Уривок з тексту Аюра 3: Мефіон

Вони працювали всю ніч. Учень лікаря, що потім представився Гейбом, зовсім перестав їх боятись і з усіх сил старався, добряче допомагав з пошуками. Бо їм довелося переглянути чи не половину королівської бібліотеки.

– От скажіть, – запитав Рейтон, коли в них була невелика перерва на перекус. – Навіщо вам так старатися заради простої писарки. Ви ж можете легко знайти собі десятеро таких, ви ж король.

– Її не можна замінити, – зітхнув Мефіон перш ніж зрозумів, як це прозвучало.

– Хе–е!

– Заціпся!

– Я ж ще нічого не сказав, – реготнув Рейтон.

– От і не кажи, – Мефіон втомлено відкинувся на спинку крісла, в якому сидів, і склав руки під голову. Спати хотілося сильно, але він тримався. Чи то втома далась взнаки, чи ще щось, та він чомусь вирішив поділитись тим, що його непокоїло: – Слухай, не вигадуй собі зайвого, Рейтоне. Зараз всі до мене гарно ставляться лише тому, що привид мого прадіда подарував мені ту корону у всіх перед очі. Тобто якби я не став королем, мене все так само б зневажали за мій маленький зріст, звали б виродком, казали, що псую своїм виглядом красу нації. Так було завжди. Там в низу живуть вітряні, усі вони з якихось причин залишили хмари. Ми дві сім'ї зустрічали часто. От і… – маг видохнув, відганяючи спогади. – Всіляке було… Того я не тішу себе зайвими надіями. Для них я в першу чергу король. І так тепер буде завжди.

– То ось чому ви зв'язалися із дворфами.

– Правильно. Їх не хвилює зовнішність. Аґлар і Аюра прийняли мене таким, як я є, так легко, що я сам не одразу в це повірив. Ми познайомились всього лише в серпні, але мені їх уже так не вистачає… – Мефіон сумно зітхнув.

– Мені на відміну від вас з друзями не пощастило, – буркотнув Рейтон.

– Я знаю. Під час нашої битви, магія мого прадіда показала видіння з твого минулого…

– То ви мене просто пожаліли? Бридота.

– Не те, щоби пожалів… То скоріше було розуміння. Я ж пройшов через схожі приниження і біль.

– У вас була сім'я.

– Шуткуєш? Батьки завжди тяжко працювали, їх ніколи не було поряд. Так і звели себе в могилу. А сестра була ще тим демонятком, знущалась більше за всіх. І як тільки з того бридкого каченяти виросла така чемна красуня? – він сумно реготнув. – Бачиш, не такі вже ми й різні, Рейтоне.

– Ага, хіба що ви справжній нащадок корони, по крові.

– Ну, я про це дізнався лише минулого місяця, якраз за кілька днів до того, як повернувся до тебе. І розповіла мені покійна вже бабуся Лікії, яка за часів мого діда працювала тут, в палаці, нянькою і покоївкою.

– Тобто?! Я ж полював на тебе, бо думав, що ти ідеш мене вбити й забрати корону собі! – Рейтон був на стільки шокований почутим, що навіть не помітив, як звернувся до короля на "ти".

– Хто тобі сказав ту дурню? Мою сестру викрали. Я лише хотів забрати її додому і все, – реготнув Мефіон. – А воно он як закрутилося. Звісно я знав, що мої батьки були не простими магами, бо та магія, якій вони мене вчили – була, кґм, занадто специфічною. Проте я і не підозрював, ким вони є насправді. Мені ж було роки два десь, чи три, коли вони звідси втекли. Я той час взагалі не пам'ятаю.

– Значить хтось те… вас підставив, – машинально виправився Рейтон і замислився. – Цікаво, хто це був?

– Можеш наодинці звертатись до мене на "ти", – махнув рукою Мефіон. – Хто привів до тебе сестру і сказав, що я йду по твоє життя?

– Це були лицарі, не пам'ятаю тільки, хто саме… – замислився Рейтон. Йому сподобався цей жест.

– Вейджил значить. Знайшов сестру, закохався і створив цілий заколот, ще й мене використав у своїй грі, – розсміявся Мефіон. – І як тільки йому мізків то вистачило?

– То значить хтось йому підказував з тіні… Хтось з колишніх радників намісника?

– Цілком можливо… Треба буде зайнятися цим запитанням, але то вже потім. Зараз передусім порятунок Лікії.

– То ти таки у неї закоханий?

– Ні не закоханий! – миттю весь спокій короля зійшов нанівець.

– Ти почервонів!

– Це від злості!

– Ага, звісно!

– Не біси мене!

– Ти сам бісишся, – веселився Рейтон. – От подумай, якщо такі прості фрази й будь-які згадки про Лікію тебе так чіпляють, то в чому може бути причина?

– Я не хочу зараз про це говорити, – насупився король.

– Ну як знаєш.

– Та і ти ж наче не такий вже знавець любовних справ…

– Я кохаю Мелінду.

– І того так до неї ставився? У башті замкнув, свідомістю через меч керував, змушував вбити мене.

– Згоден, я був ще тим гівнюком. Але того, що було, змінити неможливо. Тож цілком заслужено зараз всі так до мене ставляться.

Учень лікаря з усіх сил удавав, що не чув їхньої розмови та старанно допомагав із роботою.

Лише після світанку їм нарешті вдалося створити ту магію.

І Мефіон одразу помчав до Лікії.

Гейб поривався з ним, щоб на власні очі побачити результат, та Рейтон його втримав:

– Не ходи, в нього все вийде, це ж Мефіон.

– Чому, я ж маю наставникам усе розповісти...

– Потім запитаєш у Мефіона, він тобі все розкаже.

– Але…

– Жодних але, йди спати. Ти нам добре допоміг, з тебе виросте чудовий маг.

Служниці по черзі дивились за Лікією. Її стан майже не змінився за ніч. Та це була оманлива стабільність. Бо будь-якої миті її життя могло обірватися.

Мефіон попросив усіх залишити кімнату, і почав малювати у повітрі над дівчиною магічні знаки, коли вони пішли. Він таким чином створив зі своєї магії кульку, розміром з велику горошину. У якій була зібрана необхідна кількість магічної енергії. Якби Лікія була у свідомості, їй було б достатньо проковтнути її. А зараз їй для цього потрібна була допомога. Аби кулька не потрапила до дихальних шляхів. Ні, не через поцілунок. Хоча Рейтон вмовляв зробити саме так. Мефіон справедливо розсудив, що це занадто ненадійний метод.

Йому довелося використати ще дуже багато магічних сил, аби використати ще одне створене минулої ночі закляття, яке мало доставити його магію за призначенням.

І от коли він відчув, що кулька луснула й випустила енергію в тілі Лікії, та побачив, як одразу порожевіли її щоки – нарешті втомлено впав на стілець біля її ліжка. Бо в самого після всього лишалось дуже мало магії у запасі. А щоб відновити його – треба було добре виспатися.