Маленька кімната

Вітер стукав у вікно, лампочка трохи мерехтіла. На вулиці вже вечоріло, люди поверталися додому після роботи.

Квартира в спальному районі – звичайна, непримітна, така, як усі. Будинок ще з 80-х. На кухні змішався запах смажених котлет і цигаркового диму.

— Відкрий вікно, — говорить жінка до чоловіка й продовжує готувати вечерю.

Дитина грається в кімнаті.

— Мамо, ввімкни мультик! Пепу! — прибігає на кухню.

— Добре, зараз. Досмажу котлети й увімкну.

— Чуєш, Андрію, відведеш завтра малого в садочок? Мені треба прийти на роботу трохи раніше, доробити договори, бо там ще залишилося багато, — говорить жінка, перевертає котлети, потім обертається і скрикує.

Чоловік затягується цигаркою, видихає дим у відкрите вікно. На вулиці лунає сирена, але вона вже нікого не бентежить — це стало звичним доповненням до реалій життя.

— Добре, — трохи невдоволено відповідає Андрій, — я відведу Тьомку.

— Мамо, ти скоро?! Я хочу мультик! Увімкни!

Прохання дитини обриває якась дивна, потужна сила.

Нічого не видно, не зрозуміло. Все в диму, все шкереберть.

Жінка біжить, похапцем хапає дитину.

— Агов, Андрію! Твою мать, Андрію!!

Вона намацує чоловіка, намагається тягнути його навмання — у пилюці й вогні не видно нічого.

Темрява. Тиша.

— Сюди! Швидко! Дивіться, тут є люди!

У маленькій кімнаті, немов у комірчині, було сім'я

В обіймах один одного.

Вітер стукав у вікно. Небо дихало вогнем.

Завтра на роботу вже не треба.