Наше рандеву

— Міжнародний аеропорт «Руассі – Шарль де Голль», мосьє, — мовив до свого клієнта водій таксі.

— Мерсі, — подякував Жан та вніс сплату на телефоні.

— Мерсі, — посміхнувся водій та провів поглядом свого клієнта. Це був чоловік десь тридцяти років, брюнет, кароокий, парижанин.

Жан відкрив двері машини, вийшов та окликав дочку:

— Ненсі, ходімо!

Вмить з машини вистрибнула маленька дівчинка, дочка Жана. В руках у неї була ще менша тваринка – це було кошеня, яке нарекли ім’ям Емма.

Батько і дочка взяли свої багажі, пройшли крізь перевірку багажу та документів і сіли чекати на свій літак.

— Коли ми полетимо? – цікавилась Ненсі.

— Через двадцять хвилин відкриють, потім піднімемось і сядемо на літак, – пробурмотів Жан.

— Але, папа, коли ми полетимо? – не вгамовувалась дівчинка.

— Ще довго чекати, – зітхнув чоловік і провів рукою по її темному кучерявому волоссю.

— Як же ти схожа на свою маму… – Жан досі не міг відпустити втрату своєї любої Бріджит, яка однієї ночі видала свій останній крик і подарувала життя цій маленькій Ненсі, що зараз дивиться на нього тими ж зухвалими, але теплими карими очима.

— Пардон, – Жан змінив тему для розмови:

— Ти ж пам’ятаєш до якої людини ми летимо?

— Уі! У тітки Анни весілля!

— А як звати її майбутнього чоловіка?

— Рафаель! Він іспанець!

— Саме так! – посміхнувся Жан.

— То коли ми полетимо?

Ненсі вперше летить за кордон, як і її батько. Жан радий за свою сестру, яка, нарешті, виходить заміж, але він мав погані передчуття перед польотом.

Він уперто вірив що це просто страх перед літаком, от і все: йому, як мешканцю селища, шумний аеропорт здавався чимось страшним.

— «Просто треба звикнути, – казав до себе Жан. – Ти ж якось до Парижу звик?» – із такими думками він встав на ноги.

— Маємо йти! – сказав Жан, коли побачив як почали вставати зі своїх місць люди. Літак вже приймав пасажирів, треба було поспішати. Жан та Ненсі похапцем зібрали речі, дівчинка схопила сумку з наляканою кицею і побігла за татом. Вони зайшли всередину літака, знайшли свої місця та почали готуватись до цієї довгої подорожі.

Раптом у Жана задзвонив телефон, девайс був на вібрації. Чоловік обшукав кишені своїх джинсів, потім намацав пристрій у дорожній сумці.

На екрані висвітився напис «Ann sœur».

— Сестричка дзвонить, – він узяв слухавку:

— Бон жур, Анно.

— Бон жур, – відповіла дівчина.

— Ти вже в дорозі?

— Уі, десь о шістнадцятій годині вже буду у вас. Політ займе не більше двох годин.

— Добре, Хуане! – почувся більш низький, у порівнянні з Анною, голос.

— Ми на тебе дуже чекаємо!

— Ти чув? – засміялась Анна. — Рафаель за тобою скучив, Хуане!

— Мене звати Жан… – пробурмотів француз. Він уже й не наважується виправляти іспанця-нареченого своєї сестри.

— Все, Анно, скоро злітаємо. Оревуар!

— Адіос, Хуане! – Жан поклав слухавку.

— Папа, а чому дядько Рафаель кличе тебе Хуаном?

— Бо цей Рафаель нерозумний, доню, – пробурмотів Жан. Інструктор розказав як користуватись жилетом безпеки та про інше, і от почалось.

— Еммо, що таке?! – киця почала кричати, наче її хтось налякав. Ненсі намагалась її заспокоїти, але марно; лише коли Жан втрутився, киця замовкла та мирно дивилась крізь віконце своєї сумки.

— Дивно, – занепокоїлась Ненсі. – Зазвичай вона спокійна. Що з нею, папа?

— Ма філь, Емма просто налякана, бо вперше летить, – розвів руками Жан та пожартував:

— Майже як я.

Жан навів будильника і, від бездіяльності, заснув. Ненсі ще якийсь час дивилась у вікно, на білі хмари, в які занурювався літак і які лишались позаду, над липневим небом Франції…

Жан смачно зітхнув, потягнувся та протер очі: він проспав майже всі дві години польоту.

— Папа, ми скоро прилетимо? – поцікавилась Ненсі, не відриваючи очей від вікна.

— Я хочу похизуватись перед дядьком Рафаелем знаннями з іспанської мови!

— Зараз дізнаємось, – пробурмотів ще сонний Жан. Поруч у цю мить проходила стюардеса. Він окликав дівчину і запитав коли буде посадка літака. Ненсі бачила, як близько підійшла до її батька ця руда висока дівчина і щось йому розповідала. Ця посмішка на фарбованих губах не викликала в дівчинки довіри, а змушувала злитись.

— Шановний, – казала руда стюардеса до Жана. — ще година польоту, можете далі спати.

Жан не повірив своїм вухам і почав шукати свій телефон:

— Дивно, за дві години ми мали б долетіти до Іспанії…

— Іспанії? – засміялась стюардеса. — Ви хотіли сказати до України?

Жан аж закляк на місці:

— Куа?! Яка ще Україна?!

— А Ви цікавий, летите самі не знаєте куди, – закотила очі дівчина.

— Дякувати Богу, вже деякі аеропорти відкрили…

Чоловік схопився за голову і не зводив очей з підлоги, натомість Ненсі заспокоїлась, поки не побачила збентежене обличчя батька. Жан знав про Україну рівно стільки, скільки видають французькі ЗМІ та українські біженці, з якими йому доводилось мати справу як стоматолог. Це його й бентежило.

— Папа, все гаразд? – запитала Ненсі в батька.

Жан витяг телефон, в якому містились копії квитків, і придивився до назви країни, до якої мав летіти. Там англійською було написано «Іспанія, Мадрид». Отже, помилка була не в квитках.

— «Я переплутав літаки…» – зрозумів чоловік і провів рукою по своєму волоссю.

— Так, звісно, – збрехав дочці Жан. – Проте в нас тепер трохи інші плани, ма шер філь.

— Які плани?

— Не знаю, – відповів Жан. — Знаю лише що ми не в Іспанії.

— Куа?! – злякалась Ненсі. — Але чому?! Я цього не хочу!

— Я теж не хочу, Ненсі, але…

Жан не договорив, бо почалось приземлення літака.