Я дивлюся у твоє вікно

Стара Тодоська стояла перед брамою, нервово вистукуючи ногою. Де ж вони всі? І чи прийдуть взагалі? Поки чекала, дивилася на сад. Файні яблуні виросли, розлогі. Хоч і покрутилися вже від часу, зате пагони молоді попускали.

«Так і має бути. Старе має відходити, посуватися, давати місце для молодого»: міркувала, поки згадувала, як сама садила кожне деревце.

І ясени виросли, які коло межі насіялися. Мало не до неба кронами дістають. Семен погрожував повирубувати, а вона випросила зоставити. Не по-людськи якось корчувати дерево, коли воно собі вигризло право на життя. Дивилася і на хату. Діти порядки тримають. І знадвору доглядають, і всередині. Нема на що нарікати. І от нині гостину для неї влаштували. Аби тільки запрошені прийшли…

Вже подумала, що зневажили її. Засмутилася. А ж он запеленгувала червону хустку: маячіла між вишнями і кущами бузини, які поросли з двох сторін вулиці. Точно Мариська! Лиш вона такі носить! На серці розлилося приємне тепло.

— Дай боже, подружаню! Не спізнилася?

— І тобі того ж. Ти найперша прийшла.

— А кого ще чекаємо? — Марися поправляла хустку з блискучими квітками і пишними торочками.

— Та всі наші будуть: Вірка, Уляна мала прийти. Та й родина. Не знаю, хто там добереться.

— Але ж то ти Тодосю, ладно вбрана. То Оксана такого костюма справила?

— Ну аякже, — пишалася господиня. — І туфлі нові. Хоч то я на пасочках не люблю, але най там.

Тодоська ще хотіла щось розказати, але побачила нових гостей.

— Хто то в такій сукенці жовтій пре? Вірка?

— Та бігме боже вона. Ото стара андатра, а в таке плаття вбралася, ще й люрексом!

— А шо їй! То ж Вірка! Їй море по коліна. А отам Улянка біжить. Ну всьо, Тодосько, от і зібралися ми, як обіцяли.

Жінки зашуміли, оживилися, галакали як зграя наполоханих галок. Сміялися, прихвалювали і підколювали одна одну. Жодна не ображалася — сто років одна одну знають. Дивно було б, якби балакали по-іншому. Всі росли тут на вулиці, на танці разом ходили, на весілля одна до одної. Тоді молодими господинями зробилися. Між собою і на свекрух з чоловіками жалілися. Більше, ніж подруги — вже рідня.

— А Семен твій на гості прийде? — легенько штурхнула Тодоську Марися. Ой, хитка то тема. Добре він сала за шкіру залив своєю пиятикою і походеньками! Але що вже тепер їм таїтися. Лише правда й лишилася.

— Пф! — скривилася та. — Треба було раніше шануватися, щоб на балі̀ ходити. Тепер благовірний мій най смоли гарячої нап’ється, а не за столами висиджує.

Жінки засміялися. Вміє Тодоська сказати, як відрубати.

— Ну то давай, показуй свої порядки.

Господиня покликала подруг до хати. Водила кімнатами, хвалилася ремонтами.

— Ой, Тодосю, ай то вже файно твої діти поробили. Які то тепер молоді люди мудрі. Люблять комфорт, аби зручно і просто.

— Ну, то ми горбатилися і не знати, куди ті заробітки пішли.

— Як куди? Он на хребті твої заробітки, аж до землі ними пригнуло! — Вірка зареготала заразним сміхом.

— Тихо ти, гостей мені розполохаєш, — шикнула на неї Тодоська.

Й справді, в хаті прибувало люду. Сходилися родичі, сусіди, навіть співаки з церковного хору уважили.

— Ото Оксанки Максимко так виріс? — дивувалися жінки.

— А то! Ще но раз моргнути — і чистий кавалєр.

— А ото Семенові сестри?

— Ага, вони самі.

— Такі запишені, носи догори позадирали.

