Втомлене місто

Втомлене місто останніми, і саме через те трохи конвульсивними подихами, проводжає прожитий, хоч і вихідний, та все ж напружений і невимовно довгий день. День який міг не настати, не відбутися, не завершитись. Такий самий як і тисячі інших днів в цьому збоченому, згорбленому, надзвичайно близькому та рідному, водночас холодному, слизькому й брудному мегаполісі, з його ницістю та бідністю, щедро приправлених помпезністю та перемогобіссям.

Мліє добігаючи небокраю втомлене, по весінньому Medium-well прожарене сонце, стікаючи по вигинистим хмаркам, ваксуючи їх нечіткі обриси своїм кармазиновим соком, який жваво розтікається навсібіч. Вітерець ледь помітно віє нічною прохолодою, втім не забуваючи поривчасто викашлювати тепло, котрим встиг надихатись за день.

Всі втомились. Кожен поспішає завершити, покинути остогидлі справи та у свій улюблений спосіб відсвяткувати прихід ночі. Одні поспішають до генделів, де накидавшись спиртовмісною гидотою в жахливих навколомузичних тональностях валають “час рікою пливе”, “червону калину”, “пса патрона”, ”владімірскій централ” та інших немузичних витворів. Інші старанно вибудовують черги до закускових закладів, ресторанів швидкого ґвалтування шлунку та рундучків з кебабами з ще недавно нявкаючим мнєсом та підгнившою капустою. Особливим мистецтвом страждають німфетки, наносячи свій бойовий камуфляж, вбираючи себе в подобу одягу, який не прикриває, а навпаки оголює груди, спини, животи, пахви та піхви. Інакше ніяк, не помітять, не запросять, не відшмагають і не засадять, при цьому і не заплатять за пійло та закуски, і виходить - вечір в сраку, все пропало.

Та переважна частина струдженого люду все ж поспішає до своєї гіпсобетонової шкатули, напхати пузо бодай чим, та впасти в обійми морфея, під заколисливу, потужну промову якою верховний Jester просочує залишки мізків.

Втомилось все, втомились всі, залишки містянських оаз, з їх пересохлими каналами, бомжі на зупинках і в скверах, тролейбуси, трамваї. Поступово спадає температура сповільнюючи тік життя по судинах міста, динаміки гучномовців звично і трохи судомно прокашлюються, в готовності кричати про небезпеку, благаючи “пройти в найближче укриття”.

Кіптява насичує собою кожну частинку повітря. місто обіймає темрява, гудять хрущами поодинокі автівки. Світло поступово випаровується з вікон, полишаючи їх сліпі очниці. Комендантська година. Морфей непоквапливо та вельми поважно виходжає у своїх володіннях.

Тихої ночі рідні мої, мирної ночі любі друзі, спіть спокійно знайомі. Земля бетоном вам вороги, згиньте, каньте врешті вже в небуття, у безпам'ятство. Нехай нового дня вам не буде, довіку.