Дар

Ранок зустрів його тендітними сонячними променями. Вони знайомо ковзнули по обличчю, майнувши крізь невеличкі шибки. Знадвору заливався соловейко і небо, золотисто-блакитне, обіцяло приємний день.

Дар закрутився у своєму ліжку, деякий час намагався сховати голову в перину. І лиш коли простір здригнувся від дзвінкого крику півня — підхопився. Його чекала робота. Дрібні справи самі себе не зроблять. Води наносити, тварин погодувати, кашу зварити, навести умовний лад там, де й так зазвичай чисто. В ранковій метушні Дар не помічає, що ходить по тому подвір'ю один. Йому здається, що вчитель поряд. Коні в загін виведені не ним, й не ним птахам кинуте просо. Не він у сіни наносив води.

— Вчителю… майстре, готова каша! — кличе, можна додати, що легка й проста, як він їсть. Та вчитель мовчить, а Дар вже шукає. Можливо не чує, чи дрімає, тому мовчить?

— Вчителю, поки гаряче!

Лиш утретє покликавши старого, Дар втрачає терпець і стукає спочатку в його кімнату, а потім і в його майстерню. Не звиклий до тиші, ходить від дверей до дверей, зрештою кожні відчиняє. Спочатку в кімнату, прибрану й свіжу, а потім в майстерню…

— Майстре?

Змовкає. Руки падають вздовж боків. Пальці в кулак несвідомо стискає. Там тремтить. Чи вже тремтить усюди? У тілі й на долівці під ногами?

Раптово нудить.

З-під каптура у відповідь на нього дивляться очниці сухі. Пергаментна шкіра встигла висохти та обліпити череп старий.

Закутаний в одежі кістяк, залишки його учителя, завмер за столом. Довкола висушених пальців розсип камінців. І в обрисах що їх, що його — все не підйомне смерті ярмо.

Припорошений пилюкою та обвитий павутиною, наче пуповиною, вчитель все ще з’єднаний із цим світом. Змахни — впаде і зникне…

Все мало бути не так.

Дар позадкував, нервово хапаючи за горловину сорочки та відтягуючи її додолу. Згадав і видива, що вже снив і решту слів, що хоч колись вчитель говорив… Стримався. Не закричав.

Там історії попередніх учнів, хтось від учителя втік, хтось не дожив. Дар був останнім, а не найкращим.

Тепер же він був один. В тім ошелешливім відчутті торкається плечем стіни. Ноги підкошуються, дражливо гудять, так хочеться утекти.

Пронестись коридорами, випасти в двір, а там вже як стане, чи ногами, чи повзти… може на коня, та кілька кіл, полем, чи вздовж ріки.

Закрити очі й миті не думати.

***

Огар ловить Дара за плечі в порозі, Тисне спиною до себе. Тримає міцніше ніж тоді, серед капища. Пропускає крізь себе марні спроби нервової боротьби.

Злісне “Відпусти!!” Дар видихає вже знесилено, важко повисши вниз головою, ледве зморгуючи непрохану вологу з очей.

— Я не розумію, коли… Як це з ним…

— Зараз, мабуть, слушно спитати куди ти зібрався йти? — стримано озвався Огар. Дар все так і напіввисів в його руках, низько опустивши на свої груди голову, торкаючись чужих передпліч підборіддям, ховаючи за темними відрослими пасмами волосся очі та почервонілі щоки. Уста.

— До Ладуні, — не одразу відповідає хлопець. Тихо, хрипло, наче згубив за кілька митей усі сили свої. — Не пустиш?

— Чому ж… іди, — Огару цікаво спостерігати за тим, як напруга з плечей юнака спадає, він трішки здіймає голову, здається, навіть на ногах міцніше стоїть.

Чом би не дати йому прозріти ще раз у цю мить?

— Тільки скажи, скільки спав ти?

Дар встиг устати, випростатись і тепер стоїть як бовван, спрямував погляд у навстіж відчинені двері. Там пастораль.

