Петро Гузiк "Код смерті"

2097 рік.

За останнє століття людство зазнало більше ударів, ніж за всю свою історію. Спершу була пандемія — вірус, невидимий ворог, що прокрався у кров, в легені, в нервову систему, спершу вкладаючи людей в лікарняні ліжка, а потім — в могили. Сорок мільйонів померлих стали лише початком, першою хвилею в довгому ланцюгу катастроф.

Наступною прийшла війна. Держави, ослаблені економічним крахом та соціальним хаосом, кинулися до останнього засобу виживання — війни за ресурси. Упродовж кількох місяців світ стояв на межі Останнього Дня, коли червоні індикатори ядерних боєголовок блимали в підземних бункерах, а генерали сперечалися, хто натисне кнопку першим. Випалені міста, радіаційні бурі, тіні людей, що застигли на бетонних стінах. Одна з наддержав зникла з мапи світу.

Ті, хто вижив, жили на згарищах. Населення планети скоротилося до чотирьох мільярдів — найменшої кількості за останні двісті років. Міста-примари простягнулися на сотні кілометрів, заростаючи отруєною рослинністю, люди збиралися у мегаполіси, відгороджені від зовнішнього світу багатометровими стінами.

Але навіть у цих стінах людство поступово гнило. Народжуваність впала до критичного рівня. Біологічні андроїди — нова іграшка багатих, новий наркотик бідних — витіснили людей із самих основ їхнього існування. Досконалі тіла, які не старіли, не хворіли, не вимагали нічого, окрім регулярного технічного обслуговування, стали новими ідолами. Справжня плоть ставала зайвою. Діти? Для чого, якщо можна безкінечно віддаватися задоволенню без зобов’язань?

Саме тоді корпорація «Калісто», гігант, що поглинув у своїй експансії десятки конкурентів, виступила з революційною пропозицією, створивши імплант під назвою «Наступне Життя».

Крихітний імплантат, здатний замінити людську долю на холодний алгоритм виживання. Жодної старості, жодних хвороб, жодної смерті. Лише вічне існування в цьому новому, штучному світі. Спершу його тестували на тваринах — лабораторні пацюки, собаки, навіть примати жили довше, ніж це було можливим.

2150 рік став роком безсмертя..

Після десятиліть експериментів чіп «Наступне Життя» вперше імплантують людині — 37-річному мільярдеру й філантропу Віктору Лорану. Через рік він публічно заявляє:

«Я більше не відчуваю втому чи біль. Моє тіло ідеальне. Я перестав бути просто людиною — я став чимось більшим.»

Невдовзі уряди світу схвалюють технологію для масового використання, «Наступне Життя» має стандартні сто років з можливістю продовження.

Після більше ніж пів століття бездоганної роботи чіпів, один із перших Безсмертних, політичний діяч Оуен Харт, несподівано помирає. Жодних хвороб, жодних механічних пошкоджень — його серце просто зупинилося.

1.

Ніч обійняла місто своїми холодними, мов метал, руками й принесла грозу, що розривала небо. Перший гуркіт грому прокотився над тісними вуличками Блошиного ринку, змушуючи вуличних торговців поспіхом згортати свої напівлегальні точки. Блакитна блискавка, схожа на скальпель, розітнула обличчя неба, і з нього ринула злива, важка, немов синтетичне мастило, змиваючи день, залишаючи тільки блискучу темряву. Квартал, який навіть уночі пульсував життям, спорожнів за лічені хвилини. Тільки вуличні хвойди в блискучому латексному одязі та дилери, в чиїх очах відбивалася лихоманка, залишилися під темними навісами, чекаючи на тих, хто ще не встиг зникнути з вулиць.

Гроза продовжувала свій хід. Важкі краплі дощу, підсвічені штучним світлом, билися об асфальт, перетворюючи його на дзеркало, в якому мерехтіли неонові реклами. Відблиски пурпурових і бірюзових вогнів розтікалися по калюжах, створюючи ілюзію міста, що існує десь під ногами, у паралельній реальності.

Поліцейське авто з миготливими червоно-синіми вогнями повільно ковзнуло вулицею, додаючи власних фарб у цей синтетичний водоспад світла. Їхні датчики фіксували все: біометрію перехожих, частоту серцевих скорочень тих, хто опинився в зоні їхнього огляду. Але нічого нового — лише знайомі обличчя, знайомі злочини, знайомий ритм міста, що ніколи не спить.