— Ніби то ніхто не знає, з якого болота вони вилізли, — знов скривилася господиня. — Тільки мною попихали, як заміж вийшла. А тепер присіли, нема на кому воду возити.

— А то хто? Валька? Ота, що коло ставка живе?

— Ага.

— Йой, а то шо то вона така поморщена зробилася? Та ж була красуня писана на ціле село, а ниньки як яблуко перепечене.

— Бо час біжить, всіх до землі притискає! — засміялася Тодоська. — Ти забула вже.

Вони ще обговорювали односельців. Згадували молодість і старі добрі часи.

— Ну шо, дівки, балачки балачками, але й по сто грамів треба хильнути, — підморгнула до подружок Тодоська. — Давайте, хапайте стопки.

— Ну, нехай піде, як в суху землю, чи як там треба казати? — Вірка була би не собою, якби знов щось не ляпнула.

Тодоська зареготала, перечепивши склянки. Одна впала на землю. Правда, не розбилася. Ціла хата гостей обернула погляд на жінок.

— Та шо ти, Тосько, товчешся, як Марко по пеклі? — шикали на неї дівчата.

— Та шо я? Шо я? Ну, давайте. Вип’ємо тут, бо деінде не дадуть.

Вони старалися не шуміти. Слухали розмови, які велися за столом. Наїдків нарихтували, слава богу. То добре, перед людьми не стидно. Коли гості стали розходитися, Тодоська й собі вийшла до брами. Провела кожного. Дивилася в слід. Запам’ятовувала. Хто знає, коли ще побачаться. А тоді стала прощатися з найближчими подругами.

— Дякую, дівчата, що прийшли.

— І тобі, що закликала.

— То в кого наступна гостина?

— Та в мене, — розвела руками Вірка. — Тільки чи мої дармоїди щось нарихтують… То в тебе Оксана господиня.

— Та побачимо, що там наперед забігати, — підбадьорювали дівчата.

— Ну, то знову здибимся!

Тодоська розпрощалася зі всіма. А тоді вернулася до хати. Ще раз пройшлася кімнатами, подивилася на дітей. Та й собі треба відчалювати. Той день земний такий короткий. Вийшла за ворота. Обняла на прощання свою улюблену яблуню. Вдихнула запах кори. Як же добре… Ну, пора…

****************************************************************************************************************************************************************

Оксана збирала посуд зі столу. Ще трохи, і той довгий тяжкий день нарешті закінчиться.

— Втомилася?

Здригнулася від чоловікового дотику. Сьогодні вона якась смикана і неуважна. Весь день її різне вчувається. Може того, що дійсно змучилася, ледве на ногах стоїть. Чоловік просив дати на службу божу за маму в місті, і цукерки роздати, як люди роблять. Вона ніби була не проти, наробилася за тиждень, як віл. Не до приготувань на таку кількість людей. А тоді передумала. Невже її мама не варта останнього святкового обіду? Роковини мусить справити. Так годиться.

— Втомилася страшно. Але знаєш, добре, що ми обід зготували, і на службу в селі дали.

— Таки добре, — погоджувався чоловік, і взявся витирати посуд.

— Знаєш… — Оксана замнулася. Трохи стидно було про таке казати.

— Що?

— Ти можеш не вірити, але… Мені цілий день вбачалася мама. От чесне слово, я просто чула її голос, сміх. Здавалося, що й кроки такі, як вона все ходила, з притиском на одну ногу. А як та склянка впала, аж млість пішла по тілу.

— То всім пішла. Як вона взагалі могла впасти? Там же ніхто не стояв, і зачепити не міг.

— Я чогось хочу вірити, що мама була тут, — Оксана скептично ставилася до паранормальщини. Але нині був особливий день.

— Думаю, вона й була тут. Вона й була…

Вони стояли обнявшись коло гори посуду. Згадували маму. Говорили про плин часу і те, що смерть не може бути завершенням. Не може людина отак просто зникнути. А за вікном зав’язувалися яблука. Життя тривало...