я. - Але здохнемо, як герої.

* А що, як вийде? - питає вона.

* Тоді ми будемо жити, - кажу я. - Будемо жити вільно. Будемо жити щасливо. Будемо жити так, як хочемо ми, а не так, як нам кажуть.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* Перемога буде з нами, - каже Аліса. - Вона завжди буде з нами.

* От і добре, - кажу я. - Значить, ми переможемо.

Я сміюся, а Аліса дивиться на мене з захопленням. І я розумію, що вона зі мною. Що вона піде за мною. Що вона готова на все.

І мені стає добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

І мені похуй, що це неможливо. І мені похуй, що це безглуздо. І мені похуй, що це самогубство.

* Єво, мені здається, я зараз вивернуся, - каже Аліса, затуляючи рота рукою.

* Що таке? - питаю я. - Від браги?

* Так, - каже вона. - І від лимонаду. І від морозива. І від усього.

Вона підбігає до вікна, висовується назовні і її починає рвати. Я дивлюся на неї і не знаю, що робити. Сміятися чи співчувати.

* Ну що, Алісо, - кажу я, - полегшало?

* Ні, - стогне вона, витираючи рота рукавом. - Мені ще гірше.

* Може, тобі води принести? - питаю я.

* Не треба, - каже вона. - Я краще ще трохи подихаю свіжим повітрям.

Вона знову висовується у вікно, і я чую, як її шлунок вивертається назовні.

* А знаєш, Єво, - каже вона, коли трохи приходить до тями. - А ти була права.

* Щодо чого? - питаю я.

* Щодо того, що від цієї браги тільки гірше, - каже вона. - І що треба було їсти більше морозива.

* Ну, я ж тобі казала, - кажу я. - А ти не вірила.

* Тепер вірю, - каже вона. - Але вже пізно.

Вона закриває обличчя руками і починає схлипувати.

* Ти чого, Алісо? - питаю я, підходячи до неї. - Ти що, плачеш?

* Ні, - каже вона, піднімаючи голову. - Просто... Просто мені так погано.

* А мені, блядь, добре? - питаю я. - Ти думаєш, мені легко дивитися на те, як ти тут страждаєш?

* Вибач, Єво, - каже вона. - Я не хотіла.

* Та годі тобі, - кажу я. - Проїхали.

Я обіймаю її за плечі, і вона притискається до мене, як дитина. І я відчуваю, як її тіло здригається від ридань.

* А знаєш, Єво, - раптом каже вона, трохи заспокоївшись. - Я все одно не шкодую.

* Про що? - питаю я.

* Про те, що ми тут, - каже вона.- Про те, що ми разом. Про те, що ми... подруги.

* Я теж не шкодую, Алісо, - кажу я. - Хоча іноді ти мене просто вбиваєш.

* І ти мене, - каже вона. - Але це неважливо. Головне, що ми є одна в одної.

* І Перемога, - додає лялька її голосом.

* І Перемога, - погоджуюся я.

Ми стоїмо обійнявшись, дивимося у вікно на темне місто і мовчимо. І в цій тиші, в цьому мовчанні, є щось таке, що важливіше за будь-які слова. Щось таке, що сильніше за будь-які почуття. Щось таке, що дорожче за будь-які скарби.

І я розумію, що, може, Аліса і права. Може, не все так погано. Може, є ще надія. Може, є ще іскра.

І нехай ця іскра - всього лише горище, дві пляшки браги і гігантська лялька. І нехай ця іскра - всього лише дружба з багатою дівчиною, яка іноді блює у вікно. І нехай ця іскра - всього лише коротка мить щастя серед суцільного лайна.

Але це - моя іскра. І я буду берегти її, поки можу. Поки вона не згасне. Поки не настане новий день.

Раптом я згадую про радіо. Старе, пошарпане радіо, яке я знайшла на цьому горищі.

* Алісо, - кажу я. - А давай увімкнемо радіо.

* Навіщо? - питає вона.

* Не знаю, - кажу я. - Просто так. Може, там щось цікаве буде.

* Сумніваюся, - каже вона. - Там же тільки про "перемогу" говорять.

* Ну і що? - кажу я. - Може, хоч посміємося.

Я підходжу до радіо, вмикаю його і починаю крутити ручку, намагаючись зловити якусь хвилю.

Шипіння, тріск, перешкоди. І раптом - голос. Чоловічий голос, який щось говорить.

* Тихо, - кажу я Алісі. - Здається, я щось знайшла.

Я підкручуюгучність, і ми починаємо слухати.

"...і в цей важкий для нашої країни час, - каже голос, - ми повинні згуртуватися навколо нашого лідера, навколо нашої партії, навколо нашої великої мети. Ми повинні бути єдині, як ніколи. Ми повинні бути сильними, як ніколи. Ми повинні бути безстрашними, як ніколи."