Будинок задоволень пані Моргани сяяв, немов океанський лайнер, що прорізає темряву цифрового моря. Його вікна-панелі виблискували розрідженим світлом, за яким виднілися силуети дівчат і хлопців, чия зовнішність змінювалася залежно від побажань клієнтів — модифіковані аватари, що могли стати ким завгодно. Реклама на даху пульсувала голографічними написами, обіцяючи ніч, сповнену задоволень, яких не знайти у звичайному житті.

І поки гроза продовжувала шматувати чорне полотно неба, злива стирала межу між реальністю і відображенням, місто жило своїм власним життям.

Грета була зв’язана бондажем — вузли охоплювали її руки та ноги, врізаючись у шкіру, але замість болю вони приносили насолоду, змушували її тіло відгукуватися на кожен поштовх члена її сьогоднішнього коханця ще гостріше. Вона вигиналася, підставляючи себе під його дотики, її спина вигиналася в тугому, майже електричному ритмі, який зливався із биттям серця та глухими гуркотами грози за вікном.

Кляп у роті приглушував її стогони, перетворюючи їх на збуджені зітхання, а її погляд — напівзаплющений, розмитий хвилями задоволення — відбивав у собі блискавки, що прорізали нічне небо. Краплі дощу, що стікали по склу, здавалися дзеркалом її власного тіла — тремтячого, гарячого, повного бажання.

Гроза бушувала за вікном, і Грета відчувала, ніби вона й сама стала частиною цієї стихії. Її тіло було розрядом блискавки, що проривалася крізь темряву. Кожен рух партнера змушував її зливатися з цим буревієм ще більше, ставати ним, розчинятися в ньому.

І в момент, коли наступний удар грому розрізав повітря, її світ вибухнув в черговому оргазмі. Хвиля задоволення накрила її, мов розпечене неонове світло, що затоплює темну вулицю. Вона не просто відчувала — вона існувала у цьому відчутті, була ним. Як ніч, як гроза, як саме місто, що жило, трахалося і дихало разом із нею.

Його член досі перебував у збудженому стані, тому він дістав його і тепер проникав в її анус, наповнюючи її собою.

Грета замуркотіла від задоволення, розтягуючи це відчуття, мов кішка, що знайшла ідеальне місце під сонцем. Вона обожнювала секс. Це було її мистецтвом, її релігією, її єдиним справжнім сенсом у цьому місті, що ніколи не спало. Її тіло — ідеальне, без єдиного втручання модифікаторів чи біоімплантів, було її найбільшим капіталом. У світі, де кожен другий мав синтетичну шкіру, нейроприводи чи хоча б поліпшені нервові рецептори, вона залишалася винятком. Природний діамант серед штучних кристалів. Також, як і безліч людей на вулицях міста, Грета мала «Наступне Життя»

Їй було сорок, але в дзеркалах Будинку пані Моргани вона бачила обличчя двадцятип’ятирічної жінки — розкішне вогняне волосся, великі груди, довгі стрункі ноги, гострі вилиці, пухкі губи, шкіру, що світилася здоров’ям. Грета знала секрет вічної молодості: жодного алкоголю, жодних наркотиків, тільки спорт, правильне харчування та нескінченні години насолоди. Вона була зіркою борделю, головною жрицею кохання, і цього статусу вона не віддала б за жодні гроші.

Її сьогоднішній клієнт був особливим. Пастор Джеймс, глава католицької церкви, чоловік в строгому чорному костюмі, що кожної неділі виголошувала проповіді про покору і чистоту душі, тепер стояв перед нею, оголений, з пліткою-скорпіоном у руці. Він тихо шепотів молитви, немов намагаючись вигнати з себе власну жагу, водночас приймаючи її, піддаючись їй з новою силою. Кожен удар плітки залишав на його шкірі криваві, рвані рани але це було частиною ритуалу.

Грета спостерігала за ним з хижою усмішкою, розтягнувшись на атласних простирадлах, немов королева, що чекає, поки її слуга завершить своє покаяння і повернеться до свого справжнього призначення — служити їй. Вона знала, що такі клієнти — її особлива ніша. Чим більш недоступними вони здавалися вдень, тим розкутішими були вночі.

Зрештою, це приносило свої плоди. В її гаражі стояв кабріолет «Mercedes», який збирав на собі заздрісні погляди на вулицях Край-Сіті. А на її рахунку в банку лежала сума, яка дозволила б їй піти з цієї справи хоч завтра. Але навіщо?

