Дар

Він не збрехав. За днем йшов день, а за роком вік. Давно зникли стайня і загін. Будинок майстра посипався боками. З хутора вже не гомін із піснями. Там дощ і грім, вітри з хвищами. Нові малята стали, як діди — горбаті й прикрі. З паличками.

Посивіли б і Дара скроні, дугою б вигнулась спина. Однак, як того ранку сказав Огар, йому судилося нести на плечах кожен вік. Він так й не вирішив, чи бути коханцями, чи братами.

Звичайно, кожному в житті своє. Кому — йти, кому — згинатись. Дару ж хотілося вмирати. Останній раз він вік сидів, на камені, скнів під пилом, вітром і дощами. В його одежі вплівся гриб, ноги поросли плющами. На голові давно кубло, там у волоссі гніздо з пташками. В очах же вічно неба синь, або ж безодня із зірками.

В той ранок над головою летіли не птахи. А в вечір падали не зорі. Було чути там людей, їх веселощів відгомін. Дар дрімав і не одразу зрозумів, коли на стегна сіли двоє.

— Ох Дмитре, так давай сюди, — білявка в Дара втислася спиною. Голову вклала на плече. — Ох так, іще, іще! І знову!

Вони гойдались у танці своїм. А Дар сидів там як стілець. Волосся жінки під щокою, важкий подих над собою. Нахабство.

— О Боже, Дмитре! Я кінчаю!

Він обійняв її чимдужч, втиснув сідницями у Дара. Вбивався в неї раз по раз. А вона так солодко стогнала.

Дар мовчав. Навіть якби бажав, навряд би встав.

Приріс, злився із камінням. Землею. Так сильно був обвитий плющем, що як в’язень з ланцюгами, був скутий з цими місцями.

Чуже кохання роз’їдало, стелило очі пеленою. В коханні жили птахи, дощі й вітри, земля з травою.

В тій щемливій круговерті, одного дня із простору прийшов Огар. Дар відчував його спиною. Долоню теплу — своїм плечем. Вона ж повзла. Повзла щокою, дотик скроню віднайшов. Вперше, за століття болю Дар був ось тут не сам.

— Ти прийшов… на заклик, невже за мною? — не говорив, гудів тими словами десь з середини себе.

— Почув. Прийшов. Що з тобою? Ти наче вріс у світ… — його долоня лине головою. — Для чого? Цей плющ, пташині гнізда, в пилюці скроні… Доле…

— Втомився. Сів. Подумав — годі. Бажав змінити щось на мить. Тепер же бракне обіймів і любові. Крику, стогону, хоча би болю. Я збожеволів?

— Навпроти. Прокинувся, малий.

— Малий? То он як воно буває. А раніше, згадай Огаре, ти в жарт охрестив мене принцесою… тоді було криваво.

— Було. Ти вбив віслюка, — він усміхнувся, поволі виймаючи з чужого волосся гілки та стеблини. Мох, насіння, невдало проросле в шкіру коріння. Звільнивши чуже обличчя від рослин, Огар заглянув в тьмяні очі.

— А зараз, Даре, ти потвора. В тобі не лишилось й краплі крові, ніякої.

Здається, день пройшов отак.

У нього зовсім білі пальці і чорні пазурі. Мідне волосся хвилею стелиться у низ.

Усмішка знайомо щира. Тихий, привітний сміх. Дар липне до нього поглядом. Прилип би руками, устами, собою. Зробив би все те, що боявся тоді, на порозі дому.

— Прийшов сміятись? Давай же смійся, а тоді іди…

Чи легко гнати й сердитись? Сидіти й не рухатись? Так, це легко. А в грудях воно ятрить? Ятрить й вбиває. Дар боїться і чекає, що знов залишиться один. Що знов вросте і все ж сконає, укисши в землю під дощем.

— О ні, мій темний, впертий пане, Даре. Світе милий, ти мовчи. Я більше не слухняний, так можна ж з розуму зійти.

Огар дивиться у вічі, погладжує щоку вивчає дотиком уста. В його трункових зіницях стигне Дара захмарена душа.

Неспокій.

Під пазурами зірване вбрання. Мох, рослини — то вся одіж, важка, як бронзова броня.

Цілунок легкий до ключиці. Над головою ж небеса. Там згодом спалахнуть зірниці. В дотиках шкіра, раптово, жива.

— Я так тікав.

— А я чекав.

— Значить, все було дарма?

— Напрочуд, любий. Вважай, була зима. Вважай, тепер ми ранньою весною, напившись суму як води, будем кохатися з тобою. Трішки я і трішки ти.

Дар сміється від того. Вперше тягне руки за вік. Бракне зверхніх цілунків до болю, потьмарено-сильних як світ. Щоб вдовольняти Огара собою, гаряче-гірко й стократ.

Щоб спілкування тілесно-зухвале, в ролі покреслило спрагу та час.

Зупинитись в цій миті потрібно невпинно, бо ж втече з водою у раз…

Серед лісу, на моховім килимі. Серед квітів і трав, від світил заховані вітами, упали Дар і Огар. Їх обійми чарівно розкуті є. Їх бажання прийнятні як твердь. Один одним зовсім не зваблені. Спраглі за щастям й любов'ю, це все.

Їх серця бажанням заквітчані. І від дотиків простір бринить.

— Що тепер буде, Огаре, скажи мені?

— Любов і кохання, Даре, мій світ.

КІНЕЦЬ.

09.02.2025