* Хто це? - питає Аліса.

* Не знаю, - кажу я. - Якийсь мудак.

* Не говори так, Єво, - каже Перемога голосом Аліси. - Це ж, мабуть, важлива людина.

* Та мені похуй, хто це, - кажу я. - Хоч сам Путін.

І тут я завмираю. Тому що голос з радіо каже:

"...і сьогодні, в цей знаменний день, я, ваш президент, Володимир Путін, хочу звернутися до вас, мої дорогі співвітчизники..."

* Це він, - шепочу я. - Це, блядь, він.

* Хто? - не розуміє Аліса.

* Путін, - кажу я. - Це, сука, Путін.

* Бути такого не може, - каже вона. - Звідки йому взятися на нашому радіо?

* Не знаю, - кажу я. - Але це він. Точно він.

Ми продовжуємо слухати, і я відчуваю, як у мене всередині все закипає від злості. Від ненависті. Від огиди.

"...ми повинні пам'ятати, - каже Путін, - що ми - великий народ. Народ-переможець. Народ, який ніколи не здається. Народ, який завжди йде до кінця."

* Пішов ти нахуй, - шепочу я.

"...і сьогодні, коли наші вороги знову намагаються поставити нас на коліна, - продовжує він, - коли ці покидьки, ці зрадники, ці бандерівці і мазепівці хочуть знищити нашу країну, ми повинні дати їм відсіч. Ми повинні показати їм, що нас не зламати. Ми повинні показати їм, що ми не боїмося."

* А ось і про нас, -кажу я. - Цікаво, що він ще скаже.

"...ці нікчеми, які називають себе українцями, - каже Путін, - насправді є ніхто інше, як запроданці Заходу. Маріонетки в руках американських імперіалістів. Зрадники, які продали свою землю, свою віру, свою історію за тридцять срібників."

* Які ж вони зрадники? - обурюється Аліса. - Вони ж просто хочуть жити вільно.

* Звісно, хочуть, - погоджуюся я. - Але ж хіба цьому мудаку поясниш?

"...і ми не дозволимо їм паплюжити нашу пам'ять, - каже Путін. - Ми не дозволимо їм переписувати нашу історію. Ми не дозволимо їм нав'язувати нам чужі цінності. Ми не дозволимо їм диктувати нам, як жити."

* А хто, блядь, дозволить йому? - питаю я. - Хто, сука, дасть йому таке право?

"...і ми будемо боротися, - каже Путін. - Будемо боротися до кінця. До перемоги. До повної і остаточної перемоги над злом. Тому що ми - росіяни. А росіяни своїх не кидають. І росіяни завжди перемагають."

На цих словах я не витримую. Я підходжу до радіо і вимикаю його.

* Все, блядь, - кажу я. - Досить. Не можу більше слухати цю хуйню.

* Що будемо робити, Єво? - питає Аліса.

* Те, що і завжди, - кажу я. - Будемо жити далі. І ненавидіти. І чекати.

* Чого чекати? - питає вона.

* Коли цей кошмар закінчиться, - кажу я. - Коли ми нарешті станемо вільними.

* А ти віриш, що це колись станеться? - питає вона.

* Ні, блядь, не вірю, - кажу я. - Але я хочу вірити. Хочу, сука, вірити, що колись ми будемо жити по-іншому.

І ми сидимо мовчки, кожна думає про своє. Я - про те, як я ненавиджу Путіна івсе, що з ним пов'язано. Аліса - не знаю, про що. А Перемога - мабуть, про те, як вона буде боротися за мир у всьому світі.

І я не знаю, що буде далі. І я не знаю, чим все це закінчиться.

Але я знаю одне - я так просто не здамся. Ніколи. Нізащо. Нікому.

Навіть якщо весь світ проти мене. Навіть якщо весь світ зійшов з розуму. Навіть якщо весь світ - це суцільна "перемога" і суцільний Путін.

Я буду боротися. До кінця. До останнього подиху. До останньої краплі крові.

Тому що я - Єва. І я, блядь, не здамся. Ніколи. І я, блядь, не мовчу. І я, блядь, не боюся.

І нехай весь світ котиться в тартарари. А я буду робити те, що хочу. Те, що вважаю за потрібне. Те, що, блядь, правильно.

І нехай мене ніхто не зрозуміє. І нехай мене ніхто не підтримає. І нехай мене всі зненавидять.

Але я буду йти до кінця. До самого кінця. Який би він не був.

Тому що я - Єва. І це, блядь, моє життя. І це, блядь, моя війна. І це, блядь, моя "перемога".

І похуй, що зараз 1984 рік. І похуй, що ми в Горлівці. І похуй, що Аліса блювала у вікно.

