Буря

- Ваде, вітрило закріпи, бо зірве! - Горан відчайдушно намагався утримати кермо барки так, щоби розвернути її носом до хвиль. Легке суденце загрожувало перекинутися, якщо хвиля щосили вдарить у бік.

Ясна зранку погода по обіді погіршилася, а з настанням сутінків шторм розгулявся на повну міць. Горан уже кільканадцять разів прокляв себе за те, що наполіг ще порибалити, не повертатися за перших ознак шторму. Надто переймався через те, що наступного разу в море вдасться вийти не скоро, а вранішній улов видався бідним.

Лада мала народжувати найближчими днями. На цю, радісну для тих, кому пощастило більше, подію Горан чекав з острахом. Камінь Душ так і стояв, вкритий оксамитовим блакитним мохом без жодної квіточки.

З одного боку, гріх було шкодувати, що всі одноплемінники живі та здорові. А з іншого, Горанове серце кров'ю вмивалося. Він уявляв очі Лади, коли повитуха простягне їй дитинку, приречену не зробити свій перший подих просто тому, що для неї на Камені Душ не знайшлося жодної завалящої квітки. Це було боляче й несправедливо. Ось у Вада, наприклад, троє діточок. Не те, щоби рибалка не радів за друга, але… Так, він заздрив. Відчайдушно. Так само відчайдушно, як вони з Ладою раділи, коли нарешті переконалися, що цю дитину вона зможе доносити. І так само відчайдушно, як Горан напивався, коли зрозумів, що Камінь Душ не розквітне для їхнього маленького дива.

- Горане, ти що, заснув там? - Вад перебрався на корму, хапаючись за все, що під руку підверталося. - Кричу, кричу. Там, здається, човен за правим бортом бовтається.

- Та звідки тут човну взятися? - здивувався Горан. - Ми одні такі дурні, що в шторм рибалимо.

- От давай, мене теж до дурнів не записувати, добре? - напарник на відсіч не погодився із Горановим визначенням. - Я казав, що треба повертатися, це ти вперся. Тож себе й звинувачуй. А човен слід перевірити. Начебто порожній, але раптом там є хтось, то допомогти треба.

Човен виявився не порожнім - у ньому лежала дівчина. Дивовижно красива, навіть незважаючи на вкрай виснажений і хворобливий вигляд. Здавалося, що вона ніби золота. Теплого золотистого відтінку шкіра, яку не псували ні синці під глибоко запалими очима, ані численні подряпини. Золотисто-коричневе волосся з теплим медовим відливом. І світло-карі очі з танцюючими в них золотими іскорками. Очі Горан роздивився, коли їм із напарником вдалося перенести дівчину на барку, міцно пришвартувавши її човен до борту. Човен був лише тягарем, але надто дивною виглядала його конструкція, на Острові таких не водилося. Човен слід було показати старійшинам. Як і дівчину.

- Я вмираю, - прошепотіла незнайомка, дивлячись на Горана цими величезними очима.

- Не верзи дурниць, ми скоро будемо на Острові, про тебе подбають, - бовкнув рибалка.

- Я знаю, що вмираю, не сперечайся. День, може три, при хорошому догляді, - дівчина відвела руку від живота, до якого весь час її притискала. На правому боці чорніла пляма крові. - Колота рана, печінка пробита. Я й так напрочуд довго тримаюся.

- Але ж можна... - Горан відвів погляд.

- Запізно. Пообіцяй, що подбаєш про мою душу! - дівчина вихопила Горанів ніж, приставивши його до своїх грудей. Рибалка навіть перехопити її рух не встиг. Другою рукою вона вчепилася в зап'ясток Горана, поклавши його долоню на ручку клинка. – Давай. Ти ж цього хочеш. Допоможи мені, і я допоможу тобі.

Повільно, мов уві сні, Горан стиснув пальці на обмотаній шкірою нарвала ручці та натиснув. Ніж увійшов у тіло, майже не зустрівши опору.

Вад застав рибалку в сльозах над тілом золотої дівчини.

- Того... Вона сама попросила... - слова важко проходили через горло, застрягали.

- Так, звісно. Я тобі вірю. Але давай дістанемо твій ніж із неї. Старійшинам скажемо, що вже мертвою знайшли, - пояснювати Ваду, чому Горан виконав прохання незнайомки, не знадобилося.

***

- Швидше, Горане! Лада народжує, схватки від обіду, - хлопчисько-причальний, що чекав на барку на березі, стрибав від нетерпіння.

Горан зацепенів. Що як душа не встигне дістатися Каменю вчасно? Запізнитися зараз усього на якусь пару годин було б найстрашнішим, що Горан міг собі уявити.

- Старійшини! Клич їх! Нехай збирають похоронне багаття. Дівчину необхідно поховати! Знайди когось провести обряд! - на останніх словах голос Горана зірвався. Так він не кричав ніколи в житті.

- Біжи до неї, - на плече лягла рука Вада. - Попроси повитуху якнайдовше затримати пологи, якщо можливо. А тут я про все подбаю.

Горан мчав, не розбираючи дороги. Його хата стояла не дуже далеко, хоч і не на самісінькому березі. Коли рибалка її будував, складаючи по камінчику своїми руками, він пишався тим, як добре, що вони з Ладою вирішили не селитися на узбережжі. Помилуватися морем можна було і прогулявшись хвилин десять до урвища, а морська сіль не заважала. Тепер він не радий був такому рішенню.

- Ладо, я знайшов душу для нашого малюка! - із цими словами Горан увірвався до будинку.

- Малої. Її звуть Ясна, - посміхнулася Лада, простягаючи Горану дитя. – І це я знайшла для неї душу.

З ослаблих рук дружини на підлогу випала порожня пляшечка зеленого скла. Лада ще посміхалася, але життя в її чорних очах не було.