Тихо кахчуть качки, коні грають в загоні. Всі ситі й добрі.

— Хіба не добу? — тихо питає він…— Та не більше ж трьох днів?

— Можливо, — наче погоджується Огар. — Однак, хіба очі не дають тобі відповіді, Даре? Твій вчитель висох, наче скупана в солі рибина…. Він скнів і сох весь час, поки чекав тебе.

Дар, звичайно це знав. Мав знати. Коли зрання, крізь відрослі пасма власного волосся, спостерігав в загоні посивілих коней. Знав ще тоді, коли знайшов кістяка. Просто думати не бажав.

Він сам стискає свої плечі. Долоні Огара лягають на тремтливі кисті миттю пізніше. Ті самі, кігтисті. Тонкі кінчики пазурів пронизують тонку тканину сорочки, майже торкаються шкіри. Колять і стримують. Не дають забуття.

— Було б інакше, якби ти завершив обряд. Учителю не повезло з тобою.

— Все мало бути не так, — схлип вниз головою. І вздовж носа ковзає солона крапля. Набухає. Зривається.

— Авжеж не так. Якби наздогнав того незнайомця... Якби не поглянув праворуч і не розбив фіал, — підказує на вухо Огар. Торкається чолом потилиці, дише в спину. Здається, навіть усміхається. — За це я вельми вдячний. Бо скніти в тілі віслюка, та раз у вік куштувати незнайомців, було таке собі, хлопче. Я щоразу вмирав.

А вчитель гордо носив його половину. Його обличчя, пів тіла. Руку і ногу, а своїми шкандибав. Старечо й убого, зовсім кволо за Огара себе чіпляв.

Там, між кам’яних баб, хіба не був здійснений обряд? Чи Дар зробив щось не так? А якби й так, чи був би Дар на половину? Пів учня, пів віслюка? Тих наслідків насправді хлопець не знав.

Огар нарешті відступив. Став за спиною. Й все так само ховався від прямого погляду.

Дар й не наполягав. Всівся на сходинку, вперся ліктями в власні коліна.

— Чому його не поховав?

Ті слова лунають, коли Огар вивчає чужі припорошені павутиною скроні. Темне довгасте волосся скуйовджене. Не причесане. Виглядає не краще, ніж у хлопця настрій.

— І не поховаю. Ми не завершили обряд.

— А як же так? Я зробив все, що було в сувої.

— Решта, це моя частина, — тихо перебиває його Огар.

Замість пояснень — підводить долоню, торкається невагомо, не шкіри, ледь звислого пасма, що лягло на плече. Легко, невагомо, підкреслює кігтем його довжину, ще не чіпає тканину сорочки, а вже чує напругу. Вона бринить, аж у вухах гуде. Дар не цнотлива людина, все усвідомлює, як є.

— Погодься, це не справедливо. Зв'язати нас воєдино і не дати хоча б подумати, а як би було інакше. Тим більше, ми і так завдяки йому разом на вічне завжди. Ми можемо чекати не мить і не рік, віки. Чи коханці, чи названі брати… вирішувати тобі. Такої ціни помилки твої.

Руку Огар забрав, а Дар все так і мовчав. Дивився вперед, хмурнів, і багато думав.

— Найкраще що міг зробити це пояснити і піти. Коли… колись, як збагнеш все, ти поклич.

Сказав і зник, навіть подиху не полишив.

В пасторальній тиші його відсутність відчувається надто близько. Блукає холодом по спині. Дар заплющує очі. Зариває пальці в волосся.

Йому перед очі — вкриті лускою ноги і шум води. Віслюка голова, вкладена на стегна край дороги. Кров із рани під власними руками. Жар і гупіт в голові, цілий жмут тривоги. Ніжні дотики і сміх. Чужі губи на долонях і у скронях. Легкі обриси людини підглянуті між власних повік і вій.

Звичайний теплий дотик.