Кінець усьому
Ми дійшли до піку свого комфорту десь всередині двадцять першого століття. Здавалося, що життя стало таким, до якого ми завжди прагнули. Люди тоді все ще творили, винаходили. Ми ще дивилися вгору, мріючи про космос. Уявляли, як будемо літати між зірок. Ми планували своє життя. Пробували передбачити погані сценарії.
Ми завжди боялися, що у нас щось відберуть, і це стане кінцем усього. Ми лякалися, що закінчиться нафта, знизиться рівень кисню в атмосфері. Навіть проганяли сценарії на випадок, якщо згасне сонце. Які ж наївні!
Але в нас нічого не відібрали. Нам дали. «Дарунок», якого не просили. «Презент», з яким не знали, що робити.
Ми назвали його Гул.
Все почалося в один із тих рутинних днів, які нічим не відрізняються від тисяч інших. Потоки транспорту змішувалися з курявою вулиць. Десь варили каву. Хтось не встигав на роботу, просячи Всесвіт підсобити проти втику від начальства. А тоді почався він — дикий рев. Шум, який оглушав і змушував тіло битися в істериці.
Від нього неможливо було сховатися. Затискання вух не допомагало. Здавалося, гул гримів у самому мозку. Його чули люди, які від народження не мали такої здатності. Від нього синіли немовлята і корчилися старожили. Матері дивилися безумними очима, не в силі допомогти своїм дітям. Люди протикали вуха олівцями. Билися головами до стіни, аби фізичний біль перекрив муки від гулу.
В перший день він тривав кілька секунд. Але за цей час абсолютно кожен на Землі пережив справжні тортури. Біль від гулу можна було порівняти з тим, коли на оголені нерви всіх зубів потрапляє крижана вода. Тільки він все одно був сильнішим…
Людство взяли за шкірку і струснули, вибивши з нас пиху і думки про те, що ми вершина творіння еволюції. Перші хвилини після настання тиші були для нас шоком. Уряди кинулися з’ясовувати причину появи гулу. Ми хотіли знайти спосіб, як припинити дикий всепожираючий шум, який призводив до божевілля.
Але ніхто так і не дізнався, звідки взявся гул. Його не провокувала земна кора, ядро чи будь-що звичне на Землі. Вчені не бачили аномальних звукових хвиль. Гул не мав жодної закономірності. Він виникав вдень і посеред ночі. Міг тривати п’ять секунд. Часом ревів хвилину. В такі рази самогубств було найбільше…
В перші місяці після появи гулу ми старалися боротися. Гуртувалися. Ми все ще шукали причину. Політики обіцяли всіх врятувати. Релігійні фанатики влаштували новий культ навколо гулу. Традиційні церкви нагадували про кару божу. Проте нікому від того не було легше.
Гул не припинявся. А ми до нього не могли звикнути. Не могли адаптуватися і мати зиск, як від всього іншого, з чим стикалося людство раніше. Від гулу неможливо було придумати вакцину чи відкупитися. Від нього не вдавалося сховатися ні в найглибших бункерах, ні у верхніх шарах атмосфери. Хоч у тому був плюс. Гул торкнувся кожного. Навіть було потішно дивитися на істерики мільярдерів, яким не помагали їхні гроші. На диктаторів, чиїх наказів не виконував лише шум. Тільки на тварин гул не впливав. Хоч за це йому дяка…
Може це дійсно кара божа? Спосіб очистити планету від усіх людей?
Що ж, хто б це не був, йому вдалося…
Ми почали здаватися десь за півроку. За рік Землю годі було впізнати. Більше ніхто не творив, не виробляв, не прибирав. Ми перестали відмовляти самогубців від їхніх намірів. Люди жили в страху і передчутті неминучого. Через три роки з’явилася нова хвороба. Її назвали стрімкою депресією. Людина, ніби за клацанням вимикача, вирішувала покінчити з життям. Навіть ті, хто не збирався здаватися, «переключалися» за секунду, і вже летіли з дахів будинків або кидалася під вантажівки.
В один із таких днів пішла моя дружина з дітьми. Я стояв у черзі за харчами. Їх тоді ще роздавали вцілілим. Я проґавив мить, коли вони стрибнули. А за секунду пролунав гул. Потім я знайшов їхні тіла серед десятків інших, які валялися під стінами висотки. Своїх рідних я поховав. На інших не було сил.
Волосина, на якій трималося наше життя, рвалася на очах. Найтерплячіші задовольняли основні потреби: шукали воду і харчі. Ходили, як тіні, чекаючи нової хвилі гулу і смерті. В нас більше не було майбутнього. Ми доживали своє «сьогодні».
Так дивно… Нас не знищила ядерна зброя. На Землю не впав астероїд. Не настало глобальне потепління, і ми навіть не випустили новий смертельний вірус. Нас вбив гул і нездатність до нього пристосуватися.
Пробачте, якщо моя розповідь здалася сумбурною. Я дуже давно не записував відео. Та й нормально не говорив ні з ким певно з рік. Там, у папках детальна хронологія подій. Записи новин, звернення науковців. Статті і дослідження. Я збирав дані від самого першого дня. Якщо вам це потрібно…
Я не знаю, хто й коли знайде моє звернення. Але ким би ви не були… Я не маю, що вам сказати. Від мене ви не почуєте напучень. Я не знаю, як потрібно жити…
Я сиджу на підвіконні двадцятого поверху, спустивши ноги на вулицю, і милуюся заходом сонця. Так давно не дивився в небо. Світ все ще прекрасний. Моє волосся на руках стає дибки. Скоро почнеться гул. Цього разу я не буду чекати на його завершення.
Якщо ви знайдете моє послання, ким би ви не були, я радий, що ви вціліли…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!