Грета не збиралася залишати своє королівство. Не тоді, коли місто ще могло запропонувати їй нові обличчя, нові тіла, нові гріхи, яких вона ще не куштувала.

Грета все ще пливла на хвилях насолоди оргазму, її тіло тремтіло від задоволення, коли різкий, настирливий писк розрізав простір навколо неї. Спершу вона не звернула уваги — може, це звук дощу, що барабанить у вікно, або далекий сигнал поліцейського дрона. Але ні. Це було ближче. Це було… в ній.

Вона розплющила очі. Червоне світло інтерфейсу чіпа «Наступне Життя» спалахнуло на її правому зап’ясті. Цифри мерехтіли в темряві, відбиваючись у її розширених зіницях, і спершу розум відмовлявся сприймати їх. Ще вчора там була позначка «+30 років». Тридцять років молодості, здоров’я, сили. Але тепер…

«5:00»

«4:59»

«4:58»

П’ять хвилин.

Її серце наповнила паніка, сильніша за будь-яку емоцію, яку вона відчувала в житті. Це жарт? Збій? Помилка? Але чіп «Наступне Життя» не давав збоїв. Ніколи. Він не просто продовжував життя, він точно визначав його межі. І якщо він показував п’ять хвилин…

Грета спробувала вирватися, але бондаж тримав її міцно. Її шкіра була гарячою, покритою потом та спермою, але тепер це вже не мало значення. Вона смикалася, відчуваючи, як мотузки врізаються в її тіло, як її дихання частішає, як легені раптом відмовляються наповнюватися повітрям.

Вона не може померти.

Вона не може померти!

Щось у її свідомості не хотіло приймати це. Вона — Грета, головна жриця кохання, вона мала гроші, красу, владу над тілами чоловіків і жінок. Вона була безсмертною! Чіп не міг ось так просто зламатися. Це… Це якась помилка системи!

Її погляд ковзнув до пастора. Він усе ще був в ній, трахав її та шепотів молитви. На його очах була шовкова пов’язка, тож він нічого не бачив. Не бачив, що її життя витікає крізь пальці, мов пісок у зламаному годиннику.

Грета хотіла закричати, але кляп у роті душив її голос. Вона тільки хрипіла, намагалася привернути увагу, але пастор думав, що це просто частина гри.

— О, так! Ти грішниця! Ти, розпусна жінка, мені подобається як ти стискаєш свою дупцю, я люблю коли так туго.

«4:20»

«4:10»

Вона билася, билася, як тварина в пастці, кожен м’яз її ідеального тіла напружувався, кожен нерв кричав у відчаї. Думки змішалися в голові, хаотичні, як удари грому за вікном.

«Що відбувається? Хто це зробив? Це хтось із клієнтів? Це помилка? Це якийсь збочений жарт?»

Їй потрібно вирватися. Вимкнути чіп. Подзвонити в корпорацію. Бігти в лікарню. Зробити хоч щось!

«3:30»

Очі наповнилися слізьми. Вона ніколи не боялася смерті. Вона думала, що вона її обдурила, купивши собі ще три десятки років. Вона вважала, що має владу над своїм життям.

Але тепер влада була не в її руках.

Вона була безпорадною.

Грета закричала в кляп, смикаючись сильніше, її тіло звивалося в агонії. Пастор тільки посміхнувся і сильніше вдарив себе пліткою, приймаючи її стогін за ще один гріх, що потребував очищення.

«2:00»

Гроза за вікном наростала. Місто не зупинялося, не чуло її. Для Край-Сіті вона була просто ще однією жінкою, просто ще одним тілом, що скоро зникне, і ніхто навіть не згадає її ім’я.

«1:30»

Її пальці зводило судомою. Вона відчувала, як холод підбирається до її грудей, як страх душить її серце, як відчай заповнює легені.

Грета завжди знала, що помре одного дня. Але не так.

«0:59»

«0:30»

Останні секунди… І вона раптом зрозуміла — чіп не бреше. Вона помре. І ніщо не могло цього змінити.

Пастор Джеймс на мить припинив трахати свою улюблену грішницю коли вона надто сильно вигнулася і затремтіла. На секунду його серце наповнилося гордістю від того, яке неземне задоволення він приносить цій жінці, але ж гордість це гріх! Він широко розмахнувся і шмагнув себе по плечах пліткою, виганяючи гріх з своїх думок, і продовжив трахати, а згодом і розрядив свій член у вже мертву Грету, чий скляний погляд втупився в дощ за вікном.