Все одно, я буду боротися. За себе. За свою свободу. За своє майбутнє.

Навіть якщо цього майбутнього немає. Навіть якщо цієї свободи не існує. Навіть якщо ця боротьба - марна.

Після того, як Аліса пішла, я ще трохи посиділа на горищі, слухаючи маячню з радіо. Але потім мені це набридло, і я вирішила почитати.

Дістала з-під купи мотлоху стару, пошарпану книгу - збірку віршів Лесі Українки. Не знаю, звідки вона тут взялася, але мені завжди подобалося її читати.

Гортаю сторінки, намагаючись знайти щось, що підійшло б під мій настрій. І ось, нарешті, знаходжу.

"Ніч чарівниця"

Я розгортаю книгу на потрібній сторінці і починаю читати. Спочатку про себе, а потім, сама не помічаючи як, вголос.

"Ніч чарівниця,

Мов таємниця,

Світ обгорнула

Серпанком срібним..."

Читаю і відчуваю, як щось тепле, ніжне, лагідне огортає мою душу. Як всі мої страхи, всі мої сумніви, вся моя ненависть кудись зникають.

Залишається тільки краса. Краса поезії. Краса ночі. Краса світу.

"То була тиха ніч чарівниця,

Покривалом спокійним, широким

Простелилась вона над селом,

Прокидалась край неба зірниця,

Мов над озером тихим, глибоким

Лебідь сплескував білим крилом.

"

Я читаю і не можу зупинитися. Слова Лесі Українки ллються, як музика, як пісня, як молитва.

І мені стає легко. І мені стає спокійно. І мені стає добре.

* Єво, ти що, вірші читаєш? - чую я раптом голос Аліси.

Я здригаюся від несподіванки і піднімаю голову. Аліса стоїть на порозі, тримаючи в руках Перемогу.

* Ти ж пішла, - кажу я.

* Я передумала, - каже вона. - Вирішила повернутися.

* Навіщо? - питаю я.

* Не знаю, - каже вона. - Просто захотілося.

Вона підходить до мене і сідає поруч.

* Що ти читаєш? - питає вона.

* Лесю Українку, - відповідаю я. - "Ніч чарівницю".

* Я теж люблю цей вірш, - каже вона. - Він такий... ніжний.

* Ага, - кажу я. - Не те що наше життя.

* Але ж і в нашому житті є місце для ніжності, Єво, - каже вона. - І для краси. І для любові.

* Може, і є, - кажу я. - Тільки я щось не помічаю.

* Тому що ти не там шукаєш, - каже вона.

* А де ж мені шукати? - питаю я.

* В собі, - каже вона. - В своєму серці.

* А що, хіба там щось є? - питаю я. - Окрім ненависті і болю.

* Є, Єво, - каже вона. - Повір мені.

* А ти звідки знаєш? - питаю я.

* Я відчуваю, - каже вона. - Я бачу.

* І що ж ти бачиш? - питаю я.

* Я бачу, що ти добра, - каже вона. - І красива. І сильна.

* І божевільна, - додаю я.

* І божевільна, - погоджується вона. - Але це неважливо. Головне, що ти - справжня.

* А ти, Алісо, - кажу я. - Ти теж справжня. І я рада, що ми познайомилися.

* Я теж, Єво, - каже вона. - Я теж дуже рада.

Ми сидимо мовчки, обійнявшись, і дивимося у вікно. Ніч вже повністю вступила в свої права, і на небі з'явилися зірки.

* Гарно, - каже Аліса.

* Так, - погоджуюся я. - Шкода тільки, що ми не можемо бачити це щодня.

* Чому? - питає вона.

* Тому що війна, - кажу я. - Тому що "перемога". Тому що ми повинні ховатися.

* Але ж колись це закінчиться, Єво, - каже вона. - І ми будемо жити по-іншому.

* А ти звідки знаєш? - питаю я. - Ти що, провидиця?

* Ні, - каже вона. - Я просто вірю в це.

* А я ні, - кажу я. - Я вже ні в що не вірю.

* А ти спробуй, - каже вона. - Це не так складно, як здається.

* Може, для тебе і не складно, - кажу я. - А для мене...

Я не встигаю договорити, тому що Аліса раптом нахиляється до мене і цілує. Цілує ніжно, лагідно, несміливо.

І я відповідаю на її поцілунок. І забуваю про все на світі. Про війну, про "перемогу", про ненависть, про біль.

Є тільки ми. І ця ніч. І ці зірки. І цей поцілунок.

І мені добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

І я розумію, що, може, Аліса і права. Може, є ще надія. Може, є ще іскра.

І нехай ця іскра - всього лише поцілунок на горищі. І нехай ця іскра - всього лише мить серед суцільного лайна. І нехай ця іскра - всього лише ілюзія щастя в світі, де панує смерть.

