ВСТАВАЙТЕ, РІДНЕНЬКІ. МАМА КЛИЧЕ.

ВСТАВАЙТЕ, РІДНЕНЬКІ.

МАМА КЛИЧЕ.

Потужно вдарило в груди. Під серце. Від неймовірного болю й безмежного страху її тіло вигнулося й затремтіло, наче поранене нещадним мисливцем невинне зайченя. Дихання збилося, тож крик, який зірвався з її прокусаних до крові губ, був тихим, жалібним і майже нечутним. Перелякані легені відчайдушно затріпотіли, намагаючись виштовхнути з себе нестерпний сморід чорного диму. Все живе навколо вмить зникло у своїх норах, гніздах та лісових хащах й лише маленька фігурка орлана-білохвоста гордо кружляла над нею в блакитному небі.

Місто захлиналося нервовим виттям протиповітряних сирен.

– Як ти, доню? – теплою хвилею Сивий Дніпро обережно торкнувся її крутого берега.

– Боляче, татку, – схлипнула Хортиця й лагідно потерлась щокою об вологу батьківську долоню.

Похмуре брижіння пробігло по темній поверхні старого.

– Не плач, моя красуне, – сильні руки ніжно лягли на тремтячі плечі. – Не плач.

Вона витерла сльози зеленою гілкою молодого дубочка й з насолодою поклала голову на могутні груди батька.

– За що вони так з нами?

– Бо ми сильні й ми вільні. А вони раби. А раби таких не люблять. Бо боягузи. І в них слабка шия.

Хортиця зацікавлено підняла очі на батька чекаючи пояснення.

– Що? Не віриш? – Дніпро пестливо прибрав з лоба доньки норовливий локон з запашного, вкритого різнобарв'ям квітів лугу й посміхнувся. – Вони все своє життя стоять навкарачки й бачать перед очима лише брудне болото та ноги своїх володарів. Бо не можуть підняти очі в гору. Шия не звикла до цього руху, розумієш? Вони ніколи не бачили, й не побачать, твого блакитного неба. Не вдихнуть на повні груди вільного вітру твого степу. Не впіймають обличчям теплі промені твого дядька Сонця. Зі своєї рабської пози вони спроможні лише скоса спостерігати за яскравими фарбами навколишнього світу. Тому й казяться від злості й лізуть на те світло, як таргани, бризкаючи своєю чорною слиною всюди, куди зможуть дістати. Вони розуміють, що не зможуть жити так, як ми, тому й намагаються знищити те, що їх дратує. Це помста слабких. Але ми їх не боїмося, правда ж?

– Правда, – ледь чутно прошепотіла Хортиця. – Але ж їх так багато, татку!

– Багато, не мало. Чим більше погані, тим веселіше козаку. А боятися то не гріх. Бійся скільки хочеш, але й бийся, скільки сил вистачить. Гріхом буде здатися. А на це ми права не маємо. Хіба діти твої задарма віками голови свої тут клали, Волю здобуваючи!? Хіба висохли вже потоки крові онуків твоїх, в яких ці тварюки болотяні, пам’ять нашу втопити хотіли? А яких гарних правнуків ти виколисала, донечку! Дивишся, й око радіє! Гідні руки шаблю козацьку підхопили!

Погляди батька й доньки водночас повернулися туди, де гнилі зуби смердючої потвори знову гризли Святу Запорізьку землю. Десь там, на сході, нічне небо здригалося від потужних вибухів й палахкотіло гарячою загравою. Десь там, на сході, її зернятка, її онучки ненаглядні дні й ночі захищають здобутки дідів своїх. Десь там…

– Не журися, доню, – Сивий Дніпро випустив доньку з обіймів. – Краще збери силу героїв минулого й допоможи нею воїнам сьогодення. Та посміхнись. Діти обожнюють посмішку мами.

Хортиця гордо розправила плечі, заплющила очі й, розвівши руки-дороги у сторони, тихо прошепотіла:

– Вставайте, рідненькі. Мама кличе.

На високих кручах могутньої Хортиці, над сивими водами Батька-Дніпра, постали тисячі привидів запорозьких козаків. Молоді й старі. Чорноброві й сивочолі, вони з тривогою та гордістю дивилися в далечінь, де вже їхні праправнуки боронили своє право на Волю.

– Не бійся, мамо, – прошепотів найстаріший з них, проводячи рукою по ковилі, що розігралася біля його ніг з веселим нічним вітерцем. – Вони встоять. А ми допоможемо.

З-за небокраю обережно виглянув перший промінчик сонця.