Час

ЧАС

Зазирни у мої очі! Що ти в них бачиш? Я розповім тобі:

Вони блищать, ніби зірочки у височезному небі. Вони схожі на маленькі вогники, блискучі та допитливі. Які кожного разу прискіпливо вдивляються у далечінь, намагаючись роздивитися своє майбутнє. Наче коли довго очікувана весна, трохи затрималася десь за горизонтом. Але грайливо трохи дратує очикувачів своєю появою. Та коли на повні груди вдихаєш свіже повітря, яке супроводжує молоду весну, відразу потрапляєш у її полон. У вир нових емоцій та бурхливого життя, зовсім забуваєш про всі маленькі негаразди. Бо вона прекрасна, ця така рання весняна молодість! Вона перевертає життя, доповнюючи його цікавістю та різноманіттям. Тільки весна у твоєму житті супроводжується яскравою, грайливою чуттєвістю і гостротою відчуття навколишнього світу. І це сприйняття таке гостре та чутливе, ніби тендітне павутиння молодої павучихи. Лише молодість в змозі дарувати всі фарби веселки кожного дня, кожної хвилини, кожної миті.

Зазирни у мої очі! Ти бачиш? Інколи вони сіруваті, мов вечірнє небо наприкінці травня, а іноді вони зелені і схожі то на соковиту зелену траву, то на молоде насичене листя дерев, яке відблискує на весняному сонці різними зеленими відтінками, від темно – зеленого аж до смарагдового, або від світло – зеленого до сріблястого. І грає в них ця барвиста різноманіть від відчуття почуттів, які наповнюють душу надією на майбутнє.

А потім приходе літо. Ти знову подивися мені в очі! Вони вже трохи інші, впевненіші та цілеспрямовані, ще наповнені теплом до тебе. Спокійно дивляться в перед, вже не сповнені маячливою надією, розраховують тільки на себе. Як палке літо, впевнено крокує по землі вміло виконуючи свої обов*яки, впроваджуючи скрізь свої права після веселої та безпечної весни. Пестячись у теплій воді, вигріваючись на палкому сонці, насолоджуючись ніжним бризом, та відпочиваючи у прохолодній тіні великих зелених дерев, які вміло приховують смуту далеких кутках перед відчуттям скорого наступу осені та життєвих розчарувань. Як зріле кохання, літо спокійно та лагідно сприймає всі прояви нетерплячої осені, та якихось своїх не ліків, інколи демонструючи не то обра, не то характер теплими грозовими дощами. Але ще намагається втримати у своєму ніжно - гарячому полоні все навколо себе.

А очі мої змінюють колір, ти бачиш?! Зазирни у них, вони соковито - зелені та інколи більш сіруваті, як річки під час літньої зливи. Іноді з жовтуватими прожилками, ніби деякі пожовклі травинки висмикнулися з трав*яного килима, які теж нагадують про те, що дуже близько осінь, і зміни у моїх очах вже незворотні.

Ось гордовито та впевнено вступає в свої права харизматична осінь. Завзято перевіряє в усіх закутках, чи не залишило літо чогось свого. Осінь така гарна, надмінна та примхлива не стерпить чужого у своїх володіннях. Мудра осінь розуміє, не слід без бою віддавати своє, але чуже ніколи не стане своїм. Вона прохолодна та спокійна, і часом їй байдуже, що коїться навколо неї, головне, щоб усе було розмірено та зручно. Осінь заворожує своєю холодною красою та привабливою самотністю. Осінь - різноманіття кольорів, яскраві вибухи осінніх барв, водограєм розливаються на поріділому листі дерев. Але, це та сумна краса, яка не в змозі пробудити ті далекі, палкі відчуття, як це було колись, дуже давно на весні.

Та чи ти забув подивитися мені в очі?! Зазирни в них, вони зовсім не схожі на ті, якими були колись. Вони все ще зелені, але трохи жовтуваті, з коричневими плямками, мов пожухле листя на траві. Ти бачиш? Впевнений, погляд, інколи майже звірячий від ненависті, образи, болю, а іноді зовсім самотній і розгублений. Але найчастіше погляд байдужий від давно зрозумілого, знайомого, незмінного того, що відбувається навколо. Адже це мудра осінь, яка живе в твоїй душі, і на душі стає ще страшніше, а навколо холодніше, коли приходить розуміння того, що за тобою в же зовсім поряд в спину дихає зима.

Вона крижана і врівноважена, її завірюха доводить, що любий хаос утворений навколо себе самим собою, можливо привести до ладу вкривши рівномірною товщою снігу, якщо маєш холодний розсудливий розум. Та хіба про це пам*ятають на весні? Але та зимова безпорадність, якою оковує неймовірна льодяна краса, надає безліч часу пригадати вже настільки давнішню весну, що інколи здається – « чи була вона?» Безповоротну далечінь літа, та таку близьку і водночас вже далеку осінь.

Ти краще не дивися в мої очі, благаю! Вони напевне ще зеленкуваті, та сива відхлань наповнила їх неміччю і смутком, прикрістю за безпечну весну, за зухвале літо, та надмінну осінь. Але господарка зима все засипає білим снігом, прикриваючи безлад від чужих людських очей. Тільки важкий крижаний погляд в змозі розповісти таємниці. Не дивися в мої очі, я заплющу їх міцно на віки, щоб не заразити тебе безодньою, яка панує в них.

А незабаром знову весна, а потім літо і обов*язково буде осінь і зима. Все як завжди буде таким знайомим, зрозумілим, незмінним з року в рік, але трішечки інакшим – бо вже без нас.