Після поцілунку ми ще трохи посиділи, обійнявшись, а потім Аліса знову засобиралася додому. Цього разу я її не зупиняла. Розумів, що їй треба йти.

Коли вона пішла, я відчула себе дивно. Ніби порожньо, але водночас і якось... наповнено. Дивне відчуття, незнайоме.

Щоб якось розвіяти цю дивну суміш емоцій, я вирішила зайнятися чимось практичним. Згадала про старе радіо, яке валялося на горищі. Може, вдасться зловити щось, окрім цих нескінченних промов про "перемогу" та ідіотських зведень з фронту.

Я знайшла радіо під купою мотлоху, протерла його від пилу і увімкнула. Спочатку було чути тільки шипіння і тріск, але я вперто крутила ручку настройки, намагаючись знайти хоч щось.

І ось, нарешті, крізь шум пробилися звуки музики. Не такої, яку зазвичай крутять по нашому радіо. Не марші і не пісні про війну. А щось інше. Щось... справжнє.

Це був рок. Не швидкий, не агресивний, а такий, що проникає в саму душу. Мелодійний, трохи сумний, але водночас і обнадійливий.

Я заслухалась. Ця музика була як ковток свіжого повітря. Як промінь світла в цьому темному, задушливому світі. Як надія на те, що десь там, за межами цього божевілля, є інше життя.

Раптом двері відчинилися, і на порозі з'явилася Аліса. З Перемогою, звісно.

* Я думала, ти вже пішла, - здивувалася я.

* Я передумала, - сказала вона. - Вирішила залишитися з тобою.

* А як же твої батьки? - запитала я.

* Неважливо, - відмахнулася вона. - Я їм потім щось придумаю.

Вона підійшла до мене і сіла поруч. Ми мовчки слухали музику, кожна думаючи про своє.

* Гарно, - нарешті сказала Аліса. - Що це?

* Не знаю, - відповіла я. - Якась зарубіжна станція.

* І давно ти її слухаєш? - запитала вона.

* Ні, - кажу я. - Сьогодні вперше знайшла.

* Пощастило, - сказала вона. - У нас таке рідко почуєш.

* Ага, - погодилася я. - У нас взагалі рідко почуєш щось людське.

Ми знову замовчали, слухаючи музику. І раптом мені захотілося танцювати. Не знаю чому. Може, через цю музику. Може, через Алісу. Може, через те, що я просто втомилася сидіти на місці.

* Алісо, - сказала я. - А давай потанцюємо.

* Що? - здивувалася вона. - Тут?

* А чому б і ні? - сказала я. - Хіба нам хтось заважає?

* Але ж ми не вміємо, - сказала вона.

* А ми і не будемо вміти, - сказала я. - Ми будемо просто рухатися. Так, як нам хочеться.

Я встала з підлоги і простягнула їй руку. Вона зніяковіло посміхнулася, але все ж таки взяла мене за руку і підвелася.

* Ну що, - сказала я. - Поїхали?

* Поїхали, - сказала вона.

Я обійняла її за талію, а вона поклала свою руку мені на плече. І ми почали танцювати. Спочатку повільно, обережно, придивляючись один до одного. А потім все сміливіше, все вільніше, все пристрасніше.

Ми кружляли по горищу, і мені здавалося, що ми летимо. Летимо кудись далеко-далеко, туди, де немає війни, де немає "перемоги", де немає всього цього лайна.

* Непогано рухаєшся, Єво, - сказала Перемога голосом Аліси. - Для першого разу.

* А ти, я бачу, у нас експертка з танців, - сказала я, не зупиняючись.

* А як же, - відповіла Перемога. - Я, між іншим, колись була зіркою балету.

* Зіркою чого, блядь? - не повірила я.

* Балету, - повторила Перемога. - Великого театру.

* Того самого, що в Москві? - уточнила я.

* Так, - сказала Перемога. - А що?

* Та нічого, - сказала я. - Просто цікаво, як тебе туди занесло.

* Довга історія, - сказала Перемога. - Якось іншим разом розповім.

* А ти, Алісо, чого мовчиш? - запитала я.

* Я просто не знаю, що сказати, - зізналася вона. - Я ніколи раніше так не танцювала.

* І як тобі? - запитала я.

* Дивно, - сказала вона. - Але... приємно.

* От бачиш, - сказала я. - А ти боялася.

* А ти? - запитала вона. - Тобі подобається?

* Так, - сказала я. - Дуже.

І це була правда. Мені подобалося танцювати з Алісою. Подобалося відчувати її тепло. Подобалося дивитися в її очі. Подобалося відчувати її запах.

І мені було начхати на все інше. На війну, на "перемогу", на ідіотів з автоматами. На все, крім нас двох.