Пролог
Зима, орієнтовно, грудень. Минулого дня був сильний снігопад. Комунальні служби вживають всіх заходів, але рух машин поки обмежений, а електрична інфраструктура частково пошкоджена.
— Пішли я тобі дещо покажу — говорить Андрій з цигаркою в руках.
— Вибачте, але у мене запланована зустріч за 15 хв. — Микола демонстративно дивиться на годинник на лівій руці.
— О, це навіть краще за мої очікування. Пішли, такого тобі Марія точно не покаже.
— Але…
— Я тебе запевняю, це ненадовго.
Микола витримує невелику паузу, а потім випалює:
— Добре
Вони разом йдуть на вихід до сходів і замість того щоб спуститися до охоронця якогось дива підіймаються поверхами вище. Андрій по дорозі забирає з одної з непримітних дірок у стіні ключ і відмикає ним двері на кришу. Микола, хоча й відчуває деякі докори сумління, бо знає, що це не правильно, але слідує за ним.
— Ти це бачиш?
— Не розумію про що ви.
— Небо, подивись на нього.
— Не розумію… — Микола підіймає голову вверх і не бачить нічого окрім маленьких білих точок.
— Он туди, — Андрій вказує пальцем — де Чумацький шлях.
Несподівано для себе, Микола дійсно бачить видимі обриси Чумацького шляху. Він ніби увесь час був тут, поруч. Існував окремо від нього, незалежно від нього, або будь-кого іншого. Проте чомусь саме зараз Микола його помітив. Саме у цей момент він відчув свою приналежність до чогось більшого, кардинально більшого, розміри якого неможливо осягнути логічними конструкціями. І…
— Гадство! — крикнув Андрій.
Заживили ліхтарі.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!